Читать книгу Та сама я - Джоджо Мойес - Страница 6

Від: BusyBee@gmail.com

Кому: KatClark!@yahoo.com

Гей, Смердючко!

(Чи може безталанна мандрівниця називати так свою шановану сестру-бухгалтера?)

У мене все гаразд, дякую. Моя начальниця – Аґнес – моя ровесниця, вона дуже мила. Тож це навіть бонус. Ти ні за що не повіриш, де я була! Учора ввечері я їздила на бал у сукні, котра коштує більше, ніж я заробляю за місяць. Я почувалася немов Попелюшка. За винятком того, що в мене сестра-красуня (так, треба звикати. Ха-ха-ха-ха!).

Я рада, що Томові подобається в новій школі. Не переймайся про фломастер – ми завжди зможемо пофарбувати ту стіну. Мама каже, що це ознака його творчого самовираження. Ти знала, що вона намагається вмовити тата піти у вечірню школу, щоб навчитися краще виражати свої почуття? Він десь вичитав, що на цих заняттях вчать тантрі. Сам тільки Бог знає, звідки він це взяв. Коли він зателефонував мені, я вдала, ніби так воно і є. Тепер я почуваюся трохи винуватою, бо він, бідолашний, панікує, що йому доведеться показувати свого приятеля перед купою незнайомців.

Я чекатиму новин. Особливо про побачення!!!

Сумую за тобою, Лу

Цілую

P. S. Якщо батькові й справді доведеться показувати свого приятеля перед купою незнайомців, я не хочу знати НІЧОГО.

У соціальному календарі Аґнес було безліч зустрічей у великосвітському товаристві Нью-Йорка, але благодійна вечеря Ніла та Флоренс Стрейджерів балансувала десь на вершині. Усі гості були одягнені в жовте – щодо чоловіків, то це жовті краватки, – а довкола блимали спалахи фотоапаратів із провідних журналів, від «New York Post» до «Harper’s Bazaar». Дрес-код був формальним, жовті сукні – просто неймовірними, а квитки коштували всього лише тридцять тисяч доларів за стіл. І це ще найдешевші, десь у кутку зали. Я знала це, бо мала підготуватися до кожного заходу Аґнес, а це був не просто захід, судячи з рівня підготовки (манікюр, зачіска, масаж, додаткові тренування з Джорджем), а також із її нестабільного емоційного стану. Вона ледь не вібрувала від напруження, зриваючись на Джорджа з самого ранку, – він дав їй то надто складні вправи, то надто довгу дистанцію. Просто неможливо. Джордж, спокійний, немов сам Будда, сказав, що все гаразд, вони просто прогуляються додому, а ендорфінів і від прогулянки вистачить. Виходячи з дому, він підморгнув мені, немов усе йшло чітко за планом.

Містер Ґопнік, немов у передчутті, приїхав на обід додому і знайшов її в гардеробній. Я забрала чисту білизну в Ашока та скасувала її сеанс відбілювання зубів, а потім сіла у вестибюлі, не знаючи, що робити далі. Коли він відчинив двері до спальні, я почула її приглушений голос:

– Я не хочу нікуди йти.

Хоч що б вона казала, мене дивувало те, що містер Ґопнік усе одно проводив з нею стільки часу. Натана не було вдома, тож я не могла обговорити це з ним. З-за рогу з’явився Майкл.

– Він і досі тут? – запитав. – Мій трекер чомусь перестав працювати.

– Трекер?

– На його телефоні. Тільки це й допомагає мені розуміти, де він знаходиться половину часу.

– Він у її гардеробній.

Я не знала, що ще сказати, наскільки можна довіряти Майклові. Але стало складно ігнорувати звуки гучних голосів, що долинали з кімнати.

– Здається, місіс Ґопнік не дуже хоче кудись іти сьогодні ввечері.

– Фіолетова клітинка. Я тобі казав.

І тоді я пригадала.

– Колишня місіс Ґопнік. Колись це був її вечір, і Аґнес про це знає. Це й досі її вечір. Крім того, там будуть її старі гарпії. Не дуже доброзичливі леді.

– Що ж, це багато чого пояснює.

– Він – важлива фігура в благодійних акціях, а тому не може не з’явитися на цьому заході. До того ж Стрейджери – його старі друзі. Але цей вечір – один із найскладніших для них обох. Минулого року це був повний провал.

– Чому?

– Ой. Вона йшла туди, немов ягня на заклання. – Він скривив обличчя. – Бідолашна сподівалася, що відшукає там нових друзів. Із того, що мені розповідали, її там просто знищили.

Я здригнулася.

– А він не може піти один, без неї?

– Ой, люба, ти й гадки не маєш, як це тут працює. Ні. Ні. Ні. Вона має піти. Вона має натягнути широку усмішку та позувати для фотографій. Тепер це її робота. І вона про це чудово знає. Але цього, як бачиш, недостатньо.

Голоси стали різкішими. Ми почули вереск Аґнес, а потім м’який, благальний голос містера Ґопніка.

Майкл подивився на годинник.

– Я повернуся до офісу. Зробиш мені послугу? Напишеш мені, коли він вийде? Він має підписати п’ятдесят три документи до третьої години. Люблю тебе!

Він послав мені поцілунок рукою й пішов.

Я просто сиділа, намагаючись не слухати лайку в іншому кінці коридору. Я продивилася події в календарі, намагаючись знайти собі хоч якесь застосування. Повз мене пройшов Фелікс, піднявши хвоста знаком питання. Здавалося, цю істоту геть не турбувала людська метушня.

І тоді відчинилися двері. Мене помітив містер Ґопнік.

– Ах, Луїзо. Ви можете зайти на хвилинку?

Я підскочила та майже побігла туди, де він стояв. Від бігу до мене миттєво поверталися спазми у м’язах.

– Я хотів дізнатися, чи вільні ви цього вечора.

– Вільна?

– Для участі в заході. У благодійному.

– Гм… звісно. – Я з самого початку розуміла, що на мене чекає ненормований робочий графік. Принаймні це означало, що мені не доведеться перебувати в одному приміщенні з Іларією. Можна скачати фільм і подивитися його на айпеді в машині.

– Ну ось. Що ти думаєш із цього приводу, люба?

Здавалося, Аґнес плакала.

– Вона може сісти поряд зі мною?

– Я усе влаштую.

Вона, тремтячи усім тілом, зробила глибокий вдих.

– Тоді гаразд. Мабуть.

– Сісти поряд…

– Добре. Добре!

Містер Ґопнік перевірив свій телефон.

– Гаразд. Мені вже час іти. Побачимося в головній танцзалі. О сьомій тридцять. Якщо я розберуся з цією конференцією раніше, то дам тобі знати. Він підійшов до жінки та, взявши її обличчя обома руками, поцілував її.

– Усе добре?

– Усе добре.

– Я люблю тебе. Дуже сильно.

Поцілувавши її ще раз, він пішов.

Аґнес знову зітхнула. Вона поклала руки на коліна, а потім подивилася на мене.

– У тебе є жовта бальна сукня?

Я витріщилася на жінку.

– Гм. Ні. Саме такої й нема.

Вона окинула мене оком, наче намагаючись прикинути, чи влізу я в щось із її речей. Здається, ми обидві знали відповідь. Тоді вона рішуче випросталася.

– Зателефонуй Ґеррі. Нехай відвезе нас до «Саксу».

За півгодини я вже стояла в роздягальні, поки двоє продавчинь намагалися заштовхнути мої груди до сукні без бретель кольору вершкового масла… Мені аж довелося пожартувати, що після цього їм доведеться зі мною одружитися. Ніхто не сміявся.

Аґнес насупилася.

– Надто весільна. Ще й робить її талію товстою.

– Це тому, що в мене товста талія.

– У нас є чудова коригувальна білизна, місіс Ґопнік.

– Ой, я не знаю, чи…

– У вас є щось у стилі п’ятдесятих? – запитала Аґнес, не відриваючи очей від телефона. – Це вирішить проблему з талією, а разом із тим обійде питання зросту. У нас немає часу на пошиття нової сукні.

– О котрій годині ваш захід, мадам?

– Ми маємо бути там уже о пів на восьму.

– Ми встигнемо перешити сукню для вас, місіс Ґопнік. Террі доставить її вам о шостій.

– Тоді давайте приміримо он ту сукню, кольору соняшника… і ось цю, із блискітками.

Якби я знала, що того дня мірятиму сукні за тридцять тисяч доларів, то не стала б вдягати смішні трусики з таксою та бюстгальтер, що тримається на самій лише шпильці. Цікаво, скільки ще разів мені доведеться показувати свої груди незнайомцям цього тижня. Я задумалася, чи доводилося їм коли-небудь бачити таких пампушок, як я. Продавчині були надто ввічливі, аби вказати на цей мій недолік, проте не припиняли наполегливо рекомендувати «коригувальну» білизну. Дівчата просто несли сукню за сукнею, борючись із вигинами мого тіла, немов із дикою твариною, доти, доки Аґнес, що весь цей час сиділа на м’якому кріслі, не вигукнула:

– Так! Це воно. Як тобі, Луїзо? І довжина просто ідеальна, і ця прозора підкладка.

Я подивилася на своє відображення у дзеркалі. Я не впізнала людину навпроти. Мою талію стягував тугий корсет, а груди випиналися в ідеальному декольте. Завдяки жовтому кольору моя шкіра просто сяяла, а довга спідниця робила мене вищою і геть не схожою на себе. Те, що я не могла дихати, не мало жодного значення.

– Зробимо тобі високу зачіску та підберемо сережки. Ідеально.

– Ми дамо вам знижку в розмірі двадцяти відсотків на цю сукню, – мовила одна з продавчинь. – Після тогорічного заходу в Стрейджерів ми більш не продаємо багато жовтих суконь… – Я зітхнула з полегшенням. Але тоді поглянула на етикетку. Усього лише $ 2,575. Моя місячна зарплатня. Помітивши, як я зблідла, Аґнес махнула рукою одній із жінок. – Луїзо, перевдягайся. У тебе є які-небудь туфлі? Можемо збігати до взуттєвого магазину.

– У мене є туфлі. Багато.

У мене були золоті атласні човники, котрі нібито пасували б до сукні. Мені не хотілося, щоб рахунок за моє вбрання виріс іще більше. Я повернулася до кабінки та обережно вилізла з сукні, фізично відчуваючи її ціну, а коли вдягнулася, почула розмову Аґнес і продавчинь. Жінка підібрала сумку та якісь сережки, швидко окинула їх оком та, здавалося, нарешті заспокоїлася.

– Запишіть на мій рахунок.

– Звісно, місіс Ґопнік.

Я підійшла до каси. Коли ми виходили з магазину, я, тримаючи пакети у руках, тихо запитала:

– Тож ви хочете, щоб я була дуже обережна?

Жінка здивовано поглянула на мене.

– Із сукнею.

Погляд Аґнес і досі здавався порожнім.

Я перейшла на шепіт.

– Можна зберегти етикетку, щоб повернути її наступного дня. Знаєте, якщо на неї ніхто не проллє вино, а також якщо вона не смердітиме цигарками. Може, треба побризкати її освіжувачем.

– Повернути?

– У магазин.

– Навіщо її повертати? – запитала вона, сідаючи до машини, поки Ґеррі складав пакети до багажника. – Не дивися так на мене, Луїзо. Ти думаєш, я сама не знаю, як ти хвилюєшся? У мене нічого не було, коли я сюди приїхала. Ми навіть мінялися одягом із подругами. Але цього вечора ти вдягнеш гарну сукню і сидітимеш поряд зі мною. Тобі не можна бути в уніформі. Сьогодні ти ніякий не персонал. І я з задоволенням за це заплачу.

– Гаразд.

– Ти зрозуміла. Так? Сьогодні тобі не можна бути персоналом. Це дуже важливо.

Я, трохи ошелешена неочікуваним поворотом подій, думала про величезну сумку в багажнику, поки машина пробивалася крізь мангеттенський рух.

– Леонард сказав, що ти доглядала чоловіка, котрий помер.

– Доглядала. Його звали Вілл.

– Він сказав, ти вирішила почати нове життя.

– Я намагаюся.

– А також те, що ти тут нікого не знаєш.

– Лише Натана.

Жінка задумалася.

– Натан. Я думаю, він хороша людина.

– Дійсно хороша.

Вона подивилася на свої нігті.

– Ти говориш польською?

– Ні, – мовила я і одразу ж додала: – Але я можу вивчати, якщо вам…

– Ти знаєш, що для мене складно, Луїзо?

Я похитала головою.

– Я не знаю, хто… – Аґнес завагалася та, мабуть, передумала говорити те, що збиралася. – Я хочу, щоб ти стала мені подругою сьогодні. Гаразд? Леонард… він буде зайнятий роботою. Буде багато спілкуватися, спілкуватися з чоловіками. Але ти будь зі мною, гаразд? Поруч.

– Як скажете.

– І якщо хтось запитає, то ти – моя давня подруга. Ми познайомилися, коли я жила в Англії. У школі. І ніяка не асистентка, гаразд?

– Зрозуміло. Познайомилися у школі.

Здавалося, її задовольнила моя відповідь. Вона кивнула й відкинулася на спинку сидіння.

Решту дороги жінка мовчала.

Готель «Нью-Йорк Палац», у якому проводився захід Фонду Стрейджерів, був настільки великим, що це виглядало майже комічно: казкова фортеця з двориком та арочними вікнами, усіяна ліврейними лакеями у блідо-жовтих бриджах. Здавалося, що архітектори цієї будівлі надихнулися яким-небудь великим старим європейським готелем, скопіювали вишукані карнизи, мармурові вестибюлі та дрібнички з позолотою і вирішили додати усього і якомога більше, присипавши весь цей шик чарівним пилом діснеївської феї та назвавши свій витвір авторським. Мене не покидало відчуття, що переді мною ось-ось з’явиться карета з гарбуза та самотній кришталевий черевичок на червоному килимі. Коли ми під’їхали, я побачила шикарне приміщення, мерехтливі вогники, а також море жовтих суконь. Я мало не засміялася, та Аґнес була настільки напружена, що я не наважилася. До того ж корсет так сильно стягував мою грудну клітку, що вдихни я трохи глибше – і він би тріснув по швах.

Ґеррі висадив нас біля головного входу, а сам припаркував машину біля ряду здоровезних чорних лімузинів. Ми пройшли повз натовп роззяв на тротуарі. Чоловік взяв у нас пальто, і я вперше побачила сукню Аґнес.

Вона виглядала дивовижно. Її бальна сукня відрізнялася від моєї або ж від суконь більшості жінок – це була неоново-жовта конструкція з височезними геометричними фігурами на плечах. Її волосся було невблаганно гладко зачесане назад, а у вухах висіли дві величезні золоті сережки з діамантами. Це мало виглядати екстраординарно. Але ось, із відчуттям слабкого падіння в животі я усвідомила, що деякою мірою це занадто – геть недоречно у цій старомодній величі готелю.

Вона просто стояла, поки звідусюди поверталися здивовані голови літніх жіночок у жовтих шовкових обгортках, тугих корсетах – усіх їх поєднували широко розплющені очі та підведені брови.

Аґнес здавалася розгубленою. Вона озиралася навсібіч, мабуть, намагаючись відшукати свого чоловіка. Навряд чи вона заспокоїться, поки він не візьме її за руку. Іноді, дивлячись на них, я помічала, як жінка видихає з полегшенням, коли підтримка в його особі поряд.

– Ваша сукня просто дивовижна, – зауважила я.

Вона поглянула на мене зверху вниз, немов пригадавши, що я також тут.

Раптом я почула клацання фотоапаратів – разом із тим мене осліпили яскраві спалахи світла. Я відійшла вбік, щоб не зіпсувати кадр Аґнес, та чоловік махнув мені рукою.

– Ви також, мадам. Ось так. І усміхніться.

Жінка усміхнулася, зиркнувши на мене, немов переконуючись, що я й досі не втекла.

І тоді з’явився містер Ґопнік. Його хода здалася мені трохи напруженою – Натан казав, що в нього видався важкий тиждень. Чоловік поцілував дружину у щоку. Він пробурмотів щось їй у вухо, і жінка всміхнулася, щиро та наївно. Вони міцно трималися за руки, і саме в той момент я подумки зауважила, що, хоч ці двоє підтверджують будь-які стереотипи, було в них щось абсолютно непідробне та справжнє. Це спонукало мене задуматися про Сема. Я не змогла уявити цього чоловіка в смокінгу і з метеликом. Йому б тут точно не сподобалося.

– Ім’я, будь ласка? – Біля мого плеча з’явився фотограф.

Мабуть, думки про Сема примусили мене це зробити.

– Гм. Луїза Кларк-Філдінг, – вимовила я, навмисне підкреслюючи свій британський акцент. – З Англії.

– Містере Ґопнік! Подивіться сюди, містере Ґопнік!

Я позадкувала у натовп, поки фотографи знімали подружню пару. Його рука лежала на спині дружини, її плечі були розпрямлені, а підборіддя – гордовито підняте догори, немов цей вечір належить їй. Чоловік, просканувавши поглядом усю залу, зупинив очі на мені.

Він підвів Аґнес.

– Люба, я маю поспілкуватися з людьми. Ви впораєтеся, якщо я вас залишу?

– Звісно, містере Ґопнік, – відповіла я, немов відвідую подібні заходи кожного дня.

– Ти скоро повернешся? – Аґнес уперто не відпускала його руку.

– Я маю поговорити з Вейнрайтом та Міллером. Я пообіцяв їм, що приділю десять хвилин розгляду цієї угоди.

Агнес кивнула, але вираз її обличчя видавав небажання відпускати його. Коли жінка рушила до вестибюля, містер Ґопнік нахилився до мене.

– Не дозволяй їй багато пити. Вона нервується.

– Так, містере Ґопнік.

Він кивнув та демонстративно озирнувся довкола. А тоді лукаво підморгнув мені.

– Чудово виглядаєш, – мовив чоловік і одразу ж зник у натовпі.

Зала була переповнена людьми в жовтому і чорному. На мені був браслет із чорного та жовтого намиста, котрий мені подарувала Лілі, дочка Вілла, перш ніж я покину Англію; і як же сильно мені захотілося вдягти свої смугасті панчохи! Усі ці жінки виглядали так, немов усе своє життя носили лишень нудні вбрання.

Крім того, мене вразило те, якими худими більшість із них були – вдягли свої крихітні плаття, обороняючись гострими ключицями. Жінки певного віку в Стортфолді зазвичай плавно розходилися вшир, ховаючи зайві сантиметри в кардиганах чи довгих джемперах («Ця кофтинка прикриває мої стегна?»), та безуспішно втішали себе, купуючи нову туш для вій чи роблячи нову стрижку. У моєму рідному місті, якщо приділятимеш забагато уваги собі, люди подумають, що в тебе якийсь нездоровий рівень егоїзму.

Але жінки в цій залі виглядали так, немов догляд за собою і є їхньою роботою. У моєму полі зору не було жодної зачіски, котру не можна було б назвати бездоганною, і жодної жінки, не схожої на модель. Навіть леді невизначеного віку (було важко сказати, враховуючи кількість ботоксу та філерів) мали такий вигляд, неначе вони ніколи не чули про целюліт. Я подумала про Аґнес, її персонального тренера, дерматолога, перукаря та майстера манікюру – тепер це й її робота. Вона має робити все це лише заради того, щоб не осоромитися на заходах на кшталт цього.

Аґнес повільно просувалася крізь натовп та, гордовито тримаючи голову, усміхалася друзям свого чоловіка, котрі підходили, щоб привітатися, поки я ніяково топталася позаду. Неможливо було не помітити, що цими друзями були самі лише чоловіки. Лише вони усміхалися їй. Жінки ж, ті, котрим не ставало грубості просто розвернутися й піти, удавали, немов їх щось раптом відволікло, і відверталися, щоб не взаємодіяти з Аґнес. Декілька разів я помічала, як мінявся вираз облич цих жінок, немов присутність Аґнес – це якийсь проступок чи навіть ганьба.

– Добрий вечір, – промовив голос просто біля мого вуха.

Я підвела погляд і відсахнулася. Переді мною стояв Вілл Трейнор.