Читать книгу Маг - Джон Фаулз - Страница 25

– Ми вичікували шість годин, до вечора. Німці майже не обстрілювали нас. Видно, їх приголомшив артилерійський обстріл. Природно було б тут же на них і напасти. Але щоб прийняти природне рішення, треба бути геніальним полководцем на зразок Наполеона.

Близько третьої години до нас із флангу долучилися гурки – непальський полк. Бойове завдання полягало в тому, щоб узяти гряду Обер. Ми мали йти в першій лінії. О пів на четверту ми причепили багнети до карабінів. Як завжди, я супроводив капітана Монтаґю. Гадаю, йому в голові було одне – власна відвага й готовність піти на смерть. Ось хто запросто проковтнув би кислоту. Капітан безперестанку оглядав шеренги своїх підлеглих. Нехтуючи перископом, він вистромляв голову понад бруствер. Німці, здавалось, ще не оговталися.

Ми рушили вперед. Монтаґю і старшина безугавно покрикували, пильнуючи, щоб солдати йшли рівними лавами. Треба було перейти через розораний вирвами лан до шпалери тополь, а там за невеликим полем стояв міст – мета нашого наступу. Десь на півдорозі ми побігли підтюпцем, дехто й закричав. Німці таки облишили стріляти. Капітан тріумфально заволав: «Вперед, хлопці! Перемога-а-а!»

То були його останні слова. Ворог приготував пастку. П’ять чи шість кулеметів косили нас, як траву. Монтаґю крутнувся на місці й звалився мені під ноги. Лежав навзнак і видивлявся на мене одним оком. Друге вибила куля. Я впав поруч. Повітря не стало, були тільки кулі. Я втиснув обличчя в болото й мочився. Був певен, що за якусь мить згину. Хтось гупнув на землю біля мене. Старшина. Кілька наших відстрілювалося – наосліп, з відчаю. Невідь-чому старшина поволік труп капітана. Сяк-так я підсобляв. Ми зсунулися в неглибоку воронку. В Монтаґю вирвало потилицю, а він і далі широко роззявляв рота й дурнувато вискаляв зуби, немовби реготав уві сні. Ніколи не забуду цього лиця. Прощальна гримаса минулої стадії еволюції.

Обстріл вщух. І враз усі, що вижили, отарою переполоханих овець кинулися навтіки до села. Я теж. Геть забув, що хочу стати боягузом і відповідно поводитися. Багато хто на бігу дістав кулю в спину, а я разом із жменькою щасливців добрався до вихідного рубежу вцілілим – живим. Зразу ж почався гарматний вогонь. З нашого боку. Артилеристи палили бозна-куди. Либонь, через погану погоду. А може, діяли за планом, розробленим кілька днів тому й нині вже недоречним. На війні така недоречність зовсім не виняток. Це майже правило.

Командування перейняв підстрелений лейтенант. Він щулився поряд зі мною, через всю його щоку тяглася рвана рана. Очі горіли тупим завзяттям. Куди й подівся милий та порядний англійський молодик. Його замінив неолітичний звір. Загнаний у глухий кут, визбутий тями, охоплений розпачливою люттю. Та й усі ми, мабуть, були не кращі. Що довше хапаєшся за життя, то примарніший світ.

Надійшли резерви, вигулькнув якийсь полковник. Конче треба взяти гряду Обер. До вечора мусимо захопити міст. Ну а я мав час поміркувати.

Я усвідомив, що ця катастрофічна поразка – покута за якийсь варварський, злочинний гріх нашої цивілізації, за якусь потворну оману людства. Мало тямлячи в історії й суспільних науках, тоді я не міг виснувати, в чому полягає омана. А тепер знаю це. В нашій певності, що ми вершимо велику справу, виконуємо призначену згори місію. Що все вийде на добре, бо нашими діями керує не дійсність, а вишній промисел. Насправді ж немає ніякого промислу. Всім на світі керує випадок. Єдине, що нас порятує, – це ми самі.

…Кончіс урвав мову. Повернувся майже невидимим у темряві обличчям до моря, ніби бачив там сіре заболочене пекло Нев-Шапелль.

– Ми знову пішли в атаку. Мені кортіло не послухатися наказу й залишитися в шанцях. Але з боягузами зазвичай поводилися так само, як і з дезертирами: розстріл на місці. Тож коли пролунала команда, я разом із рештою солдатів вибрався з траншеї. «Бігом марш!» – крикнув старшина. І повторилося те, що сталося в першій половині дня. Німці стріляли зрідка – у сам раз, щоб заманити в пастку. Але я знав, що крізь приціли за нами стежать очі півдюжини кулеметників. Покладав надію на одне-єдине – їхній національний характер. Тобто на те, що німці з властивою їм пунктуальністю відкриють вогонь не раніш як тоді, коли ми опинимося там, куди дійшли вранці.

Залишалося пройти ще п’ятдесят ярдів. Повз мене просвистіло кілька відбитих рикошетом куль. Я випустив із рук карабіна, схопився за серце й похитнувся. Перед мною глибочіла велика вирва. Я спіткнувся, впав і покотився схилом. «В атаку!» – пролунав крик звіддаля. Потрапивши ногами в калюжу, я лежав на дні й вичікував. За кілька секунд, як я й передбачав, смерть зірвалася з припону. Хтось скочив у вирву з протилежного боку. Мабуть, католик, бо лепетав «Аве Марія». Було чути, що він заметушився й, квапливо вибираючись із ями, збив долу кілька грудок болота. Я витяг ноги з води. Розплющив очі аж тоді, коли припинилася стрілянина.

І побачив, що я не один у цій ямі. Біля мене з води стирчала якась сірувата маса. Тіло давно вбитого німця, об’їджене щурами. З розпанаханого живота випнулися нутрощі, й мрець лежав з ними, як жінка з мертвонародженою дитиною. І тхнув він… можете собі уявити, що це був за дух.

Тут я й заночував. Призвичаїв себе до смороду гнилизни. Я дедалі дужче мерз і гадав, що підхопив лихоманку. Хоч там що, а я постановив не вилазити з цієї вирви, поки триває бій. Мені не було соромно. Я навіть сподівався, що німці підуть у наступ і я зможу здатися в полон.

Лихоманка… Та не підхопив я її. Сприйняв як лихоманку вогонь буття, жагу існування. Тепер я це розумію. Delirium vivens – гарячка життя. Аж ніяк не виправдовуюся. Хоч усяке марення більшою чи меншою мірою антисоціальне, та я кажу про себе як медик, а не як філософ. Тої ночі в моїх спогадах ожили й повернулися давно забуті фізичні відчуття. Вони, навіть ці нехитрі й найменш витончені – смак води, запах смаженого бекону, поставали в пам’яті яскравішими (принаймні не тьмянішими), ніж враження від високого мистецтва, вишуканої музики, ба й від сокровенних митей з Лілі. Німецькі та французькі метафізики нашого століття проголошували нам як істину те, що все в чужому оточенні вороже особі. Я ж дійшов діаметрально протилежного висновку. Для мене все інше й чуже видавалося досконалим і добірним. Навіть цей гнилий труп, навіть пискливі щури. Це ж бо диво – можливість відчувати, дарма що відчуваєш тільки холод, голод і нудоту. Уявіть, що якогось дня у вас відкрилося шосте, досі незнане відчуття, яке годі й уявити, бо воно не має нічого спільного з дотиком, зором, з жодним із тих п’яти, які дала природа. І воно глибше, від нього походять інші відчуття. Дієслово «існувати» вже не пасивне й описове, але активне… майже наказове.

Вже під ранок я збагнув: зі мною сталося те, що побожні люди назвали б наверненням. Бо й таки було осяяння з небес, адже безперестанку літали освітлювальні снаряди. Ось тільки знайшов я не Бога, а нагоду за одну ніч перескочити через усе своє життя.

…Кончіс замовк. Мені захотілося, щоб тут була якась близька людина, хоча б Алісон, яка разом зі мною насолоджувалася б живою пітьмою, зірками, нічними звуками на терасі. Втім, цій людині належало б прожити разом зі мною останні місяці. Жага існування… Я пробачив собі те, що не наважився померти.

– Стараюся описати вам, що зі мною сталося й яким я був. Йдеться не про те, яким мав бути. Не про слушність чи хибність свідомого спротиву війні. Будьте ласкаві затямити це.

Рано-вранці німці заходилися бомбардувати. Ще гаразд не розвиднилося, а вони вже пішли в наступ. Їхні генерали припустилися тої самої помилки, що й наші минулого дня, а військо зазнало ще важчих втрат.

Противник проминув мою вирву й просунувся до наших шанців, але атаку відбито майже зразу. Я здогадувався про ці події, прислухаючись до гулу бою. І з того, що до мого плеча вперся ногою німецький вояк. Вжив моє тіло як підніжок, щоб було зручніше прицілюватися.

Знову запала ніч. Десь на півдні гриміла війна, а на нашій дільниці панував спокій. Січа дійшла кінця. Ми втратили близько тринадцяти тисяч убитими. Тринадцять тисяч душ зі спогадами, відчуттями й почуттями, тринадцять тисяч світів, всесвітів – бо ж душа людини більшою мірою всесвіт, ніж сам Всесвіт – ось яка ціна кількасот ярдів нікому не потрібного болота.

Опівночі я по-пластунському поповз до села. Боявся стати мішенню якогось заскоченого зненацька вартового. Але тут не було живої душі, тільки трупи лежали покотом. Я опинився посередині мертвої пустки. Рушивши комунікаційною траншеєю, я вслуховувався в тишу й спотикався об мерців. Нарешті я почув розмову по-англійському й гучно озвався. Це були санітари з ношами. Обходили поле бою й перевіряли, чи серед убитих не замішалися поранені. Я пояснив, що мене контузило вибухом.

Мені повірили, не засумнівалися. Траплялися й дивніші речі. Від санітарів я дізнався, де тепер те, що залишилося від мого батальйону. Я керувався не якимсь наперед продуманим планом, а дитячим інстинктом, що велів повернутися додому. Однак, як кажуть іспанці, той, хто потопає, скоро навчиться плавати. Зрозуміло, що мене офіційно вважають загиблим. Якщо втечу, то принаймні ніхто не кинеться навздогін. До ранку я вже відійшов на десять миль від фронту. Мав трохи грошей, а в моїй родині міжетнічною мовою завжди була французька. Вдень я знайшов дах і харч у селян, а вночі рушив полями на захід, через Артуа до Булоні.

Я добрався на місце після тижневої мандрівки тим самим шляхом, яким ішли втікачі в 1790-х роках. Булонь кишіла солдатами й військовими полісменами. Я впав у розпач. Не було й мови про те, щоб без документів сісти на корабель. Я подумував був підійти до капітана й набрехати, що мені обчистили кишені… але не здобувся на таке нахабство. Нарешті доля змилостивилася наді мною й дала нагоду самому обчистити кишеню. Я познайомився з п’яним як чіп піхотинцем із Стрілецької бригади й напоїв його ще дужче. Поки той бідолаха хропів у кімнатці над портовою таверною, я встиг сісти на корабель.

Ось тоді в мене почалися справдешні прикрощі. Але на сьогодні досить.