Читать книгу Маг - Джон Фаулз - Страница 24

– У Франції я опинився трохи більш як шість тижнів після того, як записався до війська. Я не вмів орудувати рушницею. Не міг навіть добряче ввігнати багнета в опудало кайзера Віллі. Однак мене мали за кмітливого й спостерегли, що я швидко бігаю. Отож і призначили ротним вістовим. А це означало, що мені належало бути кимсь на зразок слуги… Забулося слово…

– Ординарця.

– От-от. Навчальною ротою командував кадровий офіцер років тридцяти – капітан Монтаґю. У нього тільки-тільки зрослася нога після перелому, тому капітан тимчасово не годився до фронтової служби. Його обличчя віддзеркалювало якесь недолуге франтівство. Жевжикуваті, чепурні вусики. Один із найбільших бовдурів, які мені траплялися в житті. Своєю поведінкою він мене багато чого навчив.

Ще тривав наш вишкіл, коли капітан дістав наказ терміново поїхати до Франції. Цього ж самого дня він сказав мені таким тоном, ніби вручив чудовий подарунок, що використає всі свої зв’язки й важелі, аби я поїхав разом із ним. Тільки такий бевзь, як він, міг не зауважити, що мій ентузіазм роблений і дутий. На лихо, цей офіцер дуже прив’язався до мене. У нього в голові вміщалася не більш як одна ідея нараз. На той час це була доктрина offensive à outrance, тобто навального наступу – великий внесок Фоша на благо людства. «Сила удару залежить від загальної маси людей, – частенько мовляв Монтаґю. – Сила цієї маси залежить від бойового духу, а сила бойового духу – від моралі. Висока мораль, незламний бойовий дух, могутній удар – перемога!» І кулаком по столі: «Перемога!» Змусив нас завчити це напам’ять. Під час вправ з багнетами. Пе-ре-мо-га! Йолоп царя небесного.

Останні два дні перед від’їздом я провів разом із батьками та Лілі. Ми з нею присяглись одне одному в коханні до смерти. Ця дівчина, як і мій батько, отруїлась ідеєю жертовного героїзму. Мати мовчала, а якось навела мені грецьку приказку: мертвий не буває хоробрим. Згодом я не раз згадував ці слова.

Ми зразу вирушили на фронт. Один із ротних командирів помер від запалення легенів, і на його місце призначили Монтаґю. Це було ранньою весною 1915 року. Безперестанку йшов дощ зі снігом. Ми марнували довгі години в потягах, що простоювали в залізничних тупиках, у сірих містах, під ще сірішим небом. З першого погляду я міг розпізнати вояків, які вже побували на фронті. Новобранцям, що з піснями йшли назустріч погибелі, забила памороки воєнна романтика. А обстріляним ветеранам – воєнна дійсність, остаточний танець смерти, Totentanz. Неначе понурі старигани, що привидами просиджують у кожному казино, вони знали, що рано чи пізно, а все одно виграє круп’є. Однак не могли здобутися на те, щоб вийти з гри.

Кілька днів наша рота провела на маневрах. А тоді капітан виступив перед нами з короткою промовою. Ми підемо в бій, зовсім не такий, як інші, й у ньому цілком певно здобудемо перемогу. Завдяки йому вже за місяць будемо в Берліні. Ввечері наступного дня нас завантажили у вагони. Поїзд зупинився десь посеред великої рівнини, й ми вимаршували на схід. Темрява, греблі й верби. Ненастанна мжичка. Колонами поширилася чутка, що ми будемо штурмувати село, яке зветься Нев-Шапелль. Що в німців на озброєнні щось небувале – величезна гармата. І що буде масований наліт аеропланів нової моделі.

За якийсь час ми вийшли на заболочене поле й рушили до фермерських будівель. Дві години відпочинку перед тим, як зайняти позиції для атаки. Ніхто не міг заснути. Було дуже холодно, а розпалювати вогнища заборонили. Дав про себе знати мій справжній характер, я відчув страх. Але вмовляв сам себе: якби мене справді можна було залякати, то я б знав про це наперед. Ось чого я хотів домогтися. Ось так нас псує війна. З нашої доброї волі грає на нашій гордині.

Вдосвіта ми помалу, часто зупиняючись, тяглись один за одним на позиції. Я підслухав розмову Монтаґю з штабним офіцером. У цій операції залучено всю Першу армію, якою командував Гейґ, і окремі частини Другої – на підтримку. Почувши новину про такі незчисленні сили, я почувався в країні безпеки й тепла. Та ось ми добралися до шанців – страхітливих шанців, просмерджених сечею. Поряд упали перші снаряди. Я був такий простодушний, що попри наш так званий вишкіл, попри всю пропаганду ніяк не міг виразно усвідомити, що комусь хочеться вбити мене. Нам наказали спинитися й сховатися в окопах. Снаряди свистіли, вили й розривались. Наставала тиша. Обвалювалися брили землі. Дрижачи, я прокинувся після довгої сплячки.

Мабуть, перше, що я усвідомив, – це окремішність кожного з нас. Не війна як така порізнює людей. Знаємо, що вона згуртовує. Але поле бою – зовсім інша річ. Бо тут навіч постає зримий ворог – смерть. Враз перестали гріти душу леґіони вояків. У них втілився Танатос, моя погибель – у всіх, і в досі невидимих німцях, і в моїх товаришах, і в Монтаґю.

Суще безумство, Ніколасе. Березневим ранком у глибоких траншеях стоять тисячі англійців, шотландців, індусів, французів і німців. Навіщо? Якщо пекло справді є, то ось воно. В ньому немає вогню й диявольських вил. У ньому почуваєшся поза межами здорового глузду, як було тоді біля села Нев-Шапелль.

На сході спроквола займалася ранішня зоря. Вщухла мжичка. Звідкись долинула пташина трель. Я розпізнав тинівку. Останній відголос світу живих. Ми просунулися ще вперед, до рубежу атаки. Нашій стрілецькій бригаді належало сформувати другу хвилю наступу. До німецьких шанців нам залишалося менш ніж двісті ярдів, а солдатам переднього краю – удвічі менше. Монтаґю глянув на годинник. Звів руку. Запала мертва тиша. Опустив руку. Якихось десять секунд нічого не діялося. А тоді ззаду, здалеку обізвався пронизливий барабанний дріб, зачастили тисячі тимпанів. Коротка мить – і перед нами вибухнув увесь світ. Ми скулилися. Затряслася земля, небо, душа – геть усе. Ви не уявляєте, що це таке – перші хвилини артилерійської підготовки. Це був перший за всю війну масований обстріл, найбільший за всі попередні часи.

З переднього краю сполучним окопом до нас пробрався вістовий. Обличчя й однострій вкриті червоними патьоками. Монтаґю спитав, чи не поранений він. Той відповів, що там, попереду, всіх забризкала кров із німецьких траншей. Вони так близько… Якби ж то викинути з голови цю близькість…

За півгодини вогневий вал перейшов на село. Дивлячись у перископ, Монтаґю крикнув: «Їм непереливки! – А тоді: – Бошам гаплик!» Вискочивши на земляний насип, він дав рукою знак, щоб ми виглянули понад край окопу. За сто ярдів від нас довга низка солдатів підтюпцем тяглася по розритій ріллі до потрощених дерев і зруйнованих стін. Пролунали поодинокі постріли. Хтось упав. Звівся й побіг. Тільки спіткнувся. Коли ці вояки добігли до краю села, всі навколо мене загорлали «ура». Їм відгукнулися наші з переднього краю. Здіймалася багрова заграва, настала наша черга стати до бою. Було важко йти. З кожним кроком страх поступався місцем жахіттю. У нас не стріляли. Але земля дедалі густіше покривалася гиддю. Невпізнаванні шматки людських тіл, рожеві, білі й червоні, обляпані грязюкою, й досі з клаптями тканини – сірої й барви хакі. Ми перетнули наш крайній рубіж і вийшли на нейтральну смугу. В німецьких шанцях не було на що дивитися. Усе або злетіло в повітря, або покрилося землею. Тут ми на хвилинку спинилися й полягали у воронках, майже умиротворені. На півночі гриміла стрілянина. Камерунці наткнулися на колючий дріт. За двадцять хвилин у їхньому полку залишився тільки один офіцер. Убито чотири п’ятих усього числа солдатів.

Попереду, серед зруйнованих хат, з’явилися постаті з піднятими руками. Декого підтримували товариші. Перші полонені. У багатьох пожовтіли обличчя від лідиту[96]. Жовтошкірі люди з-за білої завіси світла. Один ішов просто на мене, похитуючись, безтямно перехиливши голову, й раптом упав у глибоку вирву. Виповз звідти, поволі випростувався й побрів далі. Були такі, що плакали. Поблювавши кров’ю, один із полонених звалився перед нами й застиг.

Ми побігли до села. Опинилися на тому, що колись було вулицею. Спустошення. Гори ґрузу, уламки тинькованих стін, розтрощені крокви, жовті калюжі лідиту. Знову замжичило, дощові краплі виблискували на камінні й на шкірі трупів. Не одного німця смерть застала під дахом оселі. За десять хвилин я побачив увесь товар у м’ясницькій ятці війни. Пролито кров, зяють наскрізні рани, стирчать кості з пошматованого м’яса, нестерпно смердять вивернуті нутрощі… Описую все це тільки тому, що воно викликало в мені, хлопцеві, який досі не бачив навіть померлого своєю смертю небіжчика, зовсім не те, чого можна було сподіватися. Не страх, не нудоту. Кілька вояків блювало. А я ні. В мені постало тверде переконання: ніщо не може виправдати це пекло. Хай уже Англія стане прусською колонією, це в тисячу разів краще. Пишуть, що такі сцени викликають у новобранцеві сліпе прагнення вбивати. Зі мною вийшло навпаки. Я сліпо запрагнув уціліти.

…Кончіс звівся.

– Маю для вас випробування.

– Яке випробування?

Він подався до спальні й зразу вернувся з гасовою лампою, що світила нам при вечері. У білому колі світла він виклав принесене – гральну кість, скляночку, блюдце й коробочку з таблетками. Я глянув на свого співбесідника через стіл, на пильні очі, що не зводили з мене погляду.

– Зараз вам поясню, чому ми пішли на війну. Чому людство завжди вдається до неї. Річ не в соціальних чи політичних причинах. Не держави воюють, а люди. Немовби заробляють право на сіль[97]. Хто повоював, той матиме її аж до смерти. Розумієте, що я хочу сказати?

– Звичайно.

– У моїй ідеальній республіці все було б дуже просто. Я запровадив би випробування для кожного юнака, що дожив до двадцяти одного року. Кожному треба прийти до лікарні й кинути кість. Одне з чисел на шести гранях означає смерть. Якщо воно випало, то цього юнака безболісно умертвлять. Без бридні. Без звірства. Без нищення невинних очевидців. Один-єдиний клінічний кидок кубиком.

– Безперечно, це краще, ніж війна.

– Так гадаєте?

– Атож.

– Ви певні цього?

– Якби ж таке було можливе!

– Ви сказали, що на війні ані разу не побували в бою.

– Так.

Кончіс витрусив із коробочки шість пожовклих корінних зубів. У декотрих були пломби.

– Під час Другої світової їх вставляли шпигунам – і вашим, і нашим, усім. На випадок провалу, щоб не було допитів.

Він поклав одного зуба на блюдці й роздушив скляночкою. Оболонка виявилася крихкою, як шоколадка з лікером. Витекла крапелька безбарвної рідини з їдким моторошним запахом гіркого мигдалю. Кончіс поспішно вхопив блюдце й поніс його у простягненій убік і трохи дозаду руці на той кінець тераси. Тоді повернувся.

– Пілюльки для самогубства? – спитав я.

– Саме так. Синильна кислота.

Він підніс угору кість і показав мені всі шість граней.

– Хочете, щоб я кинув цим кубиком? – усміхнувся я.

– Пропоную вам прожити всю війну. За одну мить.

– А якщо я відмовлюся?

– Подумайте. За хвилину ви зможете сказати: я важив головою. Грав зі смертю й виграв життя. Це дивовижне відчуття, коли вцілієш.

– Та чи не завдасть вам клопоту моє тіло?

Я й далі усміхався, але вже не так широко.

– Зовсім ні. Я легко доведу, що сталося самогубство.

Його погляд пронизував мене, наче остень рибину. Якби таке запропонували сто осіб поспіль, я не сумнівався б, що дев’яносто дев’ять блефують. Він був інший – один на всю сотню, і я почав нервуватися. Нічого не міг вдіяти з собою.

– Російська рулетка.

– Ці пілюльки надійніші. Вбивають за кілька секунд.

– Не хочу грати.

– Отже, ви боягуз, любий приятелю.

Кончіс відкинувся назад і спостерігав за мною.

– Мені здалося, що ви вважаєте сміливців дурнями.

– Так, бо вони вперто жбурляють кості – ще і ще. Але молодик, що не спромігся хоч один раз у житті піти на смертельний ризик, – це боягуз і дурень водночас.

– А ви пропонували такий ризик моїм попередникам?

– Джон Левер’є не дурень і не боягуз. Навіть у Мітфорда немає другої з цих двох вад.

Отут Кончіс упіймав мене на гачок. Усе це безглуздо, але й ніяк не можна допустити, щоб мене впіймали на блефі. Я потягнувся до скляночки.

– Хвилинку. – Він нахилився над столом, схопив мене за зап’ясток і підсунув один із зубів. – Я не бавлюся в дитячі ігри. Присягніть, що коли випаде шістка, ви розгризете пілюлю.

На його обличчі застигла поважність. Мені закортіло ковтнути набіглу слину.

– Присягаю.

– На все, що для вас найсвятіше.

Трохи повагавшись, я стенув плечима.

– Гаразд. На все найсвятіше.

Кончіс простягнув мені кість, я поклав її в скляночку. Потрусивши, кинув. Кість покотилася по скатертині, вдарилась об мосяжну основу лампи, відбилася, гойднулася й лягла.

Шістка.

Ані не поворухнувшись, Кончіс видивлявся на мене. Я зразу відчув, що ніколи й нізащо не розгризу цієї пілюлі. Годі було підняти очі. Збігло, мабуть, секунд п’ятнадцять. Я усміхнувся, глянув на нього й похитав головою.

Не зводячи з мене погляду, Кончіс узяв зі стола зуб, надкусив і проковтнув рідину. Я побуряковів. І далі дивлячись мені у вічі, він поторохтів скляночкою й кинув кубика на стіл. Шістка. Знову кинув. Знову шістка. Він виплюнув порожню оболонку зуба.

– Тільки що ви вибрали таке саме рішення, яке вибрав я сорок років тому, того самого ранку в селі Нев-Шапелль. Ви повелися так, як пристало кожній розумній людині. Поздоровляю.

– Як же так? Таж ви вели мову про ідеальну республіку, хіба ні?

– Всі ідеальні республіки – ідеальна нісенітниця. Прагнення ризикувати життям – це наше найгірше збочення. У пітьмі зароджуємося, до пітьми й повертаємося. Навіщо ще й жити в пітьмі?

– Але цей кубик фальшований, набитий оловом.

– Патріотизм, пропаганда, професійний обов’язок, esprit de corps[98] – що це таке, якщо не кості шулера? Є тільки одна маленька різниця, друже Ніколасе. Натамтому гігантському столі, – він зібрав у коробочку решту зубів, – пілюлі справжні, а не імітовані. Не мигдальний лікер у відповідно забарвлених пластикових штучках.

– А як повелися ті двоє?

Кончіс усміхнувся.

– Щоб забезпечитися від ризику й відібрати у своїх рабів свободу вибору, суспільство вживає різні способи – наприклад, втовкмачує в голову цим рабам, що минувшина вища від сучасности. Джон Левер’є – католик. І він мудріший від вас. Взагалі відмовився від цього випробування.

– А Мітфорд?

– Я не марную часу на те, щоб відкривати очі сліпим.

Якусь мить Кончіс дивився мені в очі, ніби хотів пересвідчитися, чи дійшла до мене ця опосередкована похвала, а тоді, неначе для того, щоб не перехвалити, прикрутив ґнота лампи. Я опинився в темряві – і дослівно, і переносно. Зникли рештки видимости того, що я тут звичайний собі гість.

Очевидно, Кончіс влаштував усе це не вперше. Жахіття Нев-Шапеллі він описав цілком переконливо, та тепер, коли з’ясувалося, що ця історія звучала вже не раз, вона видавалася надуманою. Могла справляти живе враження завдяки мистецтву розповідати й набула реалістичности завдяки репетиціям. Щось на зразок того, коли тебе в крамниці запевняють, що товар новий, з голочки, а водночас натякають, що він уже ношений. Якась зневага до здорового глузду. Я мав би не вірити своїм очам… але навіщо? Навіщо?

Тим часом він знову взявся ткати павутину, а я знову був ладен полетіти й зав’язнути в ній.