Читать книгу Та сама я - Джоджо Мойес - Страница 7

Урешті-решт, я навіть рада, що кімната була переповнена людьми, бо коли я позадкувала, побачивши примару, то не впала – мене піймали одразу декілька чоловіків у костюмах. Вибачившись та подякувавши їм, я усвідомила свою помилку. Це був не Вілл – у нього була така сама зачіска і колір волосся, такий самий карамельний відтінок шкіри, та все ж не він. Мабуть, я надто голосно охнула, бо чоловік сказав:

– Пробачте, я вас налякав?

– Я… ні. Ні. – Я поклала руку собі на щоку, не відриваючи від нього погляду. – Ви… ви просто дуже схожі на одного мого знайомого. Колишнього знайомого. – Я відчула прилив крові до мого обличчя та грудей.

– З вами все гаразд?

– Ой, матінко. Так, усе добре. Я в порядку. – Я почувалася неймовірно безглуздо. Здавалося, моє обличчя це видавало.

– Ви з Англії.

– А ви – ні.

– Я навіть не з Нью-Йорка. Я бостонець. Джошуа Вільям Райан Третій. – Чоловік простягнув мені руку.

– Вас навіть звати однаково.

– Перепрошую?

Я потиснула руку. Зблизька він відрізнявся від Вілла. У нього були темно-коричневі очі та низький лоб. Але спільних рис було значно більше, і це геть вибивало мене з колії. Я насилу відвела від нього погляд, усвідомивши, що й досі не відпустила руку незнайомця.

– Перепрошую. Я трохи…

– Дозвольте мені запропонувати вам напій.

– Я не можу. Я маю бути зі своєю… своєю подругою, он там. Він подивився на Аґнес.

– Тоді я принесу вам обом по напою. Буде досить – гм – легко знайти вас.

Він усміхнувся й торкнувся мого ліктя. Я намагалася не витріщатися йому вслід.

Коли я підійшла до Аґнес, чоловіка, що розмовляв із нею, відтягла вбік його дружина. Аґнес підвела руку, немов збиралася щось сказати, але раптом зрозуміла, що її покинули просто посеред бесіди. Вона сердито подивилася на мене.

– Пробачте. Застрягла в натовпі.

– З моєю сукнею щось не так? – прошепотіла мені жінка. – Я припустилася величезної помилки.

Вона помітила. У порівнянні з усіма іншими вона виглядала надто яскраво, радше вульгарно, аніж авангардно.

– І що мені робити? Це катастрофа. Треба терміново перевдягтися.

Я спробувала порахувати, скільки часу це забере, якщо вона зараз поїде додому. Навіть якщо на вулицях немає заторів, на це піде не менш ніж година. До того ж завжди є ризик, що вона взагалі не повернеться…

– Ні! Ніяка це не катастрофа. Зовсім ні. Це просто… – Я зробила паузу. – Знаєте, до такої сукні необхідний відповідний настрій.

– Що?

– Просто розслабтеся. Тримайте голову прямо. Немов вам узагалі начхати. – Жінка витріщилася на мене. – Мене цього навчив один друг. Чоловік, на котрого я працювала. Він казав, щоб я носила свої смугасті панчохи з гордістю.

– Свої що?

– Він… Ну, він казав, що це нормально – відрізнятися від інших. Аґнес, ти виглядаєш у сотні разів краще за будь-яку з цих дівиць. Ти просто красуня. І сукня в тебе неймовірна. Тому просто покажи усім їм середній палець. Знаєш що? Ти маєш повне право вдягатися так, як тобі заманеться.

Жінка пильно дивилася на мене.

– Ти справді так думаєш?

– О, так.

Вона зробила глибокий вдих.

– Ти маєш рацію. Я сама стану цим середнім пальцем. – Жінка випростала плечі. – А чоловікам взагалі начхати, що на тобі за сукня, чи не так?

– Абсолютно.

Вона всміхнулася і розуміюче поглянула на мене.

– Їх хвилює лише те, що під сукнею.

– Оце так вбрання, мадам, – мовив Джошуа, з’явившись біля мене. Він вручив нам по тонкому келихові. – Шампанське. Єдиним жовтим напоєм був лікер «Шартрез» – мене ледь не знудило лишень від його зовнішнього вигляду.

– Дякую. – Я взяла келих. Він простягнув руку Аґнес.

– Джошуа Вільям Райан Третій.

– Ви, напевне, вигадали це ім’я.

Вони обоє здивовано подивилися на мене.

– Нікого за межами мильних опер не можуть так звати, – мовила я, і тільки тоді зрозуміла, що не треба було це озвучувати.

– Гаразд. Що ж. Ти можеш називати мене Джош, – спокійно відповів він.

– Луїза Кларк, – представилася я, а тоді додала: – Перша. Його очі підозріло звузилися.

– Місіс Леонард Ґопнік. Друга, – мовила Аґнес. – Але ви, мабуть, і самі це знали.

– Ваша правда. Ви притча во язицех.

Його слова могли приземлитися важко, але чоловік сказав це з теплотою. Я помітила, як плечі Аґнес трохи розслабилися.

Як розповів Джош, він прийшов сюди зі своєю тіткою, бо її чоловік був у відрядженні, а їй геть не хотілося бути самій. Він працює у фірмі, що спеціалізується на цінних паперах, і веде переговори з інвестиційними менеджерами та хеджевими фондами про те, коли краще ризикувати, а коли – ні. Як він сказав, його спеціалізація – це акції та позики.

– Я й гадки не маю, що все це означає, – мовила я.

– Здебільшого я також.

Звичайно, він був просто чарівним. Раптом у кімнаті стало трохи затишніше. Він приїхав із Бек-Бею, тільки-но перебрався до квартири в Сохо, котру сам називав кролячою норою, а та-кож набрав два з половиною кілограми, бо в центрі Нью-Йорка просто неймовірно хороші ресторани. Він ще багато чого розповів, але я вже не пам’ятаю, бо просто витріщалася на нього увесь цей час.

– А як щодо вас, міс Луїзо Кларк Перша? Чим ви займаєтеся?

– Я…

– Луїза – моя подруга. Приїхала до мене в гості з Англії.

– І як вам Нью-Йорк?

– Мені тут дуже подобається, – мовила я. – І досі голова йде обертом.

– А Жовтий бал – один із ваших перших соціальних заходів. Що ж, місіс Леонард Ґопнік Друга, ви не станете розмінюватися на дрібниці.

Вечір набирав обертів, полегшений другим келихом шампанського. За вечерею мене всадили між Аґнес і чоловіком, котрий, так і не представившись, звернувся до мене лише один раз, запитавши в моїх грудей, кого з присутніх вони знають, а потім відвернувся, переконавшись, що мало кого. За наказом містера Ґопніка я слідкувала за тим, як п’є Аґнес, і, помітивши його погляд, швидко підмінила її повний келих на мій майже порожній. Він усміхнувся, і я з полегшенням видихнула. Аґнес надто голосно розмовляла з чоловіком справа.

Вона гучно сміялася й активно жестикулювала. Усім іншим жінкам за столом було близько сорока чи більше, і кожна з них зиркала на Аґнес, а потім одна на одну, немов подумки критикуючи її. Це було жахливо.

Містер Ґопнік сидів з іншого боку стола, але я помічала, як часто він дивиться на дружину. Незважаючи на його усмішку та зовнішню врівноваженість, його щось непокоїло.

– Де вона?

Я нахилилася до Аґнес, щоб краще її чути.

– Колишня Леонарда. Де вона? Ти маєш з’ясувати це, Луїзо. Я не розслаблюся, поки не дізнаюся, де вона. Я відчуваю, що вона десь поряд.

Фіолетова клітинка.

– Я піду пошукаю, – мовила я і, вибачившись, підвелася з-за столу.

Я стояла біля величезного стенду коло входу до їдальні. На ньому було роздруковано близько восьмисот імен, та я й гадки не мала, чи перша місіс Ґопнік і досі носить це прізвище. Побачивши Джоша, я подумки вилаялася.

– Когось загубила?

Я перейшла на шепіт.

– Мені треба з’ясувати, де сидить перша місіс Ґопнік. Ти не знаєш, яке в неї тепер прізвище? Аґнес хоче… знати, де вона.

Він насупився.

– Вона трохи нервується, – додала я.

– Боюся, я не маю гадки. Але моя тітка може знати. Вона знає кожного тут. Зачекай-но.

Він легко торкнувся мого голого плеча й пірнув у їдальню, поки я намагалась удати, немов шукаю півдесятка друзів у списку гостей. Відверто кажучи, я просто намагалася відволіктися, щоб знов не розчервонітися в його присутності.

Чоловік повернувся приблизно за хвилину.

– Вона й досі Ґопнік, – повідомив він. – Тітка Ненсі думає, що могла бачити її біля столу аукціонів. – Він провів наманікюреним пальцем вздовж списку імен. – Ну ось. Стіл під номером 144. Я пройшовся повз потрібний стіл та відшукав жінку, що цілком підходить під її опис. Трохи за п’ятдесят, стріляє дротиками з отрутою, які виймає з сумки від «Шанель»? Її посадили якомога далі від Аґнес.

– Ой, дякувати Богові, – зітхнула я. – Вона буде неймовірно рада.

– Вони можуть бути досить моторошними, ці нью-йоркські світські левиці, – зауважив він. – Я не звинувачую Аґнес у тому, що хоче знати, де вона. В англійському суспільстві йде така сама запекла боротьба?

– В англійському суспільстві? Ой, я не… я не часто відвідую подібні заходи, – пояснила я.

– Я також. Відверто кажучи, я так втомлююся на роботі, що здебільш просто замовляю щось із сусідніх ресторанів. А ти, Луїзо, чим займаєшся?

– Гм… – Я розгублено поглянула на телефон. – Ой, матінко. Я маю повертатися до Аґнес.

– Ми ще побачимося? Який у тебе стіл?

– Тридцять другий, – бовкнула я, перш ніж встигла зрозуміти, що не мала цього казати.

– Тоді до зустрічі. – Усмішка Джоша ненадовго зачарувала мене. – Я хотів тобі сказати, ти дуже гарна. – Він нахилився ближче й перейшов на шепіт. – Відверто кажучи, твоя сукня подобається мені значно більше. Ти вже сфотографувалася?

– Що?

– Ось так. – Він випростав руку, і перш ніж я встигла зрозуміти, що відбувається, він зробив селфі – наші голови в декількох сантиметрах одна від одної. – Ну ось. Дай мені свій номер, і я надішлю тобі фото.

– Ти хочеш надіслати мені нашу спільну фотографію.

– Ти відчуваєш приховані мотиви? – Він широко усміхнувся. – Тоді гаразд. Я залишу її собі на пам’ять. Пам’ять про найгарнішу дівчину на балі. Звісно, якщо ти не хочеш, щоб я її видалив. Ось, тримай. Можеш видаляти. – Він простягнув мені телефон.

Я подивилася на фото і затримала палець над кнопкою.

– Якось це грубо – видаляти когось, кого ти тільки-но зустрів. Але, гм… дякую… і за те, що допоміг мені знайти стіл ворога. Дуже мило з твого боку.

– Завжди до ваших послуг.

Ми всміхнулися одне одному. Перш ніж сказати ще щось, я втекла до свого столика.

Я порадувала Аґнес хорошими новинами – вона голосно видихнула, – а потім з’їла свою вже холодну рибу, сподіваючись, що моя голова припинить дзижчати. Він – не Вілл. У нього інший голос. У нього інші брови. Він – американець. І все ж було щось таке в його поведінці – самовпевненість у поєднанні з гострим розумом, погляд, котрий зачаровував і примушував забути про все на світі. Я озирнулася, пригадавши, що не запитала в Джоша, де він сидить.

– Луїзо?

Я глянула направо. Аґнес пильно дивилася на мене.

– Мені треба до вбиральні.

Мені знадобилася десь хвилина, щоб пригадати, що я також маю іти.

Ми повільно рушили до дамської кімнати, поки я намагалася не шукати очима Джоша. Усі погляди були спрямовані на Аґнес, і це ніяк не пов’язано з її сукнею – усіх приваблював її магнетизм, невловимий людському окові. Вона впевнено йшла вперед, розпрямивши плечі та гордовито тримаючи голову, – королева.

Тільки-но ми опинилися в туалеті, вона впала на крісло у кутку та жестом попрохала мене дати їй цигарку.

– Боже мій. Ох і вечір. Я скоро помру, якщо ми не поїдемо додому.

Гардеробниця – жіночка за шістдесят – підвела брову й відвернулася.

– Гм, Аґнес, не думаю, що тут можна палити.

Здається, їй було начхати. Мабуть, коли в тебе купа грошей, можна не думати про правила інших людей. Урешті-решт, що вони зроблять – виженуть її?

Вона підпалила цигарку й полегшено затягнулася.

– Тьху. Ця сукня така незручна. А ці стринги, вони впиваються в мене, немов сирорізка! – Вона звивалася перед дзеркалом, задираючи сукню та нишпорячи під нею наманікюреною рукою. – Треба було взагалі без трусів іти.

– Але загалом усе гаразд? – запитала я.

Жінка усміхнулася.

– Все гаразд. Деякі люди здалися мені вельми милими. Цей Джош дуже люб’язний, і містер Пітерсон, що сидить справа від мене, також. Усе не так уже й погано. Можливо, колись люди нарешті приймуть той факт, що в Леонарда нова дружина.

– Їм просто потрібен час.

– Потримай це. Мені потрібно пі-пі. – Вона вручила мені наполовину викурену цигарку і зникла в кабінці. Я взяла цигарку двома пальцями, немов бенгальський вогник. Ми з гардеробницею переглянулися, і вона здригнулася, ніби кажучи: «Що тут удієш?»

– О Боже, – пролунав голос Аґнес із кабінки. – Мені доведеться знімати всю сукню. Її неможливо задерти. Потім застібнеш мені блискавку.

– Добре, – погодилася я. Гардеробниця підвела брову. Ми обидві намагалися не сміятися.

До туалету зайшли дві жіночки середнього віку. Вони несхвально поглянули на цигарку.

– Річ у тому, Джейн, що це просто схоже на якесь безумство, – мовила одна з них, зупинившись перед дзеркалом, щоб перевірити зачіску. Не знаю, навіщо робити це щоразу: волосся кожної присутньої було настільки залаковане, що навіть найстрашніший ураган був би безсилим.

– Я знаю. Ми ж бачили це вже мільйон разів. Але зазвичай їм вистачає благопристойності, щоб принаймні триматися гідно. Бідолашна Кетрін, уявляю, яка вона розчарована. Ніякої поваги.

– Так. Їй було б значно легше, якби її місце зайняв хтось хоч трохи більш пристойний.

– Твоя правда. Її поведінка така банальна.

На цих словах обидві жінки обернулися на мене.

– Луїзо? – почувся приглушений голос із кабінки. – Ти можеш зайти сюди?

Я знала, про кого йдеться. Це було зрозуміло, тільки-но я поглянула на їхні обличчя.

У повітрі зависла коротка тиша.

– Ви розумієте, що тут не можна палити? – багатозначно мовила одна з жінок.

– Справді? Мені дуже шкода. – Я загасила недопалок у раковині й намочила його водою.

– Ти можеш допомогти мені, Луїзо? Блискавку заклинило. Вони миттєво все зрозуміли. Збагнувши, що до чого, жінки змінилися на обличчі.

Оминувши їх, я підійшла до кабінки, постукала двічі, і мене впустили.

Аґнес стояла у бюстгальтері, а чудернацька жовта сукня застрягла на її талії.

– Що… – почала вона.

Я притиснула пальці до губ, мовчки вказавши на двері. Вона озирнулася, немов крізь стіну можна щось побачити, і скривилася. Я розвернула її спиною до себе. Блискавка, розстібнута майже до кінця, застрягла на її талії. Я смикнула декілька разів, а потім дістала телефон із сумки й увімкнула ліхтарик, намагаючись зрозуміти, що саме заважає застібці.

– Ти можеш це виправити? – прошепотіла вона.

– Я намагаюся.

– Ти повинна. Я не можу вийти в такому вигляді.

Аґнес у крихітному бюстгальтері стояла в декількох сантиметрах від мене, я відчувала теплі хвилі дорогих парфумів, що виходили від її блідого тіла. Я відчайдушно маневрувала навколо жінки, мружачись над блискавкою, але, здавалося, це було неможливо. Їй потрібно було місце, щоб зняти сукню, і тоді я б змогла спробувати виправити ситуацію, а інакше – ніяк. Я подивилася на неї та знизала плечима. На жінку було боляче дивитися.

– Навряд чи я зможу зробити це тут, Аґнес. Тут мало місця. І я нічого не бачу.

– Я не можу вийти в такому вигляді. Вони скажуть, що я шльондра. – Її руки у розпачі злетіли до обличчя.

Гнітюча тиша за дверима дала мені зрозуміти, що жінки чекали, що ж буде далі. Усе було давно зрозуміло. Ми застрягли. Я відступила назад і, думаючи, похитала головою. Ось воно!

– Середній палець, – прошепотіла я. Її очі розширилися.

Я пильно подивилася на жінку, а потім коротко кивнула. Вона насупилася, та врешті-решт її лице прояснилося.

Я відчинила двері кабінки й відійшла. Аґнес зробила глибокий вдих, випросталася та пішла повз жінок, немов супермодель за лаштунками: верхня частина сукні висить на талії, а два крихітних трикутники бюстгальтера ледве закривають бліді груди. Вона зупинилася посеред кімнати й нахилилася вперед, щоб я змогла обережно стягнути з неї сукню. Тоді вона безтурботно розпрямилася, тепер геть оголена, за винятком двох шматочків мережива. Я не наважилася дивитися на обличчя жінок, але, накинувши жовту сукню собі на руку, почула драматичне зітхання, фізично відчула вібрації в повітрі.

– Що ж, я… – почала одна з них.

– Швейний набір, мадам? – Біля мене з’явилася гардеробниця. Вона дістала невеличку сумочку, поки Аґнес витончено сиділа на кріслі, скромно склавши довгі бліді ноги під себе.

До вбиральні увійшли ще дві жінки, їхня розмова миттєво обірвалася від видовища, що перед ними постало. Одна з них кашлянула, і обидві відвернулися, намагаючись говорити на якісь повсякденні теми. Аґнес сиділа у кріслі, немовби перебувала у блаженному невіданні.

Гардеробниця простягнула мені шпильку, і кінчиком я враз підчепила нитку, котра заплуталася у блискавці. Обережно смикнувши за неї, я вивільнила її з застібки.

– Дістала!

Аґнес підвелася, взялася за простягнену руку гардеробниці та елегантно повернулася до жовтої сукні, яку ми обидві підняли навколо її тіла. Я плавно застібнула блискавку, і кожен дюйм сукні тісно обтягнув її шкіру. Вона розпрямила вбрання навколо своїх безмежних ніг.

Гардеробниця простягнула жінці лак для волосся.

– Ось, – прошепотіла вона. – Дозвольте. Вона нахилилася вперед і швидко збризнула зачіску Аґнес. – Це підтримає форму.

Я усміхнулася.

– Дякую. Дуже мило з вашого боку, – мовила Аґнес. Вона дістала купюру в п’ятдесят доларів зі своєї вечірньої сумочки та вручила її жінці. А тоді з усмішкою повернулася до мене.

– Луїзо, люба, повернімося до нашого столу?

Велично кивнувши двом жінкам, Аґнес підвела підборіддя й повільно пішла до дверей.

Настала тиша. Гардеробниця широко всміхнулася, поклавши гроші до кишені.

– А ось це, – раптом мовила вона, – справді гідно.