Читать книгу Маг - Джон Фаулз - Страница 28

Під колонадою ми перекусили просто, по-грецькому – козячим сиром і салатом з яєць та зеленого перцю. Навколо в соснах цвіркотіли цикади, поза прохолодною аркадою пражила спека. Коли ми поверталися з моря, я ще раз спробував розвідати що й до чого, нібито випадково завівши мову про Левер’є. Кончіс завагався й глянув на мене з повагою, за якою ховалася легка насмішка.

– Отже, цього вас тепер навчають в Оксфорді – читати книжку з кінця?

Мені нічого іншого не залишалося, крім як усміхнутися й опустити очі. Така відповідь аж ніяк не заспокоїла моєї цікавости, зате дозволила принаймні обійтися без обману й далі розвивати наші стосунки. В неочевидний спосіб – а до такого мені належало призвичаїтися – ця відповідь навіть полестила: мовляв, як це тобі, такому розумному, та досі не втямити правил гри, яку з тобою затіяли? Ні до чого не придалося мені усвідомлення того, що з прадавніх часів ось такими лестощами старигани укоськують молодиків. Я не міг не піддатися. Так само читач не може встояти перед старими як світ, заяложеними літературними штучками, застосованими вправною рукою і у відповідному місці.

Весь цей ленч ми говорили про підводний світ. Кончіс сприймав його як величезний акростих, як лабораторію алхіміка, де в кожної речі є своє таємниче значення та своя історія, і ці властивості належить визначати, розшифровувати й відгадувати. Природознавство в його викладі ставало чимсь дуже вагомим і поетичним. Аж ніяк не темою для скаутських наставників, не мішенню дотепників із журналу «Панч».

Попоївши, ми встали з-за стола. Кончіс намірився піти до себе на сієсту. Ми умовилися зустрітись за чаєм.

– Що робитимете, Ніколасе?

Я розгорнув старий номер журналу «Тайм», що був під рукою. Попередньо акуратно вклав у нього брошуру з сімнадцятого сторіччя.

– Ще не прочитали? – чи то здивувався, чи то вдав здивування господар.

– Ось зараз читатиму.

– І добре. Це рідкісна, виняткова річ.

Звівши руку, він увійшов до оселі. Я перейшов через жорствяний майданчик і поплентався лісом на схід. Спершу довелося йти трохи під гору, а тоді спускатися. За якихось сто кроків віллу затулив невисокий виступ. Переді мною відкрився глибокий, зарослий олеандрами і колючим чагарником яр, що круто збігав до Кончісового пляжу. Сівши, я сперся на сосну й заглибився в брошуру – передсмертну сповідь Роберта Фоукса, священика із шропширського села Стантон-Лейсі, його листи й власноруч складені молитви. 1677 року цей учений муж, одружений і батько двох синів, прижив з юнкою байстрюка й убив його. За те дістав смертну кару.

Твір відзначався чудовою, соковитою мовою, якою писали в Англії ще перед часами Драйдена[102], в середині сімнадцятого сторіччя. Автор «дійшов до верху неподобности», хоч і усвідомлював, що «пастир є свічадо мирян». «Розчавіте василіска», – слізно закликав він зі своєї смертницької казні. «Мрець у світлі закону», Фоукс заперечував те, що «умисно збивав з путі праведної дев’ятилітню дівчинку», бо ж «клянуся словом уже не жильця на сьому світі, що її очі здріли і її руки чинили все те, що содіялося».

Сорок сторінок цієї брошури я прочитав, оминувши молитви, за півгодини й погодився з Кончісом, що ця сповідь переконливіша від усякого історичного роману, бо промовистіша, зворушливіша й людяніша.

Я ліг горілиць і задивився в небо крізь плутанину галуззя. Дивно, що поряд мене лежить старовинна книжечка – уламок давноминулої Англії, який потрапив на цей грецький острів, під пінії, на язичницьку землю. Заплющивши очі, я вдивлявся у різнобарвні теплі плахти, що напливали, коли міцніше чи слабше стулювалися повіки. А тоді заснув.

Я прокинувся й, не звівши голови, глянув на годинник. Минуло півгодини. Подрімав ще кілька хвилин і всівся.

Він стояв у глибокій чорнильно-зеленій тіні густого ріжкового дерева, за сімдесят-вісімдесят ярдів звідси, по той бік яру, на тій же висоті, що й я. Зірвавшись на ноги, я не знав, що тут робити: кричати чи аплодувати, лякатися чи сміятися. Вражений побаченим, я міг тільки стояти як стовп і витріщатися. Цей пан був у чорному з голови до ніг: капелюх із високим наголовком, плащ, під ним щось на зразок короткої сутани й панчохи. Довге волосся, білий прямокутний мережаний комірець і дві білі стрічки. Чорні туфлі з циновими пряжками. Він стояв у тіні так, ніби позував Рембрандтові, неймовірно автентичний, а водночас цілковито недоречний на цьому тлі, – огрядний, поважний, червонолиций чоловік. Роберт Фоукс.

Я оглянувся, сподіваючись побачити за собою Кончіса. Не побачивши, знову повернувся до нерухомої постаті в затінку, що досі обдавала мене поглядом понад залитою сонячним світлом яругою. І тут з-за ріжкового дерева з’явилася ще одна постать. Це була блідолиця дівчинка років чотирнадцяти – у довгій темно-брунатній сукні, довговолоса, з тісною пурпурною шапочкою на маківці. Ставши поруч чоловіка в чорному, вона теж задивилася на мене. Невисока, сягала своєму супутнику заледве по груди. Ось так, не відводячи очей, ми всі простояли добрих півхвилини, а тоді я усміхнувся й звів руку. Жодної відповіді. Ступивши кроків десять уперед, я опинився на осонні, на самому краю обриву.

– Добридень! – крикнув я по-грецькому. – Що ви тут робите? – І знову: – Ті канете?

Та вони ані словом не озвалися. Стояли, втупившись у мене. Чоловік, здавалося, з легким роздратуванням, дівчинка – з цілковитою байдужістю. Під подувом бризу замайоріла брунатна стрічка, що прикрашала її сукню ззаду.

Мені спало на думку, що цю сцену живцем взято з Генрі Джеймса. Кончіс відчув, що гайку можна прикрутити ще на один оберт. Ото ще нахаба, пером не опишеш. І ці його слова в нашій розмові про роман: «Слова мають служити правді. Відображати факти, а не вигадки».

Я подивився в напрямку вілли. Тепер Кончіс таки мав би з’явитися. Але ні. Тільки я тут стою з дедалі дурнуватішою усмішкою на обличчі – і ще ті двоє в зеленому затінку. Дівчинка притулилася до чоловіка, а той важким патріархальним рухом кладе руку їй на плече. Мабуть, вичікують, що я робитиму. Слова не зарадять. Треба якнайближче добратися до цієї парочки. Я оглянув яр. Тут його не перейти, але за якихось сто ярдів схил із мого боку начебто пологіший. Давши знак рукою, я рушив під гору. Раз у раз оглядався на мовчунів під деревом. Вони проводжали мене очима, поки не зникли за підвищенням по той бік яру. Я кинувся бігти. Таки здолав перепону, хоча на протилежному схилі довелося продиратися через хащі колючого смілаксу. Вибравшись із них, я знову побіг. Стало видно ріжкове дерево. Під ним нікого не було. За кілька секунд – а відколи ці люди зникли мені з очей, не минуло й хвилини – я вже стояв під деревом, на килимі покручених стручків. Я глянув на те місце, де спав. Там лежали на вицвілій хвойній підстилці два прямокутники. Сірий – це Фоуксове послання, а червоно облямований – це «Тайм». Я пустився йти, поки дійшов до дротяної огорожі, що тяглася через ліс до урвища – східного кінця Бурані. Внизу невинно стояли собі в оливному гаю три хатини. Охоплений чимсь схожим на паніку, я повернувся до ріжкового дерева, атоді вздовж східного берега яру спустився до обриву над Кончісовим пляжем. Тут були густіші зарослі, однак сховатися в них вдалося б тільки лежачи. Годі й уявити, щоб цей чолов’яга, мабуть-таки холерик, міг ось тут влежати плазом.

У віллі озвався дзвіночок. Теленькнуло тричі. Я подивився на годинник – пора пити чай. І знову теленькнуло, два рази коротко й один раз довго. Тепер зрозуміло, що видзвонюють моє ім’я.

Либонь, я мав би настрашитися. Але страху не було. Надто вже я спантеличився й зацікавився. І червонолиций чолов’яга, і молочно-бліда дівчинка справляли враження достеменних англійців. Хай там якої вони національности, та очевидно, що це не жителі Фраксосу. Напрошувалося припущення, що їх сюди привезли навмисно й десь приховували, вичікуючи, поки я прочитаю Фоуксову книжечку. Я полегшив їм завдання тим, що заснув, причому на краю яру. Але ж це чиста випадковість. Як міг Кончіс увесь час тримати цих людей напоготові? І куди вони тепер поділися?

На короткий час я дозволив собі зануритися мислю в пітьму, поблукати у світі, де проживали духи, а мій життєвий досвід ні до чого не придався. Однак у всіх цих нібито містичних явищах було щось непозбувно матеріальне й приземлене. Та й серед білого дня «привиди» не дуже-то вражають. Мені наче дали знати, що насправді вони не зовсім надприродні. А ще ота загадкова, бентежлива Кончісова порада вдавати з себе довірливого, бо так буде легше. Це ж чому легше? Веселіше, рафінованіше – згоден, але слово «легше» натякало, що мені належить пройти через якесь важке випробування.

Стоячи серед лісу, я даремно сушив собі голову. І враз усміхнувся. Мене занесло в саму гущу витворів буйної фантазії дивакуватого старигана. Це зрозуміло. Загадка полягає в іншому – чому він плекає цю фантазію, чому втілює її в такий чудернацький спосіб, а головне, чому вибрав мене як єдиного глядача. Так чи сяк, а я знав, що вплутався в щось дуже вже дивовижне й гріх було б попросту вийти з гри або зіпсувати її нетерплячістю чи браком гумору.

Вдруге перебравшись через яругу, я підібрав «Тайм» та брошуру. Глянув на темне, таємниче ріжкове дерево – і відчув легкий дотик страху. Втім, це був страх перед незвіданим, непоясненним, а не перед надприродним.

Йдучи по жорстві до колонади, де вже спиною до мене сидів Кончіс, я виробив спосіб дії, а точніше – контрдії.

Він обернувся.

– Як вам минула сієста?

– Спасибі, добре.

– Прочитали брошуру?

– Маєте рацію. Вона захопливіша, ніж усі історичні романи, – відказав я злегка іронічно, та його міміка, як видно, була тривка проти такої інтонації. – Дуже вам дякую.

Я поклав брошуру на стіл і замовк. А він, незворушний, налив мені чаю.

Кончіс уже почаював, тож пішов пограти на клавесині. Грав двадцять хвилин, а я слухав музику й роздумував. Видається, що низку цих дивних подій задумано так, аби обманути всі п’ять відчуттів. Цієї ночі вплинуто на нюх і слух. Сьогодні й учора ввечері, у випадках із солодкою парочкою та примарною жіночою постаттю, – на зір. Смак, мабуть, оминуто. А ось дотик… Та невже Кончіс сподівається, що я принаймні спроможуся вдавати віру в те, що можу намацати щось нематеріальне? І що може бути спільне у цих фокусів і «подорожей до інших світів»? З’ясувалося тільки одне. Тепер можна пояснити, чому його так хвилювало, чи не забагато я дізнався від Мітфорда і Левер’є. Він і на них практикував свої химерні штучки, а тому взяв клятву мовчати.

Кончіс повів мене поливати город. Воду доводилося брати з тонкошийої посудини – за Маріїною хаткою таких було чимало. Впоравшись, ми сіли біля Пріапової альтанки, оточені незвичним, як на грецьке літо, свіжим ароматом вологої землі. Господар зробив кілька дихальних вправ – очевидно, виконав один із своїх багатьох ритуалів, відтак усміхнувся й повів далі розмову, перервану рівно добу тому.

– А тепер розкажіть мені про свою дівчину.

Це прозвучало не як прохання, а як наказ – відмова погодитися з тим, що я знову не захочу розказувати.

– Та тут взагалі нема про що розповідати.

– Вона вас покинула.

– Ні. Спершу було навпаки. Я її покинув.

– А тепер вам хочеться…

– Кінець. Запізно.

– Ви говорите, як Адоніс. Невже й вас ікло пропороло[103]?

Запала тиша. Зрештою я наважився. Хотів відкритися, відколи дізнався, що він студіював медицину. А тепер захотілося шокувати Кончіса, щоб облишив кпити з мого нібито фаталізму.

– Правду кажучи, мене теж пропороло.

Він кинув на мене гострий погляд.

– Я підхопив сифіліс. На початку цього року в Афінах, – пояснив я. Кончіс не спускав з мене ока. – Тепер усе гаразд. Здається, я вилікувався.

– Хто поставив діагноз?

– Сільський лікар. Патареску.

– Опишіть симптоми.

– В афінській клініці підтвердили цей діагноз.

– Ще б не підтвердити, – сухо сказав він. Так сухо, що я вмить зрозумів натяк. – То опишіть же симптоми.

Поступово Кончіс дізнався все – до найменшої подробиці.

– Я так і гадав. У вас був м’який шанкр.

– М’який?

– Шанкроїд. Ulcus molle. Дуже поширена хвороба в Середземномор’ї. Прикра, але нестрашна. Найкраще лікування – часто митися з милом.

– То якого дідька…

Він потер великим пальцем і вказівним. У Греції цей жест позначає гроші, хабар і підкуп.

– Ви заплатили за лікування?

– Так. За цей спеціальний пеніцилін.

– Нічого не вдієш. Гроші на вітер.

– Я запросто міг би подати на клініку в суд.

– Там не вдасться довести, що ви не хворіли на сифіліс.

– Ви хочете сказати, що Патареску…

– Я нічого не хочу сказати. З погляду лікарської етики він поводився бездоганно. Аналізи завжди потрібні.

Кончіс сказав це таким тоном, ніби виправдовував лікарів, і злегка знизав плечима: таке життя.

– Патареску міг би принаймні застерегти мене.

– Напевно, він вважав, що важливіше вберегти вас від хвороби, ніж від шахрайства.

– О Господи.

В мені боролися два почуття. Полегкість від того, що не підтвердився діагноз, і гнів на себе – за те, що дався стати жертвою підлого обману.

– Якби навіть це був сифіліс, чому б не повернутися до коханої? – спитав Кончіс.

– Знаєте… це важко пояснити.

– Тобто маємо цілком звичайний випадок. Нічого незвичайного.

Поступово й безладно, під тиском його питань я чимало розповів про Алісон. Згадка про Кончісову вчорашню відвертість спонукала мене відплатити такою самою монетою. І знову я не дочекався щирого співчуття. Була тільки ота незбагненна настирлива цікавість. Я сказав, що недавно написав їй.

– А якщо вона не відповість?

Я стенув плечима.

– То й нехай.

– Ви ж думаєте про Алісон, прагнете її побачити… Напишіть ще раз. – Я блідо всміхнувся на такий порив. – Ви все покинули напризволяще. Віддатися на волю випадку – це те саме, що безвольно піти на дно. – Кончіс трусонув мене за плече. – Пливіть!

– Не в тому штука, щоб плисти. Треба знати, куди плисти.

– До цієї дівчини. Кажете, вона бачить вас наскрізь, розуміє вас. Це ж чудово.

Розмова обірвалася. Жовто-чорний метелик – вітрильник, або ж кавалер – покружляв над буґенвілеєю, що обплела Пріапову альтанку, й, не знайшовши меду, зник серед дерев.

Я тернув підошвою жорству.

– Мабуть, я й уявлення не маю, що таке кохання, якщо воно не тільки секс. А на всі доважки до сексу мені наплювати.

– Любий юначе, та з вами біда. Поразництво, песимізм…

– Колись я був надто вже честолюбний. Треба було ще й сліпим бути. Тоді я б не побачив своєї поразки й не почувався б невдахою. – Я глянув на свого співбесідника. – У цьому не тільки моя провина. Попросту час такий. Все моє покоління таке. Всі ми почуваємося однаково.

– І це у столітті, коли настало найбільше за всю історію землі просвітлення? Таж за останні півстоліття ми розвіяли більше пітьми, ніж за останні п’ять мільйонів років!

– Як-от у Нев-Шапеллі? В Хіросімі?

– Йдеться про вас і мене! Живемо, і наше чудове сторіччя – це ми самі. Нас не знищили, а ми взагалі нікого й нічого не знищили.

– Немає людини, що була б окремішня, як острів[104].

– Тьху. Нісенітниця. Кожне з нас – це острів. Бо інакше всі ми давно вже з глузду з’їхали б. Ось ці острови поєднуються рейсами суден і літаків, прокладеними телефонними лініями, налагодженим радіозв’язком – усім, чого душа запрагне. Але вони як були, так і є островами. Кожен із них може затонути чи зітліти на попіл. Ви – це незатонулий острів. Не маєте права бути таким песимістом. Таке нікуди не годиться.

– А мені здається, що годиться.

– Ходімо зі мною. – Кончіс встав так, ніби треба було ловити кожну хвилину. – Ходімо. Відкрию вам сокровенну таємницю всього свого життя. Ходімо ж.

Він прудко рушив до колонади. Ми зійшли на другий поверх. Кончіс виштовхнув мене на терасу.

– Сядьте за стіл. Спиною до сонця.

За хвилину він приніс щось важке, закутане в білий рушник, й обережно поставив на середину стола. Трохи побарився, пересвідчився, що я уважно дивлюся, й урочисто зняв покривало. Кам’яна голова – чи то чоловіча, чи то жіноча. Ніс відбито. Волосся стягнуто стрічкою, зі скронь звисають два пасма. Вся сила цього твору полягала у виразі обличчя. Тріумфальна усмішка могла б видатися самовдоволеною, якби її не супроводжувала світла й чиста метафізична погідність. Подовгасті, трохи по-азійському скісні очі теж усміхалися. Кончіс підкреслив це, затуливши долонею нижню частину лиця скульптури. На прекрасно сформованих устах закарбувалися вічна мудрість і вічна радість.

– Ось де істина. Не в серпі і молоті. Не в зірках і смугах. Не в розп’ятті. Не в сонці. Не в золоті. Не в інь і янь. В усмішці.

– Ця пам’ятка з Кіклад, правда?

– Байдуже, звідки вона. Дивіться на неї. Дивіться їй у вічі.

Кончіс знав, що каже. Осяяну сонцем скульптурку немовби наснажував нумен – дух-покровитель. Вона променіла не так божественністю, як знанням про її закони, непохитною певністю. Однак, придивившись, я відчув також щось інше.

– У цій усмішці є щось невблаганне.

– Невблаганне? – перепитав Кончіс. Ставши за моїм кріслом, він глянув згори. – Це ж істина. Вона невблаганна. Але не суттю і значенням, а формою.

– Скажіть, де знайдено цю античну пам’ятку.

– В Дідимі. В Малій Азії.

– А з яких часів походить?

– З шостого або сьомого століття до нашої ери.

– Цікаво, чи могла б вона так усміхатися, якби знала про Бельзен.

– Ми відчуваємо, що досі живемо, завдяки тому, що загинули в’язні цього концтабору. Ми відчуваємо, що наш світ існує, завдяки тому, що після спалаху супернової зірки гине тисяча таких світів. Ця усмішка означає: є речі, яких могло й не бути, – відповів Кончіс і додав: – Перед смертю поставлю її поряд мого ліжка. Я б хотів, щоб це було останнє людське обличчя з усіх побачених за життя.

Голівка спостерігала, як ми розглядаємо її. Спостерігала лагідно, з певністю й майже злосливою непроникністю. Мене осінило. Точнісінько так само усміхався іноді Кончіс, немовби вправлявся, сидячи перед цією скульптурою. Водночас я збагнув, щό саме в ній мені не до душі. Передусім це усмішка драматичної іронії, людей, втаємничених у найвище знання. Я глянув на Кончісове обличчя й відчув, що не помиляюся.