Читать книгу Та сама я - Джоджо Мойес - Страница 4

Коли я увійшла, Ашок сортував величезний стос газет, складаючи їх у нумеровані стопки. Він випростався з усмішкою.

– Що ж, вітаю вас, міс Луїзо. Як пройшов ваш перший ранок у Нью-Йорку?

– Дивовижно. Дякую.

– Ви наспівували «Let the River Run»3, мандруючи вулицями?

Я сторопіла.

– Звідки ви знаєте?

– Усі так роблять, коли вперше приїздять на Мангеттен. Дідько, навіть я так іноді роблю, хоч і не виглядаю як Мелані Ґріффіт.

– Поблизу геть немає продуктових магазинів? Мені довелося йти пішки близько мільйона кілометрів, щоб випити кави. До того ж я й гадки не маю, де купити молоко.

– Міс Луїзо, варто було спитати мене. Ходіть сюди.

Він жестом указав за свій стіл і відчинив двері, покликавши мене до темного, обшарпаного та захаращеного офісу, котрий дисонував із латунню та мармуром вестибюля. На столі стояв ряд екранів спостереження, серед них був старий телевізор і величезний обліковий журнал, а також чашка, декілька книжок із м’якими обкладинками та безліч фотографій усміхнених беззубих дітей. За дверима стояв старезний холодильник.

– Ось. Беріть. Потім повернете.

– Усі швейцари це роблять?

– Ніхто так не робить. Але в Лавері все інакше.

– Тож де люди роблять покупки?

Він скривив обличчя.

– Люди в цьому будинку не роблять покупок, міс Луїзо. Вони навіть не думають про покупки. Б’юся об заклад, добра половина з них вважає, що їжа вже готова просто з повітря з’являється на їхніх столах, магія. – Він озирнувся, знизивши голос. – Ставлю на те, що вісімдесят відсотків жінок, що тут живуть, уже років п’ять не заходили на кухню. Зауважте це, а половина жінок взагалі не харчуються, і крапка.

Коли я здивовано витріщилася на нього, він знизав плечима.

– Багатії не живуть як ми з вами, міс Луїзо. А багатії Нью-Йорка… що ж, вони не живуть як будь-хто інший.

Я взяла пакет молока.

– Вам доставлять усе, що забажаєте. Ви звикнете.

Я хотіла запитати його про Іларію та місіс Ґопнік, котра, як з’ясувалося, геть не була місіс Ґопнік, а також загалом про родину, котру мені належить зустріти. Але він помітив когось у коридорі.

– Ну, доброго ранку, місіс де Вітт!

– Що всі ці газети роблять на підлозі? Це місце схоже на жалюгідний газетний кіоск.

Крихітна стара роздратовано цикнула на стоси «Нью-Йорк Таймс» та «Волл-стрит Джорнал», котрі чоловік не закінчив розпаковувати. Незважаючи на ранню годину, жіночка була виряджена, немов зібралася на весілля: малиново-рожеве пальто, червоний капелюх-таблетка та величезні строкаті сонячні окуляри на її маленькому зморшкуватому обличчі. У руці вона тримала повідок, на котрому вела мопса, що хрипів і войовничо дивився на мене (принаймні мені так здалося, адже насправді його очі були спрямовані у різні боки). Я нахилилася, щоб допомогти Ашокові прибрати газети з її шляху, але пес із гарчанням стрибнув у мій бік, тож я відскочила назад, ледве не перечепившись через «Нью-Йорк Таймс».

– Ай, заради бога! – прокректав тремтячий, але владний голос. – Ви мені ще собаку засмучувати будете?

Зуби мопса ледь не зімкнулися на моїй нозі. Моя шкіра й досі відчувала його дихання.

– Благаю, подбайте про те, щоб до нашого повернення цього безладу тут не було. Я вже не раз казала містерові Овіцу, що ця будівля йде до занепаду. І, Ашоку, я залишила сміттєвий мішок біля своїх дверей. Будь ласка, прибери його, інакше увесь коридор смердітиме мертвими ліліями. Сам тільки Бог знає, хто посилає лілії як подарунок. Суцільний траур. Діне Мартіне4, ходімо!

Ашок підняв свого кашкета.

– Безумовно, місіс де Вітт.

Він дочекався, поки вона піде. А тоді зиркнув на мою ногу.

– Цей пес ледве не вкусив мене!

– Так. Це Дін Мартін. Краще тримайтеся від нього подалі. Він найзліший мешканець цього будинку, а це вже вам не порожні слова. – Він повернувся до своїх газет, переклавши наступний стос собі на стіл, але зупинився, щоб завадити мені допомогти. – Не переймайтеся, міс Луїзо. Вони дуже важкі, а у вас попереду купа роботи. Гарного вам дня.

Він пішов геть, перш ніж я встигла запитати, що саме він мав на увазі.

День минув як у тумані. Ранок я витратила на те, щоб привести до ладу свою маленьку кімнатку, прибрати у ванній та поставити фотографії Сема, батьків, Тріни й Тома, аби додати затишку. Натан повів мене у закусочну біля Колумбус-серкл, де я їла з тарілки розміром з автомобільну шину та випила стільки міцної кави, що мої руки вібрували дорогою додому. Натан показав мені місця, що можуть стати у пригоді: цей бар працює допізна, у цьому фургоні роблять смачнющий фалафель, а тут можна безпечно зняти готівку… Мій мозок кипів від надлишку нових місць, нової інформації. Десь після обіду я раптом відчула втому та слабкість у ногах, тож Натан, взявши мене під руку, відвів до квартири. Я була щаслива знов опинитися у тихій темній будівлі з ліфтом.

– Подрімай, – порадив він, коли я скинула туфлі. – Хоча на твоєму місці я не став би спати більше години, а інакше – порушиш режим дня.

– Коли, ти кажеш, повернуться Ґопніки? – У мене потроху почав заплітатися язик.

– Зазвичай біля шостої. Зараз третя, тож у тебе ще є час. Ну ж бо, лягай. Скоро знову відчуєш себе людиною.

Він зачинив двері, і я з вдячністю відкинулася на ліжку. Я вже майже заснула, але раптом усвідомила, що так і не зв’язалася з Семом, тому повільно потяглася за своїм ноутбуком.

Я відкрила месенджер.

«Ти там?»

Минуло декілька хвилин, і з булькаючим звуком дзвінка з’явився він, у залізничному вагоні, схиливши своє величезне тіло над екраном. Сем. Фельдшер. Людина-гора. Мій новий хлопець. Ми, як дурні, довго усміхалися одне одному.

– Привіт, красуне! Як справи?

– Добре! – відповіла я. – Я можу показати тобі свою кімнату, але вона така маленька, що дай Боже не зачепити стіни екраном. Я повернула ноутбук, щоб він міг побачити мою маленьку спальню в повній красі.

– Мені подобається. Адже у ній є ти.

Я подивилася на сіре вікно за його спиною й одразу ж уявила атмосферу: дощ тарабанить у дах вагона, вікна затишно запотіли, дерево, волога, кури за вікном ховаються під візком, що протікає. Сем дивився на мене, і я витерла очі, раптом пригадавши, що геть не фарбувалася.

– Ти вже був на роботі?

– Так. Мені сказали, що можна повертатися до обов’язків вже через тиждень. Сподіваюся, я вже буду в достатньо хорошій формі, щоб підняти тіло, не зірвавши шви. – Він інстинктивно поклав руку на живіт, саме туди, куди влучив постріл усього декілька тижнів тому, – звичайний виїзд на виклик ледве не вбив його, але зміцнив наші стосунки, – і я підсвідомо відчула його біль.

– Я хочу, щоб ти був поруч, – мовила я, перш ніж встигла себе зупинити.

– Я також. Але це лише перший день твоєї пригоди, усе буде чудово. Уже через рік ти сидітимеш тут…

– Не тут, – зауважила я. – У твоєму готовому будинкові.

– У моєму готовому будинкові, – погодився він. – І ми разом дивитимемося фотографії на твоєму телефоні, а я потайки думатиму: «Боже, за що, коли вона вже замовкне та припинить розповідати про свій Нью-Йорк?»

– Тож ти напишеш мені? Лист, повний любові й туги, просочений самотніми сльозами?

– Ой, Лу. Ти ж знаєш, що поганий із мене письменник. Але я телефонуватиму. І вже через чотири тижні приїду до тебе.

– Ти маєш рацію, – мовила я, відчуваючи, як стискається моє горло. – Гаразд. Я подрімаю.

– Я також, – мовив він. – Я думатиму про тебе.

– По-брудному та по-еротичному? Або ж по-романтичному, в стилі Нори Ефрон?

– А що з цього не наразить мене на неприємності? Ти добре виглядаєш, Лу, – трохи помовчавши, додав він.

– А ти якось… нездорово.

– Саме так я і почуваюсь. Мало того, що втомився, так ще й хочеться вибухнути. Це навіть збиває мене з пантелику.

Я поклала руку на екран, і він слідом зробив те ж саме. Я уявила його дотик на своїй шкірі.

– Люблю тебе. – Мені й досі було трохи соромно вимовляти ці слова.

– І я тебе. Я б поцілував екран, але, боюся, ти побачиш лише моє волосся у носі.

Я склала ноутбук і з усмішкою поринула у світ сновидінь.

У коридорі хтось верещав. Я прокинулася, нічого не розуміючи, спітніла, частково й досі уві сні, та примусила себе прийняти вертикальне положення. За дверима й справді верещала жінка. У моєму запамороченому мозку пронеслися тисячі думок, заголовки про вбивства, Нью-Йорк і те, як краще повідомити про злочин. На який номер тут зазвичай телефонують у таких випадках? Точно не 999, як в Англії. Я тільки марно ламала собі голову, так і не вживши необхідних заходів.

– Чого я повинна це терпіти? Чого я повинна сидіти та всміхатися, поки ці відьми мене ображають? Ти не чув і половини з того, що вони сказали! Ти ж чоловік! У тебе у вухах стоїть фільтр на такі речі!

– Люба, благаю, заспокойся. Будь ласка. Ти обрала недоречне місце і час.

– Завжди тобі все не те! Завжди тобі заважають сторонні вуха! Може, мені купити окрему квартиру, тільки щоб було де з тобою сваритися?

– Я не розумію, чому ти так засмутилася через ці дрібниці. Тобі треба просто…

– Ні!

Щось гепнулося на дерев’яну підлогу. Від сну не залишилося й сліду, моє серце калатало, мов навіжене.

Важка тиша.

– Тепер ти скажеш мені, що це була сімейна реліквія.

Пауза.

– Що ж, так, так, була.

Приглушений схлип.

– Мені начхати! Мені начхати! Твоя сімейна історія от-от мене задушить! Ти мене чуєш? Задушить!

– Аґнес, люба. Тільки не в коридорі. Ну ж бо. Ми можемо обговорити це пізніше.

Я тихенько сиділа на краю свого ліжка.

Приглушені ридання, тиша. Я трохи почекала, а тоді підвелася й навшпиньки підійшла до дверей, притиснувшись вухом. Нічого. Я подивилася на годинник – четверта сорок шість вечора.

Я вмилася і швидко переодягнулася у свою форму. Розчесавшись, тихенько вийшла зі спальні й завернула за ріг коридору.

І зупинилася.

Далі по коридору, біля кухні, лежала молода жінка, згорнувшись у клубок. Старший чоловік, обійнявши її обома руками, напівсидів на підлозі. Одне його коліно було підігнуте, а друге – витягнуте, немов він упіймав її, та не витримав ваги. Я не бачила її обличчя, але з-під темно-синьої сукні грубо стирчала довга тонка нога, а аркуш білого волосся затуляв обличчя жінки. Кісточки на пальцях у неї побіліли від її міцної хватки.

Я стала як укопана і мимоволі ковтнула слину. Чоловік підвів погляд. Я впізнала містера Ґопніка.

– Не зараз. Дякую, – м’яко мовив він.

Мій голос застряг десь у горлі, серце калатало просто у вухах, так голосно, що навіть вони, мабуть, його чули, тож я швидко позадкувала до своєї кімнати.

Наступну годину я намагалася відволіктися на телевізор, але моїх думок не покидав образ цих переплетених людей. Я було хотіла написати Натанові, але геть не знала, що сказати. Натомість о п’ятій сорок п’ять я вийшла з кімнати, обережно рушивши до головної частини квартири. Минувши величезну їдальню, котра була більше схожа на гостьову спальню, та ще двоє зачинених дверей, я тихо йшла на далекий звук тихої розмови. Урешті-решт я дійшла до вітальні й зупинилася просто перед відчиненими дверима.

Містер Ґопнік сидів біля вікна, закотивши рукава своєї блідо-блакитної сорочки й закинувши одну руку за голову. Здавалося, він говорив по телефону. Він жестом запросив мене увійти, не припиняючи розмову. Зліва від мене на рожевому дивані, нервово натискаючи на айфон, сиділа блондинка – місіс Ґопнік? Вона переодяглася, і я на мить розгубилася. Я зніяковіло дочекалася, поки він завершить розмову та підведеться, як мені здалося, не без зусилля. Я зробила крок йому назустріч і потиснула чоловікові руку. Вона була теплою, м’якою і сильною. Молода жінка ні на мить не відірвалася від телефона.

– Луїзо, радий, що ви вже влаштувалися. Сподіваюся, вас забезпечили усім необхідним.

Так кажуть, коли не очікують, що ти будеш щось просити.

– Усе просто чудово. Дякую.

– Це моя дочка, Табіта. Таб?

Дівчина підвела руку, натягнувши щось на кшталт усмішки, й одразу ж повернулася до свого телефона.

– Прошу пробачити Аґнес за те, що її тут немає. Вона прилягла на годинку. Голова розколюється. Це були довгі вихідні.

На коротку секунду його обличчя затьмарила сумна тінь. Нічогісінько в його поведінці не натякало на те, що я бачила лише годину тому.

Він усміхнувся.

– Отже… сьогодні ви повністю вільні, а з завтрашнього ранку супроводжуватимете Аґнес усюди, куди вона захоче вирушити. Ваша офіційна посада називається «асистентка», тож від вас очікується підтримка в усьому, що їй захочеться робити протягом дня. У неї дуже напружений графік – я попрохав свого асистента внести вас до сімейного календаря, тож ви отримаєте його електронною поштою, одразу з усіма оновленнями. Краще перевіряйте близько десятої години вечора – саме в цей час ми зазвичай вносимо останні зміни. Завтра ви познайомитеся з рештою нашої команди.

– Чудово. Дякую.

Почувши слово «команда», я одразу ж уявила собі футболістів, що працюють у цій квартирі.

– Що на вечерю, тату? – Табіта поводилася так, ніби мене не існує.

– Я не знаю, люба. Я думав, ти хотіла кудись піти.

– Я не впевнена, що переживу це сьогодні. Мабуть, я просто залишуся вдома.

– Як забажаєш. Тільки подбай про те, щоб Іларія про це знала. Луїзо, у вас іще є запитання?

Я щосили намагалася пригадати хоч щось.

– Ой, і мама попрохала запитати, чи ти знайшов ту маленьку картину. Міро5.

– Люба, я на це більш не куплюся. Картина належить цьому будинкові.

– Але мама сказала, що це вона обрала її. Вона за нею сумує. А тобі вона навіть і не подобалася ніколи.

– Не в цьому річ.

Я перенесла вагу з однієї ноги на другу, не впевнена, чи мене вже відпустили.

– Ні, тату, річ саме в цьому. Мама неймовірно сумує, а тобі геть начхати.

– Вона коштує вісімдесят тисяч доларів.

– Мамі начхати на гроші.

– Ми можемо обговорити це пізніше?

– Пізніше ти будеш зайнятий. Я пообіцяла мамі, що вирішу це питання.

Я невпевнено зробила крок назад.

– Тут нема чого вирішувати. Ми з нею розрахувалися півтора року тому. Тоді я й поставив крапку. Ой, люба, а ось і ти. Тобі вже краще?

Я озирнулася. Жінка, яка тільки-но увійшла до кімнати, була приголомшливо красивою, хоча зовсім не мала на обличчі макіяжу, а її біляве волосся було зібране у вільний вузол. На її високих вилицях злегка виднілося ластовиння, а форма очей натякала на слов’янську спадковість. Я припустила, що вона приблизно мого віку. Вона босоніж підійшла до містера Ґопніка й поцілувала його, обвивши шию чоловіка рукою.

– Значно краще, дякую.

– Це Луїза, – мовив він.

Вона обернулася до мене.

– Моя нова союзниця, – мовила жінка.

– Твоя нова асистентка, – виправив містер Ґопнік.

– Вітаю, Луїзо. – Я потиснула її тонку руку. Я відчула, як вона дослідила мене очима, немов намагаючись щось зрозуміти, а потім усміхнулася, і я мимоволі відповіла їй взаємністю. – Іларія підготувала тобі хорошу кімнату? – Її голос був м’яким, а в акценті ховалося щось східноєвропейське.

– Так, ідеальну. Дякую.

– Ідеальну? Ах, тобі так просто догодити. Ця кімната розміром із комірку. Якщо тобі щось не подобається, кажи нам, і ми вирішимо будь-яке питання. Чи не так, любий?

– Хіба ти сама не жила в кімнаті навіть меншій за ту, Аґнес? – мовила Табіта, не відриваючись від телефона. – Здається, тато розповідав мені, що ти жила в кімнаті з п’ятнадцятьма іншими іммігрантами.

– Таб. – Голос містера Ґопніка був м’яким, але застережливим.

Аґнес зробила короткий вдих і підняла підборіддя.

– І справді, моя кімната була навіть менша. Але дівчата, з котрими я жила, були дуже люб’язні. Тому це не створювало жодних незручностей. Якщо поряд добрі та виховані люди, можна витримати все що завгодно, чи не так, Луїзо?

Я проковтнула слину.

– Так.

До вітальні увійшла Іларія та голосно прокашлялася. Під її білим фартухом ховалася така сама уніформа, як і в мене. Вона навіть не поглянула в мій бік.

– Вечеря готова, містере Ґопнік, – заявила вона.

– Іларіє, люба, а на мене вистачить? – запитала Табіта, закинувши руку на спинку дивана. – Гадаю, я сьогодні залишуся.

Вираз обличчя Іларії миттєво став теплим і ласкавим. Переді мною стояла геть інша людина.

– Звісно, міс Табіто. Я завжди готую трохи більше по неділях, на той випадок, якщо ви вирішите залишитися.

Аґнес стояла посеред кімнати. Мені здалося, що я помітила спалах паніки на її обличчі. Вона стиснула щелепи.

– Тоді я хочу запросити Луїзу також повечеряти з нами, – мовила жінка.

У повітрі зависла коротка тиша.

– Луїзу? – перепитала Табіта.

– Так. Було б непогано познайомитися з нею належним чином. У тебе є плани на вечір, Луїзо?

– Гм… ні, – затнулася я.

– Тоді вечерятимеш із нами. Іларіє, ти сказала, що приготувала більше, чи не так?

Іларія зиркнула на містера Ґопніка, котрий, здавалося, був зайнятий чимось у своєму телефоні.

– Аґнес, – трохи помовчавши, почала Табіта. – Ти ж розумієш, що ми не їмо з персоналом?

– Хто це «ми»? Я не знала, що тут є якийсь звід правил.

Аґнес простягла руку вперед і з демонстративним спокоєм стала роздивлятися свою обручку.

– Любий? Ти забув дати мені звід правил?

– З усією повагою, я не сумніваюся в тому, що Луїза дуже мила, – мовила Табіта, – але є певні кордони. І вони існують заради комфорту кожного з нас.

– Я буду рада, навіть… – почала я. – Я не хочу завдавати будь-яких…

– Що ж, з усією повагою, Табіто, але я б хотіла, щоб Луїза сьогодні повечеряла зі мною. Вона – моя нова асистентка, і ми проводитимемо кожен день разом. Тому я не бачу жодних перешкод тому, щоб пізнати її хоч трохи краще.

– Немає ніяких перешкод, – погодився містер Ґопнік.

– Татку…

– Перешкод немає, Таб. Іларіє, будь ласка, накрий стіл на чотирьох. Дякую.

Іларія розширила очі. Вона поглянула на мене, гнівно стиснувши губи, немов уся ця пародія на ієрархію – моїх рук справа, а потім рушила до їдальні й почала рішуче стукати та дзвеніти столовим приладдям. Аґнес тихо видихнула й відкинула волосся з обличчя. А потім змовницьки всміхнулася, крадькома зиркнувши на мене.

– Ну, що, ходімо за стіл, – мовив містер Ґопнік приблизно через хвилину. – Луїзо, може, ти вип’єш із нами?

Це була не вечеря, а мовчазне, болісне жахіття. У мене вселяли благоговійний страх величезний стіл із червоного дерева, срібні столові прибори та кришталеві келихи, недоречні для моєї уніформи. Містер Ґопнік здебільшого мовчав та двічі виходив, щоб відповісти на робочі дзвінки. Увага Табіти була зосереджена на айфоні, поки дівчина демонстративно ігнорувала всіх інших, а Іларія подала курку в соусі з червоного вина та спецій із таким обличчям, як сказала б моя мама, немов її віслюк ударив. Можливо, лише я чула той грюкіт, із яким переді мною поставили тарілку, а також невдоволене фиркання Іларії.

Аґнес майже не торкалася своєї тарілки. Вона сиділа навпроти мене та, час од часу зиркаючи на чоловіка, грайливо балакала зі мною, немов я – її нова найкраща подружка.

– Отже, це ти вперше у Нью-Йорку, – мовила вона. – Де ще ти була?

– Гм… мало де. Я пізно почала подорожувати. Декілька років тому я була в Європі, а до того… Маврикій. І Швейцарія.

– Америка геть інакша. Кожен штат відрізняється від іншого, особливо для нас, європейців. Я відвідала лише декілька, із Леонардом, але таке відчуття, немов усе це різні країни. Тобі тут подобається?

– Дуже подобається! Я маю намір скористатися кожною можливістю, що запропонує мені Нью-Йорк.

– Дуже схоже на тебе, Аґнес, – солодко прощебетала Табіта. Аґнес проігнорувала дівчину, не зводячи з мене очей. Вони були гіпнотично чарівні, мигдалеподібні. Мені двічі довелося нагадувати собі закрити рота, втупившись на неї.

– Розкажи мені про свою родину. У тебе є брати? Сестри? Я старанно описала свою родину, та врешті-решт зрозуміла, що це скоріш звучить як розповідь про Волтонів, а не про Аддамів.

– А твоя сестра тепер мешкає у твоїй квартирі в Лондоні? Із сином? Вона приїде відвідати тебе? А твої батьки? Вони сумуватимуть за тобою?

Я пригадала, що тато сказав мені на прощання: «Не поспішай повертатися, Лу! Ми зробимо джакузі з твоєї старої спальні!»

– Ой, так. Дуже сумуватимуть.

– Моя мати плакала перші два тижні, коли я поїхала з Кракова. А в тебе є хлопець?

– Так. Його звати Сем. Він фельдшер.

– Фельдшер! Як лікар? Як мило. Будь ласка, покажи мені його фотографію. Я люблю фотографії.

Я дістала телефон із кишені й відшукала свою улюблену фотографію Сема, де він сидить на моїй терасі у своїй темно-зеленій уніформі. Він тільки-но повернувся з роботи і, тримаючи чашку чаю у руці, усміхається мені. За його спиною сідало сонце, тож тепер, дивлячись на фотографію, я добре пам’ятала, що саме відчувала в той момент, коли мій чай стигнув біля мене, а Сем терпляче чекав, поки я зроблю достатньо фотографій.

– Такий красунчик! Він також приїде до Нью-Йорка?

– Гм, ні. Він будує будинок, тож зараз це було б трохи складно. До того ж він іще й працює.

Очі Аґнес розширилися.

– Але він має відвідати тебе! Ви не можете жити у різних країнах! Як можна любити чоловіка, якщо він не поруч? Я без Леонарда геть не можу. Я навіть не люблю, коли він їде у дводенні відрядження.

– Так, здається, ти намагаєшся подбати про те, щоб завжди бути більш-менш поруч, – мовила Табіта.

Містер Ґопнік відвів погляд від тарілки, зиркнув спочатку на дружину, а потім – на дочку, але промовчав.

– І все ж, – мовила Аґнес, розправляючи серветку на колінах, – Лондон не так уже й далеко. А любов – це любов. Чи не так, Леонарде?

– Саме так, – погодився він, і його обличчя ненадовго пом’якшало від її усмішки. Аґнес простягнула руку й погладила руку чоловіка, і я відвела очі до своєї тарілки.

У кімнаті повисла тиша.

– Узагалі-то, гадаю, я поїду додому. Щось мене нудить. – Табіта гучно відсунула стілець і кинула серветку на тарілку, і білий льон умить просочився червоним винним соусом. Мені довелося побороти в собі бажання врятувати серветку. Вона підвелася й поцілувала батька у щоку. Він простягнув вільну руку й ніжно взяв руку дівчини.

– Поговоримо протягом тижня, татку.

Вона обернулася.

– Луїзо… Аґнес.

Тоді коротко кивнула і вийшла з кімнати.

Аґнес провела її поглядом. Мені здалося, що вона пробурмотіла щось собі під ніс, але Іларія почала збирати тарілки з таким гуркотом, що важко було розібрати слова.

Коли Табіта пішла, схоже, увесь бойовий дух покинув тіло Аґнес. Вона немов зів’яла в своєму кріслі, її плечі раптом похилилися, а ключиці випнулися вперед, коли жінка опустила на них голову. І підвелася.

– Гадаю, мені час повертатися до своєї кімнати. Дуже дякую за вечерю. Було дуже смачно.

Ніхто не став сперечатися. Рука містера Ґопніка відпочивала на столі з червоного дерева, а пальці гладили руку дружини.

– Побачимося вранці, Луїзо, – мовив він, не дивлячись на мене. Аґнес похмуро дивилася на нього. Я вийшла з їдальні та пришвидшила крок, ідучи повз кухню, щоб уявним кинджалам, котрі жбурляє в мене Іларія, не вдалося влучити.

Приблизно через годину мені надійшло повідомлення від Натана. Він пив пиво з друзями в Брукліні.

«Чув, тобі довелося пройти хрещення вогнем. Як почуваєшся?»

У мене не було сил на дотепну відповідь. А також на те, щоб запитати, звідки він про це дізнався.

«Скоро стане легше, варто лишень звикнути до них. Обіцяю».

«Побачимося вранці», – відповіла я. На секунду я злякалася – на що я тільки-но підписалася? – але тоді опанувала себе й нарешті заснула.

Цієї ночі мені наснився Вілл. Він снився мені дуже рідко – раніше це мене засмучувало, адже я сумувала так сильно, що інколи здавалося, ніби хтось пробив діру просто у мене в грудях. І взагалі припинив снитися, коли я зустріла Сема. Але ось знову він явився мені на світанку, немов живий. Він сидів на задньому сидінні свого шикарного чорного лімузина, як у містера Ґопніка, і я бачила його на другому боці вулиці. Я відчула полегшення від того, що він і досі живий, але інстинктивно знала, що маю завадити йому зробити те, що він збирався зробити. Моєю роботою було зупинити його. Але кожного разу, коли я намагалася перетнути вулицю, переді мною з’являвся новий потік автомобілів, котрі гарчали так голосно, що мені не вдалося ані докричатися, ані дістатися до нього. Він сидів, такий далекий, зі своєю гладкою карамельною шкірою, ледь помітною усмішкою на губах, що промовляють щось водієві. В останній момент він помітив мене – його очі трохи розширилися, – і я прокинулася, спітнівши й заплутавшись ногами в ковдрі.