Читать книгу Та сама я - Джоджо Мойес - Страница 5

Від: BusyBee@gmail.com

Кому: Samfielding1@gmail.com

Пишу похапцем – у місіс Ґ. зараз урок гри на піаніно, – але я намагатимуся писати тобі листи кожного дня, щоб принаймні відчувати, ніби ми спілкуємося. Я сумую за тобою. Будь ласка, напиши мені у відповідь. Я знаю, що ти ненавидиш електронні листи, але зроби це заради мене. Будь лаааааска. (Уяви мої цуценячі очі.) Але ж це не справжні ЛИСТИ!

Люблю тебе, Луїза

Цілую

– Ну, доброго ранку!

Уперши руки у боки, переді мною стояв величезний афроамериканець у спандексі. Я завмерла на порозі кухні у своїй футболці та самих лише трусах. Кліпаючи очима, я намагалася зрозуміти, чи це мені сниться.

– Ви, мабуть, міс Луїза?

Він схопив мою руку своєю величезною долонею і став її трусити з таким ентузіазмом, що я мимоволі підстрибнула на місці. Я поглянула на годинник. І справді шоста п’ятнадцять.

– Я Джордж. Тренер місіс Ґопнік. Я чув, ви підете з нами. Не можу дочекатися!

Я одразу ж прокинулася від неспокійних заплутаних снів, які на автопілоті вели мене коридором, – зомбі, що шукає кофеїн.

– Гаразд, Луїзо! Треба більше пити! Чоловік підхопив дві пляшки води та зник у коридорі, легко підстрибуючи на ходу.

Я налила собі кави, коли до кухні увійшов Натан, уже одягнений. Від нього пахло лосьйоном після гоління. Він поглянув на мої голі ноги.

– Я тільки-но зустріла Джорджа, – мовила я.

– Він навчить тебе всього, що стосується сідниць. У тебе ж є кросівки?

– Ха! – Я зробила ковток своєї кави, але Натан чекав на відповідь. – Натане, ніхто не попереджав мене про спорт. З мене поганий бігун. Я маю на увазі, я – суцільний антиспорт, типовий мешканець дивана. Ти й сам це знаєш. – Натан налив собі кави й додав води до кавоварки. – До того ж цього року я впала з будинку. Пам’ятаєш? Я вже ніколи не буду такою, як колись.

Це тепер я жартую з цього, але тоді, коли я, горюючи за Віллом, упала п’яна з парапету свого лондонського будинку, було геть не до сміху. Лише біль у стегні не дає забути про це.

– Все буде гаразд. До того ж ти асистентка місіс Ґ. Це твоя робота – завжди бути поруч, приятелько. Якщо їй захочеться побігати, ти бігатимеш за компанію. – Він ковтнув кави. – Отож припини цю паніку. Тобі сподобається. Вже через декілька тижнів будеш сильніша за самого Джорджа. Тут усі займаються спортом.

– Але ж зараз шоста п’ятнадцять.

– Містер Ґопнік прокидається о п’ятій. Ми тільки-но завершили його заняття. А от місіс Ґ. любить поспати довше.

– Тож коли ми біжимо?

– О шостій сорок. Вони чекатимуть на тебе у вестибюлі. Ще побачимося! – Він помахав рукою й пішов.

Аґнес, звісно, була однією з тих жінок, котрі вранці виглядають ідеально: чиста шкіра, трохи сонне обличчя, але це навіть сексуально. Її волосся вільно лежало у хвості, а топ та штани для бігу робили з неї типову супермодель у неробочий час. Вона галопом спустилася до вестибюля, немов скаковий кінь у темних окулярах, і підвела елегантну руку в привітанні, немов було ще зарано для розмов. У мене ж із собою була лише одна пара шортів та футболка, у котрій я виглядала немов пухкий різнороб. Я геть не встигла поголити пахви, тож щільно притиснула лікті до боків.

– Доброго ранку, місіс Ґ.!

Джордж завзято простягнув Аґнес пляшку води.

– Усі готові?

Вона кивнула.

– Ви готові, міс Луїзо? Сьогодні біжимо лишень шість із половиною кілометрів. Місіс Ґ. хоче приділити більше уваги вправам для пресу. Ви ж розім’ялися?

– Гм, я…

У мене не було ані пляшки, ані води. Проте ми рушили.

Я й раніше чула вислів «взятися за діло», але, як виявилося, до Джорджа я по-справжньому не розуміла, що він означає. Він рушив коридором зі швидкістю, як мені здалося, шістдесят п’ять кілометрів на годину, і коли я думала, що ми от-от зупинимося біля ліфта, він відчинив двері, що ведуть до сходів, і ринув назустріч першому поверхові. Минуючи Ашока, я встигла вловити лишень його невиразне привітання.

Я б помолилася, та рання година завадила мені пригадати потрібні слова. Я ледве пленталася позаду цих двох скакунів, для котрих біг був радше розвагою, аніж катуванням. Мої коротенькі кроки ніяк не встигали за їхніми, а кістки струшувалися кожного разу, як підошви торкалися землі. Крім усього цього, ухиляючись, мені доводилося вибачатися перед кожним камікадзе-пішоходом, що траплявся мені на шляху. Мій колишній, Патрік, полюбляв бігати. Це ніби капуста грюнколь – одна з таких речей, котрі точно існують, можливо навіть корисні для здоров’я, але, відверто кажучи, не варті того, щоб витрачати на них своє життя.

«Ну ж бо, ти можеш!» – благала я себе. «Це саме той момент, щоб не здаватися! Так! Ти бігаєш у самому Нью-Йорку! Це нове життя!» Декілька кроків і справді здалися мені легкими. Але тоді машини рушили суцільним потоком, світлофор спалахнув червоним, і ми зупинилися на тротуарі. Джордж та Аґнес легко підстрибували на місці, а я просто намагалася дихати позаду. Опинившись на протилежному боці дороги, ми рушили до Центрального парку. Звуки машин поступово стихли, і ми опинилися в зеленому оазисі, що називають серцем міста.

Пробігши лише півтора кілометра, я вже зрозуміла, що це була погана ідея. Хоч я скоріш ішла, аніж бігла, мої груди судомно здіймалися від задишки, а стегно протестувало болем. Найбільшою відстанню, яку я пробігла за останні роки, були десять метрів до автобуса, на котрий я навіть не встигла. Я підвела очі й побачила Джорджа та Аґнес, які ще й розмовляли під час бігу. Я не могла дихати, а ці двоє ще й балакали.

Я пригадала батькового приятеля, в якого стався серцевий напад, поки він бігав. Тато завжди приводив це як наочний приклад того, що спорт – це небезпечно. Може, треба було попередити про свої травми? А що, як я от-от викашляю легеню просто посеред парку?

– У вас усе гаразд, міс Луїзо?

Джордж розвернувся до мене й позадкував бігом.

– Відмінно! – Я усміхнулася й підвела великі пальці догори. Я завжди мріяла побачити Центральний парк. Але ж не так!

Цікаво, що б сталося, якби я просто впала та померла у свій перший робочий день. Як би вони доставили моє тіло додому? Я ухилилася, щоб не зіштовхнутися з жінкою та трьома близнюками у візочку, який вона везла. «Благаю, Боже, – я поглянула на двох людей, що з легкістю бігли переді мною. – Коли ж хтось із вас уже впаде? Не обов’язково ламати ногу, можна просто розтягнути м’яз. Словом, щось таке, що болить лише добу та лікується шляхом лежання на дивані, піднявши ногу догори, та переглядом телевізора».

Я відчула, що відстань між нами все більшає і я нічогісінько не можу з цим удіяти. Ну що це за парк такий, із пагорбами? Містер Ґопнік розлютився б, якби побачив, що я не супроводжую його дружину. І сама Аґнес, мабуть, зрозуміє, що я просто дурна опецькувата англійка і геть ніякий не союзник. А мені на заміну знайде когось стрункого та гарного, хто краще розуміється на спортивному стилі.

Саме в цей момент мене перегнав якийсь старий. Він поглянув на мене, тоді зиркнув на свій фітнес-трекер і підстрибом побіг далі, слухаючи щось у навушниках. Йому було близько сімдесяти п’яти років.

«Ой, ну годі вже». Я провела його поглядом і тоді помітила кінний екіпаж. Я прискорилася й підбігла до конюха.

– Гей! Гей! Я можу попрохати вас підвезти мене до он тих бігунів?

– Яких бігунів?

Я вказала на крихітні фігурки вдалині. Він подивився на них, а потім знизав плечима. Я вилізла на карету й сіла позаду нього, поки він легким рухом поводів переконав коня рушити у потрібному напрямку. Таку поїздку навряд чи назвеш типовою для Нью-Йорка. Ми наблизилися до цілі, і я поплескала його по плечу, щоб вийти. Ми проїхали десь менше чотирьохсот метрів, проте я майже їх наздогнала. Я насилу зістрибнула вниз.

– Сорок баксів, – заявив конюх.

– Що?

– Сорок баксів.

– Але ми й півкілометра не проїхали!

– Леді, такі у нас ціни.

Вони й досі про щось спілкувалися. Я дістала дві банкноти по двадцять доларів із задньої кишені та жбурнула їх у чоловіка, а потім сховалася за каретою й продовжила бігти саме в той момент, коли Джордж обернувся та побачив мене. Я знов підвела великі пальці догори, немов увесь цей час бігла позаду.

Чоловік нарешті зглянувся наді мною. Він помітив, як я куль-гаю, і підбіг ближче, поки Аґнес розтягувала м’язи, розставивши довжелезні ноги, немов неймовірно гнучкий фламінго.

– Міс Луїзо! У вас усе гаразд?

Принаймні мені здалося, що це Джордж. Я більше нічого не бачила, мої очі заливав піт. Я зупинилася та, спершись руками на коліна, спробувала перевести дух.

– У вас якісь проблеми? Щось ви трохи почервоніли.

– Трохи… заіржавіла, – зойкнула я. – Проблема… зі стегном.

– Ви зазнали травми? Треба було сказати!

– Я не хотіла… нічого пропустити! – мовила я, витираючи очі руками. Чудово, тепер вони печуть.

– Де саме болить?

– Ліве стегно. Перелом. Вісім місяців тому.

Він узявся за моє стегно й повернув мою ногу вперед і назад, щоб відчути, як вона рухається. Я щосили намагалася не скривитися.

– Знаєте що, гадаю, на сьогодні з вас досить.

– Але я…

– Ні, розвертайтеся, міс Луїзо.

– Ой, ну якщо ви наполягаєте. Яке розчарування.

– Зустрінемося з вами вдома. – Він так енергійно поплескав мене по спині, що я ледь не впала обличчям на землю. А тоді, радісно помахавши на прощання, вони побігли далі.

– Ну як вам, міс Луїзо? – запитав Ашок, коли я пришкандибала через сорок п’ять хвилин. Виявилося, у Центральному парку не так уже й важко загубитися.

Я зупинилася, щоб відліпити просякнуту потом футболку від спини.

– Неймовірно. Обожнюю.

Увійшовши до квартири, я виявила, що Джордж та Аґнес повернулися додому раніше за мене на цілих двадцять хвилин.

Містер Ґопнік казав, що Аґнес має дуже щільний графік. Враховуючи те, що його дружина не працює та не виховує нащадків, вона – найбільш зайнята людина з тих, кого я зустрічала. Після того, як Джордж пішов, мені дали півгодини на сніданок (на Аґнес чекав накритий стіл з омлетом із самих лише яєчних білків, а також якісь ягоди та срібний кухлик із кавою; а я з’їла мафін, що залишив для мене Натан у кухні для персоналу). Після цього ми провели півгодини у кабінеті містера Ґопніка, поки його асистент, Майкл, виписував усі заходи, які Аґнес відвідуватиме цього тижня.

Офіс містера Ґопніка був взірцем типової маскулінності: усі поверхні виконані з темного дерева, а полиці завантажені книжками. Ми сиділи у м’яких кріслах навколо журнального столика. Позаду нас, на величезному письмовому столі містера Ґопніка, стояв ледь не десяток телефонів та блокнотів. Періодично Майкл благав Іларію принести йому ще кави, і вона піддавалася, усміхаючись лише йому.

Ми обговорили зміст промови для зустрічі щодо благодійної організації Ґопніків, благодійну вечерю в середу, поминальний обід і фуршет у четвер, виставку, а також концерт у Метрополітен-опері в Лінкольн-центрі у п’ятницю.

– Спокійний тиждень, – мовив Майкл, не відриваючи очей від айпеда.

Сьогоднішні плани Аґнес включали візит до перукаря о десятій (три рази на тиждень), відвідини дантиста (планове чищення), обід із колишньою колегою, а також зустріч із декоратором інтер’єру. О четвертій у неї запланований урок гри на фортепіано (двічі на тиждень), велотренажер о п’ятій тридцять, а потім вечеря з містером Ґопніком наодинці у ресторані в центрі міста. Я буду вільна о шостій тридцять вечора.

Здавалося, Аґнес була цілком задоволена планом на день. А може, річ лише у пробіжці. Вона переодягнулася в сині джинси та білу сорочку, під якою ховався величезний кулон із діамантом. Довкола жінки витала стримана хмарка дорогих парфумів.

– Схоже, усе правильно, – мовила вона. – Добре. Я маю зробити декілька дзвінків.

Здавалося, вона вирішила, що я знаю, де шукати її після того.

– Якщо є сумніви, просто чекай на неї в коридорі, – прошепотів Майкл, коли вона пішла. Він усміхнувся, на мить забувши про свою професійну маску. – Коли я тільки починав, я й гадки не мав, де їх шукати. Наше з тобою завдання – це бути поруч у найпотрібніший момент. Але водночас не переслідувати їх до вбиральні.

Як мені здалося, він був лише трохи старший за мене, але виглядав так, наче народився привабливим, із витонченим смаком та в начищених до блиску черевиках. У мене склалося таке враження, ніби усі у Нью-Йорку, окрім мене, були саме такими.

– Ти довго тут працюєш?

– Трохи більше року. Їм довелося розпрощатися зі своїм старим секретарем, бо… – Він зніяковіло замовк. – Ну, новий старт і все таке. А потім, через деякий час, вони вирішили, що їм замало лише одного асистента на двох. Ось для чого ти й потрібна. Тож привіт! – Чоловік простягнув мені руку.

Я потиснула її.

– Тобі тут подобається?

– Дуже. Я навіть не знаю, хто з них мені більше подобається. – Він широко всміхнувся: – Він дуже розумний. І такий привабливий. А вона просто лялечка.

– Ти з ними бігаєш?

– Біг? Ти знущаєшся? – Він здригнувся. – Це не для мене. Хоча, якби з Натаном… О, Боже мій. Із ним би я попотів. Хіба він не красунчик? Він запропонував мені промасувати плече, і я миттєво закохався. І як тобі вдалося стільки з ним пропрацювати і не накинутися на ці смачненькі австралійські кісточки?

– Я…

– Не відповідай. Якщо це все ж сталося, я не хочу про це знати. Ми маємо залишатися друзями. Так. Я маю спуститися на Волл-стрит.

Чоловік вручив мені кредитку («Про всяк випадок – вона завжди забуває свою. Все одно він за все платить») та електронний планшет і показав, як установити PIN-код.

– Тут є всі контактні номери, які можуть тобі знадобитися. А також усе, що стосується календаря, – мовив він, прокручуючи сторінку на екрані вказівним пальцем. – Кожна людина позначена своїм кольором: містер Ґопнік – синім, місіс Ґопнік – червоним, а Табіта – жовтим. Ми більш не ведемо її розклад, бо вона живе далеко від дому, але все одно корисно знати заздалегідь, коли вона може бути тут, а також про всі сімейні зобов’язання, такі як зустрічі довірених осіб або ж членів благодійного фонду. Ти повинна завжди перевіряти електронну пошту, щоб слідкувати за будь-якими змінами в розкладі. Обов’язково перевіряй усе двічі. Помилки в розкладі – єдина річ, яка гарантовано зводить його з розуму.

– Гаразд.

– Кожного ранку ти повинна продивлятися її пошту, щоб зрозуміти, що саме вона хоче робити цього дня. Я ж перевірятиму разом із тобою, бо іноді вона від чогось відмовляється, а він бере це на себе. Тому нічого не викидай. Зберігай листи у двох стосах.

– Скільки ж запрошень їм надходить кожного дня?

– О, ти навіть не уявляєш. Ґопніки – надзвичайно важливі люди. Це означає, що їх запрошують на всі можливі заходи, а відвідують вони лише крихітний відсоток від усього. Після них ідуть ті, кого запрошують лише на половину заходів і хто відвідує сто відсотків від усього.

– А після цих хто?

– Непрохані гості. Ті, хто рветься навіть на відкриття фургону з буріто. Але й їх можна зустріти на світських заходах. – Він зітхнув. – Суцільний сором.

Я продивилася сторінку розкладу, зокрема на цей тиждень, і жахнулася, побачивши райдужне місиво кольорів. Я спробувала приховати свою внутрішню паніку.

– Що означає коричневий колір?

– Це розклад Фелікса. Це кіт.

– Навіть у кота є свій розклад?

– Це лише відвідування грумерів, ветеринарів, стоматологів-гігієністів і таке інше. Ох, ні, цього тижня в нього ще зустріч із фахівцем з поведінки. Мабуть, знов напаскудив там, де не можна.

– А фіолетовий?

Майкл перейшов на шепіт.

– Колишня місіс Ґопнік. Якщо бачиш фіолетову клітинку поряд із заходом, то це означає, що вона також буде присутня. – Здавалося, він збирався щось додати, але раптово задзвонив телефон.

– Так, містере Ґопнік… Так. Звісно. Так, буде зроблено. Зараз підійду.

Чоловік поклав телефон до сумки.

– Гаразд. Мені час іти. Ласкаво просимо в команду!

– Скільки нас тут? – запитала я, але він уже вибігав із приміщення, прихопивши з собою пальто.

– Через два тижні на тебе чекає фіолетова клітинка. Гаразд? Я тобі напишу. І вдягай звичайний одяг, коли виходиш на вулицю! Бо виглядаєш так, немов працюєш у «Гоул Фудз».

День минув як у тумані. Через двадцять хвилин ми вийшли з дому й сіли в машину, що відвезла нас до розкішного салону за декілька кварталів. Я відчайдушно намагалася виглядати немов людина, що все своє життя провела у величезному чорному автомобілеві з кремовим шкіряним салоном. Я сиділа у куточку, поки жінка з дивною зачіскою «під лінійку» мила та вкладала волосся Аґнес. А через годину машина відвезла нас до стоматологічної клініки, де я знов сиділа в залі очікування. Місця, котрі мені довелося відвідати, були однаково тихими та вишуканими, а також неймовірно далекими від божевілля на вулицях шаленого міста. Я вдягла одне з моїх найбільш адекватних убрань – синю блузу з якорями, а також смугасту спідницю-олівець, та щодо цього хвилюватися не довелося: все одно я була невидимкою. Немов у мене на лобі було написано: «ПРИСЛУГА». Я почала помічати й інших асистентів, що блукали довкола, дивлячись у телефони, сновигали із чистою білизною з хімчистки або ж із кавою у картонних підставках. Я задумалася, чи не маю я запропонувати каву Аґнес, або ж можна просто викреслювати пункти зі списку. Більшу частину часу я не зовсім розуміла, навіщо я там потрібна. Усе й без мене працювало, як годинник. Здавалося, я була просто людиною-бронежилетом, що захищає Аґнес від навколишнього світу.

Тим часом жінка відволіклася від телефонної розмови польською для того, щоб попрохати мене зробити замітку на планшеті:

– Треба запитати в Майкла, чи сірий костюм Леонарда випраний. І, можливо, зателефонувати місіс Левицькі щодо моєї сукні від «Жіванші» – здається, я трохи схудла з тих пір, як востаннє її вдягала. Може, її вдасться вшити.

Вона пірнула до своєї величезної сумки від «Прада», дістала пластикову смужку таблеток і кинула дві до рота.

– Води!

Я огледілася і знайшла пляшку в кишені в оббивці дверей. Відкрутивши кришку, я дала воду жінці. Машина зупинилася.

– Дякую.

Водій – чоловік середніх років із густим темним волоссям і щоками, що підскакували при ходьбі, – вийшов, щоб відчинити перед нею двері. Коли вона зникла у ресторані, привітавши швейцара, немов старого друга, я хотіла вийти за нею, але водій захряснув двері. Я залишилася на задньому сидінні.

Я просто сиділа, гадаючи, що ж мені робити тепер.

Перевірила телефон. Визирнула у вікно, мріючи про яку-небудь сендвічну. Постукала ногою. Нарешті я пірнула уперед, до передніх сидінь.

– Мій тато залишав нас із сестрою в машині, коли сам ішов до пабу. Він приносив нам кока-колу, а також пачку маринованої цибулі «Монстер Манч», і це заспокоювало нас на цілих три години. – Я пальцями постукала по коліну. – У наш час за це можна потрапити до в’язниці за жорстоке поводження з дітьми. Але зауважте, що «Монстер Манч» була нашим абсолютним фаворитом. Ми увесь тиждень чекали на цей день.

Водій промовчав.

Я нахилилася трохи далі, щоб моє обличчя було лише у дюймі від нього.

– Отже. Як довго це може тривати?

– Скільки триватиме, стільки й триватиме. – Він зиркнув на мене у дзеркалі, але миттєво відвів погляд.

– І ви завжди просто чекаєте тут?

– Це моя робота.

Я посиділа з хвильку, а потім поклала руку на переднє сидіння.

– Я Луїза. Нова асистентка місіс Ґопнік.

– Приємно познайомитися.

Він навіть не обернувся. Це були останні слова, що я почула від нього. Він устромив диск до стереосистеми.

– Estoy perdido6, – мовила жінка іспанською. – Dо`nde estа` el ban~o?7

– Ес-ТОЙ- пер-ДІ-до. ДОН-де ес-ТА ель БА-ньо, – повторив водій.

– ¿Cuа`nto cuesta?8

– КуАН-то КУЕС-та, – пролунала його відповідь.

Наступну годину я провела, сидячи у машині та витріщаючись у айпед. Хоч я й намагалася не слухати лінгвістичні вправи водія, мені все одно здавалося, що я маю займатися чимсь більш корисним. Я написала Майклові на електронну пошту, але він просто відповів:

«Це твоя обідня перерва, люба. Смачного! Цьомаю!»

Я не стала казати йому, що в мене немає з собою їжі. У розігрітому автомобілі мене поступово почала накривати хвиля втоми та знесилення. Я cперлася головою на вікно, подумки переконуючи себе в тому, що це нормально – почуватися ніяково у новому середовищі. До всього доводиться звикати. Особливо коли тебе силою вибивають із твоєї зони комфорту. Ніби здалеку долинув до мене останній лист Вілла. А потім нічого.

Я здригнулася і прокинулася, коли двері відчинилися. До машини залізла Аґнес, її обличчя було білим, а щелепи міцно стиснуті.

– Усе гаразд? – запитала я, випроставшись у кріслі.

Ми рушили мовчки, повітря раптом стало густим та важким від напруження.

Вона обернулася до мене. Я схопила пляшку води й простягла її жінці.

– У тебе є цигарки?

– Гм… Ні.

– Ґеррі, в тебе є цигарки?

– Ні, мадам. Але можна купити.

Я помітила, як у неї тремтить рука. Вона полізла в сумку, дістала невеличку пляшечку з пігулками, і я передала їй воду. Жінка зробила декілька ковтків, і я помітила сльози на її очах. Ми зупинилися біля аптеки, і я усвідомила, що повинна вийти з автомобіля.

– Які? Я маю на увазі, якої марки?

– «Мальборо лайтс», – відповіла жінка й потерла очі.

Я вискочила – ну, скоріш вилізла, бо мої ноги й досі здригалися в судомах після ранкової пробіжки, – й купила пачку, думаючи про те, як усе-таки дивно купувати цигарки в аптеці. Повернувшись до машини, я почула, як вона волає на когось польською по телефону. Вона завершила дзвінок, відчинила вікно та запалила цигарку, глибоко затягнувшись. Аґнес запропонувала й мені. Я похитала головою.

– Не кажи Леонарду, – мовила вона, і її обличчя пом’якшилося. – Він ненавидить цигарки.

Ми просто сиділи мовчки, поки жінка палила цигарку короткими гнівними вдихами й видихами – мені аж стало боязко за її легені. Тоді вона загасила недопалок, стиснувши губи у внутрішній люті, й махнула рукою у бік Ґеррі.

Поки Аґнес училася музикувати, я ненадовго залишилася наодинці зі своїми девайсами. Повернувшись до своєї кімнати, я поборола в собі бажання впасти на ліжко, бо тоді я більше не піднялася б. Натомість я сіла за маленький письмовий стіл, написала Семові листа та зазирнула до календаря, переглянувши плани на наступні декілька днів.

Раптом я почула музику, що відлунням грала у квартирі, – щось мелодійне та прекрасне. Я завмерла, щоб послухати цей чарівний звук; і як людський розум може створити щось настільки геніальне? Я заплющила очі, дозволивши звуку протікати крізь мене. Я пригадала той вечір із Віллом, коли він зводив мене на мій перший концерт, коли він примусив мене розкрити очі та вперше побачити світ. Наскільки ж усе-таки жива музика більш об’ємна за музику в записі – вона приховує в собі щось глибоке й незбагненне! Гра Аґнес на фортепіано виходила з якоїсь далекої частини її свідомості, котра не мала жодного стосунку до зовнішнього світу; це було щось уразливе й ніжне. Я мимоволі відзначила, що йому б також сподобалося. Дуже сподобалося б. Саме в той момент, коли мелодія перетворилася на дещо справді магічне, Іларія увімкнула пилосос, заглушивши звук невблаганним машинним ревом та гуркотом. Гра припинилася.

У мене загудів телефон.

«Прошу, скажи їй вимкнути пилосос!»

Я піднялася з ліжка й пішла на пошуки Іларії, котра, схилившись над машиною, завзято пилососила підлогу просто біля студії Аґнес. Я проковтнула слину. В Іларії було дещо таке, що відштовхувало, примушувало вагатися, перш ніж звернутися до жінки, незважаючи навіть на те, що вона була єдиною людиною, нижчою за мене в радіусі декількох кілометрів.

– Іларіє, – почала я. Вона не зупинялася. – Іларіє! – Я стояла перед нею доти, доки їй не набридло мене ігнорувати. Вона вдарила ногою по кнопці й сердито зиркнула на мене. – Місіс Ґопнік запитала, чи не могли б ви пропилососити як-небудь іншого разу. Вона не чує музику.

– І коли, на її думку, я повинна прибирати цю квартиру?

Іларія плюнула, досить голосно, щоб це було чутно по той бік дверей.

– Гм… можливо, у будь-який інший момент протягом дня, окрім цих сорока хвилин?

Вона висмикнула вилку з розетки та з торохтінням потягла за собою пилосос. Жінка подивилася на мене з такою люттю, що я ледь не відсахнулася. Настала коротка тиша, і врешті-решт знов заграла музика.

Коли за двадцять хвилин після того з кімнати вийшла Аґнес, вона скоса зиркнула на мене й усміхнулася.

Перший тиждень роботи просувався ривками, як і перший день. Я просто чекала на сигнали від Аґнес, так само, як колись мама придивлялася за нашим старим собакою, коли бідолашний страждав на нетримання сечі. Може, її треба вивести на прогулянку? Що вона хоче? Де мені на неї чекати? Я щоранку бігала з Аґнес та Джорджем, відстаючи на півтора кілометра, махаючи їм здалека та киваючи на своє стегно. Скільки ж часу я змарнувала, сидячи у вестибюлі та пильно дивлячись у свій айпед кожного разу, коли хтось проходив повз мене, аби тільки створити оману бурхливої діяльності.

Кожного дня до мене підходив Майкл і пошепки інструктував з того чи іншого питання. Здавалося, усе його життя проходило в бігах між квартирою, офісом містера Ґопніка на Воллстрит, із двома телефонами в одній руці, речами з хімчистки на плечі та кавою в другій руці. Хоча чоловік завжди чарівно усміхався, я й гадки не мала, чи взагалі подобаюся йому.

Із Натаном я зустрічалася геть рідко. Здавалося, він не тільки працював, а й жив за графіком містера Ґопніка. Іноді він працював і о п’ятій ранку, і о сьомій вечора – цілодобово, коли це знадобиться.

– Я тут працюю не просто так, – пояснював Натан. – Я працюю тут, бо здатен на те, на що не здатні інші.

Іноді він зникав надовго, а потім я дізнавалася, що вони з містером Ґопніком за ніч злітали кудись до Сан-Франциско або ж Чикаго. Містер Ґопнік страждав на таку форму артриту, котра потребувала постійного нагляду, тому вони з Натаном займалися плаванням та спортом по декілька разів на день, щоб дотримуватися правильного режиму дня.

Окрім Натана та Джорджа, тренера, котрий приходив кожного ранку, іншими постійними відвідувачами апартаментів були:

Прибиральники. Як з’ясувалося, існувала певна різниця між Іларією (домогосподаркою) та іншими прибиральниками. Двічі на тиждень до квартири навідувалася команда з трьох жінок і одного чоловіка, що начищали до блиску кожен куточок. Вони ніколи не розмовляли, тільки тихенько радилися одне з одним стосовно робочих питань. У кожного з них було по величезному ящику екологічно чистих засобів для прибирання, а через три години усі вони йшли геть, поки Іларія кривила ніс, нюхаючи повітря, та несхвально перепротирала плінтуси.

Флорист, котрого привозив фургон щопонеділка, розставляв по всій квартирі гігантські вази з ідеальними букетами. Декілька ваз були настільки великими, що їх довелося нести аж двом чоловікам. Вони обов’язково знімали взуття на вході.

Садівник. Так, дійсно. Коли я вперше почула це, у мене ледь не сталась істерика («Ви взагалі усвідомлюєте, що ми на другому поверсі?»), але потім я зрозуміла, що довгі балкони в задній частині будівлі заставлені горщиками з маленькими деревцями та квітами, котрі також треба поливати й доглядати. Балкон і справді виглядав просто чудово, але, окрім мене, туди геть ніхто не виходив.

Фахівець із поведінки домашніх тварин. Крихітна, схожа на пташку, японка з’являлася о десятій ранку кожної п’ятниці, майже годину спостерігала за Феліксом здалека, потім оглядала його їжу, його туалетний лоток, місця, де він спав, опитувала Іларію на предмет його поведінки, а потім давала поради щодо іграшок та кігтеточки для нього. Фелікс не звертав на неї жодної уваги, кіт лише спав та вилизувався – максимум, на який він здатен.

Команда постачальників їжі приїжджала двічі на тиждень: під наглядом Іларії вони розвантажували величезні зелені скрині з продуктами. Одного дня мені на очі потрапив чек: за ці гроші можна було б годувати усю мою родину – а може ще й сусідів – протягом декількох місяців.

І це ще без урахування майстра з манікюру, дерматолога, викладача з фортепіано, людини, що обслуговує та миє автомобілі, майстра, котрий ремонтує несправності в будинку, замінює лампочки та налаштовує кондиціонер. Також до квартири час од часу навідувалася худорлява жінка з яскраво-рудим волоссям та, принісши з собою величезні пакети з одягом, дивилася, як Аґнес усе це приміряє.

«Ні. Ні. Ні. Ой, просто ідеально, люба. Дуже мило. А це дуже пасуватиме до тієї сумочки від “Прада”, що я показувала тобі минулого тижня. А тепер треба вирішити, що ми вдягнемо на свято».

Крім того, до нас приходив винороб, чоловік, що розвішував картини, а також жінка, яка пере штори, чоловік, котрий шліфує паркетні підлоги у вітальні штукою, схожою на газонокосарку, та багато інших. Із часом я звикла зустрічати незнайомих мені людей. Я навіть не пригадую, щоб протягом перших двох тижнів у квартирі було менше п’яти людей.

Це тільки називалося сімейним будинком. Мені ж більше здавалося, що це просто робочий простір для мене, Натана, Іларії та нескінченної команди підрядників, співробітників і всіх інших, хто сновигав тут із ранку до пізньої ночі. Іноді, після вечері, колеги містера Ґопніка переходили до його кабінету, а потім, приблизно через годину, роз’їжджалися по домівках, бурмочучи щось про дзвінки до Вашингтона або Токіо. Здавалося, цей чоловік узагалі ніколи не припиняв працювати, за винятком того часу, що він проводив із Натаном. Навіть під час вечері обидва його телефони лежали на столі з червоного дерева і час од часу дзижчали, немов бджоли в пастці.

Іноді я помічаю, як Аґнес посеред дня зачиняється в гардеробній – мабуть, єдиному місці, де можна сховатися, – і тоді думаю: чи буває цій жінці тут затишно хоч колись?

Мабуть, це і є причиною того, чому вони зникають на вихідні. Звісно, якщо в їхній заміській резиденції немає такої кількості персоналу.

– Ні. Це єдине місце, яке їй вдалося відвоювати, – відповів Натан, коли я про це запитала. – Вона сказала йому віддати колишній жінці заміський будинок. А натомість отримала скромне місце біля моря. Три ліжка. Одна ванна кімната. Ніякого персоналу. – Він похитав головою. – Це означає, що й Таб не поїде з ними. А вона не дурна.

– Гей, ти.

Сем був у своїй формі. За моїми розрахунками, він тільки-но завершив зміну. Він провів рукою по волоссю й нахилився вперед, щоб роздивитися мене краще на піксельному екрані. Відтоді як я поїхала, мене вперто переслідувала одна думка:

«Як ти могла поїхати від цього чоловіка на інший континент?»

– Ти вийшов на роботу?

– Так… – Він зітхнув. – Не найкращий день.

– Чому?

– Донна звільнилася.

Я не могла приховати свій шок. Донна – прямолінійна, смішна, врівноважена – інь, коли він – янь, його голос розсудливості. Їх неможливо уявити одне без одного. – Що? Чому?

– У її батька рак. Агресивний. Невиліковний. Вона хоче побути з ним.

– Ой, Боже. Бідолашна Донна. Бідолашний її батько.

– Так. Це жахливо. До того ж тепер мені доведеться працювати з кимось іншим. Не думаю, що мене поставлять із новачком. Тож я припускаю, що це буде хтось з іншого відділення.

Відтоді, як ми почали зустрічатися, Семові вже двічі призначали зустріч із дисциплінарним комітетом. Я мала певний стосунок до однієї з них, а тому й досі відчувала свою провину.

– Ти сумуватимеш за нею.

– Так.

Він виглядав трохи втомленим. Мені хотілося обійняти його крізь монітор.

– Вона врятувала мене, – мовив він.

Він геть не схильний до різких заяв, але ці три слова прозвучали дуже гостро. Я й досі з жахливою ясністю пам’ятаю ту ніч: рана Сема кровоточить просто на підлогу карети швидкої, а Донна – втілення спокою – лише дає мені чіткі інструкції та робить усе можливе до приїзду інших колег-медиків. Я все ще відчуваю той смак страху, тваринний і металевий, усе ще відчуваю тепло крові Сема на своїх руках. Я здригнулася, намагаючись відігнати від себе страшні спогади. Мені не хотілося, щоб Сема захищав хтось інший. Вони з Донною були справжньою командою. Двоє людей, котрі ніколи одне одного не підведуть і водночас не можуть без нещадних кпин одне з одного.

– Коли вона йде?

– Наступного тижня. Вона отримала особливий дозвіл, враховуючи її сімейні обставини. – Він зітхнув. – Ось так. Гарні новини – твоя мама запросила мене на обід у неділю. Здається, ми їстимемо ростбіф. Ой, а ще твоя сестра попросила мене навідатися до них у квартиру. Не дивися так на мене – вона запитала, чи не можу я відремонтувати радіатори.

– Ну, от і все. Ти в пастці. Моя сім’я схопила тебе, немов венерина мухоловка.

– Без тебе усе це буде дивно.

– Може, мені варто просто повернутися додому.

Він спробував усміхнутися, та в нього не вийшло.

– Що?

– Нічого.

– Продовжуй.

– Я не знаю… Таке відчуття, немов я втратив двох улюблених жінок.

До мого горла підступив клубок. Між нами висів привид третьої жінки – його сестри, яка померла від раку два роки тому.

– Семе, ти не втр…

– Не звертай уваги. Я кажу нісенітницю.

– Я й досі твоя. Просто невеличка розлука, але це ж ненадовго.

Він надув щоки.

– Я не очікував, що мені буде так погано. Я навіть не знаю, радіти мені чи сумувати.

– Усе буде добре. Просто один із тих днів.

Я мовчки дивилася на нього.

– Гаразд. Ось наш план. Спочатку піди нагодуй курей. Бо вони тебе заспокоюють. До того ж природа – це завжди корисно.

Він трохи випростався.

– Що після цього?

– Приготуєш собі соус болоньєзе. Той, приготування якого займає цілу вічність, із вином, беконом та всім іншим. Тому що неможливо почуватися погано після чудових спагеті.

– Кури. Соус. Гаразд.

– А потім ти увімкнеш телевізор і знайдеш справді хороший фільм. Щось, на що можна відволіктися. І ніяких реаліті-шоу. Ніяких реклам.

– Вечірня терапія з Луїзою Кларк. Мені це подобається.

– А потім, – я замислилася на секунду, – подумаєш про те, що до нашої зустрічі залишилося трохи більше трьох тижнів. А це означає ось що! Та-даа! – Я підняла майку до самої шиї.

Кумедно, що Іларія вирішила зайти до моєї кімнати з чистою білизною саме в цей момент. Вона завмерла як укопана з рушниками у руці й витріщилася на мої голі груди та чоловіче обличчя на екрані. Тоді швидко зачинила двері, бурмочучи щось собі під носа. Я спробувала прикритися.

– Що? – Сем усміхався, намагаючись зазирнути за межі екрана. – Що відбувається?

– Економка, – мовила я, поправляючи свій топ. – О Боже. Сем відкинувся в своєму кріслі. Він щосили реготав, тримаючись рукою за живіт, немов захищаючи свій шрам.

– Ти не розумієш. Вона ненавидить мене.

– А тепер ти ще й Мадам Вебкам. – Він ледь не хрюкав від сміху. – Тепер моє ім’я буде заборонене в спільноті домогосподарок від Нью-Йорка до самого Палм-Спрінгса.

Я трохи почекала, а потім і сама засміялася. У Сема неймовірно заразливий сміх.

Він усміхнувся.

– Ну, Лу, ти зробила це. Ти розвеселила мене.

– Мінусом для тебе буде те, що це перший і останній раз, коли я показала тобі своїх дівчат на камеру.

Сем нахилився вперед і послав мені поцілунок рукою.

– Так, добре, – мовив він. – Гадаю, могло бути ще гірше.

Після інциденту з веб-камерою Іларія не розмовляла зі мною ще два дні. Вона відверталася кожного разу, коли я входила до кімнати, миттєво знаходячи собі заняття, немов сам лише мій погляд може якось її забруднити чи зганьбити.

Після того, як вона штовхнула мені чашку кави кухонною лопаткою, Натан помітив, що між нами щось відбувається, і запитав мене про це, але я й гадки не мала, як би це йому пояснити, а тому пробурмотіла щось про чисту білизну та необхідність мати можливість зачинитись у власній кімнаті, сподіваючись, що цими словами я не погіршила й без того не найкращу ситуацію.