Читать книгу Маг - Джон Фаулз - Страница 27

Хтось постукав у двері. За відчиненим вікном, за тінистим прошарком повітря палало небо. По стіні над ліжком повзла муха. Я глянув на годинник. Пів на одинадцяту. Підійшовши до дверей, я почув, як, човгаючи капцями, спускається сходами Марія.

В яскравому світлі дня, на тлі цвіркотіння цикад нічна пригода здавалася вигаданою. Схоже на те, що я вчора чимсь одурманився. Однак голова ясна, думки прозорі. Я одягнувся, поголився й пішов під колонаду снідати. Мовчазна Марія принесла каву.

– О киріос? – спитав я, маючи на увазі Кончіса.

– Ефаге. Ейне епано.

Тобто «З’їв. Він нагорі». Як і тутешні селяни, вона в розмові з чужоземцем не дбала про чітку вимову й прудко тягла белькітливу низку голосних звуків.

Поснідавши, я взяв тацю, пройшов уздовж бічної колонади й спустився до відчинених дверей хатки.

Кімната біля входу – це кухня. Старі календарі, барвисті картонні іконки, пучки трав, в’язки цибулин, підвішена під стелею синя посудина на м’ясо – така сама обстава, як і в будь-якій селянській кухні на Фраксосі. Хіба що начиння гарніше і піч більша. Ввійшовши, я поставив тацю на стіл.

Марія виглянула з житлової кімнати, в якій я побачив широке мосяжне ліжко, ікони й фотографії. На губи старої жінки набігла тінь усмішки – не щирої, а силуваної, для годиться.

Вивідувати щось і при тому не видаватися набридою, який стромляє носа до чужого проса, – таке мені важко дається й по-англійському. Ну а по-грецькому це нездійсненна річ. Повагавшись і подивившись на Маріїне обличчя, позбавлене виразу, як і двері за ним, я вирішив не надокучати.

Пасажем, що сполучав віллу й хату, я пішов до городчика. Затулене віконницями вікно на західній стіні вілли – якраз навпроти дверей у кінці Кончісової спальні. Скидається на те, що кімнатка з цим вікном не просто собі комірчина, а щось істотніше. З північної сторони я глянув на стіну, за якою й моя спальня. Еге ж, хтось міг би легко сховатися за Маріїною халупою, але на такому кам’янистому ґрунті не знайдеш слідів. Я дійшов до альтанки. Знісши руки, Пріапчик вищирився язичницькою усмішкою в моє англійське обличчя.

Вхід заборонено.

За десять хвилин я спустився на приватний пляж. Вода, схожа на синьо-зелене скло, спершу видалася холоднюща, а тоді розкішно прохолодна. Між крутими скелями я виплив у відкрите море. Звідси, ярдів за сто, було видно весь скелястий мис і віллу. Було видно навіть Кончіса, що сидів і читав на терасі, де ми розмовляли попереднього вечора. За якийсь час він встав, і я помахав йому. Кончіс звів, як жрець, руки. Тепер я розумів, що це не випадковий жест, а символічний. Темна постать на високій білій терасі. Сонячний леґат повернувся лицем до світила. Найдавніша царська влада. Він грав роль, хотів грати роль стража, благодійника й повелителя: володар-dominus і його володіння. Мені знову спав на гадку Просперо. Якби Кончіс і не згадав його з самого початку, я б усе одно подумав про цього літературного героя. Я пірнув, але сіль защипала очі й довелося виплисти на поверхню. Господар вілли відвернувся – побалакати з Арієлем[100], що ставив платівки на патефон, або з Калібаном[101], що приніс відро гнилих нутрощів, або ж з… але тут я перевернувся на спину. Смішно фантазувати на підставі того, що ти почув звук швидких кроків і побачив білу постать, що майнула в пітьмі.

Коли за якихось десять хвилин я підплив до берега, Кончіс уже сидів на колоді.

– Сядемо в човна й попливемо до Петрокараві, – звівшись, сказав він, коли я вийшов із води.

Петрокараві, тобто «кам’яний корабель», – це пустельний острівець за півмилі на захід від Фраксосу. На Кончісові були купальні труси та яскрава червоно-біла шапочка для водного поло, в руках він тримав сині ґумові ласти, дві маски для підводного плавання й дихальні трубки. Я пішов за ним назирці по гарячому камінні, розглядаючи засмаглу старечу спину.

– Біля Петрокараві дуже цікавий підводний світ. Ось побачите.

– Як гадаю, біля «Бурані» надводний світ теж дуже цікавий, – відповів я, догнавши Кончіса. – Вночі я чув голоси.

– Голоси? – перепитав він, анітрохи не здивувавшись.

– Це була патефонна платівка. Я ніколи в житті не зазнав чогось такого. Незвичайна ідея.

Змовчавши, Кончіс ступив у човна й зняв накривку з двигуна. Я відв’язав кінець троса від стального кільця, вмурованого в бетон, й присів навпочіпки, спостерігаючи, як він чаклує в моторі.

– Напевно, ви маєте в лісі гучномовці.

– Я нічого не чув.

Я покрутив у руках трос і усміхнувся.

– Таж ви знаєте, що я щось почув.

– Ось тепер знаю, коли ви мені сказали, – зиркнув на мене Кончіс.

– Ви ж не спитали: «Що за дивні голоси? Які ще голоси?» Саме така мала б бути природна реакція, хіба ні?

Коротким рухом він запросив мене до човна. Я сів на лавочку навпроти господаря.

– Я тільки хотів подякувати за те, що ви влаштували мені таку незвичну розвагу.

– Я нічого не влаштовував.

– Важко в таке повірити.

Ми втупились один в одного. У червоно-білій обтислій шапочці над мавпячими очима він скидався на циркового шимпанзе. Світило сонце, нас оточував світ ясних і простих предметів, як-от море та човен. Я усміхнувся, та Кончіс не відповів мені тим самим. Поводився так, ніби я, згадавши про нічні співи, припустився нетактовности – faux pas. Він нахилився, щоб прилаштувати стартову ручку.

– Дозвольте допомогти, – взявся я за ручку. – Остання річ, яку я хотів би вчинити, – це образити вас. Ані слова не скажу про це.

Я налаштувався запустити мотор. Раптом Кончіс поклав долоню мені на плече.

– Я не серджуся, Ніколасе. І не прошу вас повірити. Прошу тільки вдавати, що вірите. Так вам буде легше.

Дивно. Швидким жестом, зміною тону голосу й виразу на обличчі він зразу ж розрядив напругу між нами. З одного боку, я розумів, що він розігрує мене, подібно як тоді з фальшованим кубиком. З другого боку, відчувалося, що він нарешті пройнявся до мене якоюсь теплотою. Налігши на ручку, я подумав, що коли Кончісові на тому так залежить, то гаразд – вдаватиму паяца, але насправді таким не буду.

Ми розвернулися до виходу із затоки. Було важко говорити через торохтіння двигуна, отож я задивився у товщу води, де на глибині п’ятдесяти-шістдесяти футів пролягали смуги блідого каміння, всіяні чорними морськими їжаками. На лівому Кончісовому боці видніли два зморщені шрами – спереду і ззаду. Очевидно, що це сліди куль навиліт. На правому плечі – ще одна давня загоєна рана. Я припустив, що ці рани походять із часів Другої світової війни, коли Кончіса розстрілювали. Він сидів і правив, аскетичний, як Ґанді. Коли ми наближалися до Петрокараві, Кончіс встав і спритно сперся засмаглим стегном на стерно. За роки, проведені під сонцем, його шкіра набула відтінку червоного дерева, як у фраксоських рибалок.

Скелі на острівці виявилися гігантськими глибами конґломерату, дивовижно потворними у своїй наготі. Зблизька вони видавалися набагато більшими, ніж можна було уявити, стоячи на Фраксосі. Ми кинули якір десь за п’ятдесят ярдів від берега. Кончіс простягнув мені маску і трубку. На ті часи в Греції таке спорядження годі було роздобути, і я ним ніколи досі не послуговувався.

Переді мною повільно, розмірено й пульсовано колихалися Кончісові ласти. Під нами простягався скам’янілий краєвид. Серед величезних брил витали й ширяли косяки риб. Риби плоскі, посріблені й поважні; подовгасті й прудкі; підступно паліндромні тілом, що хижо видивлялися з розколин; дрібні блакитно-сині, що зависали у воді; червоно-чорні, що пурхали понад дном; лазурно-зелені, що крадькома пробиралися поміж каменюччя. Мій провідник показав мені підводний ґрот – обпертий на колонах світла неф із білувато-голубими тінями, де завмер, немовби в забутті, великий губань. У далекому кінці острівця обривисті скелі стрімко пірнали в гіпнотичне, сліпе індиґо. Кончіс висунув голову з води.

– Зараз я прижену човна. Побудьте тут.

Я поплив далі. За мною потяглася зграя з кількасот сірувато-золотавих рибок. Я повертав убік – вони теж. Я плив прямо – вони не відставали, справдешні греки у своїй невситимій цікавості. А тоді я вклався на кам’яну плиту, що нагріла собою воду, як у ванні. На плиту впала тінь човна. Кончіс допровадив мене до глибокої розколини між двома великими валунами й там підвісив на волосіні білу ганчірочку. Зануривши голову у воду, я, неначе птах, ширяв над підводними скелями й виглядав восьминога, якого мав підманути мій супутник. Невдовзі висунувся звивистий мацак і схопив наживку, за ним – наступні, й Кончіс став уміло виваблювати молюска на поверхню. Колись і я пробував ловити спрутів, тож пересвідчився, що це не така проста справа, як можна було б гадати, подивившись на сільських хлопчаків. Хоч неохоче, але невпинно цей спрут просувався, помалу звивався, й усипані присосками щупальця цього пожирача утоплених моряків мацали, простягалися й сягали. Раптом Кончіс нахромив його на остень, кинув поруч себе, розбатував ножем черево й миттю вивернув навиворіт. Я насилу забрався до човна.

– Я спіймав їх тут добру тисячу. Вночі в його нору залізе інший восьминіг. І так само легко дасть себе зловити.

– Бідолаха.

– Як бачите, дійсність нікому не потрібна. Навіть восьминіг воліє ілюзію.

Біля Кончіса лежало старе біле простирадло, від якого він віддер клапоть на приманку. Я згадав, що триває недільний ранок – час проповідей та притч. Він зиркнув на мене з-понад чорнильної калюжки.

– То як вам підводний світ?

– Фантастично. Неначе сон.

– Неначе людство. Але в поняттях, які були вже мільйони років тому. – Кончіс кинув спрута під лавку. – Як гадаєте, чи чекає на ось цю істоту потойбічне життя?

Глянувши на липку масу й піднявши очі, я побачив його глузливу посмішку. Червоно-біла шапочка трохи збилася набакир. Тепер він був схожий на Пікассо, що прикидається Ґанді. А той своєю чергою прикидається корсаром.

Кончіс запустив мотор, ми рушили. Я подумав про битву під Марною, про Нев-Шапелль і заперечливо похитав головою. Він кивнув і підняв над собою біле простирадло. Його рівні зуби неприродно зблисли під яскравим сонячним промінням. Він ніби хотів сказати: «Дурість призводить до смерти, а я, гляньте-но, вижив».