Читать книгу Гормони. Як тестостерон, ендорфіни і Ко впливають на наше життя - Франка Парьянен - Страница 5

Отож, почнімо з чітких запитань: що або хто такі гормони? Звідки беруться? Як функціонують і насамперед: коли втручаються у наше мислення?

Щойно з’ясуємо відповіді на ці запитання, зуміємо у другій частині докопатися до істини щоденних загадок від «Навіщо мені інші люди?» до «Це ще зимова депресія чи, може, вже весняна втома?» – після чого зможемо подумати у третій частині про те, чому довіряємо гормонам у пігулках більше, ніж тим, які виробляють наші тіла. Але я надто поспішаю. Насамперед треба з’ясувати, звідки у нас усі ці знання.

Звідки в нас знання?

Дорога до сучасних знань про гормони довга й заплутана. До цього доклали руку божевільні науковці, що взялися до справи з надмірним ентузіазмом. Завдяки їм ми неправильно зрозуміли принцип роботи гормонів. І саме завдяки цим науковцям нам доводилося постійно звертати назад, щоб бодай щось дізнатися. Битва за вивчення гормонів – те саме, що й битва проти шарлатанів і знахарів. Але вона того вартує, адже з кожним розвінчаним міфом наш світ стає трішечки кращим. Звучить непереконливо? Ось короткий огляд нашого маршруту – доріг і пасток, разом з усією інформацією, яку туди вніс кожен з нас. Ця дорога вимощена знаковими подіями.

Щоб вийти на її початок, доведеться трішки повернутися у часі: 70 років тому ми навчилися створювати гормони в лабораторії. Понад 100 років тому ми їх відкрили. 150 років тому перші дослідники висували припущення, що комунікація в нашому організмі відбувається не тільки за посередництва нервових клітин. А от відрізати яєчка людство навчилося щонайменше у 1000 році до нашої ери.

А що до чоловічих статевих органів дістатися легко, а люди – допитливі й дещо схиблені, то ми експериментували з гормонами ще задовго до того, як довідалися, що ж саме робимо (між іншим, відтоді не так багато змінилося). Кастрували майже завжди й майже скрізь у великих масштабах, тож можна ставити під сумнів нашу славу як розумного виду. Про кастрацію ідеться у грецьких міфах, ісландських легендах, в ісламських арміях і китайських військах. Паріс кастрував ґвалтівника Єлени, а понадміру полохливі тати так чи інакше постійно когось кастрували. У Європі оперний спів кастратів можна було послухати аж до XVII та XVIII століття, а у Ватикані аж до XX. Причина: жінкам у Ватикані не дозволяли виходити на сцену. Гідне подиву, що деякі чоловіки ладні були позбутися яєць, аби не допустити рівноправ’я. І знову ці католики!

Уся ця руйнація часто не мала жодного сенсу, але все ж іноді чогось таки навчала. Бо вже Аристотель наголошував: це невеличке втручання, але якщо воно відбулося до періоду статевого дозрівання, то мало пізніше безліч наслідків. Кастрація наділяє не лише вищим голосом, а й довшими руками і ногами, міцною будовою тіла, вираженою грудною кліткою, що лише сприяє співу. Ба більше – адже гормони впливають і на щільність кісток, болісна схильність до остеопорозу⁹ гарантована. Найвідоміший кастрат Фарінеллі розбагатів на тому, що співав кожної ночі для втіхи депресивному іспанському королю. Слава замість сім’явивідної протоки. Якщо ви вважаєте, що гормони надто переоцінені, подумайте, чи хотіли б ви помінятися місцями з цим співаком. Адже кастрація цілком логічно впливає і на кілька цілком буденних справ: ріст бороди, розвиток мускулатури та зацікавленість у сексі. Кастрати стали живим доказом, що продукт роботи яєчок робить більше, ніж те, чого, власне, від яєчок очікують.

Отже, затяммо: життя яєчок сповнене небезпек (здається іронічним те, що єдине, про що вони ніколи не мали б переживати, – найбільший страх Фройда: Vagina dentata[5]). Те, що ці небезпеки не оминають тих, хто їх досліджує, демонструє нам у XVII столітті де Ґрааф, перший чоловік, який описав яєчка («Коли я прикладаю сім’явивідні протоки одну до одної, то отримую довжину в добрих 20 нідерландських ліктів!») і невдовзі помер за дивних обставин під час суперечки про авторські права. Щоправда, він встиг поділитися своїм захопленням яєчками зі своїм другом – тож поступово наше невпинне зацікавлення геніталіями пробуджує наукову жагу відкриттів. Його друг заради таких досліджень винайшов новий мікроскоп («сперматозвірі!»). Цим він, своєю чергою, зацікавив одного священника, який спробував запліднити цими «сперматозвірами» жаб та собак (боже натхнення?). Священник навіть заморожував зразки матеріалу, несподівано перетворивши церкву на очільницю репродуктивної медицини. (Ех, ото були часи.) Але все-таки це не був аванпост гормональної медицини. Тут попереду всіх були інші культури. Стародавні єгиптяни, до слова, висунули кілька світлих ідей стосовно жіночої фертильності, про які ми ще поговоримо. А давні аюрведики локалізували чакри вздовж хребта і при цьому майже ідеально на рівні гормональних залоз (і кількох ключових нервових сплетінь).¹⁰

Стародавні греки теж запропонували кілька влучних ідей, якщо забути про те, що, на їхню думку, яєчники мандрують тілом жінки, коячи божевільні речі щоразу, коли наближаються до мозку. Ідея, яка протрималася майже до Нового часу. Щонайменше до появи першої залізниці, коли довелося дискутувати на тему, чи справді можна розганяти тіло жінки до таких швидкостей. І чи не втече за таких обставин її яєчник в якесь інше місце.

До табору «дещо кращих ідей» належить пропозиція Гіппократа пити сечу заради діагностики diabetes mellitus[6]. Солодкава? На огляд! Між іншим, Гіппократ був далеко не єдиним, хто таке практикував: ідея скуштувати сечі, очевидно, була на часі – зокрема в Індії, де хірурги виявили, що сеча ще притягує мурах. А ви думали, що їй місце тільки в лабораторії!

Китайські лікарі теж зарекомендували себе прибічниками подібних дегустацій і вже тоді лікували diabetes mellitus травами, деякі з яких сьогодні знову en vogue[7] серед лікарів. В епоху Середньовіччя в Європі натомість більше схилялися до поїдання різних органів, про що свідчать одкровення очевидців таких практик.

Поки ми зрозуміли, що ж таке інсулін, минуло понад тисячу років: зрештою про гормони на той час взагалі нічого не знали. Саме тому нам треба ще раз, востаннє, звернутися до яєчок. Тільки цього разу з дещо протилежною процедурою, а саме… їхнім пришиттям! Ця знакова для трансплантології операція вдалася мешканцю Ґетінґена на прізвище Бертольд. Так ось, на прикладі півня він уперше продемонстрував, скільки різних процесів зумовлені окремими органами: наново пришиті яєчка змушували гребінець півня настовбурчуватися. Ба навіть більше: півні знову щоранку виспівували своє кукуріку, займали демонстративні пози, вступали в бої з іншими півнями й виявляли здоровий інтерес до курок (це дозволяє нам вважати горішки основним місцем утримання ефектів тестостерону). І все це при обрізаних провідних нервах! Отже, мала б бути ще якась лінія комунікації з мозком, окрім нейронів. Двері до таємниці привідкрито: абсолютний прорив! Або як назвав би це колега Бертольда: абсолютна нісенітниця! Але на інший логічний висновок від нього годі було сподіватися, адже йому не вдалося повторити цей майстерний трюк. На відміну від своїх півнів, Бертольд був людиною скромною, ніколи не йшов в атаку – тож вгадайте, хто здобув титул професора? Як наслідок нам довелося відкласти дослідження гормонів ще на добрих півстоліття. Наука, очевидно, рухається вперед тільки по могилах, тож тепер ми розуміємо, як важливо присуджувати наукові звання достойним професор(к)ам.

Десь у той самий час відбулося ще одне майстерне звершення, але в зовсім іншій частині тіла: два фізіологи (Старлінґ і Меддок) довели, що обсічені нервові тракти не зупинили підшлункову залозу, яка й далі регулювала травлення у шлунку. Нарешті вони дійшли правильного висновку: тіло комунікує завдяки секретам. Після довгих роздумів вони дали їм загальну назву «секретин». Проте згодом (не обійшлося без допомоги креативного колеги) перейменували в «гормон» (від грецького слова, що означає «задіювати», «перебувати в русі»).

Ви, мабуть, думаєте, що знання про ці секрети та їхню дію були такими новими й загадковими, що кожен підходив до них вкрай обережно, щоб не допустити якихось перекручувань… Аж ніяк!

Людство, як завжди, взялося креативити. Медики пересаджували чоловікам яєчка від усіляко-можливих донорів (про їхнє походженням краще не думати), а не зовсім справжні медики не цуралися навіть яєчок козлів. Для… гм… загального омолодження. На щастя, ми вже давно припинили робити такі дурниці… а саме – у ХХІ столітті. В останній великій справі задіяні російський лікар, допінг та яєчка шимпанзе. Особливо вражає цей випадок тим, що штучний тестостерон доступний ще з 1935 року. Але, вочевидь, деякі люди ще ті пуристи. При цьому спроба залучити «матеріал» інших видів не така вже й безглузда, як видається на перший погляд, адже гормони не надто ексклюзивні. Оскільки в процесі еволюції вони майже не змінювалися, то, на відміну від нашого великого, досконалого мозку, вони своєю будовою мало чим відрізняються від гормонів, притаманних, скажімо, сурикатам. Чи пуголовкам. Тестостерон повністю ідентичної форми виявлений у трубкозубів. І в анчоусів! Але і це ще не все. Ми розділяємо серотонін з рослинами. Святий боже! Окситоцин, який так багато людей полюбляють називати гормоном любощів, підробляє регулюванням статевого життя одного зі зміїних видів. А ті іноді пожирають одне одного!

Дія гормонів теж досить універсальна: гормони коня можуть мотивувати пуголовків перетворюватися на жаб. (Наука. Ми проводимо чудернацькі експерименти мінімум з 1912 року.) Гормонам людей це теж, найімовірніше, до снаги – це якщо ви досі шукаєте собі заняття на вихідні. У будь-якому разі вони можуть стимулювати кобил до спаровування: тваринництво – одна з причин, чому в дослідження гормонів вкладають стільки грошей.

Але в цьому нема нічого поганого. («Мій яєчник вміє розмовляти з пуголовками?!») Адже попри те, що хімічний склад та ключові функції залишилися тими самими, функціональність гормонів неабияк зросла. Вони співпрацюють з мозком, і якщо його структура складна, то і їхні ефекти будуть теж комплексними.

Відтоді більше ніщо вже не могло налякати спраглих до знань дослідників. Усе за девізом: хай що ми виявимо в якомусь органі, воно точно для чогось згодиться, саме тому це треба негайно роздати іншим. Відфільтрувати екстракт овечих залоз через серветку? Напівнавмання виписати його проти випадіння волосся й летаргії, збільшивши мимоволі тривалість життя пацієнтки на 30 років? Екстракт з яєчок морської свинки? Рекомендований водночас для і проти всього. Але нікому нічого не дав. Особливо морським свинкам. А все ж цей ефект плацебо надихнув цілу галузь економіки й різні фабрики, одна з яких розташована одразу поряд з Центральним парком у Нью-Йорку (без сумніву, завдяки джентрифікації сьогодні це вишукана тематична кнайпа: «Тост за колишню дробильню яєчок морських свинок! Будьмо!»).

Загалом, усе це знову оживляє ідею, яка вже давно була в інших культур (з єдиною відмінністю, що цього разу ідея повністю провальна): геніталії потрібні для чогось корисного! До того, як люди навчились їх оперувати, їх можна було як мінімум з’їсти – з хлібом або навіть з медом, бо інакше вони не смакують. Мешканці міста Кельн століттями вживали подрібнені свинячі яєчка під червоне вино.

У питанні гормонів насамперед ідеться про ефект. Основна думка цілком обґрунтована: концентрація тестостерону в яєчках у 80 разів вища, ніж в інших частинах тіла. Та все ж! Перш ніж кинутися на пошуки смачного рецепту від Джеймі Олівера («Оце з медом звучить багатообіцяльно!»): яєчка виробляють тестостерон, а не накопичують його, до того ж 90 відсотків тестостерону в нашому тілі зв’язані з білками і не виконують жодної дії. А це означає: щоб спожити дозу тестостерону, яку виробляє тіло дорослого чоловіка за день (щоденно 6–8 мг), вам доведеться викласти на хліб з маслом 1 кг бичачих яєчок. Ба більше – «трансплантувати» – не те саме, що «їсти». Тестостерон, який надійде у ваш шлунок у формі чужих яєчок, гарантовано нейтралізує ваша печінка. Але ж ефект плацебо ніхто не відміняв, тож їжте на здоров’я. Тільки дайте спокій бідолашним носорогам.

Та й взагалі – нерідко над дослідженнями гормонів нависала загроза скотитися в дослідження міфів та небилиць. Як уже було сказано: небезпечна царина. Можна сказати, що нам дуже пощастило, коли таки вдалося вирвати кермо й розвернути дослідження на прогресивні медичні рейки. Тим, що серед усього того хаосу таки виникало щось більш-менш раціональне, ми завдячуємо не науковцю-невдасі на прізвище Бертольд, а лікареві-невдасі, на прізвище Бантинґ. У 1921 році його пробудила зі сну ідея, як нарешті відповісти на запитання Гіппократа та його колег з Індії та Китаю (ні, не про яєчка, заради Бога! Про сечу!). Тож він нарешті придумав спосіб лікування смертельної до того часу хвороби: діабету. Дещо згодом він, разом зі своїми колегами Колліпсом та Бестом, робив уколи інсуліну хлопчині Леонарду Томпсону, який тоді перебував на смертному одрі. Через 2000 років після виявлення діабету нарешті знайдено ліки від цієї недуги! Щоправда, екстракт підшлункової залози вола був таким нечистим, що Леонарду відтоді довелося боротися не тільки зі смертельною хворобою, але й з вкрай неприємною алергічною реакцією. Але через 12 днів і 11 ночей за роботою – Колліпс та Бест спробували ще раз. Леонард вижив.

Щойно правильна ін’єкція інсуліну не продемонструвала, на перший погляд, жодної побічної дії, більше ніщо не стояло на заваді його широкого застосування (я б залюбки розповіла про наслідки у довгостроковій перспективі й важливість довготривалих досліджень, але на це справді нема часу).

Те, що відбулося потім, таке драматичне, так змушує мурашок бігати по шкірі, що справді вартувало б дорогої екранізації з Деніел Дей-Льюїсом у ролі лікаря та тої (поки) маленької дівчинки з Stranger Things, яка б уособила в собі всіх тих хворих діток: випробування на живих зразках лікарі здійснили в одному з тих довгих залів, де в той час утримували хворих на діабет дітей. Багато з них перебували у стані коми, в оточені згорьованих сімей. Троє лікарів (Бантинґ, Колліпс та Бест) ходили з рятувальним еліксиром від одного ліжка до іншого. Не встигали вони дійти до кінця залу, як з коми прокидалися перші діти. Зал, де до того панував смуток, переповнили крики радості: один із прекрасних аспектів вивчення гормонів полягає в тому, що їхні ефекти помітні вкрай швидко. Іноді достатньо однієї таблетки, щоб змусити серце битися або ж повернути очам зір.

На додачу до радості пізніше з’явилася спільна Нобелівська премія. І слава шляхетного вчинку, позаяк команда не притримала патент для себе, а продала його за символічний один долар університету міста Торонто. «Інсулін мені не належить. Він належить світу», – коментував таке рішення Бантинґ. Ех, як же добре буває у дослідженні гормонів!

Варто наголосити, що цей винахід заклав початок цілої низки інших. Нараз стало зрозуміло, що гормони вирішують питання життя і смерті. Про зволікання з дослідженнями годі було й думати. Усі шукали в органах магічні речовини. Дослідники тестували їх на тваринах, на самих собі, а мінімум один – ще й на власному синові (не забувайте: контрольні групи вельми важливі). У процесі таких випробувань дослідник, на щастя, зіткнувся не із зупинкою серця, а із частиною сімейства адреналіну. Один науковець наклав на себе руки, бо результати його досліджень не опублікували. І ціла купа дослідників здобула Нобелівські премії. Наприклад, за відкриття естрогену. Або тестостерону, для першого екстракту якого знадобилося 15 000 літрів сечі, люб’язно наданої поліцією Берліну – ось хто насправді друг і помічник!

Увесь прогрес полягав у боротьбі за життя. Відколи ми навчилися штучно генерувати гормони, замість того щоб брати їх з трупів людей та\або тварин, у них принаймні більше не ховався ризик заразитися хворобами цих трупів людей та\або тварин. До цього пацієнти за посередництва гормону росту інфікували себе хворобою Кройцфельда-Якоба.

Сьогодні штучні гормони навіть здатні подарувати життя: у 1978 році внаслідок запліднення in vitro[8] на світ з’явилася перша дитина. Леоні Браун. За нею народилися мільйони інших – приблизно як населення Швейцарії. Це досить багато, якщо врахувати той факт, що в суспільстві досі точаться дискусії на цю тему. Наприклад, коли читаємо, що діти подружжя Обам з’явилися на світ завдяки ЕКЗ; коли лауреати літературних премій запитують, чи людське життя взагалі може виникати, якщо при цьому не скрипить ліжко; або коли в суспільстві здоров’я пацієнта важить менше, ніж свідоцтво про шлюб чи сімейні ідеали 1950-х. Щойно дослідження гормонів пройшло в галузь сексуальної моралі, контроверсійні дебати не вщухають. Адже цей самий напрямок досліджень подарував світу протизаплідну пігулку. Зрештою, тут йдеться не тільки про життя та права жінок, але й про шалені суми грошей. Мільярдні ринки: від репродуктивної медицини до лікування раку.

Протягом ста років досліджень гормонів революція відбулася не лише в медицині, але й у суспільстві. Те, що такий прогрес зачепить і наше Я, було зрозуміло ще в 1940-х роках. Антигітлерівська коаліція експериментувала з адреналіном, щоб підсилювати бойовий дух військових пілотів.¹¹ Британська розвідка пішла ще далі й розробляла план підмішування жіночих гормонів Гітлеру в десерт. У разі, якщо у вас виникло запитання, чому під час втручання в гітлерівський десерт не можна було підмішати щось інше, наприклад мишак, знайте: той, хто куштував їжу перед Гітлером, міг би це помітити. Натомість дія естрогену плавна і він не має смаку. Ну, або, можливо, в планах було зробити Гітлера більш подібним до його сестри Паули чи просто позбавити його вусів. Дурна ідея, бо, по-перше, Паула не була надто симпатичною, а, по-друге, естроген діє зовсім інакше, ніж того очікували. («Трясця, ми покращили його словесну пам’ять!») І наостанок: надто велика кількість тестостерону – точно не та проблема, з якою мав справу Гітлер. Скажу тільки одне: одне яєчко, пеніальна гіпоспадія… просто поґуґліть. Інакше нам тут забракне місця.

І це ще не все – історики вважають, що Гітлер приймав лікарські препарати проти нестачі тестостерону, імовірно, також героїн. Саме тому план британців точно не спрацював би, але за ідею, що для миру на світовій арені потрібно більше жіночих гормонів, а також за спробу впливу на характер людини гормонами, варто було б вручити принаймні Windows-Vista-премію.

Так гормони потрапили на світову політичну сцену. І прийшли вони, щоб залишитися. Навіть інсулін став опосередкованою причиною досить тривалого політичного конфлікту, адже старий патент, який Бантинґ і Ко передали університету міста Торонто, давно втратив значення, позаяк опісля університет передав його трьом великим американським фармацевтичним компаніям, які мали б покращити весь процес. («Ми гадали…може, вдасться… обійтися без мертвих тварин?!») Проте, на відміну від Бантинґа, згадані компанії запатентували всі свої покращення. Прогрес у дослідженнях інсуліну не належить «світу», як його відкриття. Натомість зараз на ринку є новіші, дорожчі варіанти й старіші, вигідніші, близькі до версії Бантинґа. Щоправда, останні змушують перед кожним споживанням шоколадного батончика все скрупульозно прораховувати. А ви спробуйте пояснити це чотирирічним!

У Німеччині люди, хворі на діабет, повинні проплачувати частину ліків самі (хай навіть не так багато), але у світі багато-хто взагалі не отримує жодної підтримки, а в США вартість інсуліну за цей час зросла в кілька разів. А це підштовхує багатьох хворих купувати собі уколи на чорному ринку, а кожного четвертого – обмежувати дозу. Саме з цих причин дехто й помер.¹²

Тобто, з одного боку, вивчення гормонів просунулося вперед, реалізувавши цілу купу нових, приголомшливих покращень, але з іншого – дещо таки втратило: ідею про гормональні знання як надбання людства. З шарлатанами, спекулянтами та егоїстами гормональній науці доводилося боротися завжди. Проте сьогодні настав час усвідомити, що означають гормони для кожного з нас. Адже після всіх помилок та поневірянь ми з’ясували дещо більше: сьогодні ми знаємо, з чого складаються гормони, де вони утворюються, як працюють. Та навіть у цих знаннях приховані важливі відкриття як для нашого повсякденного життя, так і для медицини. Але про все це у наступних розділах.

Що таке гормони і яке їм діло до мого мозку?

На сьогодні відомо приблизно 150 гормонів, хоча багато хто припускає, що їх понад 1000. Пропоную таке визначення:

Гормони – це хімічні медіатори, які виходять із залоз і рухаються потоком крові до всіх точок тіла.

Принаймні так відбувається здебільшого. Гормони неохоче прив’язують себе до якогось конкретного механізму дії, бо їхня професія вимагає від них гнучкості. Деякі з них виникають у тканинах, інші ж економлять час на транспортуванні кровоносною системою, тож одразу чіпляються за першу-ліпшу клітину поблизу. Водночас базова функція, яка за цим усім стоїть, залишається незмінною: завдання гормонів – обмін інформацією між різними ділянками тіла та мозком, а також нагляд за тим, щоб системи належно реагували на подразники. («Тут холодно! Гайда назад у ліжко!»)

Свій девіз «Гнучкість!» гормони підтверджують ще й тим, що їхні хімічні властивості розкидані по всьому набору «Юного хіміка».¹³ Одні з них зшиті просто, інші – несказанно складні. Одні складаються з двох амінокислот, інші з двохсот. Деякі з них розчинні у воді, інші – у жирі. Але в хаосі є система: кожна група гормонів має свої суперсили, а якщо вони об’єднуються у команду, то ладні підкорити цілий світ. Ну, принаймні наше тіло.

Найважливіші групи гормонів

Три великі хімічні групи, на які поділяють гормони, можете запросто забувати, поки читатимете цю книжку. Але їхніх видатних представників ми зустрічатимемо досить часто.

Пептидні гормони тут представлятимуть інсулін, гормон росту, окситоцин і вазопресин. Вони складаються з амінокислот і розчинні у воді. Це означає, що їм важко проходити крізь клітинну мембрану, тож вони радше пристають ззовні до рецепторів.

Стероїдні гормони – це такі гормони, як тестостерон, естроген, кортизол і вітамін D (так, його теж вважають гормоном). Вони складаються з холестерину. Ось бачите, що виробляє з вами холестерин. Стероїдні гормони розчинні в жирі, тож здатні віднайти шлях всередину клітини.

Гормони – похідні амінокислот та жирних кислот, як-от гормони щитоподібної залози Т₃ і Т₄, а також адреналін і норадреналін, мелатонін, дофамін і серотонін. Не забувайте про них. Мелатонін розчиняється у воді і жирі, тож per se[9] проникає, куди захоче.

Для нас це означає ось що: гормони, які сновигають нашим тілом, досягають доволі віддалених цілей: кровоносної системи, клітин, синапсів, які сполучають клітини між собою. А те, що вони роблять, досить важливе.

Зрештою, гормони утворюють одне з найважливіших комунікаційних сполучень між мозком разом з усією нервовою системою та всіма кровоносними судинами, м’язами, кістками й органами. Тож гормони в прямому значенні слова – це єднальна ланка між нашим мисленням і тілом. Тобто тим, що ми вважаємо нашим Я і його додатком, який так чи інакше потрібен для життя, хоча іноді хропе.

Коли голова і тіло вирішують поспілкуватися, то в них усього два шляхи: нервові сполучення або ж, власне, медіатори. Хоча нервові тракти неймовірно швидкі й ефективні, але вони не гнучкіші, ніж вимикачі світла: тільки увімкнути або ж вимкнути. Що складніший сигнал, що більша царина його поширення і що довший його ефект, то частіше ми кличемо на допомогу гормони. Коли розум був готовий, а плоть – слабка, то майже точно можна стверджувати, що саме гормони несли погану звістку.

Бо, на відміну від електричної мережі, гормони здатні дістатися фактично до будь-якої клітини або навіть до багатьох водночас і передати туди значно конкретніші послання, аніж короткочасний розряд. Вони, немов ті маленькі диригенти, вміють задати клітині як один-єдиний тон, так і пробудити багатоголосі переспіви. Це означає, що вони задають такт усім процесам, підтримують їхню гру або ж одним помахом змушують їх замовкнути. Оскільки вони не спускають очей з жодної клітини, увесь оркестр грає у такт. При цьому одні концерти тривають протягом єдиного акорду (наприклад, заціпеніння через шок), а інші, такі як ріст, тривають роками.

Гормональні реакції впливають також на інтенсивність виконання сигналу. Іноді вони змушують залучити всі сили тіла, аж поки з великого барабану не вдасться видобути максимальний трагізм. Або поки перший ряд не поскаржиться на нас через шумове навантаження. Іншим разом реакції лунають так тихо, ніби можна почути звук трикутника. І таке буває. Нам не завжди потрібна максимальна концентрація, енергія, що ллється через край, чи переможна усмішка – іноді ідеальна затрата енергії, це коли комусь іншому здається, що ми поглинуті роботою.

Щоб високі та низькі тони спрацьовували, гормони координують усе, що відбувається в нашому мозку і тілі. Вони дбають про те, щоб втому нашої голови відчували й інші частини тіла, наприклад коли перед сном наше серце не наважується дико битися, а наші ступні відмовляються від раптового бажання прогулятися.

У підсумку виникає скоординована відповідь, коли гормони, образно кажучи, просять смичкові інструменти більше підлаштовуватися під тубу, а тубу – стежити за тактом, а той тип із заплющеними очима і гітарою – нехай взагалі забирається додому. Його ніхто не запрошував.

Проте, очевидно, на концерт запрошують не гормони – молекулярні структури рідко здатні ухвалити правильне рішення (купка гормонів невдоволено пхекає). Ідеться про те, шо на тлі здебільшого перебуває частина тіла, яка виступає продюсером дійства і яка відправляє на сцену гормональний медіатор, щоб той навів лад в оркестрі.

Хоча в такий спосіб можуть комунікувати між собою майже всі частини тіла, у цій книзі ми зосередимо увагу на двох шляхах комунікації: від голови до тіла й від тіла до голови.

Розпочнімо краще з того, що йде з голови, тобто з мозку. Бо коли він не на першому місці, то починає рюмсати.

Мозок надсилає гормон

Якщо мозок хоче щось повідомити тілу, він без вагань звертається до гіпоталамуса – маленької структури мозку, яка, попри непримітні габарити, значно могутніша: як гросмейстер серед гормонів, гіпоталамус регулює залози мозку.

Гіпоталамус вказує епіфізу на те, що зараз ніч. («Хух! Нарешті!» – мелатонін зривається з місця і вибігає.) Він регулює гіпофіз, а за його посередництва й температуру тіла, тиск крові, концентрацію води в організмі, голод і спрагу, ріст і виробництво материнського молока, секс і статеве дозрівання, паніку й дезорієнтацію (необов’язково саме в такій послідовності).

Майже завжди кінцева мета – баланс в організмі. Чарівна точка між «втомлений» і «завзятий», «знуджений» і «зацікавлений справами», «голодний» і «ноги моєї в тому буфеті не буде!». Між іншим, «баланс» як цільовий план – це досить оптимістично. Ми ж полюбляємо собі фантазувати, що довкілля постійно нам підігрує, відпасовує м’яч щоразу, як отримає його від нас. Середовище: «Зима!» А ми йому: «Довгі підштаники!» І рахунок: один: один. Але насправді ж наше довкілля атакує нас постійними впливами. Наше тіло змушене безперервно боротися із безліччю стрес-факторів!.. Навіть якщо так називати своїх колег не дуже ввічливо.

Отже, щоб приборкати всі ці фактори стресу й облаштувати щось, що хоча б ззовні нагадувало баланс, нашій гормональній системі постійно доводиться коливатися. Подібно до того, як у рухливих будинків більше шансів уціліти під час землетрусу. І щойно все вдалося врівноважити, як наше тіло повідомляє, що воно відчуває сексуальне збудження. Весь баланс мов вітром здуло.

Чублення нашої гормональної системи з довкіллям радше нагадує жонглювання м’ячами, розмір яких постійно змінюється. Ось чому найкраща рівновага, на яку ми спроможні, має такий вигляд: одна нога колихається у повітрі, ми ж вигнулися назад, а в голову раз за разом влучає пропущений м’яч. Ну і головний принцип жонглювання: достатньо одного зайвого м’яча, щоб з рук випали всі. Щастя, що система комунікації двостороння.

Що розповіло б моє тіло?

Гормони – не тільки посланці на побігеньках у мозку, які повідомляють тілу, коли воно повинне ввійти в стан бадьорості, шоку чи готовності до спаровування. Навпаки: гормональна пошта курсує в двох напрямках.

Гормони, які надсилає тіло, інформують мозок про наше самопочуття, збудження чи біль, про стан мускулатури, кондицію та безліч інших факторів, важливих для продовження роду.

Інформація, яка надходить із тіла у мозок, не просто потрапляє в папку «Для подальшого ознайомлення». Бо що б то була за система комунікації, якби кінний посланець, промчавши найшвидшою дорогою крізь негоду, нам щось повідомляв, а ми просто кивали й далі вивішували білизну? Чи яка користь з того, що ноги вже понесли тіло геть, а мозок і далі розв’язує судоку?

Щоб з нами такого не сталося, гормони регулюють відчуття, пам’ять та швидкість думок. Вони разом з нами вирішують, на які ризики варто піти, які почуття кому подарувати, чого боятися і на захист чого кидатися в бій (чи принаймні «лайкнути»).

Сучасне бачення мозку нове й перехоплює подих, а найголовніше – воно змінює наше уявлення про гормони. Враз ми дізнаємося, що гормон, якому ми дали особливу назву «пролактин», ergo[10] «для молока», адже він підтримує утворення молока у ссавців, залучений також до боротьби зі стресом. І до соціальної поведінки. І до батьківства. Та, попри все, він ніколи не зраджував своїй первісній функції: пролактин продовжує виробляти молоко. Щоправда, робить це лише у жінок. Що вкотре доводить, що один і той самий гормон може мати зовсім іншу дію в іншому тілі. Татусям, отже, не варто турбуватися, адже і в них зростає рівень пролактину під час батьківства – але якби і в них була така сама дія, то їм довелося б виправдовуватися, чому вони не можуть допомогти з вигодовуванням малюка.

Тож виходить замкнене коло: мозок керує залозами, а залози впливають на мозок. Іншими словами: наш мозок розмовляє про гормональний стан справ сам із собою. Це практично, адже так частина мозку може передати якесь повідомлення для всіх, немов гучномовець у супермаркеті. («Сьогодні страшенний ажіотаж. Чи не можна відкрити третю касу?») Якщо у глибинах вашої голови щось впадає у паніку, то ця частинка мозку може викликати гормон, який одразу ж проінформує нирки. А ті, своєю чергою, умить відправлять інший гормон, через який панікуватиме вже цілий мозок. Чудово.

Хай чим зараз займається ваш мозок, хай про що роздумує, просто неможливо, щоб до цих процесів не був залучений якийсь гормон.

За таким критерієм можна ще раз класифікувати гормони, але цього разу не на такі громіздкі групи. Це вимагатиме від нас певного спрощення, але заради кращого запам’ятовування і скорочення концентрації складних термінів ми можемо піти на такий крок (принаймні я так вважаю). Можете додумати собі насуплені брови. Отже, групи, з якими матимемо найчастіше справу в цій книзі такі:

• Гормони стресу (серед них: кортизол, адреналін, норадреналін) – для небезпечних ситуацій;

• Статеві гормони (серед них: тестостерон, естроген, прогестерон) – регулюють питання статі;

• Соціальні гормони (серед них: окситоцин, вазопресин) – дбають про соціальні взаємини;

• Гормони ритму (серед них: мелатонін, і ще раз кортизол) – щоб голова і тіло знали, котра зараз година.

Оскільки згадані гормони мають різні завдання, то й діють по-різному. І це добре. Не буває якогось One-Size-Fits-All-диво-гормону, який би підійшов усім. (При цьому «One-Size-Fits-All» означає лише таке: «У цьому вбранні кожен матиме дивакуватий вигляд».) Так само не існує якогось гормону, посланого з пекла, щоб зіпсувати життя. (Але Бог заперечує: «Його я назву гормоном стресу! Він упродовж усього вашого життя змушуватиме вас пороти гарячку».) Та значно важливіше, щоб гормон опинився із правильним завданням у правильному місці.

Можна було б назвати ще кілька груп: гормони обміну речовин (Т₃ і Т₄, інсулін), гормони розвитку і росту (гормон росту) або сервісні гормони для досягнення status quo. Аж тут нас раптом осяє, що кортизол важливий також для росту і для забезпечення поживними речовинами (якщо ви вже колись стикалися зі стресом, то точно знаєте, що їжа відіграє тут неабияку роль). Тож куди це нас заведе? Коли йдеться про гормони, то все взаємопов’язане, а коли йдеться про гормон і мозок, то на перший план виступають ті групи, без яких точно не обійтися. До слова, більшість із них утворені якраз не у мозку.

Де утворюються гормони?

Попри все, що роблять для нас гормони, ми переконані, що вони призводять до дискомфорту. І не дивно, якщо задуматись, хто неждано-негадано вступає у гру! Авжеж, я кажу про залози. Але також про інші частини тіла, скажімо, кишки, плаценту… Та навіть кістки здатні виробляти гормони.

Отже, виходить, що до портфелю акцій ми залучаємо медіатори, яких поблизу мозку ніколи не виробляли. Усі вони – фрилансери, можливо, навіть гіпстери (вони ж бо стежать за ростом бороди, працюють ночами й реагують на каву і Club-Mate[11]. От самі подумайте).

Якщо для наочності прикладете вашу долоню до основи шиї, одразу над ключицею (у жіночих журналах часто пишуть, що це sexy), то відчуєте не лише власне серцебиття, але й намацаєте маленький орган, що з вигляду нагадує метелика. Знайомтеся – це щитоподібна залоза. Як і багато інших залоз, вона отримує вказівки з гіпофіза. Проте надсилає і власні сигнали. Тут і в нирках утворюються Т₃ і Т₄, які допомагають регулювати ваш кровообіг, обмін речовин, щільність кісток, розвиток серця і мозку. Для здорового функціонування та виробництва гормонів щитоподібній залозі потрібен йод.

Щоб перетворити Т₄ на дещо активнішу форму Т₃, вам також потрібен Q10, яким так пишаються люди в рекламі Nivea. Цей коензим підтримує людей молодими, а сперматозоїди – рухливими, аж поки десь після 35 поступово не переходить у стан спокою і більшу частину часу проводить у своїх апартаментах на Мальорці. Сперматозоїди тим часом беруться за таємне читання книжок про менопаузу (бо на тему андропаузи їх досить мало. Але ви ще встигнете порадіти більшій кількості інформації на теми «Гормональні речовини в косметиці Nivea» та «Люба, мої сперматозоїди відступають!» у третій частині цієї книжки).

Зверху над нирками, одразу під діафрагмою, у місці, де під час бігу відчуваємо поколювання, розташовані надниркові залози. Тут виникає гормон стресу кортизол, який дарує нам безсонні ночі. Крім нього, ці залози виділяють й інші нервозні речовини, як-от адреналін і норадреналін. По суті, нирки викликають усі наші реакції на все: від емоцій під час перегляду фільму жахів до вражень від першого поцілунку. Без надниркових залоз «Титанік» був би зовсім іншим фільмом, а Ді Капріо мав би життя звичайнісінької людини.

Підшлункова залоза виробляє серед відомих гормонів хіба що інсулін. Але його основне завдання «доставляти цукор у клітини» таке важливе для виживання, що від Аристотеля до Бантинґа – всі намагалися вийти йому на слід. Ми теж ще не раз до нього повертатимемося.

Last but definitely not least[12]: статеві залози. Або гонади, тобто яєчка і яєчники. Вони виробляють широкий асортимент гормонів із довгими назвами, як от лютеїнізуючий гормон, який запускає овуляцію і щомісяця вмовляє фолікули дозрівати. Хай там як, але ніщо не затьмарить славу таких знаменитих посланців статевих залоз, як тестостерон, естроген і прогестерон.

Так само, як і гормони, у процесі еволюції змін не зазнавала й будова наших залоз. Саме тому й популярні картинки, які показують, що велика кількість залоз у нас нагадує риб’ячі.

З рибами люди розділяють підшлункову залозу, гонади, щитоподібну залозу та надниркові залози.

З такої перспективи знання про гормони відкривають нам кілька абсолютно нових місць, де можна було б пошукати першопричини, якщо думки й почуття збиваються з курсу. Подеколи там справді можна відшукати рішення. Ось взяти хоча б щитоподібну залозу: якщо вона хвора – наприклад, тоді, коли в нашому тілі розвинулося автоімунне захворювання, яке не дає спокою залозі, – то через гормони впливу зазнають і колір шкіри, і цикл, і плодючість, і голос. Нам важко зосередитися, зачати дітей, залишатися бадьорими та й взагалі просто нормально жити.¹⁴ Нас переслідують відчуття апатії до всього, зокрема й до сексу, провали пам’яті, нас морозить, а на додачу ми відчуваємо страх і депресію.¹⁴ А тоді нам, маю на увазі, лікаркам і лікарям, ще ж треба здогадатися, що причина такого стану ховається не в голові, а десь над ключицею. Звісно, що «Уся причина – в голові» звучить надто драматично. Але мозок лежить все-таки саме там! Щоправда, тепер медики можуть лікувати не симптоми у мозку, а їхню першопричину – автоімунне захворювання. А це вже неабиякий прогрес.

Ще раз нагадаю правило: все між собою пов’язане. Водночас для усвідомлення цього нам спершу доведеться дещо віддалитися від ідеї, що наше Я (щось на зразок командного пункту) сидить десь зверху в голові, а скелет з усіма його вигинами покликаний транспортувати нас місцевістю, немов якась ексцентрична карета.

Найімовірніше, все відбувається так: голова завдяки гормонам підлаштовується під тіло, а тіло – під голову. За ідеальних обставин це зумовлює поведінку, яка відповідає ситуації. Ми активні, якщо нам дозволяє погода. Спокійні, коли діти чи хатні тварини засинають у нас на колінах (не рухатися… за жодних обставин не рухатися… у-у-у моя рука оніміла). Спрацьовано ідеально. А після довгого дня, коли ваші гормони старалися з усіх сил, щоб ви ані були поглинуті потоком збудників, ані заснули за комп’ютером – принаймні не тоді, коли на вас дивляться – медіатори себе не жаліють, щоб перед сном ще швиденько розслабити ваші м’язи, щоб ви, о генію, не бігали бездумно по місцевості. Максимум, що ви під час цього відчуваєте, – посіпування повіки або ж час від часу подригування кінцівок. Іншими словами: коли ви востаннє прокидалися біля вашого ліжка?

Коли все працює добре, гормони – напрочуд зіграна команда. Вам навіть думати про них не доводиться. Єдине питання, яке постає, – як же, власне, це працює?

То як діють гормони?

Існує три шляхи поширення дії гормонів, і різниця між ними полягає насамперед у швидкості.

1. Висока швидкість: найпростіше гормонам просто прив’язатися ззовні до найближчого клітинного рецептора і, наприклад, зробити клітину чутливішою або ж навпаки – менш чутливою до сигналів своїх сусідів. Якщо знову повернутися до образу оркестру, то це означає кинути погляд на скрипаля, щоб той уважно чекав своєї черги (активацію) або ж, навпаки, ще до початку нокаутувати його пастушим дзвоником (гальмування). І ось, щоб активувати першу клітину, достатньо найменшої іскри, тоді як друга сидить на підлозі, прикладаючи до чола пакет з льодом (я вже давно не була на оркестровому концерті). Наприкінці лунає милозвучний саундтрек, який помітно відрізняється залежно від диригента. Кожен гормон має свої вподобання, що і як треба грати. Тестостерон полюбляє барабани.

2. Середня швидкість: гормони можуть указати музикантам, яку сторінку нотного стану їм варто перегорнути. Ідеться, звісно ж, про ДНК. Власне, побутує думка, що це саме гени визначають, які гормони задаватимуть такт: ті, що заточені під бурю, чи ті, що схильні до переляку, а може, ті, що змушені терпіти нещадний режим гормонів любощів. І така думка слушна: залежно від пісенного фонду ДНК, яким нас обдарували батьки, серед диригентів нам доводиться обирати між Ваґнером, Малером чи Андре Ріє. А потім ви дивуєтеся, чому деякі люди постійно між собою гризуться. Та все ж, якби ми програвали одну й ту саму генну програму, то не були б гнучкими, а якби ми не були гнучкими, то гормони провалили б свої завдання. Ось взяти хоча б імунну систему: вона у вас є. Але в ідеалі вона не працює на всі сто відсотків. Потрібні гени мали б активуватися тоді, коли в них виникає потреба. Саме з цією метою гормони здатні проникати у клітинне ядро на підхожому білку-транспортері. В ядрі зберігається ДНК.

Там гормони штовхають гени, поки ті, добряче рознервувавшись, не беруться виконувати те, що їм призначено. Це означає, що клітина розмотує частинку свого ДНК, яка необхідна для виготовлення того чи іншого білка гормона або рецептора. («Чи могли б трубачі ще раз зіграти «До»?» – «До-о-офамін». – «Добре. Зупиніться».) Позаяк кожен гормон має в ДНК свій улюблений шматочок, та сама клітина здатна програвати різні програми. Оскільки ж гормонами керує мозок, то кортизол може запускати захисні реакції ще до того, як щось трапилося. («Мозок стверджує, що постійно заражається від інших дітей з дитячого садка».)¹⁵

Завдяки генетичним ефектам гормонам під силу не лише здійснювати незначні зміни, а й проробляти цілі операції з відновлення. У таких випадках говорять про «пластичність». Це означає, що мозок не просто пасивно лежить у вашому черепі, а невпинно змінюється, пристосовується, утворює нові сполучення або руйнує старі. Гормони допомагають визначити, які частини мозку варто підсилити або ж послабити, в яких відбувається жвавий взаємообмін, а які збираються хіба що на Різдво.

Спробуємо описати більш поетично: гормони видозмінюють засади вашого мислення, буття й усього іншого у тій сніговій кулі, яку ми називаємо світом. Здебільшого це відбувається у формі білків. Наша гормональна система постає на порозі великих змін: один гормон, який за інших обставин пробуджує в нас жагу пригод у пошуках їжі, запускає режим спокою, щойно ми дістаємося холодильника (між іншим, цей механізм притаманний і любовним взаєминам). А інший гормон, який за нормальних обставин розслаблює нас, під час пологів впливає на шийку матки.

Невже ви не передбачили раптову зміну планів?

Окситоцин:

– Отже, я нарешті налаштував усе відповідно до нового статусу в стосунках. Знадобився якийсь час, але зараз ми досягли ідеального рівня виділення окситоцину, якого вистачить для нічних любощів і на дещо задовгі проміжні фази. Щільність рецепторів зараз становить… Що? Що означає «Вона з ним порвала?»

І знову доводиться завдавати гарту всім залученим системам.

Особливо заощадливим видається третій рівень швидкості гормональної адаптації.

3. Мала швидкість: якщо в організмі постійний надлишок якогось гормону, то гормони можуть розпочати співпрацю з ферментами та білками, здатними змінювати ДНК. Хоча не саму по собі ДНК. Як ми всі знаємо з уроків біології, ДНК досить стійка (якщо не враховувати якусь мутацію). Але те, що ми виробляємо з ДНК, яку її частину змінюємо de facto, на це ми можемо впливати. Тобто йдеться про епігенетику. Ми виділили епігенетику жирним, бо епігенетика траплятиметься нам у цій книзі досить часто.

Уявіть собі, що гормони змогли б щось наквецяти у нотному зошиті: вони сновигають його сторінками і залишають позначки. («Бр-р, Ваґнер знову всюди домалював значок «forte».) На клітинному жаргоні це означатиме, що так звані метильні групи чіпляються до ДНК, немов маленькі пилозбірники, ускладнюючи клітині можливість змінювати цю частину коду. Метилювати – досить громіздке дієслово. Тому надалі користуватимемося іншим – «обгортати».

Тож тепер розумітимете, про що йдеться. Обгортання відбуваються, можливо, навіть упродовж цілого життя, але гарантовано – на його початку, коли ми окидаємо світ першим поглядом і наше тіло з мозком обдумують, що нам знадобиться, щоб вижити. («Кажу з впевненістю – без пронизливих звуків не обійтися».)

Епігенетика

Під епігенетикою розуміють спадкові зміни, які впливають не на сам по собі код ДНК, а на його вплив на фенотип, тобто – на кінцевий результат.

Перш ніж ми довідалися, до чого тут гормони й довкілля, ми знали, що епігенетика відповідальна за те, щоб усі клітини у вашому тілі знали, що їм робити, хоча всі вони зроблені за одним ДНК-архітектурним проєктом. Хай там як, але наприкінці клітина таки мусить розуміти, що вона – нейрон, тоді як інша клітина мусить миритися з думкою, що їй випала доля стати частинкою нігтя на нозі. І щоб її архітектурний проєкт врахував такі особливості, потрібна епігенетика.

Щоб ми не програвали один і той самий музичний твір до нескінченності («Що? Ще одна імунна реакція!? Але ж дитина вже давно народилася!»), майже всі гормональні ефекти проходять так звані Feedback-Loops[13]. Вони відправляють додому примар, яких ми викликали, – те саме відбувається і з підвищеною температурою. І цей процес проходить теж на різних швидкостях: ніби трубач, що випускає останній подих в інструмент, висококонцентрований гормон приєднується до рецептора, який його власне й прикінчує (висока швидкість). Або ж гормон ліквідовує усі підхожі рецептори (середня швидкість). Якщо ж дія гормона надто слабка, то може допомогти обгортання певної частинки (мала швидкість). Без сумніву, гнучке пристосування – це в прямому значенні слова робота гормонів. Якщо ми живемо в постійному стані стресу, то нам не можна понадміру нервуватися, а якщо в крові постійно є цукор, то кому потрібен інсулін?

Коротко кажучи, гормони – це медіатори, які здатні регулювати роботу та комунікацію голови і тіла протягом короткочасного чи довготривалого терміну. Заради досягнення поставленої мети вони вміють:

1) приєднуватися до клітин, щоб збудити їх або заспокоїти (висока швидкість);

2) опосередковано активувати всередині клітини частини ДНК, розбудовуючи в такий спосіб клітинні сполучення на місця з’єднань (середня швидкість);

3) опосередковано огортати або ж розгортати всередині клітини відрізки ДНК, щоб ми могли ними користуватися більшою або меншою мірою (від поступово до «назавжди»).

Звучить технічно складно, та й взагалі… Агов, це ж ми хотіли побавитися з гормональною системою. Завдяки тому, що ми щойно дізналися, яке важливе обгортання, нам далі буде легше.

Оскільки рівнів швидкості три, то й допоміжних даних теж три: по-перше, – іноді гормони можуть зберігатися довше, ніж можна подумати. Нам здається, що мить страху чи безсонна ніч давно минули, але наші гормони досі борються з наслідками…

По-друге, завдяки епігенетичним ефектам нас, дорослих, іноді може доймати те, що ми пережили ще дітьми, навіть якщо наш мозок уже й забув ті події. («Ах, так, пригадую. Моє народження – то була темна, грозова ніч…») По-третє, один і той самий гормон може діяти по різному через короткий або довший відрізок часу. Ми розглянемо ще не одну ситуацію, коли нас дивуватимуть згадані факти.

А тепер – досить теорії, ми заслуговуємо на приклад з практики. Візьмімо розмноження. Під час цього процесу гормональні ефекти яскраво виражені і до того ж їх легко впізнати. Те, що статеве життя повністю відбувається на нейронній ниві, не зможе стверджувати навіть затятий раціоналіст. Окрім того, ми вже знаємо, що в цій галузі не все передбачає активний мозок. Ідеться не тільки про уважне спостереження за дівич-вечорами, але й про дослідження світу тварин. І саме туди ми зараз вирушимо.

Так діють гормони – життєвий приклад

У сільському господарстві можна побачити безліч гормональних див: якщо стокілограмовій самиці свині, залози якої вже не виділяють естрогену, дати цей естроген в обсязі навіть меншому ніж грам, то це не тільки пробудить у тварини цілу палітру сексуальних відчуттів, про які вона й не здогадувалася. Свиня відчує справжнє захоплення рисами, звуками та запахами кабана. Якщо подумати, що певна речовина може викликати захоплення запахом кабана, то вона, мабуть, справді якась чарівна.

То ось в чому справа: в магії! Принаймні таке враження складається, коли дрібка гормонів видобуває з мозку певну поведінку, немов чарівник витягує кролика з капелюха. Абракадабра, копуляція.

Навіть якщо мозок формує остаточну відповідь на запитання «Бути сексу чи не бути»: без гормонів такого питання навіть не постало б. Якщо подумати про наше уявлення про гормони, а таким воно колись було, то гормони проводять увесь свій час, зводячи до купи готових до парування мешканців мегаполісів. Так, начебто інших невідкладних пріоритетних завдань у гормонів нема. Але аж так просто гормони ніколи б не вчиняли. Зрештою, вони бажають тільки найкращого, а парування пов’язане з великими ризиками. Недвозначне пострибування, відмова від маскування, постійне нав’язування… Ще й жіночі бритви такі дорогі! А на додачу необережне фокусування на жаданому об’єкті, а заразом і неуважність до хижаків (і/або наближення вантажівки). Для нашого еволюційного майбутнього секс корисний доти, поки нас не з’їли. Між іншим, вашого виду це теж стосується.

Саме тому наша гормональна система ніколи не запускає сексуальний потяг за принципом «Хай там що, хай уже буде», а лише в ідеальному випадку, добре зваживши усі «за» і «проти». Можна стверджувати, що гормони розуміють, які важливі окремі деталі.

Заради усвідомлення варто поглянути на процес ухвалення рішення гормонами: адже зростання рівня статевих гормонів – ще далеко не кінець. Натомість до процесу з усвідомленням усієї серйозності залучені досить багато факторів, покликаних забезпечити кінцевий результат. Це розуміють навіть тритони. Чи перепілки. І тут у гру вступає гормональна комісія. Різні гормони забезпечують нам різні умови. Наприкінці виникає граф-схема процесу з гормональними комбінаціями, якій позаздрили б навіть ІТ-спеціалісти (якби таке було можливо). Адже вона, так само як і ваш комп’ютер, працює за шаблоном «Якщо-Тоді», здійснюючи детально пропрацьовану хореографію, яка на гормональних змаганнях з фігурного катання заробила б кілька дев’яток.

Перше питання, з яким стикається гормональна комісія, стосується партнера. А саме: чи такий є? Адже всі докладені зусилля матимуть сенс лише тоді, коли буде хтось, хто зможе їх належно оцінити (поголені ноги взимку – тада-а!).

Тож перша умова така: якщо є підхожий кандидат одного виду, тестостерон зростає. Ми ж уже знаємо: те, що ми переживаємо кожної миті, змінює наш гормональний баланс. Тестостерон зростає і в людей, і в тритонів, щойно ті побачать привабливого представника свого виду.

З іншого боку, в досить-таки багатьох видів секс без шансу на зачаття взагалі неможливий. («Спати одне з одним, попри те що ти приймаєш протизаплідні таблетки? Навіщо?!») Якщо, наприклад, естроген хоче розбурхати гризунів, то йому спершу потрібен індикатор, що вагітність в принципі можлива, тобто «Якщо є прогестерон».

Зверніть увагу: іноді спершу потрібен один гормон, щоб зміг подіяти другий. Перший лоскоче гени, щоб ті створили рецептори для другого. Ефект синергії. Усе разом – це більше, ніж проста сукупність окремих компонентів.

В ідеалі біля зацікавленого кандидата немає іншого кандидата або ще якоїсь загрози. Принаймні більшої чи сильнішої за нас. У світі тритонів це означає, що вони спаровуються залежно від співвідношення статевих гормонів (збудження) чи гормонів стресу (пригнічення). Тобто тритон спаровується, якщо поблизу перебуває жіноча особина, і лише тоді, коли поруч немає ворожого хижака. Стресовий стимул перериває акт розмноження (і самі знаємо).

Отже, мозок викладає усе на шальки терезів і робить для себе відповідні позначки. Це дарує навіть тритону напрочуд чутливу стратегію спаровування, адже йому не доводиться думати про щось інше. Будьмо відверті, думати – не найсильніша сторона тритонів.

Хоча статеве життя людей видається більш складним порівняно з тритонами (ми старались, як могли): рівень тестостерону людини самостійно орієнтується на прадавню модель. Фактори стресу пригнічують тестостерон і в людини, хоча насправді це більше стосується чоловіків: одне пригнічує інше і навпаки (а співвідношення обох впливає не лише на стратегію парування, а й на неврози, про що ідеться в розділі «Fight or Flight»[14]). Це означає, що якщо ви розбурхаєте вашу стресову гормональну систему, вона почне мстити і помітно зніме напруження нижче пояса. Ха. Але тепер принаймні ми знаємо, що не обов’язково одразу ж хвилюватися: у стресовому стані в нас нема часу на ерекцію. У жінок навіть значний рівень тестостерону не спроможний ні на що, якщо рівень кортизолу ще вищий. It’s evolution, baby![15]

Отже, гормональна система коливається між сексуальним потягом і речами, які стоять йому на заваді. Снігова буря. Обідній сон. Раптове відчуття голоду. А всі вже сходили в туалет?

Залежно від того, що переважає: статеві гормони чи гормони стресу, ми або нервуємося, або насолоджуємося прекрасними почуттями. Висновок: для настрою треба підбирати особливо розвантажений відрізок часу, запалити кілька свічок, увімкнути той самий CD-диск, що й минулого разу (умовні подразники, але про це – згодом) і прогнати зі спальні всіх можливих хижаків.

Але, звісно ж, є ще кілька рядків коду для граф-схеми процесу нашої гормональної системи: наприклад, коли тестостерон іде на спад, якщо ви перебуваєте в стосунках, сповнених любові. Водночас такі стосунки – так звана діада. Менше любові або більше людей – і він буде високим. Тобто комуни та friends with benefits[16] – погане рішення для імунної системи, але добре для кубиків пресу.

Якщо все сходиться, то гормони повідомляють нам своє рішення феєрверком, який перетворює порожні слова на справжні відчуття й резонує по цілому тілі: аж до останньої клітини або принаймні до кінчиків пальців стопи. У результаті отримуємо все, чого так бажали: збудження, насолода, тепло, прискорене серцебиття та ще й корисний для імунної системи оргазм. І все це завдяки нашим молекулярним героям. Чиста магія… Щоправда, із однісінькою засторогою. Батарейки не входять у комплект. Щоб дізнатися про ризики та побічну дію – ознайомтеся з інструкцією в упаковці, але краще не надто ретельно.

Адже, попри всю цю магію, мозку для ухвалення рішення потрібно дещо більше. І тут краще зупинитися, поки ми повністю не збилися з дороги.