Читать книгу Маг - Джон Фаулз - Страница 22

Коли я зайшов до концертної зали, там світилася лампа й нікого не було. На столі біля печі стояла таця з пляшкою узо, глечиком води, чарками та мискою великих синьо-чорних амфіських[72] маслин. Я налив собі трохи узо й розвів водою, так що воно скаламутніло й побіліло, а тоді з чаркою в руці почав обхід книжкових полиць. Книжки розставлено за тематикою. Дві шафи головно французьких медичних видань, серед яких чимало з психіатрії, і це не дуже пасувало до спіритизму. Ще дві шафи наукових праць з різних країн світу, кілька полиць з філософськими трактатами, багато книжок у галузі ботаніки та орнітології, здебільшого англійських і німецьких. Переважна більшість решти бібліотеки – це тисячі автобіографій та біографій, зібрані без розбору: Вільям Вордсворт, Май Вест, Клод-Анрі Сен-Сімон, генії, злочинці, святі, нікчеми. Безлике розмаїття, як у публічній читальній залі.

За клавесином, під вікном, стояла низька засклена шафка з кількома античними творами мистецтва. З одного боку стояли ріг для пиття – ритон у подобі людської голови й питтєва чаша – килик із чорним узором, з другого боку – невелика амфора з червоним орнаментом. На шафці поставлено фотографію, годинник із вісімнадцятого сторіччя й білу емальовану табакерку. Я обійшов обертову табуретку, щоб розглянути еллінський посуд. Вражав геть непристойний малюнок на дні неглибокого килика: жінка з двома сатирами. У жодному музеї не наважилися б виставити на огляд також і амфору з мальовидлом відповідного змісту.

Я придивився до годинника. Корпус із позолоченої бронзи, емальований циферблат. Посередині – голий рожевий купідончик. З його паху стриміли стрілки, й заокруглений кінець годинної не дозволяв сумніватись у тому, що вона має позначати. Чисел не було, всю праву половину зачорнено, й на ній виднів білий напис – «Сон». На білій половині чорними буквами каліграфічно написано досі ще читабельні слова. На місці шістки стояло «Побачення». Вісімку, десятку й дванадцятку замінили «Спокуса», «Ерекція» й «Оргазм». Годинник стояв, купідончик усміхався, і його чоловіча гордість косо застигла на восьмій годині. Я відкрив зовні невинну білу табакерку. Під накривкою розігрувалася та сама, тільки виконана в стилі Буше[73], сцена, що її якийсь давній еллін зобразив дві тисячі років тому на килику.

Кончіс вважав за потрібне помістити між цими двома витворами другу фотографію едвардіанської дівчини, його покійної нареченої. Я так і не добрав, чим це пояснити: збоченством, специфічним почуттям гумору чи попросту поганим смаком.

З овальної срібної рамки дивилися жваві смішливі очі цієї дівчини. Дивовижну білину шкіри й тендітність шиї підкреслювало квадратне декольте, талію стягувала біла шнурівка поміж нерівними стрічками мережива. Біля пахви звисала чорна кокарда. Ця юнка немовби вперше вбралась у вечірню сукню. Риси обличчя тут не дуже й важкуваті – скоріше вже пікантні, з печаттю пустотливости й соромливої радости бути королевою шафки з курйозами.

Нагорі зачинилися двері, я обернувся. На мене суворо зиркнули очі з картини Модільяні, тож я вислизнув надвір, до колонади, й туди за хвилину прийшов Кончіс, вбраний у світлі штани й темну бавовняну куртку. Стоячи й відтінюючи своєю постаттю м’яке світло, що напливало з кімнати, він мовчки підняв чарку. На тлі ще не згаслої призахідної заграви мріли гори, понурі й чорні, як нерівні купи деревного вугілля. Над головою – я спинився на сходах, що вели до жорствяного майданчика – займалися зірки. Іскрилися лагідно, не так запально, як в Англії, немовби плавали в прозорій олії.

– Дякую за книжки на сон.

– Якщо побачите щось цікавіше на книжкових полицях, то візьміть, будь ласка.

Від темних дерев, що росли зі східного боку вілли, долинув чудний крик. Вечорами в школі я вже таке чув і спершу гадав, що це волає сільський дурник. Висока тональність, регулярні інтервали. К’ю. К’ю. К’ю[74]. Неначе тут дивом опинився невтішний кондуктор лондонського автобуса.

– Це моя подруга гукає, – пояснив Кончіс.

Мені в голову стукнула безглузда й моторошна думка, що йдеться про жінку з рукавичкою. Я уявив, як вона, виряджена для перегонів в Аскоті, бігає в лісі на грецькому острові, неустанно й намарно шукаючи дороги до К’ю. Вкотре вже з нічної темряви за нашими плечима пролунав зловісний і безглуздий зойк. Кончіс помалу порахував до п’яти, звів руку, й зойк повторився. Знову відлік до п’яти – і знову крик.

– Яка подруга?

– Otus scops. Сплюшка. Вона маленька. До двадцяти сантиметрів. Ось така.

– У вас багато книжок про птахів.

– Я цікавлюсь орнітологією.

– Ви, мабуть, і медицину студіювали.

– Так. Дуже давно.

– І практикували?

– Тільки на самому собі.

Далеко в морі, на заході, сяяли вогні корабля з Афін. Суботніми вечорами він ходив на південь, до острова Кітира. Замість пов’язати віллу «Бурані» з буденним світом, це далеке судно тільки підкреслило її відособленість і загадковість. Я набрався відваги.

– Що ви мали на увазі, назвавши себе ясновидцем?

– А ви як гадаєте?

– Може, спіритизм?

– Спіритизм – це інфантильність.

– І я так подумав.

– Ну звичайно ж.

Проти світла, що падало з відчинених дверей, я майже не розрізняв рис Кончісового обличчя. Він бачив мене краще. Під час розмови я обернувся до вілли.

– Власне кажучи, ви не відповіли на моє запитання.

– Ваш перший відрух був дуже типовий, як на ваше століття, що не піддається навіюванню й схильне не довіряти та спростовувати. Добре видно, що криється під вашою ввічливістю. Ви як дикобраз. Наїживши голки, ця тварина не може їсти. А якщо не їсть, то доводить себе голодом до смерти. І ці колючки гинуть разом із рештою тіла.

Я погойдав рештками узо в чарці.

– Це ж і ваше століття, не тільки моє.

– Я провів багато часу в інших ерах.

– Читаючи книжки?

– Ні, насправді.

Знову монотонно загукала совка – з тими самими рівними проміжками. Я задивився на потонулі в пітьмі сосни.

– Маєте на увазі перевтілення?

– Це дурня.

– У такому разі… – знизав я плечима.

– Я не можу вийти за рамки обмежень, встановлені земним життям. Тож залишається єдиний спосіб побувати в інших сторіччях.

Якусь мить я барився з реплікою.

– Піддаюся.

– Не піддавайтеся. Гляньте вгору. Що бачите?

– Зірки. Космос.

– А ще? Ви знаєте, що вони там. Хоч їх і не видно.

– Інші світи?

Я крутнувся, щоб глянути на співрозмовника. Він сидів, як чорна тінь. У мене по спині побігли мурашки. Кончіс висловив мою думку.

– Гадаєте, я божевільний?

– Ви попросту впали в помилку.

– Ні. Ані не збожеволів, ані не впав у помилку.

– То ви… подорожуєте до інших світів?

– Так. Подорожую до інших світів.

Поставивши чарку, я видобув сигарету й закурив, перш ніж поставити наступне питання.

– Як? У плоті й крові?

– Я відповім, якщо ви поясните, де закінчується плоть і починається свідомість.

– І у вас… гм… є якісь докази?

– Є, і то незаперечні. – Кончіс зробив паузу. – Призначені для людей, яким вистачає інтелекту збагнути їх.

– Ось це ви й мали на увазі, кажучи про обраних та ясновидців?

– І це теж.

Я замовк, зміркувавши, що мушу нарешті вибрати лінію поведінки. Почував цілком природну ворожість, яка наростала від усього, що діялося між нами; підсвідомий спротив, який вода чинить олії. Либонь, найкраще було б поводитися ввічливо й скептично.

– То ви мандруєте… як би це сказати… за допомогою телепатії?

Кончіс не встиг відповісти, за колонадою м’яко зачалапали чиїсь ноги. З’явившись перед нами, Марія вклонилася.

– Сас евхаристуме[75], Маріє. Вечеря готова, – проказав господар дому.

Ми звелися й рушили до концертної зали. Перш ніж поставити чарки на тацю, Кончіс зауважив:

– Не все вдається розтлумачити словами.

Я опустив очі.

– В Оксфорді нас навчали такого: якщо не вдається пояснити словами, то пояснення взагалі немає.

– Чудово, – усміхнувся він. – Чи можна називати вас на ім’я?

– Звичайно. Будь ласка.

Кончіс хлюпнув трохи узо в чарки. Ми цокнулися.

– Ігія сас, Ніколасе.

– Гія.

У цю мить я запідозрив, що він п’є зовсім не за моє здоров’я.

В кутку тераси виблискував стіл – неждано церемонійний острівець скла і срібла в напівтемряві. Горіла єдина лампа – висока, з темним абажуром. Спливаючи вниз, промені згущувалися на білій скатертині, відбивалися й примхливо, як на полотнах Караваджо, вихоплювали з пітьми наші обличчя.

Вечеря була розкішна. Варені у вині рибки, смаковите курча, сир із пряним ароматом трав і медово-сирний коржик, спечений, як запевнив Кончіс, за турецьким середньовічним рецептом. Вино мало легенький присмак живиці, ніби виноград зібрано десь поряд соснового бору, але ні в чому не нагадувало терпкого, схожого на скипидар пійла, яке я часом хиляв у селі. За їдою ми майже не розмовляли. Кончісові очевидно таке подобалося. Якщо й перекидалися заувагами, то тільки про страви. Він їв повільно й дуже мало, тож я вимів усе до крихти.

Насамкінець Марія принесла каву по-турецькому в мідному кавнику й забрала лампу, бо та привабила цілу хмару комах. Натомість поставила свічку. Пломінець рівно здіймався в безвітрі. До нього раз у раз підлітали настирливі нетлі, кружляли навколо, обпалювали крильця й відлітали. Закуривши, я сів лицем до моря, як і Кончіс. Він не мав охоти на розмову, і я був ладен почекати.

Раптом я почув, що хтось іде по жорстві. Звук кроків віддалявся в бік моря. Спершу я вирішив, що це Марія, хоч і здивувався, що в таку пору вона подалася на пляж. І зразу ж розпізнав, що це не її кроки. Не їй належать, як і рукавичка.

Легка, прудка, обережна хода, ніби хтось старається не привернути уваги до себе. Цілком можливо, що це дитина. Мій стілець стояв далеко від балюстради, й годі було глянути з-понад перил. Я зиркнув на Кончіса. Він задивився в пітьму й зовсім не зважав на ці звуки, немовби мав їх за щось звичне. Я непомітно подався вперед, до перил. Але кроки вже стихли. На свічку раз у раз накидалася велика нетля – неймовірно шпарко, вперто й завзято, ніби ґумкою прив’язана до ґнота. Нахилившись, Кончіс дмухнув на пломінця.

– Ви не проти посидіти в темряві?

– Не проти.

Мені спало на думку, що це справді могла бути дитина з тих хаток, які стоять біля затоки на сході. Прийшла ото, щоб допомогти Марії на господарстві.

– Треба вам розповісти, як я тут поселився.

– Такого чудового місця треба попошукати.

– Еге ж. Але я не про план чи саму будову. – Він помовчав, добираючи якнайточніші слова. – Я приїхав на Фраксос, щоб винайняти будиночок на літо. Село мені не сподобалося. Мені не до душі північні узбережжя. Останнього дня я найняв одного з рибалок – обігнути острів. Просто так, для розваги. Коли я захотів скупатися, він випадково причалив до Муци. Теж випадково сказав, що нагорі є стара халупа. Знову ж таки, випадково я видерся на верхотуру. Від хати залишилися напівзруйновані стіни й купа каміння, поросла тернистим плющем. Було спекотно. Четверта година дня, вісімнадцятого квітня 1928 року.

Кончіс знову змовк, ніби під тиском спогадів про той рік. А може, готував мене до свого іншого образу, до нових штучок.

– Тоді тут росло набагато більше дерев. Не було видно моря. Я стояв на галявинці, біля руїни, й раптом відчув себе званим гостем. Щось тут чекало мене впродовж усього мого життя. Постоявши, я збагнув, хто тут чекав і сподівався. Я сам. І я, і ця вілла, і цей вечір, і ми з вами – все це завжди було тут, дзеркальне відбиття мого приходу. Я почувався як уві сні. Ото йдеш до замкнутих дверей, і враз за помахом чародійної палички міцна деревина обертається склом. І крізь нього бачиш себе самого, що надходить з того боку, з майбутнього. Кажу це алегорично. Розумієте мене?

Я стримано кивнув. Не дуже старався зрозуміти, бо ж усе, що він говорив і робив, просякло душком театральности, чогось режисерованого й випробуваного на репетиціях. Про свій перший приїзд сюди він розповідав не як очевидець і учасник події, а як драматург, що описує сцену, потрібну для розвитку дії.

– Я зразу ж постановив тут оселитися, – повів він далі. – Не міг проминути це місце. Тільки тут моє минуле могло злитися з прийдешнім. Тож я залишився. І сьогодні я тут. Ви теж.

Навіть у пітьмі відчувалося, що Кончіс спостерігає за мною. Якийсь час я не озивався. Останні слова він особливо наголосив.

– І ви це мали на увазі, кажучи про ясновидство?

– Я мав це на увазі, кажучи про випадковість. У житті кожного з нас настає поворотна мить. Тоді мусиш примиритися з самим собою. Не з таким, яким хочеш стати, а з таким, яким ти став і завжди будеш. Ви ще дуже молоді й не можете цього знати з власного досвіду. Поки що ваше буття – це становлення.

– Мабуть, так.

– Не «мабуть», а цілком певно.

– А що буде, коли проґавиш цю… поворотну мить?

Мені здавалося, що таке вже колись було – тиша дерев, гудок афінського судна, чорний зів рушничного дула.

– Тоді будеш такий, як більшість людей. Мало хто може відчути, що наспіла мить, і відповідно поводитися.

– І ця людина належить до обранців?

– Так. До обранців випадку. – Кончіс рипнув стільцем. – Подивіться-но. Рибалки з ліхтарями.

Вдалині, біля підніжжя гір, в густій тіні, мерехтів пил рубінових вогників. Не знати, чи то просто так сказано про ці ліхтарики, чи то йшлося про те, що вони якимсь чином символізують обранців.

– Подеколи ви, пане Кончісе, заманюєте й підманюєте.

– Стараюся, щоб таке рідше траплялося.

– Сподіваюся на те.

– Вам не здається, що мої слова заважать у вашому житті більше, ніж звичайнісінька балаканина? – спитав Кончіс, трохи помовчавши.

– Напевно, так.

Знову пауза.

– Я не потребую ввічливости. Під нею завжди криється відмова глянути у вічі іншій дійсності. Зараз скажу таке, що вас може вразити. Знаю про вас те, чого ви самі не знаєте… – Він перервав мову, ніби хотів дати мені час приготуватися до шоку. – Ви теж ясновидець, Ніколасе, хоч вважаєте, що це не так. Я ж то знаю.

– Я не ясновидець. Справді, – заперечив я, перегодив і докинув: – Цікаво дізнатися, чому ви так вважаєте.

– Мені відкрилося.

– Коли?

– Волію не говорити про це.

– А однак мусите. Я ж досі не знаю, що ви хочете сказати цим словом. Якщо вам ідеться тільки про щось на зразок інтуїції чи натхнення, то згоджуся, що я таки ясновидець. Однак, здається, ви маєте на увазі щось інше.

Кончіс не зразу відповів. Наче хотів, щоб я за той час оцінив різкий тон свого голосу.

– Ви поводитеся так, ніби я звинуватив вас у злочині, – озвався він. – Або в зіпсованості.

– Перепрошую. Але я ні разу не мав справи з телепатією та ясновидством, – відповів я й наївно додав: – Я взагалі атеїст.

– Звісно, розумна людина має бути або агностиком, або атеїстом, – тихо й твердо мовив він. – І ще боягузом, що дрижить за своє тіло. Це безумовні прикмети високого інтелекту. Але я веду річ не про Бога, а про науку. – Я змовчав. Його голос набрав твердости. – Гаразд. Я взяв до уваги, що ви… не вважаєте себе ясновидцем.

– А тепер вам нема як відмовити мені й не сказати того, що пообіцяли.

– Я тільки хотів застерегти вас.

– Ви це зробили.

– Вибачте, я вийду на хвилинку.

Кончіс зник у своїй спальні. Звівшись, я підійшов до кутка парапету, звідки відкривався широкий огляд. Віллу обступали мовчазні сосни, що невиразно маячили у світлі зірок. Цілковитий спокій. Високо в небі, десь далеко на півночі, гудів літак – третій чи четвертий, який я чув уночі за весь час, що пробув на острові. Я подумав, що на ньому може летіти Алісон. Уявив, як вона йде проходом між пасажирськими кріслами, штовхаючи візочок з напоями. Як і вогні далекого судна, цей негучний гул не послаблював, а посилював враження відособлености «Бурані». Мене охопила туга за Алісон. Я відчував, що втратив її назавжди. В уяві бачив Алісон поруч себе й тримав її за руку. Ця дівчина утотожнилася з людським теплом, надійною повсякденністю й правдивим дороговказом. Я завжди почувався її захисником, але тої ночі в «Бурані» збагнув, що насправді вона мене захищала – або ж могла б захищати.

Надійшов Кончіс. Підійшовши до перил, він глибоко зітхнув. Небо, море, зірки – півсвіту простяглося перед нами. Ще було чути гул літака. Я закурив. У таку мить Алісон теж так повелася б.