Читать книгу Гормони. Як тестостерон, ендорфіни і Ко впливають на наше життя - Франка Парьянен - Страница 11

Бажання – непогана стартова точка, щоб зрозуміти діяльність гормонів. Саме в таких ситуаціях добре помітно, із чим ми стикаємося: гормони діють по-різному залежно від людини. Завдяки такій здатності ми взагалі щось доводимо до завершення. Але саме через бажання гормони видаються нам підозрілими. Щойно ми задумуємося над тим, що гормони дистанційно нами керують, то одразу ж звинувачуємо їх у підступах, буцімто це вони змушують нас жадати чогось – від їжі до колишніх коханих. Якщо плоть дала слабинку, то винні в цьому саме гормони. Чи не так?

Молекула, як і нейрон, безпосередньо ніколи нічого не «бажає», але, тільки-но гормони б’ють по нашому мозку, навіть молекула та нейрон здатні демонструвати симпатію. І в кожного гормону свій пріоритет, саме цей, і жоден інший (окситоцин вказує на колаж з безліччю фотографій немовлят). А це означає, що залежно від того, який саме гормон висунула на місце диригента ситуація чи якийсь дослідник, у лабораторії ви значно активніше реагуватимете на фотографії чизбургерів, дітей, усміхнених людей, порнографію чи символи статусності. З таким тузом у рукаві гормони скеровують нас до вибору нових цілей. У тому чи іншому напрямку. Але опісля нам знову доводиться себе запитувати, що таке поклик серця, а що – примхи настрою.

Та чи підходить це до повсякденного життя? (Серотонін за професією постійно хоче «щось втнути з сонцем», тестостерон намагається звільнити від оподаткування протеїновий шейк.) Ну що ж, гормони принаймні здатні вчитися, а не є такими непохитними, як ми собі уявляємо. Вони теж пристосовуються до ваших бажань і до сучасного світу.

Чого бажають миші (і ми разом з ними)

– Боже, як же я чекала на вечір! – кричить Джульєтте з ванни. – Я вже думала, що цей день ніколи не закінчиться!

Крізь двері ванної і через шум від нарізання цибулі Лео майже не розбирає слів, але все одно угукає. Угукання на знак згоди позначає 60 відсотків задоволення стосунками між парою. І дівчина далі провадить своєї.

– Утім, байдуже. Нарешті цей час настав. Я готувалася цілий тиждень!

На слові «готувалася» Лео завмирає й відкладає кухонний ніж. До чого вона готувалася? І що ж там наготувала? Погляд рвучко переходить на календар на холодильнику й шукає щось, що можна було б трактувати «як важливий день, до якого готуються тижнями». Може, пошукати серед стікерів на дверцятах? Теж нічого.

– Е-ем… отже… що ти маєш на увазі? – кричить він, намагаючись не викликати жодних підозр. Але Джульєтте його більше не чує. Грає музика, і дівчина вже давно поринула у ванну, наповнену піною.

Саме до цього вона готувалася.

Чого ж ми насправді хочемо? Учора прагнули компанії, сьогодні жадаємо побути удвох, а завтра – щоб нам дали спокій. Іноді щастя – це суп з локшиною. А іноді – плисти на каное річкою Меконг зі скорпіоном у сумці, який туди пробрався, бо завжди мріяв побачити Париж. Не всі форми здійснення бажань можна звести до спільного гормонального знаменника. («Ось це гормон жаги подорожей. Його концентрація найвища в січні або в місті Дуйсбурґ[24]».)

Насправді ж реакцій значно більше. Наші гормони неможливо звести до кількох заготовлених наперед еволюційних подразнень. (Окситоцин ще раз, але тепер уже з більшою наполегливістю, вказує на фото немовляти.) Коли тестостерон пробуджує наш інтерес до статусних речей, він точно не опирається на те, що було в тренді шість мільйонів років тому (наприклад, на сексуальне кам’яне рубило). Натомість тестосторен показує на актуальні ознаки. («Нагадай-но ще раз, чому люди вважають нас мудрішими, коли ми так багато грошей витрачаємо на придбання годинника».) Якщо ж ваш мозок не реагує на тупі асоціації, то й тестостерон на них не ведеться. (Тестостерон каже: «Було б круто, якби до цього годинника продавали ще спеціальний пристрій, щоб його заводити».)

Якщо ж глибше простежити такі зв’язки, то можна виявити, що вони ведуть до гормонів, які, на перший погляд, взагалі не мають нічого з ними спільного. (Кортизол занурюється з Джульєтте у ванну з піною й насолоджується малою кількістю подразників – життя гормону стресу часом таке стресове.)

Оскільки ж усе, як завжди, взаємопов’язане, то не можна стверджувати, що гормони не відіграють жодної ролі, коли мозок вибудовує шляхи й шукає засобів досягнення цілей. Адже при цьому і ми, і наші гормони покладаємося на ту саму прадавню з погляду еволюції систему дофаміну, яка навіть червам підказує, куди копати тунель.

Оскільки це явище універсальне, ми маємо змогу дізнатися безліч інформації про наші рушійні сили, якщо будемо йти по мишачих слідах. Почнімо з питання – для чого нам жити?

Вісь винагород – Гарантую, що десь тут є моя мотивація

Кажуть, що «завтра» – це магічне місце, де поховано 90 відсотків людської мотивації та продуктивності. Це, звісно ж, неправда. Насправді наша мотивація ховається в одному маленькому, непримітному місці під назвою nucleus accumbens (прилегле ядро)⁴³. Звучить не менш магічно, якщо при цьому змахнути чарівною паличкою. Ми виявили нашу мотивацію у 1953 році, а тоді, найімовірніше, втратили її в якийсь вечір неділі (відомий як «мить, коли ми усвідомлюємо, що таки не підемо цього тижня у спортзал»). 1953 рік – бо саме тоді двоє вчених приєднали до nucleus accumbens миші два електроди й змусили його заіскритися. Мотивація – бо nucleus accumbens – це те місце, куди прибуває дофамін, а кращого рушія немає. У мозку ж бо треба все переводити. Світло і звук – в електричний струм, інформацію – в хімічні сигнали, а наші бажання – у дофамін.

Якщо ж дати миші можливість самій вмикати електроди, то вони натискатиме на важіль тисячі разів на секунду так, начебто для неї «завтра» не настане. А в інші дні – вона раз за разом повертатиметься до того місця, де востаннє бачила вимикач. Немов одуріла сільська молодь до супермаркету Aldi.

– Навіщо ми тут стовбичимо? – запитує спантеличений мозок.

Це мишачий мозок. Дофамін гортає атлас стежок, але не може знайти жодного зв’язку хоча б з якоюсь вихідною точкою.

– Гадки не маю. Але тут позначено, що це «цілеспрямована поведінка».

Мозок з іще більшою розгубленістю вдивляється у пустир, що підозріло нагадує Бранденбурґ[25].

– Цілеспрямована?.. Але ж де ціль?

– Ох…

Кому вдається збудити наше прилегле ядро, той одразу ж завойовує нашу симпатію з негайною готовністю до дій: «з’їсти шоколадний батончик» – дивно, але із таким завданням ми ніколи не зволікаємо. Так само, як і з усім іншим, що наш мозок визнав приємним.

Nucleus accumbens може активувати ділянка мозку, яка, власне, для цього й передбачена: Ventral Tegmental Area – VTA[26]. Це одна з тих небагатьох ділянок, що виробляють дофамін. Така здатність обмежена приблизно 400 000 нейронів, а якщо врахувати, що весь мозок складається з приблизно 86 мільярдів нейронів, то це справді мало. Якщо прирівняти всі інші нейрони до населення нашої планети, то нейрони, що продукують дофамін, будуть завбільшки як містечко Бад-Кройцнах[27]. І ось погляди цілого світу раптом линуть до цього… скажімо так… «міста», бо саме від нього залежить, розвиватиметься світова спільнота чи ні. Можете сприймати буквально. Дофамінергічні нейрони дають поштовх рухам тіла (те, чого бракує при хворобі Паркінсона) і водночас підштовхують до всього, чим ми займаємося. Адже дофамін утворює основу навчального процесу. Він каже, що нам робити, а за що краще й не братися. Немов невтомний спортивний коментатор, він обговорює ваше життя й кричить: «Ну ж бо! Ну-бо! Ну-бо! Ну-бо!!!», коли ви, знову ж таки метафорично, опиняєтеся перед воротами (якщо бути реалістами, то перед столом для настільного футболу). Дофамін радіє, коли ви забиваєте, й обурюється, якщо не виправдовуєте його прогнозів. Але передусім – він занотовує собі результат. Жодного тиску.

Отже, якщо VTA завдяки дофаміну активує прилегле ядро, то, найімовірніше, ваші дії були ефективними. Тобто зв’язки між окремими кроками, які привели нас до результату, зміцніли. Асоціативний ряд виникає у формі стежини, яку ніколи ніщо не засмічує.

Без осі винагород ми б ніколи не були вмотивованими. Так само, як не були б закоханими чи залежними від чогось.⁴⁴

Бажання можна перенавчити – Усе, чого ми насправді хочемо, – це дофамін

З самого початку природа передбачили вісь винагород для вигідної, з погляду еволюції, поведінки: їжа, діти, секс. Усе це має свої «VIP-зв’язки» з дофаміновою системою, зокрема із завзятою мозковою активністю – зокрема й у людей. У цьому переліку також є сміх, що ще раз доводить: більшість приємних відчуттів є також і корисними. Це стосується й музики. А та музика, що здатна пробудити вісь винагород у великої кількості людей (завдяки поєднанню напруження і раптової розв’язки, як у анекдотах), приносить нам більше радості й потрапляє пізніше до чартів.^{45,46,47,48,49}

Цей список можна доповнювати без кінця. Зрештою, наш мозок завжди готовий виявити гнучкість і перейняти поведінку, яка зможе чітко довести свій зв’язок із кимось зі згаданих VIP.

Мозок Лео зацікавлено заглядає з-за плеча Дофаміну.

– А що це ми робимо?

Дофамін зітхає. Через цей блокнот усі чомусь вважають, що Дофамін знає більше, ніж інші.

– Це називається «табличка Excel».

– Ага!

Западає коротка мовчанка.

– А навіщо ми це робимо?

– Ох, та ж ми виявили, що якщо займатися цим довший час, то пізніше можна отримувати за це гроші!

– Ага… гроші.

Тиша.

– Е-ем, а оці «гроші» нам потрібні, щоб…?!

Мозок і зосереджується, і водночас губиться. Дофамін зітхає. Тоді розгортає атлас стежок на сторінці «Цілеспрямована поведінка». Помітно, що цю сторінку із зображенням розгалуженої мережі загинали вже не один раз.

– Їх можна обміняти на товари й послуги. Ось тут. Веде майже до всього!

– Вау!

Мозок щиро дивується необмеженим можливостям такої вільної торгівлі.

– Навіть на їжу?

Дофамін проводить пальцем уздовж кількох ліній.

– В його ситуації – майже тільки на їжу.

– Це вражає. А на секс?

Дофамін розгортає мапу ще ширше.

– Якщо спершу буде їжа, тоді – так.

Мозок киває.

– А чому тут є сполучення між «Інтернет» і «Секс»?

Дофамін миттю згортає атлас.

– Це поки що на рівні експерименту. Ми ще над цим працюємо.

Оскільки дофамін добре розбирається в атласі стежок, то мозок знає, яка саме дорога веде у Рим. (Бо туди ведуть не всі. Він перевіряв.) («Мозок стверджує, що авто підкреслює статус». «Але ж не таке авто! Чорт його забирай. Тепер усі думають, що у нас маленький пеніс».)

Наприкінці – список речей, які ми вважаємо вдалою ідеєю. Він довгий, багатоплановий і повністю пристосований до нашого світу. Миші рідко мріють про Меконг. Для них це надто туристичне місце.

Цей список – перша річ, на яку опираються інші гормони. Вони взаємодіють двома способами: завдяки умовним подразникам можуть вибудувати сполучення, які триватимуть, навіть якщо самих гормонів уже давно там не буде (ви ж пригадуєте кастрованого кота?). Водночас гормони здатні під час подразнень прибувати у місця, які виходять далеко за межі зони їхньої дії. Укупі з правильними подразниками дзвіночок Павлова стимулює не лише викид дофаміну⁴³, а й викид тестостерону, що зумовлює ерекцію. Досвідчені самці мишей виділяють під час сексу більше тестостерону, а справжні майстри цієї справи виділяють цей гормон, щойно помітивши можливість спаровування.^48,49 Для мишей це практично, адже не треба витрачати гроші на звабливу спідню білизну.

У результаті найрізноманітніші речі можуть призводити до того, що в нашому тілі утворюються гормони. Навіть такі несподівані сигнали, як стрес через сповіщення поштової скриньки. До того ж мозок реагує на каву лише тому, що ми думаємо, що скоро її питимемо50, реагує на замінник цукру з таким же щирим захопленням, як і на цукор⁵¹, і з превентивною метою вимикає імунну систему, коли йому пропонують напій, у який дослідники або дослідниці раніше постійно підмішували імуносупресанти.⁵² Ефект, з яким зараз експериментуємо, потрібен, щоб допомогти людям, імунну систему яких кладе на лопатки вже сам вигляд бджоли. Цей ефект допомагає боротися з алергіями та проблемами з інсуліном, використовуючи мінімальну кількість медикаментів.⁵³

Імовірно, так можна пояснити, чому деякі люди одужують від тягучого і клейкого сиропу від кашлю, інші – від курячого бульйону, а ще інші – від форелі в мигдалевому соусі. Багато наших гормональних реакцій походять із досвіду. Принцип, з якого можна почерпнути користь: якщо ми асоціюємо наше ліжко лише зі сном, то гормони саме на нього й налаштовуватимуться, а не очікуватимуть ще годинку-другу фільмів на ноутбуці. Якщо ж під час сніданку розбудити гормони неквапним рутинним прокиданням, то можна спробувати підсунути їм каву без кофеїну. Але це, звісно ж, не означає, що нам постійно треба все робити однаково. Навпаки. Рутина шкодить мотивації.

Завчено один раз, завчено назавжди – Не існує дофаміну для того, що ми вже знаємо

Мозок далі спостерігає за тим, що робить Дофамін. Цього разу він підготувався.

– Ми знову працюємо з таблицями Excel? – запитує, гордо випнувши груди. – Процес приносить нам «гроші»?

Дофамін неуважно поглядає з-за своїх записів. Він якраз вираховує зв’язок між «дуже смішними зауваженнями» і «задоволенням стосунками». Баланс від’ємний.

– Що? – мозок виглядає дещо розгубленим. – А як же таблиці Excel? А гроші?

Дофамін зітхає.

– Треба глянути. Ми туди більше не залучені, – промовляє нарешті.

Розчарування мозку тепер важко не помітити.

– Але ж чому?

– Ну, та ти ж сам знаєш, як воно буває. Механізм поведінки функціонує далі, і ми відходимо.

Це правда. Зрештою, є нагальніші справи. Мозку треба розв’язати питання взаємин із «дуже смішними зауваженнями» (щось відбувається неправильно!).

– Звісно, усе так, – бурмоче на знак згоди мозок. Тоді йому спадає на думку ще дещо:

– А що мотивує людину, попри все, ходити на «роботу»? – (останнє слово мозок прочитав з долоні).

Дофамін тим часом знову встиг заглибитися у записи.

– Про це краще запитай у Кофеїна.

Якщо немає невизначеності, не треба рости, щось випробовувати, чогось досягати, тоді й мотивація не виникає. Немає нічого смачного в «Було і без того очевидно». Тобто під час сумнівів нас більше приваблює сам процес навчання, ніж кінцевий результат: «уміти».

Запам’ятайте: якщо треба демотивувати своїх працівників на 100 відсотків, то або не пропонуйте жодних позитивних цілей, або висувайте надто високі або надто низькі вимоги, так що підлеглі гарантовано досягнуть успіху або проваляться. («Ви перевиконали план на 100 відсотків? Але ж я казав 110!») Таке трапляється частіше, ніж можна подумати. Але до чого це врешті-решт призведе?

Гормональна мотивація

На годиннику 16:13. Три чверті години до завершення робочого дня, а Джульєтте сидить мов на голках. Це вкрай динамічний опис того, як вона повільно з’їжджає зі свого офісного крісла. Під час перерви на каву дівчина ще була сповна сил, а гормонально-мотиваційна централь аж гула від продуктивності. Смішки, блискавичні відповіді. Норадреналін загострює увагу й від захвату розширяє зіниці. Так зазвичай відбувається, коли Джульєтте спостерігає, як Лео готує сніданок. Кілька гормонів щастя розкидають конфеті. Але все це далеко позаду. Від 14:15 панують паралітична втома і позіхальна порожнеча. Норадреналін призводить до нудьги, і Джульєтте витріщається на годинник: «Ще 37 хвилин. А це означає, що мені треба протриматися ще 7 хвилин, а потім ще двічі по 15. Тоді зможу піти додому. Окей, фінальний ривок!»

Дівчина повільно повертається, ще раз мобілізує ресурси своєї уваги, примружує очі й спрямовує погляд на монітор. Максимальна концентрація.

І це справді міг би бути фінальний ривок, якби її рука тим часом не жила своїм життям і не перейшла на іншу вкладку в браузері. Тепер Джульєтте максимально сфокусована, але на pandi-nudno.com.

Можна, звісно ж, працювати і без гормонального підсилення. Але повільніше і без мотивації. У наших уявленнях гормони здебільшого заважають під час роботи, але насправді вони забезпечують для нас усе те, що потрібне для піднесення. Радість і бажання, відповідне серцебиття, підвищена провідність шкіри й розширені зіниці. Коли ми зосереджені на якомусь завданні, норадреналін посилає по тілу невеличку енергетичну блискавку з кожним нашим поступальним кроком.⁵⁴ Якщо ж ми перевиснажені або ж опускаємо від нудьги руки, то наші зіниці знову обпадають, немов суфле, яке вийняли з духовки. Тому наш рівень концентрації можна виміряти, просто зазирнувши у вічі – або ж в історію відкритих сторінок у браузері.

Без рушійної сили гормонів наша кора нагадує кабіну екіпажу з напівробочими турбінами. Пілотам доводиться раз у раз вилазити й допомагати штовхати. А ми вимушені задіювати усю нашу силу волі, щоб просунутися ще на крок.

Якщо ж нам удалося перетягнути гормони на свій бік, то з’являється не лише потрібний поштовх, але й флоу, тобто той своєрідний стан, коли нам вдається напружувати нашу виконавчу мережу довше, ніж двадцять хвилин, і виконувати роботу без: а) перевірки «Фейсбуку»; б) відвертання на подорож до офісної кухні. Коли Джульєтте перемикається з роботи на робочий стіл і, замість розраховувати потенційний прибуток, клікає на папку з фотографіями природи, час летить немов вітер. Зовні все виглядає однаково, але всередині все зовсім інакше.

Попутній гормональний вітер в спину суттєво залежить від обсягів винагороди, на яку розраховує мозок. Уявіть собі дві групи людей, яким ви задали задачу на логіку. Першій групі за правильне розв’язання ви пообіціяли 100 000 євро, другій – маленький листочок салату. Як думаєте, хто переможе?

Щойно мозок спільно з вашою гормональною системою оцінив шанс на винагороду як «невигідний», він одразу ж перемикається на режим «час на відкриття нових горизонтів». Заради цього мозок переходить із коротких імпульсів норадреналіну на безперервний вогонь. Коли немає нічого особливо цікавого, цікавим стає все. Наші вітрила напнуті й готові прийняти будь-який повів вітру, що штовхатиме їх у тому чи іншому напрямку. Тобто коли ми думаємо, що гормони не хочуть співпрацювати, а наш мозок розладнаний, насправді вони просто розширили свій фокус і стежать, чи, бува, для вас у цьому світі не знайдеться чогось кращого. Іншими словами: група, що боролася за листочок салату, залюбки розгадала б загадку, але ж хочеться дивитися у вікно.

Тож не треба тримати зла на нашу гормональну систему за те, що вона не тільки змогла розвинути кілька чудових механізмів дотримання обраного курсу, але й дозволяє з нього звернути, якщо попереду загрозлива мілина. Зрештою, світ величезний, а наш список справ довжелезний, тож треба вміти правильно розподіляти власні ресурси. Це стосується й списку наших бажань.

«ХОТІТИ» майже завжди означає «ВИРІШУВАТИ». На кожну людину, з якою ви одружуєтеся, припадає приблизно 8 мільярдів осіб, з якими ви не одружуєтеся, а якщо в ресторані ви обрали піцу «Карбонара», то цим рішенням ви одночасно проголосували проти 56 інших позицій у карті піц і паст, а нерідко й проти салату.

Щоб щось вирішувати, передусім треба підвестися з дивану. А це теж рішення. До того ж непросте. Ось чому доволі практично переводити усі ці речі у дофамінову валюту. Так їх легше порівнювати. Це практично, але подеколи не надто логічно. Адже якщо їжа забезпечує більше дофаміну, ніж спорт, тоді салієнтна система, звісно ж, вибиратиме перший варіант. Якщо ж вона усвідомить, що кокаїн постачає більше дофаміну, ніж їжа, тоді доведеться засинати голодними. Ба більше: мишам цукор у чистому вигляді більше до вподоби, ніж кокаїн. Так само як і цукрозамінник. І лишень спробуйте переконати їх перейти на інше харчування.

На щастя, в арсеналі дофаміну є й кілька зважувальних механізмів, які стримують нас від дурнуватих ідей, не задіюючи виконавчу мережу на повну силу. Один із найсильніших механізмів цього спектру – розчарування. Адже відчуття, що ви гаруєте заради салату, – квіточки порівняно з відчуттям, коли ви думали, що перебуваєте у групі, яка бореться за 100 000 євро… а врешті-решт вам вручають овочевий листочок.

Невдачі – розчарування завдає фізичного болю

Те, чого ми очікуємо, не зводить нас із глузду, аж поки не виявиться, що бажане взагалі відсутнє. Тоді ми відчуваємо гострий біль, відомий також як «відчуття, коли ми думали, що в коробочці залишився ще один кекс». Вчитися – означає неухильно з’ясовувати, що саме не вдається. При цьому ключову роль знову відіграє дофамін, адже саме він забезпечує нам розчарування. Що раніше ми починаємо розраховувати на винагороду, то швидше утворюється дофамін. Якщо ж винагорода не надходить, він звалюється до найглибшого підвалу розпачу. Приємні відчуття, тільки навпаки. Антищастя, так би мовити. Нагадує істерику, але насправді це добре.

Адже в такій ситуації в дофаміну одразу дві можливості закарбувати новий досвід: «РОБИТИ» або «НІКОЛИ ЗНОВУ». Коли ви думали, що влучите у смітник м’ячиком зібганого паперу, дофамін записував: «Він не влучив». І щойно дофамін побачить, як ви, згораючи від сорому, прослизаєте крізь усю конференц-залу й намагаєтеся максимально елегантно зігнутися, щоб підняти той папірець, він тоді може навіть підкреслити слово «не». Це означає, що дофамін вибирає у своїй «Чорній книзі дурної поведінки» таку стежку, яка дозволить максимально принизити виконавця таких дій. Палітра відчуттів простягається від гніву до фрустрації. Еволюція глибоко її в нас укорінила. Коли результат не виправдовує очікувань, то це нервує навіть мишей, і навіть кури-несючки демонструють роздратування.^55,56 Колючий дріт довкола недолугих ідей, який стримує нас від їхнього повторення. (Дофамін вважає, що Лео вдається до цього надто часто. Це викликає занепокоєння.)

Той самий механізм спрацьовує й серед людей, коли ми розчаровуємося у довірі. Стежка довірливих взаємин зруйнована, а подальша взаємодія ніколи більше не відбуватиметься, як раніше. Усе, як казала моя бабуся: «Пробачити – можна, забути – ніколи».

Висновок такий: негативні відчуття важливі для нашої когнітивної гнучкості. Вони допомагають рухатися далі й пристосовуватися до нових обставин, навіть якщо ми і є тваринами, схильними до прив’язаності. (Дофамін закочує очі й намагається імітувати голос Лео: «Тря-я-ясця, але ж минулого тижня ще все працювало!») Як ми вже знаємо, гнучка адаптація належить до основних завдань гормонів. До слова, дофаміну теж нелегко ухвалювати такі рішення.

Когнітивна гнучкість – мистецтво позбуватися дурних звичок

Рішення зробити щось інакше далеко не просте. У процесі еволюцій дофамін виробив для цього вкрай складну суміш рецепторів, про яку ми ще згадуватимемо у цій книзі. Для зручності назвемо ці рецептори D1 і D2.

Рецептори D2 – нові і належать до дофамінових улюбленців. Тому логічно, що вони беруться за справу першими. Тобто D2 сигналізують про будь-які зміни в нашому рівні дофаміну, утворюють сполучення, якщо таке можливо. Якщо ж можливості нема, саме рецептори D2 показують біль розчарування одразу, щойно рівень дофаміну падає. Рецептори D2 слугують опорою когнітивної гнучкості, поштовхом бути допитливим, відкривати нові шляхи й покидати давно протоптані стежки. Негативні відгуки з цілого світу нам не допоможуть, якщо ми: а) не відчуємо чогось на власному досвіді; б) не переконаємо себе змінити щось у власній поведінці.

До рецепторів D1 дофамін звертається у другу чергу. Вони розміщені на вищих поличках і виявляють активність лише тоді, коли рівень дофаміну підіймається догори. Ми одразу розуміємо, що ситуація серйозна. І дофамін це також знає. Саме тому завдяки D1 дофамін активує насамперед ті шляхи, які довели свою надійність на практиці. Великий тиск – не найкращий час для експериментів: коли ми, голодні, мов вовки, шукаємо ресторан, то не хочемо чути чогось на кшталт: «Гм, погляньмо, що може нам запропонувати таджицька кухня». Якщо ж ми в супермаркеті, то за таких обставин теж значно ліберальніше сприймаємо свій дієтичний план: «Від чипсів можна набрати стільки ж ваги, скільки вони важать. То скільки це?»

Якщо ж ми все одно намагаємося діяти якось інакше, бо наша кора вважає, що ми протягом тижня дотримувалися дієти; або якщо нашим коханим спадає на думку, що вони прочитали справді кілька «позитивних відгуків» про таджицьку кухню – тоді дофамін робить нас просто нестерпними. Бо там, де насолоджується D2, капризує D1. Відчуття, які пробуджують ці рецептори, відповідають за неприємну, настійливу частину бажань, зокрема й за вияви синдрому скасування. Коли D2 відчиняє двері, D1 зачиняє їх і викидає ключ. Хронічні болі та їхній фоновий шум активують радше D1, перешкоджаючи навчанню та когнітивній гнучкості.⁵⁷

Визнати це, можливо, не дуже приємно, але з огляду на функціональну поведінку все-таки це треба зробити. Якщо натрапити на золоту жилу, то краще від неї не відступати! Не варто зупинятися й роздумувати над тим, що, можливо, нам більше до вподоби був би духовний розвиток. Звучить парадоксально, але навіть тупість – це частина когнітивної гнучкості.

На основі двох типів рецепторів ми можемо багато що дізнатися й про нас самих, адже залежно від генотипу розрізняють схильність до D1 або D2, а це, своєю чергою, зумовлює нашу когнітивну гнучкість. Якщо рецептори D2 неактивні, ми схильні повторювати ті самі помилки. Вуаля. Дофамін стогне, а разом з ним – усі наші знайомі. Але нас уже не спинити, і ми женемо коней, поки ті не здохнуть.

Альтернативний варіант: ви можете належати до тих людей, які швидко і гнучко перемикаються, тож, коли настає другий тайм, вони зовсім недовго шукають свою футбольну команду на чужій половині поля. Проте і це призводить до проблем: можливо, ми нікого не заганяємо до смерті, але насамперед тому, що метатимемося від одного коня до іншого. Або від людини до людини, від міста до міста чи від роботи до роботи. А всі ваші знайомі заламуватимуть руки над головою й гукатимуть: «ВОНО там, чорт забирай, ну он же воно, невже не видно?»

Тепер, коли ми про це дізналися, то, мабуть, можна придивитися й запитати самих себе, чому ми ухвалюємо певне рішення; яке це рішення і чи не ховаються за ним якісь відчуття. Це ще задоволення чи уже острах втрати? Я застряг чи просто дотримуюся старого підходу до розв’язання проблеми? Чи не намагалася я опиратися змінам?

З плином часу все стає ще цікавішим. Коли щось виявляється куркою, яка несе золоті дофамінові яйця, то наш мозок, звісно ж, не шукатиме якоїсь альтернативи. Він невпинно позбуватиметься рецепторів D2.⁵⁸ Коли ж різко підніметься рівень дофаміну, мозок контактуватиме насамперед з рецепторами D1, а ті відповідно призводитимуть до капризувато-негативних емоцій.

Отже, бурчання в животі не досить, щоб мозок поводився як наркоман, у якого відібрали наркотик. Розумійте це буквально, адже їжа, так само як і нікотин чи наркотичні речовини, належить до речей, заради яких наш мозок готовий пожертвувати кількома рецепторами D2.^59,60,61 Особливо коли йдеться про наші вподобання: солодке і жирне. Або солоне. Так ми утрамбовуємо наші звички у їжі й уже згодом навіть не намагаємося пізнати таджицьку кухню, адже голод щоразу активує у нашому мозку рецептори D1, а ті повідомляють, що, якщо зараз не з’їсти чогось солодкого, жирного чи солоного, можна вмерти. Очевидно, що це відбувається навіть тоді, коли наші харчові уподобання не осідають на стегнах, бо ми поєднуємо їх з інтенсивною фітнес-програмою… але в такому разі нам не варто покидати спорт. Той самий механізм, тобто скорочення D2, відіграє важливу роль. Так стається, коли ми впадаємо в залежність від речей, які офіційно так і не зареєстровані в нашому мозку. Наприклад, інтернет чи комп’ютерні ігри^62,63, а подеколи й секс чи кохання.

Ситуація загрожує залежністю тоді, коли боязнь нестачі нової дози дофаміну, а відповідно й погані відчуття, перевищують радість, яку приносить об’єкт бажань.⁶⁴ Під час розвиненої наркотичної залежності на сканері видно лише пекучу потребу в дозі. Але на сам по собі предмет ми реагуємо не більше, ніж на плацебо. Тож уся рушійна сила складається лише з потреби й страху відмови. А все задоволення давно розчинилося у звичці.

Сьогодні зусилля дослідників скеровані на пошук способів створення рецепторів D2, адже вони, окрім іншого, могли б розв’язати проблеми з мотивацією при СПАУ. Зараз побутує багатообіцяльне припущення, що, можливо, тіло створюватиме їх через поєднання спорту, лікування та розвивального середовища.^66,67,68,69 Нестача сну – це радше погано, кофеїн, натомість, – добре. І це знову демонструє, як сильно ми здатні руйнувати нашу гормональну систему й як недосконало знову її зцілювати.

Постає питання: а як взагалі вийшло докотитися до того, щоб палко бажати те, від чого нема насолоди. Щоб відповісти, нам знадобиться ще один факт: дофамін – не гормон щастя, як ми довго вважали.

Він просто любить зависати з гормонами щастя. Але сам пробуджує внутрішню трирічну дитину: «Хочу-хочу-хочу-хочу-хочу». Але, як і в трирічних, бажання не завжди означає насолоду. Який смачний кіндер-сюрприз – цього дофамін не знає, але ми все одно готові заради нього падати на підлогу й репетувати.

Ендорфіни: морфін для особистих потреб

Таке трапляється, якщо дозволити своїй дівчині самій вибрати місце для відпустки! Лео і Джульєтте пробираються лісовою стежкою через ліс у пошуках омріяної блакитної води. При цьому вони залишають далеко позаду галасливу групу молоді з пивом «Singha» у руках і в шортах-плавках з написом «Я на відпочинку» та футболках з принтами «одухотворених слонів» і «ловців снів». Джульєтте нервово відвертає погляд. Не тільки зараз, а щоразу, коли вони з Лео натрапляють на інших туристів.

– Я досі не можу зрозуміти, як люди вирушають у Таїланд, щоб відшукати самих себе, – бурмоче Джульєтте. – Чому вони думають, що їхнє Я загубилося саме тут?

Лео сприймає все спокійніше. Він узагалі сюди не хотів.

Раптом до пари долинає шум моря десь за деревами. Лео і Джульєтте пришвидшують кроки. І ось перед ними вода. Вона неймовірно блакитна. Лео ступає кілька кроків по піску з черепашника, аж поки його в’єтнамки не омиває хвиля тепленької водички, а хребет – приємна злива ендорфінів. Він скидає в’єтнамки й провалюється по кісточки у пісок. Лео гукає через плече:

– Ну що ж. Я так і не відшукав свого Я, але добрий настрій точно зловив.

У пошуках щастя не варто гнатися за дофаміном. Значно більші шанси нам обіцяють ендорфіни, назва яких дослівно походить від слів «власний» і «морфін». Це такий собі приват-опіум. «Зроби-своїми-руками»-опіум, якщо хочете. Своєю назвою ендорфіни завдячують знайомству людини з дурманливими речовинами маку. Якщо щось робить вас щасливими, то знайте: це ендорфін возз’єднується з опіоїдним рецептором.

Ендорфіни допомагають при болях, задишці, діареї. Та насамперед вони розписуються за отримання всіх тих гарних речей, до яких нас мотивував дофамін – від їжі до сексу, і водночас забезпечують додатковий поштовх набувати новий досвід. Без ендорфінів ми нічого не навчилися б ні з одного, ні з другого.

Те, що радість від володіння чимось не завжди така ж інтенсивна, як саме бажання отримати це, дуже нервує. Особливо, коли в сусідовому дворі знову зеленіша трава. А ще гірше – коли ми додали до нашої стільки добрив, що вона стала коричневою, або тоді, коли ми прагнемо чогось, що не приносить нам користі.

І все ж варто розділяти прагнення та винагороду, джерелом яких є дофамін або опіат. Так само як не варто пити шампанське, перш ніж давати раду платіжкам за комунальні послуги.

Опіати дозволяють нашій гормональній системі об’єднувати наші бажання та потреби під одним дахом. Адже й насолода залежить від частини доби, а також від кількості порцій спагеті.

Чому хочемо, чого потребуємо – від бажання до насолоди

Задоволення від того, що ми зараз переживаємо, залежить від стану організму. Залежно від конституції нашого тіла, а також від показників стану його потреб, ендорфіни можуть зробити так, щоб солодке смакувало ще краще, а гірке видавалося не таким уже й гірким.

Оскільки наше тіло завжди гналося за рівновагою – хоча б за тим варіантом, який ми називаємо рівновагою, хоч вона ледь балансує на одній нозі – нам подобається все, що відновлює баланс. Коли ми гуляємо вздовж берега Північного моря, але забули куртку, то прохолодний бриз умить перетворюється на пекло. А липкої літньої ночі цей бриз – ніби помах янгольських крил. Ми насолоджуємося насамперед тим, чого в цю мить потребуємо найдужче. Як-от душем після повернення з фестивалю.

За тією самою логікою ми іноді відчуваємо ейфорію лише від того, що біль відступає. Адже і це рух до балансу, тільки в іншому напрямку – а за просування до рівноваги нас щиро винагороджують ендорфіни.

Та й взагалі біль та насолода пов’язані міцніше, ніж можна подумати. І це добре.

No pain, no gain – навіщо дофаміну домовлятися з чутливістю до болю

Дещо далі, вниз по Меконгу, Лео імпровізує, накладаючи на ногу щось на кшталт шини. Для цього він використовує підручні засоби – рушник і палицю.

– Я досі не можу повірити, що ми пролетіли через півсвіту, а ти примудрилася вивихнути кісточку. Бачте, заманулося сфотографувати півня.

Джульєтте знизує плечима, розхитавши цим рухом свій гамак.

– То був дуже прудкий півень.

Дівчина простягає супутнику камеру. Фотографія півня справді вдала.

– Глянь, на тлі навіть видно монахів!

Лео з докором усміхається кутиком рота.

– Що ж ми робимо?

– Ах, перестань, – каже Джульєтте і вмощується зручніше. – No pain, no gain. Ми тут не заради задоволення.

Лео більше не усміхається. Джульєтте ж вишкірюється і вказує на лікоть Лео.

– Тільки не дивись так на мене, чоловіче-який-попік-руку-щоб-врятувати-суфле.

Лео упекли в живе.

– До чого це тут? То була зовсім інша ситуація. Я годинами…

Він замовкає й задумується на якусь мить.

– І справді, так і є, – вичавлює з себе. – Ми тут не заради задоволення.

То навіщо ми справді робимо таке із собою? Подорожі виснажують. Їсти треба готувати! Роботодавці хочуть, щоб ми гарували. Після болю, з яким довелося зіткнутися заради задоволення наших забаганок, ніхто не запитає про це на кар’єрному коучингу. Пожертвувати перервою на обід? Понаднормові години? Вивихнуті кісточки, обпечені руки чи ранкове вставання? Мріяти про щось нормальне – до снаги кожному.

Натомість наша салієнтна система більш реалістична. Вона завжди враховує біль, адже знає, що ви можете концентруватися одночасно лише на одній справі. У тому, що радість і страждання не є гормонально незалежними одне від одного, таки є сенс. («Вау, мільйон євро! Але перед цим доведеться наступити на лезо? Тоді краще ні». Альтернативна ситуація: «Руку відрізали, зате вкололи морфін! Взаємовигідна угода».) Якщо бути точним, то біль – це прямий конкурент насолоди. Дофамін та ендорфіни зменшують болі; болі приглушують ендорфіни та дію дофамінових піків, але переможця все одно вибирає салієнтна система. Залежно від ситуації та загального стану організму.

З цього можна зробити кілька цікавих та корисних висновків: усе, що насправді робить вам добре, стає легітимним насамперед як знеболювальне. Це не питання уяви чи перемикання уваги, а просто приєднання до рецепторів дофаміну й опіатів. Коли в дитинстві в нас болів живіт і нам дозволяли залишитися вдома й дивитися мультики, це було єдиним правильним рішенням.

Різні дослідження доводять, що біль можуть полегшити красиві картинки, смачна їжа чи добра музика. Так відбувається, бо дофамін вносить до списку запрошених усе, чим може винагородити соціум^70,71. При цьому сміх у товаристві допомагає під час болю ефективніше, ніж якщо сміятися наодинці, а синхронні танці допомагають більше, ніж якщо ритмічно погойдуватися на самоті. Можливо, саме тому учасники бойз-бендів завжди в доброму настрої. Гра на музичному інструменті й співи, «як колись у дитячому таборі», допоможуть подолати біль краще, ніж будь-який CD. (Суперпорада: підготувати для наступних пологів бонґо.[28]) Ще фантастичніший ефект обіцяє апогей соціальної взаємодії: оргазми. Вони перебувають з самого верху еволюційного рейтингу, а деякі лікарі й пацієнти з ними експериментують – проти мігреней чи болю при пологах.^72,73,74,75

А що кількість дофаміну зростає вже від самого очікування морфіну, то він спільно з ендорфінами і Ко обдаровує нас одразу й ефектом плацебо. Саме тому люди, дофамінова система яких дуже радіє винагородам, відчувають його дію сильніше.⁷⁶ Якщо ж учасникам експерименту повідомити, що лікарський засіб засвоївся у них погано, то, попри те що вони й так перебували в групі, якій давали плацебо, кількість дофаміну та опіантів у їхньому мозку скоротиться (ефект ноцебо).⁷⁷

Якщо ж цим людям взагалі нічого не розповідати, то вони не матимуть якихось сподівань і насолоджуватимуться морфіном десь наполовину.⁷⁸ Це ще одна добра порада, як вивести пацієнтів на шлях одужання.

Ви зауважите, що все це чудово, але вам із вашою шиною-на-тричі-зламаній-фактично-роздробленій-кісточці ще й під час переймів хотілося б отримати справжні наркотики. Звісно ж, гормони, які виробляє тіло, не можуть замінити наркотичні речовини. Якщо біль пекельний, морозиво не врятує. Ба більше, воно навіть не смакуватиме, адже біль приглушуватиме винагороду. Хронічні болі знебарвлюють будь-яку насолоду, адже створюють такий дофаміновий фоновий шум, що ми більше не чуємо піднесення – навіть від морфіну.⁷⁸

З погляду еволюції можлива причина такого явища полягає в тому, що під час хронічних болей тіло хоче, щоб єдиним бажаним місцем для нас був диван. Це ніби логічно: краще відступити, ніж лізти на найближче дерево у пошуках конфлікту чи… холодильника.

Хай там як, такий задум заганяє нас у фрустрацію, коли проблема затягується й перспективи зцілення не видно. Оскільки біль і задоволення пов’язані, то протилежна ситуація, коли не відчуваєш абсолютно нічого, – це справжнє пекло. Депресія не забариться.

Коротко кажучи, ендорфіни доводять, що задоволення – це мистецтво вивести власні потреби на чистоту. («Я їм це морозиво, бо прислухаюся до сигналів власного тіла!») Вони краще заточені під наші особисті потреби, ніж будь-який блог із порадами. Це практично, адже означає, що ніхто не має права вказувати, що для нас добре, а що – ні. І вам не треба займатися йогою, якщо вона не приносить задоволення. А от підшукати якийсь різновид спорту до душі таки не завадило б. Адже дофамін вміє стимулювати лише те, що йому відоме. Тобто не варто припиняти пошуки. Бо щойно ми відшукаємо те, що забезпечує нас дофаміном та опіатами, наші шанси не розлучатися з ними неабияк зростуть.

Проміжні підсумки: вирішальний момент – більше довіри внутрішньому чуттю

Наші гормони не сфокусовані на тих кількох цілях, які вони поставили перед собою мільйони років тому. Не зосереджені навіть на розмноженні. Завдяки дофаміну і широкій мережі асоціацій гормони здатні наділити привабливістю будь-що. Відповідно, вони ще й додають нам мотивації до досягнення цих цілей або ж, навпаки, змушують відступити.

Ваші уявлення надають барв світосприйняттю. Ще до того, як кора допоможе нам вирішити щось, салієнтна система встигає підготувати ціле портфоліо різних можливостей. Вона широким пензлем зафарбовує світ у добре або погане, важливе або неважливе. Коли мозок скеровує в наше тіло кілька гормонів, які викликають у нас ейфоричне пощипування, притуплене протверезіння чи кидання то в жар, то в холод, коли ми десь наламали дров, – усе це в більшості ситуацій і є відлунням швидкого аналізу салієнтної системи. Без такого маркера наша гормональна система зробила б наш світ схожим на якусь ляпанину.

Бездумно ми сприймаємо всі ці соматичні маркери не як остаточний результат складного процесу ухвалення рішень, а як незрозуміле внутрішнє чуття. З цієї причини ми знову ж таки кладемо маркери не в шухляду «корисні поради», а відсортовуємо до радіоперешкод, вважаючи, що без них нашій фронтальній корі було б значно краще. Але як інакше до вас достукатися салієнтній системі? Може, за допомогою стовпчикової діаграми? (Але ж система знає ваше ставлення до математики. Вона ж завжди була поряд.)

До того ж не варто думати, що все, що йде з префронтальної кори, мудре, лише через те, що вона знає математику. Навпаки, вона досить успішна у створенні власних помилок: надмірне узагальнення, неправильне трактування або ж відкидання інформації лише через її недоведеність. Дофамінова система собі такого не дозволяє. Першопричина. Дія. Статистика і нічого крім статистики. І так цілий день. І все заради того, щоб ви просто проігнорували ваше внутрішнє чуття? Вашого особистого data scientist[29]?