Читать книгу Та сама я - Джоджо Мойес - Страница 8

Наступного ранку Джордж не з’явився. Ніхто мене не попереджав. Я, сонна і втомлена, сиділа у вестибюлі в шортах о пів на сьому ранку.

Так і не дочекавшись нікого, я усвідомила, що, мабуть, зустріч скасували.

Аґнес спала аж до дев’ятої, а Іларія несхвально цикала, зиркаючи на годинник. Аґнес надіслала мені повідомлення з проханням скасувати усі плани, що були цього дня. Натомість вона заявила, що хотіла би прогулятися біля водосховища у парку. День видався вітряним, тож ми гуляли, обмотавшись шарфами та сховавши руки до кишень. Усю ніч я думала про лице Джоша. Воно й досі не давало мені спокою, і я задумалася, скільки двійників Вілла зараз ходить по цій планеті. У Джоша були важчі брови, інший колір очей та, очевидно, інший акцент. Але все-таки.

– Знаєш, що ми робили з подругами, коли були з похмілля? – перервала мої думки Аґнес. – Ми йшли до японського ресторану біля Ґремерсі-парку, їли локшину і говорили, говорили, говорили…

– Тоді ходімо.

– Куди?

– Їсти локшину. Дорогою можемо заїхати за твоїми подругами.

Вона з надією подивилася на мене, але потім опустила погляд і копнула ногою камінець.

– Я не можу. Тепер усе інакше.

– Ти не повинна їхати до них у машині Ґеррі. Ми можемо взяти таксі. Я маю на увазі, можна вдягтися простіше і подружньому завітати до них. Усе буде добре.

– Я ж сказала. Тепер усе інакше. – Вона обернулася до мене. – Я вже намагалася, Луїзо. Декілька разів. Але мої подруги дуже допитливі. Їм хочеться знати все про моє життя. А коли я розповідаю їм правду, вони починають поводитися… дивно.

– Дивно?

– Колись ми були рівні, розумієш? А тепер вони кажуть, що я ніколи не зрозумію їхніх проблем. Бо я багата. Ніби в мене просто не може бути жодних проблем. Вони поводяться зі мною так, немов я геть інша людина. Немов блага мого життя для них – образа. Як скаржитися на економку людям, у котрих навіть власного житла немає? – Вона раптом зупинилася. – Коли я вийшла за Леонарда, він дав мені грошей. Весільний подарунок, щоб мені не доводилося просити в нього увесь час. І я дала трохи Паулі, своїй найкращій подрузі. Я дала їй десять тисяч доларів, щоб вона розрахувалася з боргами й почала усе спочатку. Спершу вона була щаслива. Я також! Усе заради подруги! Щоб їй більше не довелося турбуватися, як і мені! – Раптом її голос став сумним. – А тоді… вона стала мене уникати. Вона стала іншою, у неї завжди не було для мене часу. Поступово я зрозуміла, що вона ображається за те, що я їй допомогла. Не навмисне, але тепер кожного разу, коли ми бачимося, усе, про що вона думає, – це те, що винна мені гроші. Вона горда, дуже горда. Вона не хоче жити з цим почуттям. Отже, – жінка знизала плечима, – вона не піде зі мною на обід і не відповість на мої дзвінки. Гроші забрали в мене подруг.

– Проблеми є проблеми, – мовила я, усвідомивши, що вона чекає на відповідь. – Не має значення, чиї вони.

Вона відступила вбік, щоб пропустити малюка на самокаті. Задумливо провівши його поглядом, вона зиркнула на мене.

– У тебе є цигарки?

Цього разу я була готова. Я дістала пачку з рюкзака та простягнула їй. Не знаю, чи варто було заохочувати її до куріння, але вона – моя начальниця. Вона вдихнула і випустила довгий шлейф диму.

– Проблеми є проблеми, – повільно повторила вона. – А в тебе є проблеми, Луїзо Кларк?

– Я сумую за своїм хлопцем. – Певною мірою я сказала це лише для того, щоб запевнити себе в цьому. – А крім того, ні, немає. Тут просто… чудово. Я тут щаслива.

Вона кивнула.

– Пам’ятаю це відчуття. Нью-Йорк! Завжди нові видовища. Завжди щось хвилююче. А тепер я просто… Я сумую… – Вона замовкла.

На секунду мені здалося, що жінка от-от заплаче. Але тоді вона опанувала себе.

– Ти помітила, як вона ненавидить мене?

– Хто?

– Іларія. Відьма. Вона завжди була тут економкою, а тому Леонард не звільнить її. Так що я приречена на неї.

– Можливо, колись вона звикне й навіть стане прихильною до тебе.

– Вона скоріш підсипле мені миш’яку. Я бачу, як вона на мене дивиться. Вона бажає мені смерті. Ти знаєш, як це – жити з людиною, котра бажає тобі смерті?

Я й сама побоювалася Іларії. Але я промовчала. Ми мовчки йшли далі.

– Колись я працювала на людину, котра, як мені здавалося, також мене ненавидить, – зізналася я. – Поступово я зрозуміла, що я тут ні до чого. Він просто ненавидів своє життя. А коли ми познайомилися трохи ближче, то одразу ж порозумілися.

– Він коли-небудь «випадково» спалював твою улюблену сорочку? Або підкладав засіб для миття тобі до спідньої білизни, щоб у тебе свербіла піхва?

– Гм… Ні.

– Або п’ятдесят разів подавав тобі їжу, яку ти ненавидиш, щоб виставити тебе примхливою гадюкою? Чи, може, пускав про тебе плітки, мовби ти якась проститутка?

Мій рот мимоволі відкрився, мов у золотої рибки. Я закрила його й похитала головою.

Вона відкинула волосся від обличчя.

– Я люблю його, Луїзо. Але таке життя просто нестерпне. Моє життя нестерпне… – Аґнес знову замовкла.

Ми стояли, дивлячись на людей, що проходили мимо: ролерблейдери, діти на триколісних велосипедах, закохані парочки та правоохоронці в формі. Температура повітря раптово впала, і я мимоволі здригнулася від холоду.

Вона зітхнула.

– Гаразд. Ходімо додому. Побачимо, яку ще з моїх улюблених речей ця відьма спалила сьогодні.

– Ні, – заперечила я. – Ходімо на локшину. Хоча б удвох.

Ми взяли таксі до Ґремерсі-парку й зупинилися біля коричневої будівлі на досить брудній вулиці. Здавалося, тут простіше простого підхопити якусь кишкову інфекцію. Але тільки-но ми вийшли з машини, Аґнес, здавалося, миттєво полегшало. Поки я розплачувалася за таксі, вона кинулася вгору сходами й пірнула до якоїсь харчевні з темним інтер’єром. Її зустріла молода японка і обвила Аґнес обома руками, немов вони були старими друзями. Тримаючи Аґнес під руку, жінка вимагала розповісти, де ж та була увесь цей час. Аґнес зняла берет і невиразно пробурмотіла, що була дуже зайнята останнім часом, вийшла заміж, переїхала, але не стала уточнювати, наскільки змінився рівень її життя. Я помітила, що на ній була її обручка, але не та, із величезним діамантом, котру можна використовувати замість гантелі, а скромніша.

Коли ми опинилися всередині, я побачила перед собою геть іншу людину. Аґнес умить стала смішною, живою, гучною, з різким, кудкудакаючим сміхом, вона стала жінкою, у котру закохався містер Ґопнік.

– Тож як ви познайомилися? – запитала я, сьорбаючи гарячий рамен.

– З Леонардом? Я була його масажисткою. – Жінка зробила паузу, ніби чекаючи, що я буду шокована, але коли цього не сталося, опустила голову й продовжила: – Я працювала у «Сент-Реджіс». Вони щотижня посилали до нього масажиста – зазвичай Андре. Він просто чудовий. Але одного дня Андре захворів, тож я поїхала замість нього. Думала, він типовий чоловік з Волл-стрит. Більшість із них, розумієш, повні лайна. Вони тебе навіть за людину не вважатимуть. Не привітаються, навіть не розмовлятимуть із тобою… Деякі з них просять… – вона перейшла на шепіт, – щасливого фіналу. Розумієш, про що я? Мовби ти проститутка. Тьху. Але Леонард, він був дуже люб’язним. Коли я прийшла, він потиснув мені руку, запитав, чи я не хочу англійського чаю. Йому дуже сподобався мій масаж. Це було одразу зрозуміло.

– Що зрозуміло?

– Що вона вже давно його не торкається. Його дружина. Це було очевидно. Вона була холодною, холодною жінкою. – Аґнес опустила очі. – А він дуже страждав. У нього боліли суглоби. Це було ще до Натана. Натан був моєю ідеєю. Щоб Леонард був сильним та здоровим. Але в будь-якому разі я просто хотіла зробити йому хороший масаж. Навіть затрималася більш ніж на годину. Я слухала його тіло. Він був неймовірно вдячний. І тоді він попросив мене приїхати й наступного тижня. Андре не дуже зрадів, але що ж я могла зробити? Тоді я почала їздити до нього двічі на тиждень. Іноді він запрошував мене на чай, і ми розмовляли. А потім… Було складно. Тому що я зрозуміла, що закохуюсь у нього. Це заборонено.

– Як лікар і пацієнт. Або вчитель і учень.

– Саме так. – Аґнес зробила паузу, щоб покласти галушку до рота. Я ще ніколи не бачила, щоб вона так багато їла. Вона пережувала. – Але я не могла припинити думати про цю людину. З таким сумом. І з такою ніжністю. Він був такий самотній! Урешті-решт я сказала Андре, щоб він поїхав замість мене. Я не могла продовжувати.

– І що сталося потім? – Я припинила жувати.

– Леонард приїхав до мене додому! До Квінсу! Він звідкись дізнався мою адресу й приїхав до мене на своїй великій машині. Ми з подругами сиділи на пожежній драбині й палили цигарки, і тоді він вийшов з автомобіля й сказав: «Я хочу з тобою поговорити».

– Як у «Красуні»!

– Так! Саме так! Коли я підійшла до нього, то побачила, що він був дуже сердитий. Він запитав: «Я тебе якось образив? Я ставився до тебе неналежним чином?» Я похитала головою. Він ходив туди-сюди, а потім заявив: «Чому ти більш не приїздиш? Я більш не хочу Андре. Я хочу тебе». І тоді, як ідіотка, я розплакалася.

Я дивилася, як її очі наповнюються сльозами.

– Я розплакалася просто посеред вулиці, посеред дня, поки мої подруги дивилися. Я відповіла: «Я не можу сказати». І він знов розізлився. Він запитав, чи його дружина грубо повелася зі мною. Чи щось сталося на роботі. Нарешті я зізналася: «Я не можу більше приїздити, бо ви мені подобаєтеся. Дуже подобаєтеся. Але це геть непрофесійно. А я не можу втратити роботу». Він подивився на мене і промовчав. Геть нічого не відповів. Тоді сів у свою машину й поїхав. А я подумала, що більше ніколи його не побачу. І до того ж утрачу роботу. Наступного дня, дорогою на роботу, я так нервувалася… Дуже нервувалася, Луїзо! У мене аж живіт розболівся!

– Бо ти думала, що він розповів твоєму босові.

– Саме так. Але знаєш, що сталося, коли я приїхала?

– Що?

– На мене чекав величезний букет червоних троянд. Найбільший букет у моєму житті, із прекрасним оксамитовим ароматом. Настільки м’яким, що хотілося доторкнутися. І жодної записки. Але я одразу все зрозуміла. А після цього – щодня на мене чекав новий букет. Наша квартира була переповнена трояндами. Мої подруги вже почали скаржитися на той аромат. – Вона розсміялася. – А потім він нарешті знов приїхав до мене додому, я спустилася, і він попросив мене сісти до нього в машину. Ми вмостилися на задньому сидінні, він попросив водія піти на прогулянку, а потім зізнався, що з нашої першої зустрічі тільки й думає що про мене. Він сказав, що варто мені лише сказати одне слово, і він покине дружину і ми будемо разом.

– І ви навіть не цілувалися?

– Нічого такого. Звісно, я масувала його сідниці, але це інше. Вона глибоко вдихнула, смакуючи приємні спогади.

– Я знала. Я знала, що ми маємо бути разом. І я сказала. Я сказала «так».

Я, зачарована, слухала.

– Того ж вечора він поїхав додому та повідомив дружину, що хоче розлучення. Вона розлютилася. Так розлютилася… Вона запитала чому, а він відповів, що не може жити у шлюбі, де нема любові. Уже вночі він зателефонував мені з готелю й запитав, чи не хочу я приїхати до нього. І ось ми в його номері в «Рітц Карлтоні». Ти зупинялася в «Рітц Карлтоні»?

– Гм… Ні.

– Я увійшла, він чекав на мене біля дверей, немов йому не сиділося, а потім сказав, що розуміє, ця ситуація – неймовірно стереотипна, що його тіло скалічене артритом, але якщо є хоч найменший шанс того, що я справді хочу бути з ним, то він зробить усе, щоб зробити мене щасливою. Бо він щось відчуває, розумієш? Що ми споріднені душі. Ми обійнялися й нарешті поцілувалися, а потім ми не спали цілу ніч, бо розмовляли, розмовляли, розмовляли… Про наше дитинство, наше життя та наші мрії.

– Це найромантичніша історія, яку я чула.

– А потім ми займалися сексом, о Боже, в мене було таке почуття, що цей чоловік не робив цього роками, розумієш?

У цей момент я закашлялася, плюнувши шматок рамену на стіл. Підвівши очі, я помітила, як на нас дивляться декілька людей з-за сусідніх столиків.

Аґнес говорила надто голосно. До того ж активно жестикулювала.

– Ти не повіриш. Здавалося, він роками накопичував цей голод та енергію. Він аж пульсував! Першої ночі він був ненаситний.

– Гаразд, – пискнула я, витираючи рота серветкою.

– Зустріч наших тіл – це було магічно. Після цього я обійняла його, а він лежав у мене на грудях. Я пообіцяла, що тепер йому не доведеться накопичувати енергію. Розумієш?

У ресторані стояла глуха тиша. Позаду Аґнес сидів молодий чоловік у каптурі. Він обернувся та, з ложкою в роті, витріщився на неї. Помітивши мій погляд, із гуркотом впустив столовий прибор.

– Це… це дуже мила розповідь.

– І він дотримується своєї обіцянки. Усе, що він казав, – правда. Ми дійсно щасливі разом. Дуже щасливі. – Вона трохи змінилася в обличчі. – Але його дочка мене ненавидить. Його колишня дружина мене ненавидить. Вона звинувачує мене в усьому, хоча сама навіть не кохала його. Вона сказала всім, що я вкрала в неї чоловіка.

Я не знала, як відповісти.

– Щотижня я маю ходити на ці прийоми та коктейльні вечірки, усміхатися й прикидатися, ніби й гадки не маю, що вони про мене говорять. Ніби я не помічаю, як ці жінки на мене дивляться. Я не така, як про мене кажуть. Я володію чотирма мовами. Граю на фортепіано. У мене є диплом із лікувального масажу. Знаєш, якою мовою говорить вона? Мовою лицемірства. Дуже складно завжди удавати, що тобі не боляче, розумієш? Наче тобі начхати.

– Люди змінюються, – з надією сказала я. – Із часом.

– Ні. Не думаю, що це можливо.

На секунду Аґнес задумалася. А тоді знизала плечима.

– У будь-якому разі, більшість їх досить старі. Може, хтось із них скоро помре.

Того ж дня, поки Аґнес дрімала, а Іларія займалася своїми справами внизу, я подзвонила Семові. Моя голова й досі йшла обертом після вчорашніх подій та зізнань Аґнес. Здавалося, ніби я опинилася геть в іншому місці. Коли ми повернулися до квартири, вона сказала, що в неї таке відчуття, немов я її подруга, а не асистентка. «Як же добре мати людину, котрій можна довіритися».

– Я отримав твої фотки, – сказав Сем. У них був уже вечір, і поряд із ним стояв Джейк, його небіж. Я почула музику, що грала у фоновому режимі. Він підніс телефон ближче до рота. – Ти дуже гарна.

– Я більш ніколи в житті не вдягну таку сукню. Але в цілому мені дуже сподобалося. Їжа, музика, банкетна зала… Найдивніше те, що люди цього навіть не помічали. Вони не бачать далі власного носа! Там була одна стіна, повністю прикрашена гарденіями та гірляндами. Величезна стіна! А також там був найсмачніший у світі шоколадний пудинг – із чотирма шоколадними пір’ячками та крихітними трюфелями, і жодна жінка не з’їла свій десерт. Жодна! Я спеціально обійшла усі столи, щоб перевірити. Я ледве втрималася, щоб не скласти ті трюфелі собі до сумки, але подумала, що вони можуть розтанути. Б’юся об заклад, їх просто викинули. Ой, а ще кожен стіл був по-різному прикрашений, але на кожному було жовте пір’я у формі різних пташок. У нас була сова.

– Звучить непогано.

– Там був бармен, котрий робив коктейлі в залежності від твого характеру. Варто було лише розповісти про себе три факти, і він одразу робив коктейль.

– А для тебе зробив?

– Ні. Хлопцю, із котрим я розмовляла, дістався коктейль під назвою «Солоний пес», тому я боялася, як би мені не приготували «Воскресительку трупів» чи «Слизький сосок». Тому я просто пила шампанське. Просто шампанське!

Що я таке кажу?

– Із ким, кажеш, ти розмовляла? – запитав він, витримавши коротку паузу.

Витримавши таку ж паузу, я відповіла:

– Ой… просто цей хлопець… Джош. У костюмі. Він склав нам з Аґнес компанію, поки ми чекали на містера Ґопніка.

Ще одна пауза.

– Звучить чудово.

Щоб не мовчати, я почала переривчасто бурмотіти нісенітницю.

– І, найголовніше, нам не довелося перейматися тим, як дістатися додому, бо на вулиці на нас чекав автомобіль. Навіть коли треба просто в магазин. Куди б ти не пішов, водій завжди чекатиме на вулиці. Виходиш – і та-да! Ось вона, твоя блискуча велика чорна машина. Залазь. Поклади сумки до багажника. Тільки вони якось по-іншому його називають. Ніяких нічних автобусів! Ніякого метро, де люди топчуться по твоїх чоботях.

– Світське життя, га? Ти й додому повертатися не захочеш.

– Ой. Ні. Це навіть не моє життя. Я почуваюся як дармоїд. Але все ж це унікальний шанс побачити це все зблизька.

– Мені час іти, Лу. Я обіцяв Джейку зводити його до піцерії.

– Але… але ж ми навіть не поговорили. Що відбувається? Розкажи, що в тебе нового.

– Іншим разом. Джейк голодний.

– Гаразд! – Я якось голосно це пискнула. – Передавай йому привіт!

– Добре.

– Я люблю тебе, – мовила я.

– Я також.

– Ще один тиждень! Я вже рахую дні.

– Мені час іти.

Поклавши слухавку, я відчула себе якось неправильно. Я не зовсім зрозуміла, що тільки-но відбулося. Я нерухомо сиділа на краю свого ліжка. А тоді поглянула на візитку Джоша. Він дав її мені, притиснувши до моєї долоні та закривши пальцями.

«Зателефонуй мені. Я покажу тобі цікаві місця».

Взявши візитку, я ввічливо всміхнулася. Що, звісно, могло означати що завгодно.