Читать книгу Гормони. Як тестостерон, ендорфіни і Ко впливають на наше життя - Франка Парьянен - Страница 8

Гормони – це ніби фонова музичка. Іноді мелодія вельми простенька, іноді складена з багатьох різних бітів. Вони відрізняються: бувають сумні й радісні, швидкі або повільні, але в межах цього спектра напрочуд багатошарові. Якогось дня ви сумуєте під heavy-metal, а вже наступного за ваш настрій відповідає Леонард Коен.

Перш за все дія гормонів досить-таки індивідуальна. Це як з людьми: одні реагують на панк-рок вибухом енергії, а інші – закочують очі. Гормони пов’язані з настроєм, пристрастю і цілою палітрою різних типів поведінки. («Сумна музика – час увімкнути відеокліпи або меланхолійно споглядати пейзажі за вікном потяга!») Водночас гормони повсякчас кудись нас заманюють, використовуючи феромони. («У цьому ресторанчику жива музика. Ходімо туди просто зараз, випиймо пива!»)

Урешті-решт, гормони перекладають на нас можливість реагувати на мелодії. Одна особа може реагувати на ритмічну пісню підтанцьовуванням або ж досить швидким постукуванням по клавішах ноутбука. Радіо в автомобілі ладне безперестанку співати про любовні терзання, але ж ви не рвете кермо, мов ті навіжені. Ані по дорозі на роботу, ані коли не знаєте, куди хочете поїхати. Навіть Удо Юрґенс співає у приспіві про те, що ніколи не був у Нью-Йорку, але наприкінці пісні просто йде додому. На нього там чекають діти!

Гормони забарвлюють наш спосіб сприйняття світу. Коли ви бачите сцену з фільму, де радісні шведські діти танцюють довкола радісного шведського дерева, а на тлі лунають сумні звуки скрипки, то ви одразу ж розумієте, що перед вами не казка Астрід Ліндґрен про дітей з Бюллербю, а шведський детектив. Відтак ваші пальці про всяк випадок втискаються в поручень крісла.

Один із найкращих описів тривожного неврозу, мабуть, той, коли на задньому фоні постійно грає саундтрек з якогось трилера, байдуже що ви переглядаєте: романтичну комедію чи мультфільм про пригоди Гайді. Тільки уявіть, якби щоразу, коли ви ставали під душ, ви раптом чули ті моторошні звуки з фільмів жахів. Або, як кажуть у спільноті ґеймерів: ви постійно чуєте фонову enemy-музику[22], але ніяк не натрапляєте на суперника. І проблема не тільки в тому, що за таких обставин важко досягти успіху бодай у чомусь. Це навіть гірше – вас постійно називають божевільними ті, хто цієї музики не чує.

Досить влучним буде й таке уявлення депресії: ви намагаєтеся йти власним шляхом, але при цьому вас постійно переслідує невеличка музична капела, до складу якої входить віолончель, піаніно, що грає лише мінорні тони і (не знаю, як так сталося) соліст Курт Кобейн. Чи ще краще: якщо подумати, що депресія – це нерідко відсутність емоцій, то, щоб її собі уявити, пригадайте відчуття, коли буквально щойно ще грала музика, як раптом розрядилася батарея. У вухах більше нічого, окрім загрозливої порожнечі. Глухо й безживно.

Залишилося тільки з’ясувати, коли і який біт вмикає наш мозок. А в ідеалі, то ще й з якої причини.