Читать книгу Та сама я - Джоджо Мойес - Страница 9

«Фокс-Коттедж»,

вівторок, 6 жовтня

Люба Луїзо!

Сподіваюся, у тебе все добре в Нью-Йорку. Мабуть, ти спілкуєшся з Лілі, але я багато думала після нашої останньої розмови. На горищі я знайшла декілька листів Вілла, ще з часів, коли він жив у місті, тож я подумала, що тобі сподобається. Ти й сама знаєш, як він любив подорожувати, а тому подумала, що, може, ти захочеш піти його слідами.

Я й сама прочитала декілька; це викликало в мене досить змішані почуття. Можеш залишити їх у себе до нашої наступної зустрічі.

Із найкращими побажаннями, Камілла Трейнор

Нью-Йорк

06.12.2004

Люба мамо!

Я б зателефонував, але різниця у часі не дуже збігається з моїм тутешнім розкладом, тому я подумав, що шокую тебе листом. Здається, це мій перший лист із часів Прайорі-Манор. Я не був створений для школи-інтернату, чи не так?

Нью-Йорк просто неймовірний. Здається, просто неможливо не пройнятися енергією цього міста. Кожного ранку, о п’ятій тридцять, я вже на ногах. Моя фірма розташована на Стоун-стрит у фінансовому районі. Найджел допоміг мені влаштуватися в офісі (і не десь у куточку, а біля вікна з шикарним виглядом на водойму – ці речі багато що значать у Нью-Йорку), і колеги з роботи також непогані. Скажи татові, що в суботу я зі своїм босом і його дружиною ходив до опери, в Мет9, на виставу під назвою «Небезпечні зв’язки»10 . Багато сніданків із клієнтами, софтбол із колегами. Тільки вечорами трохи самотньо: мої колеги всі одружені та з дітьми, тому гуляю сам…

Я зустрічався з кількома дівчатами – нічого серйозного (здається, тут вони сприймають «побачення» за розвагу), – але в основному свій вільний час проводжу в тренажерній залі та з давніми друзями. Тут багато людей із Шипменсу, але деяких я знаю зі школи. Все ж таки світ такий тісний… Хоча більшість із них геть змінилися. Вони стали жорсткішими та злішими, аніж ті люди, котрих я пам’ятаю. Мабуть, це все вплив великого міста.

Точно! Сьогодні ввечері я побачуся з дочкою Генрі Фарнсворта. Пам’ятаєш її? Вона була гордістю Стортфолдської школи верхової їзди на поні. Тепер вона відкрила себе з нового боку: якийсь там гуру шопінгу. (Навіть не смій ні на що сподіватися, я роблю це заради Генрі.) Я хочу зводити її до свого улюбленого стейк-хаусу, на верхньому Іст-Сайді: вони подають стейки розміром із ковдру. Сподіваюся, вона не вегетаріанка. Здається, тут у кожного є свої харчові заморочки.

Ой, минулої неділі я сів на електричку і вийшов на Бруклінському мості, щоб просто погуляти біля води, як ти мені радила. Найкраще, що я зробив дотепер. Здавалося, що я всередині одного з ранніх фільмів Вуді Аллена – знаєш, тих самих, де між ним і головною героїнею завжди була різниця у віці років так десять.

Скажи татові, що я зателефоную йому наступного тижня, і обійми за мене собаку.

Люблю, Вілл. Цілую

Після тієї миски дешевої локшини в моїх відносинах із Ґопніками щось змінилося. Мені стало зрозуміліше, чого від мене очікує Аґнес. Їй потрібна людина, котрій можна довіритися, на котру можна покластися. Це, а також дивна осмотична енергія Нью-Йорка означали, що тепер кожного ранку я підскакувала з ліжка так, як робила тільки в часи роботи на Вілла. Побачивши мене, Іларія щоразу закочувала очі, а Натан косо дивився, немов я приймаю якісь наркотики.

Але все було просто. Мені хотілося добре виконувати свою роботу. Мені хотілося витиснути все до останньої краплини зі свого перебування в Нью-Йорку, працюючи на цих чудових людей. Мені хотілося висмоктати сік із кожнісінького дня, як це робив би Вілл. Я знов і знов перечитувала цього першого листа, а коли нарешті звикла до того, що чую його голос у своїй голові, відчула дивну спорідненість із ним, нас об’єднувало те, що ми обоє тільки-но приїхали до нового міста.

Я просто так не здавалася. Кожного ранку бігала з Аґнес та Джорджем, а інколи навіть примудрялася протягнути до кінця маршруту без нудоти. Я вивчила всі місця, куди ходить Аґнес, що їй там знадобиться, що вона вдягне та що треба принести додому. Я завжди чекала на неї в коридорі, маючи із собою воду, цигарки або ж зелений сік, перш ніж вона встигне попрохати щось із цього. Коли їй треба було відвідати сніданок із жахливими тітками, я спеціально намагалася більше жартувати, щоб вона надто не нервувалася, а потім надсилала їй анімації з пандами, що пукають, або ж людьми, що падають з батутів, щоб підняти їй настрій під час їди. А потім, у машині, я вислуховувала її сльозливі розповіді про те, що вони сказали чи не сказали їй, співчутливо кивала та погоджувалася. «Так, вони просто нестерпні, підлі істоти. Висохлі, як палиці. Безсердечні».

Я навчилася зберігати спокійний вираз обличчя, коли Аґнес захоплювалася розповідями про прекрасне, прекрасне тіло Леонарда, а також про його безліч, безліч прекра-а-асних навичок майстерного коханця. Крім того, я навчилася не сміятися, коли вона вимовляла деякі слівця польською, такі як «cholernica», так вона називала Іларію – економка все одно нічого не розуміла.

Я досить швидко зрозуміла, що Аґнес не вміє зупинятися вчасно. Тато завжди говорив, буцім я кажу перше, що приходить в голову, але у мене це не було «гидка стара шльондра» польською! Або ж «Ти можеш собі уявити, як ця жахлива С’юзан Фітцволтер робить собі депіляцію? Це як здирати бороду з закритої мідії. Бр-р».

Це зовсім не означає, що Аґнес – погана людина. Гадаю, з усім тим тиском, який вона постійно відчувала, їй довелося поводитися таким чином, аби тільки її помітили. А я стала для неї віддушиною. Опиняючись поза межами світського суспільства, вона лаялася та чортихалася, а потім, дорогою додому, відновлювала свою душевну рівновагу, готуючись знов побачити свого чоловіка.

Я розробила стратегії того, як повернути трохи веселощів у життя Аґнес. Один раз на тиждень, не вписуючи це до розкладу, ми посеред дня зникали в кінотеатрі на майдані Лінкольна, щоб подивитися дурні та огидні комедії, хрюкаючи від сміху та набиваючи рота попкорном. Ми примушували одна одну йти до неймовірно дорогих бутиків на Медісонавеню та приміряти найгірше вбрання, котре тільки могли відшукати. Оцінюючи одна одну з серйозним обличчям, ми запитували: «А у вас є це в яскраво-зеленому кольорі?», поки продавці, зиркаючи на сумочку Аґнес від «Біркін», пурхали довкола та засипали нас компліментами. Одного дня Аґнес переконала містера Ґопніка приєднатися до нас, і я дивилася, як вона, позуючи, немов модель подіуму, переміряла цілу колекцію клоунських штанів перед ним, намагаючись розсмішити чоловіка, а він щосили стримувався, щоб не зареготати. «Ти така пустунка», – врешті-решт мовив він, з любов’ю хитаючи головою.

Але настрій мені піднімала не робота. Річ у тому, що я почала трохи краще розуміти Нью-Йорк, а він, у відповідь, прийняв мене. Не так уже воно й складно – жити у місті іммігрантів: поза розрідженою стратосферою повсякденного життя Аґнес я була просто ще одною людиною, котра пролетіла декілька тисяч миль, щоб бігати містом, працювати, замовляти їжу з собою та вчитися уточнювати принаймні три речі, котрі я хочу додати до кави і в сендвіч, просто щоб звучати як місцева.

Я дивилася, я навчалася.

Ось що мені вдалося вивчити про нью-йоркців за перший місяць.

1. У моєму будинку ніхто ні з ким не розмовляє. Ґопніки не розмовляють ні з ким, окрім Ашока, котрий розмовляє з усіма. Літня жінка з другого поверху, місіс де Вітт, не розмовляє з парочкою з Каліфорнії, що живе в пентхаусі, а високопоставлена пара з третього поверху якось ішла коридором, притиснувшись носами до своїх айфонів та гиркаючи одне одному інструкції в мікрофон. Навіть дітлахи на першому поверсі – гарно одягнені маленькі манекени в супроводі молодої філіппінки – не віталися, а мовчки дивилися у плюшевий килим. Коли я всміхнулася дівчині, її очі розширилися, немов я зробила щось украй підозріле.

Жителі Лавері просто виходили з будівлі, миттєво пірнаючи в чорні машини, що терпляче чекали на узбіччі. Здавалося, вони чудово відрізняли їх. Місіс де Вітт, як я помітила, була єдиною людиною, котра взагалі спілкувалася з кимось із сусідів. Вона постійно балакала з Діном Мартіном, а також бурмотіла собі під носа, шкутильгаючи блоком, про «клятих росіян і тих жахливих китайців» з будинку, який стояв за нашим, що змушували власних водіїв чекати надворі двадцять чотири години на добу сім днів на тиждень, блокуючи вулицю. Вона голосно скаржилася Ашокові або ж адміністрації будинку на те, як гучно Аґнес грає на фортепіано, а якщо ми перетиналися з нею в коридорі, жінка не пропускала можливості щось несхвально буркнути.

2. А от у магазинах було навпаки – усі з тобою розмовляють. Консультанти від тебе не відстають ані на крок, схиливши голови набік, ніби для того, щоб краще тебе чути, та запитують, чи не потрібна тобі допомога. Я не отримувала стільки уваги ще відтоді, як нас із Тріною піймали на крадіжці батончика «Марс» на пошті, коли мені було вісім років. А наступні три роки, коли ми ходили туди за льодяниками, місіс Баркер нас прикривала, як справжній таємний агент.

Усі продавці Нью-Йорка, як один, бажають тобі гарного дня. Навіть якщо ти купиш лише пакет апельсинового соку чи газету. Спочатку, натхнена їхньою люб’язністю, я відповідала: «Ой! Вам також гарного дня!», тим самим вибиваючи їх із колії, немов я просто не розуміла правил нью-йоркської ввічливої бесіди.

А що стосується Ашока – ніхто не переступав поріг, не перекинувшись із ним хоча б декількома словечками. Але це лише бізнес. Він чудово знав свою роботу. Завжди запитував, чи в тебе все гаразд, чи всього тобі вистачає. «Ви не можете ходити у зношених туфлях, міс Луїзо!» Він міг дістати парасольку з рукава, немов фокусник, щоб провести тебе до узбіччя, а також зі стриманою спритністю брав чайові. Він умів діставати долари просто з рукавичок, скромно дякуючи автоінспекторові за те, що той звільнив дорогу для доставляння хімчистки, а також викликав таксі одним лише змахом руки. Він був не лише портьє нашого будинку, він був його серцем. Завдяки йому все жило і процвітало, пульсувало і кипіло.

3. Нью-йоркці – ті, що не сідають у лімузини, тільки-но покинувши будинок, – ходять дуже, дуже швидко, крокуючи вздовж тротуарів, маневруючи у натовпі, немов у кожного з них є по сенсору, що допомагає не врізатися у перехожих. У руках вони тримають телефони чи паперові стакани з кавою, а о пів на сьому ранку принаймні половина з них уже займається спортом. Кожного разу, сповільнюючи крок, я чула лайку у мій бік або ж відчувала, як чиясь сумка б’є мене по спині. Я припинила носити більш декоративні туфлі – ті, в котрих можу лише шкандибати, свої в’єтнамки, а також смугасті босоніжки на платформі в стилі сімдесятих – і перейшла на самі лише кросівки, щоб вільно рухатися за течією замість ставати перешкодою в цьому потоці. Я люблю думати про те, що як поглянути на мене зверху, то нізащо не відрізниш від загальної маси.

Декілька перших вихідних я також багато гуляла. Спочатку я сподівалася, що ми з Натаном гулятимемо разом, знаходитимемо нові місця. Але виявилося, що він уже знайшов собі друзів – типових чоловіків, котрих не цікавить жіноча компанія, якщо до цього вони не заллють у себе декілька келихів пива. Він проводив багато часу в тренажерному залі, а кожні вихідні зникав на побаченнях. Коли я запропонувала йому сходити до музею або ж прогулятися по Гай-Лайн, він зніяковіло всміхнувся і сказав, що в нього вже є плани. Тому я рушила сама, пройшлася Мідтауном до Мітпекінг-дістрікт, до Ґринвіч-Вілледж, Сохо, маневруючи між вулицями, роздивляючись усе, що привертало увагу. Я не випускала з рук мапу, щосили намагаючись запам’ятати напрямок руху автостради. Я помітила, що Мангеттен дуже різноманітний: є в ньому і типові хмарочоси, і мощені вулички біля Кросбі-стрит, де кожен другий схожий на модель або ж інстаграм-блогера, що пише про правильне харчування. Я просто блукала вулицями без певної мети. Знайшовши салатерію, я замовила собі щось із кінзою та чорними бобами, бо ніколи не куштувала ані того, ані другого. Я зайшла до метро, щосили намагаючись не бути схожою на туристку, коли купувала квиток і натрапила на тутешніх божевільних, а потім, бігом повернувшись на вулицю, ще хвилин десять намагалася перевести дух. Після цього я пройшлася вздовж Бруклінського мосту, як це робив Вілл, і відчула неймовірну легкість усередині – від мерехтіння води, від гулу автостради під ногами, від голосу в моїй голові. «Живи сміливо, Кларк».

Я зупинилася на півдорозі й завмерла, споглядаючи Істрівер. У той момент я відчула щось легке й невловиме, схоже на запаморочення. У той момент я не належала до жодного місця на землі. Ще одна галочка в списку. Поступово я припинила щоразу підмічати нові враження, бо так чи інакше майже все було новим і дивним.

Під час тих перших прогулянок я побачила:

Чоловіка, переодягненого в жінку, що їхав на велосипеді та співав пісні з мюзиклів у мікрофон. Деякі перехожі навіть аплодували.

Чотирьох дівчат, що стрибали на скакалках між двох пожежних гідрантів. Вони синхронно підстрибували, і я припинила плескати у долоні тільки тоді, коли вони зупинилися, сором’язливо всміхнувшись мені.

Собаку на скейтборді. Коли я розповіла про це своїй сестрі, вона сказала, що я п’яна.

Роберта Де Ніро.

Принаймні мені здалося, що це був Роберт де Ніро. Це був ранній вечір, а я сумувала за домівкою, коли він пройшов повз мене на розі Спрінг-стрит і Бродвею. Я мимоволі вигукнула: «Боже мій! Роберт Де Ніро!» Він, так і не обернувшись, мовчки пішов далі, тож я не змогла переконатися, чи то таки був він або ж просто якийсь випадковий перехожий. Можливо, він подумав, що я – божевільна, котра розмовляє сама з собою, але мені все ж таки хочеться вірити у те, що це був саме він.

Нехай буде так. Моя сестра знов звинуватила мене в тому, що я п’яна. Я надіслала їй фотографію, але вона сказала: «Це може бути будь-чия потилиця, дурненька!» – й додала, що я не тільки п’яна, а ще й нетяма. Саме в той момент я припинила сумувати за домівкою.

Мені хотілося розповісти про це Семові. Хотілося розповісти йому про все у прекрасних рукописних листах або ж принаймні у довгих електронних, котрі можна було б зберегти чи роздрукувати, а потім знайти на горищі нашого будинку і показати нашим онукам. Але я була така втомлена, що все, на що спромоглася, – це написати повідомлення про те, як я втомилася.

«Я так втомилася. Я сумую за тобою».

«Я також».

«Ні, справді я дуже втомилася. У мене є сили лише на те, щоб дивитися рекламу по телевізору та заснути під час чищення зубів, поки зубна паста розтікається по моїх грудях».

«Гаразд, ти перемогла».

Я намагалася не думати про те, як рідко він писав мені. Я намагалася нагадати собі про те, що він виконує справжню, важку роботу, рятує життя і змінює світ, поки я просто сиджу біля салонів краси та бігаю Центральним парком.

Його керівник змінив розклад. Тепер він працює чотири ночі поспіль і досі чекає, щоб йому призначили нового партнера. Здавалося б, тепер ми повинні були почати більше розмовляти, але цього не сталося. Вечорами я писала йому, що вільна, але зазвичай це був час, коли він заступає на свою зміну.

Іноді я почувалася жахливо, немов я просто вигадала його.

«Один тиждень, – запевнив він мене. – Ще один тиждень».

Наскільки важко це може стати?

Аґнес знову грала на фортепіано. Вона грала, коли була радісна чи сумна, сердита чи нещасна, кожного разу обираючи емоційні, бурхливі етюди, затуляючи очі та погойдуючись на табуреті, поки її руки блукали вгору і вниз клавішами. Минулого вечора вона грала ноктюрн11.

Навіть коли вона з головою занурювалася у світ музики, я розуміла: вона грає для нього. Я бачила, з яким трепетом він перегортав сторінки для неї, мовчки сидячи поруч. Завершивши гру, вона всміхалася йому, а він нахилявся, щоб поцілувати її руку. Я випадково побачила це, коли проходила повз двері.

Я сиділа в кабінеті, переглядаючи плани на тиждень, і вже дійшла до четверга (благодійний сніданок, присвячений Дитячому фондові боротьби з раком, «Одруження Фігаро»), коли почула, як хтось стукає в парадні двері. Іларія була з фахівцем із поведінки домашніх улюбленців – Фелікс знов зробив дещо непристойне в офісі містера Ґопніка, – а тому я вийшла й відчинила.

Переді мною стояла місіс де Вітт, вона підняла свою тростину догори, немов готувалася вдарити мене. Я інстинктивно пригнулася і тільки тоді, коли вона її опустила, випросталася, про всяк випадок захищаючись долонями. Мені знадобилася секунда, аби усвідомити, що вона використовувала палицю, щоб постукати у двері.

– Я можу чимось допомогти?

– Скажи їй припинити цей пекельний галас! – Її крихітне личко було багряне від люті.

– Перепрошую?

– Масажистці. Цій нареченій зі шлюбної агенції. Називай як завгодно. Я чую це неподобство через увесь коридор.

На жіночці було зелено-рожеве пальто в стилі Пуччі 70-х років, а також смарагдовий тюрбан. Мене вразило те, як сильно я образилась на її слова.

– Гм, взагалі-то Аґнес – фізіотерапевт за освітою. І це не неподобство, а Моцарт.

– Мені начхати, навіть якби диво-кінь грав на казу своїм сама знаєш чим. Скажи їй припинити. Вона мешкає в квартирі. Вона повинна мати повагу до інших мешканців!

Дін Мартін загарчав на мене, немов погоджуючись із хазяйкою. Я хотіла сказати щось іще, але його очка, що дивилися в різні боки, надто відволікали та збивали з пантелику.

– Я перекажу ваші побажання кому потрібно, місіс де Вітт, – мовила я, вмить одягнувши фірмову усмішку.

– Що означає «перекажу»? Не треба просто «переказувати». Я хочу, щоб ти примусила її зупинитися. Вона зводить мене з розуму своєю убогою піанолою. Удень і вночі, цілодобово! Колись це був тихий і мирний дім.

– Але, відверто кажучи, ваш пес завжди гав…

– Інша була анітрохи не краща. Гидка жіночка. Завжди ходила коридорами зі своїми крякаючими подружками, кря-крякря, позаймають усе узбіччя своїми машинами-переростками. Тьху. Я не здивувалася, коли дізналася, що він проміняв її на іншу.

– Я впевнена, що містер Ґопнік…

– Фізіотерапевт за освітою. Боже милий, тепер це так називається? Тоді я взагалі головний парламентер Організації Об’єднаних Націй. – Вона промокнула обличчя хусткою.

– Наскільки я розумію, в Америці можна стати ким захочеш – у цьому її принада. – Я усміхнулася.

Жіночка звузила очі. Я стримувала посмішку.

– Ти англійка?

– Так. – Я сподівалася, що вона пом’якшиться. – А чому ви питаєте? У вас є родичі з Англії, місіс де Вітт?

– Не кажи нісенітницю. – Вона оглянула мене з голови до п’ят. – Я просто думала, що в англійок має бути почуття стилю. Вона розвернулася та, зневажливо махнувши рукою, пошкутильгала геть, а Дін Мартін ображено озирнувся на мене.

– Це та навіжена стара відьма з квартири навпроти? – вигукнула Аґнес, коли я м’яко зачинила двері. – Тьху. Нічого дивного в тому, що до неї ніколи ніхто не приходить. Жахливий висохлий шматок suszony dorsz12.

У повітрі зависла коротка тиша. Я почула, як вона гортає сторінки.

І тоді Аґнес заграла гучну драматичну мелодію, щосили вдаряючи по клавішах та втискаючи педаль у підлогу.

Я знову вдягла фірмову усмішку й, зітхнувши, подивилася на годинник. Ще дві години.