Читать книгу Листи до Феліції (1914–1917) - Франц Кафка, Guillermo Sánchez Trujillo - Страница 7

Лист до Феліції Бауер

Те, що втручаються й зовнішні обставини, аби зайвий раз заплутати наше становище; те, що моя телеграма приходить після обіду, коли Тебе немає в конторі; те, що Твоя телеграма неправильно адресована; і що, врешті-решт, як я зараз бачу, мій лист до Твоїх батьків запізнився на день (у четвер я його вже надіслав, Ти можеш переконатися в цьому з квитанції, яку я додаю) – усе це кепсько, але між нами зараз усе так, що навіть найгірші обставини не можуть ще більше це погіршити.

Коли я сьогодні отримав від Тебе запрошення на телефонну розмову, то не міг залишити контору й лише горів бажанням якнайскоріше дізнатися, що Ти хотіла, думав, до речі, у якійсь божевільній надії про те, що Ти хотіла телефонною розмовою пом’якшити свого термінового листа, і тому попросив з’єднати нас, коли ще був в установі. Це було помилкою, бо в нас немає телефонної кабіни, у переговорній, де міститься телефон, завжди стовбичить купа людей, позаду мене стояв начальник, неприємна людина, кепкував з мене, я мало не копнув його ногою, тому я погано розбирав, і навіть інколи взагалі не розумів зміст Твоїх слів. Я мав би припустити, що лист до Твоїх батьків прийшов ще вчора, що Ти про нього знала, перш ніж надіслала мені телеграму і, звичайно, перш ніж мені написала. Отож по телефону, крім того, що я мало що розумів, також мусив обмірковувати, що Ти власне хотіла, чому Ти покликала мене до телефону. Почувши Твій голос, тому я й боюся телефонувати, мене знову огорнула туга за Тобою; поїхати до Тебе було б найлегшим способом усе з’ясувати й зрозуміти; отож я сказав – їду до Берліна. Я змусив себе пропустити повз вуха все, що говорило проти цього, прослухав Твою нерішучу відповідь, прослухав Твою неохочу й зовсім непевну обіцянку прийти на вокзал, повністю забув, що мав відповісти на Твій сьогоднішній лист, і сказав, що я їду. Я вибіг з контори, бігав туди-сюди під дощем, обдумував, все здавалося мені таким безнадійним, дорогу до Тебе я б ще якось подолав, але я мав такий жахливий страх перед дорогою назад, я більше не був впевнений, що поїду. Вдома я знайшов телеграму від Твого батька: «у феліції все гаразд ваш лист теж отримали феліція як мені каже відписала вчора», і невдовзі я вже був майже впевнений, що не поїду. Я бачив, що Твої батьки отримали мого листа лише сьогодні, зрозумів, чому Ти мені зателефонувала, зрозумів усе, що Ти казала; навіть те, чого я не почув, було свого роду докором за те, що я написав Твоїм батькам, це нагадало мені про те, як Ти розлютилася в Тірґартені, коли я на Твоє постійне напівмовчання сказав, що поїду до Твого батька, аби отримати ясність – однак я не поїхав. Я відправив Тобі телеграму в контору, Твоєму батьку я відправив телеграму з подякою.

Все, Феліціє, що я скажу далі, я добре усвідомлюю, що в сім’ї Тебе спіткало велике, однак не зовсім зрозуміле мені нещастя, я бачу, що воно шалено смикає Тебе туди-сюди, і я також бачу, що Ти терпиш це так, як це мала б терпіти дівчина, це я й люблю у Тобі. Усе, що я кажу, я добре усвідомлюю.

Коли я сьогодні читав Твого термінового листа, читав вперше, вдесяте і ще, у мене склалося таке враження, що Ти взагалі не читала моїх останніх листів. Останні чотири чи п’ять листів від суботи Ти могла й справді не прочитати, інакше як ще пояснити, що Ти мені не відповіла жодного слова, як пояснити те, що Ти хотіла докоряти мені, що я, не отримавши відповіді на таку кількість листів та телеграму, від хвилювання за Тебе врешті-решт написав до Твоїх батьків (адресу своєї сестри Ти мені не давала), аби дізнатися, як у Тебе справи (До речі, я писав Тобі й під час передостанньої мовчанки, що запитаю Твого батька, а це мовчання було зараз більш необґрунтованим, ніж будь-яке попереднє, воно було абсолютно незрозумілим, і Ти не намагаєшся пояснити його. Я також не можу зрозуміти, чому Ти захотіла відповісти саме на мою телеграму й, зрештою, відповіла на неї, тоді як відклала геть чотири чи п’ять листів, з яких був набагато зрозуміліший мій стан). Але я зараз маю на увазі не ці листи, також і не той лист, який я написав одразу ж після повернення з Берліна і яким я сповістив про лист моєї матері, і його Ти теж не могла прочитати. Феліціє, зрозумій же, я не просив матір писати, аби вона для мене здобула прихильність моєї жінки (і навіть якщо десь у закутках мого розуму я плекав таку надію, у цьому немає моєї вини), я попросив мою матір написати, аби вона безпосередньо від Тебе переконалася в тому, що Ти мені сказала в Тірґартені. Чому я дозволив це своїй матері, можливо, я скажу про це ще в цьому листі.

Сьогодні Ти пишеш: «Ми хотіли б закреслити сказане в Тірґартені», це було б добре, я не знаю нічого кращого; однак вже на наступній сторінці Ти кажеш: «Ти сказав, що Тобі достатньо того кохання, яке я відчуваю до Тебе», але ніщо не може бути жахливіше, ніж це. Феліціє, невже ж Ти не помічаєш, що я у своїй безнадійності можу сказати щось подібне, але ніколи не прийму такого від Тебе. Твої ж слова означають, простіше кажучи, ніщо інше, як те, що Ти хочеш пожертвувати собою, тому що усвідомлюєш, що «Я маю отримати Тебе». Чи прийму я людську жертву й до того ж жертву своєї коханої людини? Ти б мене зненавиділа, якби я таке вчинив, але не лише це: якщо це так само правдиво, як це написано у Твоєму листі, тоді Ти мене вже зараз ненавидиш. Однак Ти мусиш ненавидіти того, кого недостатньо кохаєш, аби добровільно жити з ним і який Тебе іншим способом (а ці способи ніщо інше, як прояв кохання) змушує до життя разом. Твій передостанній лист був люб’язним, але я бачив, Ти була в такому глибокому нещасті; те, що Ти сказала в Тірґартені, здавалося, було сказано в цьому нещасті; сказані Тобою слова не мають іншого підґрунтя, окрім як Твої страждання; у листі ж Ти мені дала хоч і непевну, але тим солодшу надію. У цьому листі є певна надія, але спочатку удар по голові.

Але й дві неясності все ж можна знайти у Твоєму останньому листі, вони є останньою найменшою можливістю для майже безсмертної надії. Ти все ж така нещасна, все ще не в змозі міркувати й, крім того, Ти визнаєш (але для цього й не потрібно жодних зізнань), що в Тірґартені Ти сказала «не все». Якби ж решта листа не була такою зрозумілою, я б міг триматися за ці дві неясності! Як сильно я цього хотів! Скажи ж мені, Феліціє: чому Ти змушуєш себе, чому Ти прагнеш себе змушувати? Що змінилося з часу прогулянки в Тірґартені? Нічого, Ти ж сама це кажеш. Але що змінилося в Тобі від наших хороших днів? Усе, і Ти ж сама це кажеш. Отож чому Ти хочеш пожертвувати собою, чому? Не питай щоразу, чи хочу я, аби Ти була моєю! Ці питання засмучують мене до смерті. Ці питання є у Твоєму листі, але жодного слова, жодного слівця від Тебе, жодного слова про те, які Ти маєш очікування, жодного слова про те, що б означало для Тебе заміжжя. Усе збігається, для Тебе це жертва, тут нема більше про що говорити.

Я був би, певно, цілком не в змозі те, що зараз Тобі написав, сказати в обличчя, радше впав би перед Тобою навколішки й тримав Тебе. Тому добре, що я не поїхав.

Ти запитуєш про мої плани, я точно не знаю, що саме Ти маєш на увазі, але я думаю, що зараз можу Тобі про них розказати відверто. Коли я повернувся з Риви, з різних причин мав рішучий намір звільнитися. Вже рік, і навіть довше, я усвідомлював, що моя посада мала б лише тоді сенс, хоч якийсь сенс для мене, якби я одружився з Тобою (нікого іншого, відтоді як я Тебе знаю, я для себе не розглядаю й не розглядатиму). Тоді моя посада отримала б сенс, стала б майже привабливою. (Схожому я повчав д-ра Вайса[3], і він зараз наполягає, як Ти чула в кав’ярні, саме на цьому). Якщо я з Тобою не одружуся, тоді моя служба, як легко вона б мені, звичайно, не давалася (не беручи до уваги окремі періоди), буде огидною, адже я заробляю більше, ніж мені потрібно, а це безглуздо. Ще дещо додам сюди, про що я б все ж краще не говорив. Але все це я сказав своїй матері уперше, коли повернувся з Берліна. Вона зрозуміла все це доволі добре, але попросила мене спочатку дозволити їй написати Тобі, можливо, вона зрозуміла це добре лише тому, що не повірила в те, що я сказав їй про Тебе, і покладала великі надії на свій лист до Тебе.

Ну що ж, Феліціє? У мене таке відчуття, ніби стою на пероні Ангальтського вокзалу, і – о диво! – Ти прийшла, я бачу Твоє обличчя і повинен назавжди попрощатися з Тобою. – У понеділок я очікую ще один терміновий лист як диво; навіть не знаю, на що я очікую. Від вівторка я більше нічого не очікуватиму.

Франц