Читать книгу Гормони. Як тестостерон, ендорфіни і Ко впливають на наше життя - Франка Парьянен - Страница 12

У центральному гормональному офісі, як завжди, метушня. Атлас стежок лежить посеред столу. Розгорнутий. На стіні висить коркова дошка, що підозріло нагадує колаж. На ній світлини бажань та мрій Лео. Усе, від чого йому добре. Через монітор гормони стежать за тим, що робить Лео. Дофамін раз у раз нервово жбурляє попкорном в екран. Клік. Раптом стає темно. Кілька сліпучих прожекторів освітлюють атлас стежок і вікно назовні. Б’ють дзвони. Норадреналін залітає в двері:

– Мозок виявив ризик!

Норадреналін кидається до панелі керування, зірвавши при цьому колаж зі стіни. Кілька світлин кружляє в повітрі. Якусь мить гормони вагаються, чи варто їх підійняти.

– Нехай лежать, – гнівно бурмоче Норадреналін. Його руки вже натискають на перемикачі. – Зараз вони нам не потрібні.

Жити – це не лише їсти. Це ще й імовірність бути з’їденим. І щойно виникає така загроза, наш мозок і вся гормональна система переходять у зовсім інший стан. Адже з’їсти чи бути з’їденим – не питання для роздумів. Гормони ніколи не шукають легких шляхів. Зрештою, багато з того, чого ми прагнемо, пов’язане з ризиком. Відпустка мрії в країні, де надто багато тварин мають вісім ніг. Хто говорить, той ризикує осоромитися, хто інвестує – може все втратити.

Існує так багато всього, що завдає нам стресу. Очевидно, що нема гормональної теми, яка б нас цікавила більше. Це, звісно, дивно, адже сьогодні на все те, що лякало наших пращурів, ми ходимо подивитися в зоопарк. Хай там що, а наша система стресу відтоді аж ніяк не відшукала спокою. Вона лише розширила фокус, від абсолютних до відносних факторів стресу. Це дві категорії, до яких можна зарахувати фактично кожен тип стресу.

Абсолютні стрес-фактори – це все, що об’єктивно загрожує нашому організму й нашому виживанню. Коли ми втікаємо від лісової пожежі, ніхто не запитує, чи ми, бува, не реагуємо понадміру. Так само, як ніхто не пояснює, що це лише питання ставлення. («У мене така позиція: в житті не треба нервуватися через речі, які неможливо особисто контролювати. Лісові пожежі сюди точно належать!») Це ті всі речі, які ми залюбки перекладаємо у фільмах на плечі мускулястих людей, що носять спідню білизну поверх одягу. («О ні! Землетрус, повінь й атака інопланетян!») Перевага абсолютних стрес-факторів у тому, що вони здебільшого не залишають нам вибору, адже не ми їх прагнули. («А ви не пробували рідше ставати жертвою нападів ведмедя?»)

Значно важче дати раду з умовними стрес-факторами, які фізично нам нічим не загрожують, але наш мозок все одно зараховує їх до категорії небезпечних (як-от клоуни). Найімовірніше, під час контакту з умовними стрес-факторами ми не заливатимемося потом. У мирних частинах світу такі умовні фактори стресу зустрічаємо частіше, ніж нам нав’язує Голлівуд. («Ой! Лист з податкової! Кличте спайдермена!») Але в цьому нема нічого дивного. Зрештою, не так уже й приємно думати, скільки наших стресових реакцій виявилися непотрібними. («Треба сісти на той літак. Тому краще запланувати 23 пересадки і три ночі підряд не спати».) Звісно ж, презентація важлива. Але якщо вона вам не вдасться, ви від цього не помрете. Можливо, вам підійде інша робота. Наприклад – з кіньми.

Ваші гормони розрізняють абсолютні та умовні стрес-фактори лише за певних обставин, тож реагують і на одних, і на других однаково – різкою захисною реакцією.

Для наочності візьмімо шматочок сала й покладімо його поблизу миші. Починаймо гру: поки насолода і небезпека колихатимуться на шальках терезів, миша то відбігатиме, то знову зупинятиметься… витанцьовуватиме туди-сюди. Уперед, назад, не зупиняючись, але й не досягнувши цілі.

Людина мало чим відрізнялася б від миші: наше витанцьовування довкола рішення складається з суцільних нервових дій: обгризання нігтів чи посмикування ногами. Ухвалювати рішення важко, якщо система винагород відповідає за них не сама. Не раз їй доводиться все узгоджувати з відділом «ТРИВОГА!». Вам доведеться зменшити масштаб. Тепер охоплені інші частини салієнтної системи й ціле тіло. Страх нікого не залишає байдужим. Не дивно, адже йдеться про виживання у прямому значенні цього слова.

Коли гормони стресу входять у роль – панічна сторона салієнтної системи

То що трапляється, коли наша гормональна система потрапляє під тиск? Наближається фактор стресу, він великий і небезпечний. Конкуренція. Ведмідь. Телепередача про сімейство Кардаш’ян. Чи ще щось, що ви вважаєте страшнішим. І ваш мозок каже: «А-а-а-а-а», а тоді «Та ж роби щось! Перемикайся! Швидко!», а ще дещо згодом: «Ой, постривай, хіба ж не ми – мозок? То нам треба щось робити! Ой лишенько!»

Водночас у глибинах мозку, в гіпоталамусі, гросмейстері гормонів, уже крутяться кілька шестірень. І гіпоталамус натискає на важіль. Цей важіль активує одразу двох рятівних медіаторів: вазопресин і кортиколіберин, більш відомий як CRH. Вони негайно вирушають із піднятими прапорами до гіпофіза. І ось, що відбувається:

Кортиколіберин розмотує сувій:

– Перед вами Вазопресин і Кортиколіберин, визволителі гормонів наднирника, відомі також як Кортикотропний рилізинг-фактор, або «Гормон, що приводить гормон, який скликає гормони стресу!»

Обличчя рецепціоністки застигає, немов обличчя американських президентів на го-рі Рашмор. Єдине, на що вона спроможна, це:

– Мг-гм-м-м-м-м-м?

Кортиколіберин непорушно веде далі:

– Нам потрібно поговорити з Адренокортикотропіном! Його ще називають «Гормоном, що приводить гормони стресу і гормони з нирок». Власне, якраз і треба, щоб він це зробив.

Пауза.

Пауза.

– Треба глянути.

Пауза.

– Можете продиктувати імена по буквах?

– Ем, ми, власне, поспішаємо.

Але в цей час незворушний погляд уже блукає монітором комп’ютера.

– Цезар? Оскар? Теодор?.. Рудольф.

Зітхання.

– Саме так. Як ви і казали. Кортико. А тропін – це як tropin від латинського «поворот»? Загальне позначення гормонів, які діють не прямо, а викликають інші гормони? (Добре, що він вирішив пояснити, бо з такими закінченнями матимемо справу ще не раз.)

– Мг-гм-м-м-м-м-м

Пауза.

– А хотіли ви до…?

– Адренокортикотропіну. Розумієте? Адрено? Бо «від нирки». Гормон від нирок?

– А звідки він береться?

– Та з осі НРА, чорт його забирай. Від гіпоталамусу до Pituitary Gland і до надниркових залоз. З гіпоталамуса сюди, до нирок. Pituitary Gland – це англійське позначення гіпофіза. Ви ж бо знаєте те місце, де ми зараз з вами перебуваємо!?

(Дуже мило з його боку, що він ще раз усе пояснив, бо вісь НРА в цій книжці зустрічаємо практично всюди.)

– Мг-гм-м-м-м-м-м, – бурмоче рецепціоністка і скролить одним пальцем монітор то вгору, то вниз.

Кортиколіберину вривається терпець. Він-бо приводить гормон, що, своєю чергою, приводить гормони стресу!

– Може, вам ще визначення зі словника продиктувати, шановна? – Його брови реагують на драматизм усіє ситуації то насупленням, то знову опущенням. – Знаєте, звідки походить слово страх?

Брови рецепціоністки непорушні. Але вираз обличчя красномовний. З нього можна прочитати, що навіть якби й було хоча б трішки зацікавлення, то його все одно не відшукати в глибинах її незацікавленості. Але шукати доведеться десь нижче точки завмирання атомів.

– Ні, – промовляє вона.

Кортиколіберин так само не сприймає соціальних сигналів, як рецепціоністка – цікавих фактів.

– Страх походить від слова straхъ, а те – від індоєвропейського ster – ціпеніти!

Драматична пауза.

– І саме це нам зараз загрожує, якщо цієї ж миті…

Вазопресин зітхає й виступає наперед.

– Ми VPA і CRH, і ми хотіли б переговорити з ACTH. Нам потрібен Кортизол і Адреналін.

Рецепціоністка киває.

– Я так і думала.

Коли ж гормону, що взаємодіє з гормонами надниркових залоз, вдається їх викликати, то останні мандрують вниз до нирок… і приводять адреналін, який походить від нирок. Разом зі своїм молодшим братом – норадреналіном. А тоді розпочинається справжнє пекло. Бо ті двоє знають, як завести людину.⁸⁰

Думаючи про стрес, ми передусім згадуємо кортизол, але адреналін і норадреналін добігають до м’яча значно швидше. Мета чітка: впоратися з ситуацією. Фактор стресу не повинен нас здолати. Запускається імунна система й одразу ж починає готуватися до боротьби, легені відкривають усі шлюзи, тож притік крові там зростає. Найкращі умови для надходження повітря, але ви це відчуваєте як пришвидшене дихання.

Тим часом інші частини тіла мобілізують енергетичні резерви. Обмін речовин працює на повну силу, амінокислоти перетворюються на цукор, а щоб умить доставити його до клітин, прискорюється серцебиття і тиск. Щоб мотор не перегрівся, розширяються ще кілька судин, що знову ж таки пришвидшує серцебиття ще дужче, тож виникає відчуття, ніби потоки крові шумлять у вухах. Оскільки серце встигає роздобути для себе трішки кисню тільки в перервах між двома ударами, то на додачу зростає загроза інфаркту. Ключові точки доставки крові – це насамперед серце, мозок та скелетна мускулатура. Кров’яні судини таких маловажливих частин, як руки чи шкіра, звужуються, щоб ви не стекли кров’ю, щойно вас зачепить осколком. До пришвидшеного дихання й відлуння серцебиття у ваших вухах додаємо ще холодні долоні і стопи. Грубо кажучи, все це мало чим допоможе під час співбесіди на роботу. А ви якраз тут.

Але ж постривайте! Це ж бо не єдине, що для вас робить система стресу! Вона ще й змушує пітніти ваші долоні, якщо процес працевлаштування вимагає стрибати з гілки на гілку. Правильна доза вологи забезпечує чудову хватку – саме з тієї причини можна побачити, як хтось плює собі в долоні.

Щоб потовиділення відбувалося ще краще і щоб ви водночас виглядали дещо більшими, додатково скорочуються м’язи довкола кореня волосин – тож волосяний покрив здіймається горою. Коротко підстрижене волосся здіймається над вашою головою на добрих два сантиметри. Це теж може допомогти під час співбесіди з працевлаштування: високі люди отримають більшу зарплатню.⁸¹ На жаль, від усього того наповнення кров’ю у вас тепер ще й червоне обличчя. А від швидкого дихання пересохло в роті. (Сподіваюся, ви ввічливо погодилися, коли вам запропонували чогось випити.) З ковтанням узагалі може бути складно, адже м’язи горла в стресових ситуаціях теж покинуті напризволяще, тож клубок там гарантовано. Якщо пощастить, то нервозність обходить стороною сфінктери. Але у справді екстремальних ситуаціях розслаблюються і вони, щоб викинути з тіла весь непотрібний баласт.

Система тривоги має свої пріоритети. Бо ж кому потрібна слина, якщо йдеться про збереження життя? Цікаво, що саме цю обставину використовували колись у Китаї, щоб перевірити підозрюваних: хто не міг проковтнути під час допиту сухих рисинок, той, вочевидь, нервував. Проблема такої логіки мало чим відрізняється від проблеми будь-якого іншого детектора брехні: нервозність – це не те саме, що провина. Щоб серце пришвидшено билося, необов’язково брехати. У деяких людей уже сам вигляд в’язниці викликає неспокій.

Та й взагалі – страх і паніка – це справи мозку.

Думки в стресових ситуаціях

Під час стресу наше мислення зазнає фундаментальних змін. Та чи стає воно виваженішим, обережнішим? Звісно ні. Вам уже доводилося втікати від тигра? Ну що ж, мені також ні, але тільки уявіть собі це!

Усе, що відбувається під час стресу в нашому мозку, – це результат розрахунків з обмеженими ресурсами. Адже кожна крупинка енергії, яку забирає мозок, дефакто викрадена в тіла. А йому вона конче потрібна для втечі.

Саме тому мозок може дозволити собі лише малесеньку дозу пального. Основна частина піде на те, щоб з’ясувати, що допоможе йому уникнути небезпеки – байдуже, чи йдеться про боротьбу з тигром чи про буденні проблеми (кортизол вважає, що між цими двома ситуаціями майже немає різниці, адже так чи інакше мозок реагує на них однаково драматично). Заради цього гормони стресу натискають у нашому мозку одночасно кілька важелів. Або ще краще: один вимикач і чотири повзунки:

1. Фокус зосередженості: пересунути

2. З «позитивний» до «негативний»

3. З «гнучкий» до «стабільний»

4. З «внутрішній» до «зовнішній»

5. З «нагорода» до «небезпека»

Тож як ми думаємо у стресових ситуаціях?

Швидке мислення під час небезпеки

Подразники небезпеки – це магніти уважності, адже вони одразу ж забирають і всі наші ресурси, і більшу частину нездатності до переробки. За 100 мілісекунд наш погляд помічає на картинці ніж. А ми потрапляємо у превентивний стан паніки. Насамперед це означає, що ви викидаєте все, в чому зараз нема фундаментальної потреби. Починайте з вашої префронтальної кори.

Попередня оцінка небезпеки гострого ножа здійснюється швидко й автоматично. А головне – незалежно від того, чим займалася чи планувала займатися робоча пам’ять. Побачивши ніж, вона все випускає з рук, немов переляканий офіціант китайську порцеляну. Вона так робить, бо гормони стресу якраз зв’язують префронтальні ділянки. Цим фони запускають образний диспетчер завдань і закривають усі програми, які не мають важливого значення. Надалі більш збудливі частини вашого мозку не будуть відвертатися на недоречні думки нашої кори. («Можливо, ніж – це метафора до мого внутрішнього конфлікту?») А от чим під час стресу не варто займатися, то це багатозадачністю, плановою поведінкою та будь-якими раціональними рішеннями.82 Вам треба реагувати, і то негайно. Тож зовсім не дивує, що підлітки у фільмах жахів роблять стільки божевільно-логічних вчинків. («Мерщій до темного підвалу!»)

Ресурси, що вивільняються через вимикання кори, умить скеровують кортизол і норадреналін до мигдалин. Це ділянка, яка справді вміє заводити.⁸² Вона знає, як не зводити очей із зовнішнього світу. Ціла салієнтна система активна до найменшого свого розгалуження і слугує добрим індикатором того, яке неприємне відчуття стресу.⁸² З усіх сил вона намагається сформулювати інстинктивні відповіді на все те, що на вас звалюється. Кортизол сприяє підвищенню рівня дофаміну, а той активує його рецептори D1, які, зі свого боку, пробуджують наші найнадійніші стежки поведінки. Не тільки під час гострого відчуття голоду, але й при гострому стресі ніхто зайвий раз не експериментує, особливо з таджицькою кухнею. («Тікай! – Ой, зачекай, он там ніби непоганий ресторанчик!»)

Якщо рівень дофаміну зростатиме й надалі, то він може навіть напряму приєднуватися до рецепторів адреналіну. Кажуть, при виборі третього не дано, але не в цьому разі. Проте нам варто б було сподіватися, щоб так не відбувалося, інакше це мало б означати, що наші потреби щойно змінилися: від «притоку крові й швидкої втечі» перейшли до «звуження кровоносних судин» і «не підкажете, що робити, якщо у вас колота рана?».⁸³

Так чи інакше, перехід від гнучкого мислення до давно заготовлених стабільних шляхів, сподіваюся, принесе нас найкоротшою дорогою до нашої нори, квартири чи телефонної будки, в якій ми зможемо одягнути костюм супергероя. Адже саме так ви уявляєте безпеку.

У страху великі очі – уся увага на небезпеку

Якщо хочете докопатися до основи наших відчуттів, то вивчення виразів обличчя – добрий початок. Наприклад, вираз огиди: через поморщений ніс ми принюхуємося ще більше, але решта обличчя краще нехай залишається загородженою від хай-там-що-воно. Бажання – це висолоплений язик, відраза – навпаки, язик, схований чимпоглибше. У кохання великі очі й широкі зіниці, адже ми сприймаємо інших, а подеколи й заплющені очі, бо ми почуваємося в безпеці. А боязнь? Боязнь – це суцільна відкритість. Очі, рот, зіниці – усе широко відкрите. Повна готовність сприймати побачене. Усе. На. Поготові. Поле зору розширене до нескінченності. Рефлекс переляку посилений. Якщо в таку мить звідкись долине звук, ви відреагуєте своїм «Ай-й!».

Мигдалина скеровує увагу спершу на небезпеку, а потім – на підозрілі кущі позаду. Зрештою, фокусування на нападникові мало допоможе, якщо ви не помітите інших трьох позаду нього. («Але ж глянь, першого я таки вирубив!.. Ауч».) Це означає: геть вибірковість. Норадреналін знову перемикається з цілеспрямованих імпульсів до «потоку». Швидко й ефективно сканувати все, що відбувається перед вами. У підсумку маємо активно рухомі зіниці, відомі нам з облич, спотворених переляком. На випадок, якщо під час медитацій вам важко шукати поглядом горизонт, знайте: щойно там з’явиться вбивця із сокирою, то вам запросто все вдасться. Значно важче фокусуватися під час стресових ситуацій на одній речі.⁸² Самі знаєте.

Всупереч наявним фільтрам, тривалий феєрверк норадреналіну викидає, звісно ж, цілу купу непотрібних речей. Подеколи більше, ніж ми здатні витримати, тож ви почуваєтеся роздратованими і нервовими за найменшого шуму – це ранній симптом посттравматичного стресу.⁸² Насамперед вам зараз бракує нейронного інтервалу спокою, який піклується про те, щоб ви менше хвилювалися, коли лусне друга кулька (порівняно з реакцією, коли луснула перша). Під час стресу ми просто не можемо собі такого дозволити. («Після третього вибуху стає нудно».) Для рівноваги наш мозок швиденько розвиває своєрідну апатію до всієї інформації, яка не стосується ножа. Зокрема до приємних речей, які зустрічаємо в житті. («Між іншим, на вбивці була смішна сорочка з намальованими фламінго».)

Щоб тримати в полі зору «все» і «тільки найважливіше» водночас, мигдалина зосереджує увагу на негативі. Усе, що підпадає під категорію «сумнівне», теж розцінюють як негатив. Знайома ситуація: момент на роботі, коли нові проєкти ми більше не сприймаємо багатообіцяльними й перспективними, а радше як «Ще більше роботи?» і «Ей, та це повний завал!».

На негативі сфокусоване й запам’ятовування: якщо ви пізніше пригадуватиме цю ситуацію, то насамперед думатиме про те, що вам видалося найбільш негативним. Свідки пам’ятають лише зброю, якою їм цілили в обличчя, а не самого злочинця. (Або як кажуть у США: «Я не можу чітко пригадати, чи він був темношкірим».)

До слова, фокус на негативі – це лише частина великої панорамної фотографії, яку ми створюємо: ми переводимо погляд від внутрішнього до зовнішнього. Настільки сильно, що можемо обділити наше внутрішнє.

Уся увага назовні – вижити, навіть якщо мене вбивають

У стресовій ситуації дозволено все, що може допомогти, адже інакше вас тут-таки зжере тигр. Саме тому гормони стресу забирають запаси енергії, які ми отримали з їжі та сексу. Відпочинок та очікування доведеться викинути за вікно. Розвиток і сон слідом за ними. Блукальний нерв, важливий посередник між мозком й органами, приглушує функцію шлунку, натомість норадреналін стимулює функціонування товстої кишки. Нема часу на перетравлювання, треба негайно всього позбутися.

Навіть наша імунна система переналаштовується: адреналін, норадреналін і ендорфіни забезпечують виділення інтерлейкіну 6, щоб контратакувати потенційні запалення.⁸⁴ Можна було подумати, що така гіперактивна імунна система впливає на нас позитивно, але якщо бути точним, то її мало цікавлять усі ті призупинені будівельні майданчики нашого тіла. Адже імунна відповідь переорієнтувалася на захист від зовнішніх шкідників.²⁶ Інші стають тепер офіційно нашою проблемою.

Якщо ваша імунна система отримує від гормонів повідомлення про стрес і драматичні події, вона перетворюється на Рембо, ухвалює швидкі рішення й намагається самостійно витягувати з себе кулі – за допомогою розкладного ножа й ременя між зубами. Вона забезпечує гарячку, блювання і втому. Усе, що нам потрібно, щоб позбутися від злих чужорідних тіл. У довгостроковій перспективі з цього користі мало, але інтерлейкіну зараз на це начхати. Його робота – зробити так, щоб нам було погано доти, поки не стане краще.

З тією ж метою, наприклад, він пригнічує гормони щитоподібної залози Т3 і Т4. Бо навіщо розвивати мозок, якщо ми взагалі не знаємо, чи ще залишилася у нас перспектива будь-якого розвитку? Тепер ми знаємо: ви можете донесхочу купувати собі крем Q10, щоб переналаштувати щитоподібну залозу – але якщо через стрес вона і без того малопродуктивна, то вам не допоможе жоден крем на світі.

Насамкінець інтерлейкін 6 запускає ще одну теоретичну петлю безкінечності: він стимулює вісь НРА, занурюючи нас у ще більший стрес.

Якщо вам пощастить, ви більше не відчуватимете якихось тілесних симптомів. Адже до внутрішніх проблем, до яких зараз нема діла системі стресу, належить також ваш біль.

Стрес і біль – зараз не до стресу, зараз не до щастя

– Трясця, трясця, трясця, трясця!

Джульєтте вистрибує з-за повороту, мало не втративши рівновагу, коли з її лівої руки спав рюкзак, а з правої – фотоапарат. У проході дверей потяга стоїть Лео з двома великими сумками й енергійно махає: «Швидше-швидше-швидше!» Так, начебто помахи хоча б колись комусь допомогли пришвидшитися. Джульєтте, задихаючись, кидається уперед. «Дзень-дзелень». Її очі небезпечно зволожуються, коли вона чує звук зачинення дверей. Дівчина одним стрибком рухається вперед і пролітає вихором крізь усе менший дверний прохід. У повітрі ще встигає виставити наперед камеру, щоб її не затисло. Вдалося! «Бух». Джульєтте з гуркотом приземляється на підлогу (координація ніколи не була її сильною стороною). Дівчина стогне:

– Хух! Я вже думала, що двері мене просто задавлять і я висітиму по той бік, без тебе і сумок.

Лео киває на знак згоди.

– Ти справді була на волосину від цього. Але пробіжка видалася на славу. Як твоя кісточка?

Джульєтте завмирає. Її погляд мандрує вниз до усе ще забинтованої стопи.

– Ау-у-у-уч.

Байдуже. Їм вдалося. Тільки подумати, що б було, якби їм довелося чекати на наступний потяг! Хоча однаково. Вони нахапали більше повітря, ніж є в найбільшій пачці чипсів. Але годі: це вже в минулому.

Тим, що Джульєтте зараз не стовбичить на вокзалі, а їде у поїзді на літак, варто завдячувати насамперед ендорфінам. Зазвичай її тіло навіть не розглядає можливості бігу в твердих, високих черевиках для мандрівок. Із вивихнутою кісточкою – і поготів. Але воно пішло на такий крок, адже ендорфіни запустили свою анестезійну дію: не тільки винагорода, а й стрес здатні зменшити біль.^85,86

Кілька рецепторів, запущених у спинному мозку, – і Джульєтте більше не відчуває болю в закривавленій п’яті. Щоб так відбувалося, нашою віссю винагороди керує не лише дурман, а й кров, піт і сльози. Це все вплив мигдалини, ключової інстанції нашого мозку, яка працює в межах градації «важливо-неважливо-загрозливо».

Якби ендорфіни знали, що «стовбичити дві години на вокзалі» не небезпечно для життя, то вони, найімовірніше, ухвалювали б інші рішення. Але мозок сказав «стрес», і рецептори сприйняли цю інформацію на свою адресу. Адже стрес – це кодове слово, яке викликає їх під час форс-мажорів. Це їхня робота – змушувати нас іти далі, навіть тоді, коли ми більше цього не хочемо. Коли за нами женеться ведмідь (або вбивця з сокирою – вибирайте самі); коли ми поранені, стікаємо кров’ю, виснажені і взагалі незадоволені перебігом подій або – коли нам справді дуже-дуже треба сісти в цей потяг, навіть якщо доведеться пожертвувати п’ятою. Коли ти думаєш, що більше не можеш, аж тут раптом відкривається друге дихання, то будь певен, що це – ендорфіни.

Звісно ж, ця система не призначена для тривалого використання. Це радше невеличкий аванс із ломбарду щастя. Позичена енергія, яка допомагає пережити день, щоб побачити ранок. У спорті те саме відчуття називають «Runner’s High»: воно настає тоді, коли навантаження завелике і ви себе запитуєте: може, час змінити вид спорту? І якраз тоді у вашому тілі щось пробуджується й гукає: «Постривай! Ти що, втікаєш?» Або: «Ти серйозно? Ми збираємося побити особистий рекорд?»⁸⁷ Зрештою, нагорода і покарання однаково змушують ендорфіни бити фонтаном. Біг як самоціль природа вважає такою ж чудернацькою затією, як і ви. Приблизно через 20 хвилин і при близько 70 відсотках потужності поглинання кисню, фонтанує ендорфінно-канабіноїдний коктейль⁸⁸. Ось тобі й поколювання в боці! Зараз ви могли б обійняти світ! І могли б пробігти ще більше! Тож: run, Forrest[30]!

Головна відмінність між опіумом ззовні та опіумом зсередини в тому, що ваше тіло знає, коли зупинитися. Якоїсь миті рівень ендорфіну стабілізується так89, що під час марафону зростатиме не більше, ніж під час короткої велосипедної прогулянки. Після фізичних вправ він спадає досить швидко (хоча після марафону – таки повільніше, ніж після крутіння педалей). Саме тому після пробіжки ви так рідко повертаєтеся додому в ейфорії, але натомість з високою мотивацією сідаєте за податкову декларацію. І це добре. Трішки поборотися з болем – це ж нормально, водночас тіло таки вимагатиме від вас енергії, яку видало вам у кредит. Ось тоді справи кепські, якщо чек не оплачено. Саме тому рекомендують не бігти все далі й далі, поки нас несуть ендорфіни і Ко. («Чорт забирай, невже ми й далі від когось тікаємо? Мусимо визнати, той ведмідь знає, чого хоче».)

Навіть якщо нашому тілу не хочеться від нудьги закидатися наркотиками, то ми запросто можемо йому в цьому допомогти. А саме коли знаходимо ті чудернацькі способи і шляхи вмикати цей сигнал тривоги й обводити ендорфіни довкола пальця. Від банджі-джампінгу до поїдання гострого чилі. («Увага! Увага! Горить рот!») Краще виділяти ендорфіни, поки не потрапимо до безпечного місця!^90,91,92 Навіть біль під час акупунктури здатен розбудити ендорфіни.⁹³ Проте будь-яке задоволення наприкінці загрожує звиканням, а подеколи й ломкою.⁹⁴ Спершу цілком достатньо пробігти комфортним темпом одне невеличке коло, а потім замало й півмарафону, щоб почуватися добре. Але від цього ніхто не застерігає.

Підсумовуючи, зазначимо, що ендорфіни зменшують біль, щоб ми могли сконцентруватися на тому, що зараз важливіше – байдуже, чи нас жене вперед якась нагальна потреба, чи ведмідь. Проте ідея насправді зовсім інша: солодкий смак не стає інтенсивнішим, жодні бажання не збуваються. Навпаки, ми стаємо загальмованими. Система стресу приглушує будь-яку насолоду, а разом з нею і список наших бажань.⁹⁵ Її справді зараз мало обходить те, чого ми прагнемо. Головне – вижити.

У принципі – цілком логічно: якщо ви ховаєтеся за диваном від грабіжника, а на задньому тлі з екрану долинають звуки розіграшу лото – чи дуже це вас зараз цікавитиме?

Моє мотиваційне правило: «Головне – втекти!»

Те, що ваша вісь нагород у нокауті, ви помічаєте по тому, що нічим не захоплюєтеся. Орієнтована на стрес фракція VTA-нейронів вмикає стан паніки, реагує на все вигуком «А-а-а-а-а-а!» і стримує позитивні нейрони від занять альтернативними темами.

Під дією кортизолу і стресу ми вважаємо наші здобутки тільки наполовину визначними, а якоїсь миті ми взагалі завмираємо, як кролик, що побачив змію. Чудове нагадування про те, що без дофаміну ми, власне, не розпочинатимемо жодного руху.

Але якщо нараз спадають оберти внутрішнього двигуна, то як тоді Джульєтте таки вдається застрибнути в потяг? Чому ослаблена вісь винагород не веде до флегматичного зітхання, коли ви фарбуєте меблі з Ikea в чорний колір?

Бо відсутність мотивації – це теж рішення! Навіть у найнебезпечнішому середовищі вам доведеться час від часу покидати гніздо – щонайпізніше, коли забурчить у животі. Ось чому вісь винагород і стресові реакції тісно взаємопов’язані.

Чергування страху й імпульсу належить до наших улюблених стратегій у поводженні зі стресом. Якщо не допомагають аварійні виходи – а під час стресу на роботі таке трапляється рідко, та й то ненадовго – тоді система винагород може покликати кору мозку, щоб опанувати ситуацію. Якщо ж план із самозаспокоєння не спрацьовує, наприклад, через те, що ваша кора недостатньо стресостійка (і на тому дякуємо), тоді ми намагаємося дати осі винагород хоча б якісь інструменти. Згодиться все, що зможе зробити її достатньо сильною, щоб відтягти нашу увагу від страху й паніки.

Універсальний метод усіх розгублених батьків, дитина яких горланить, бо має якесь нездійсненне бажання: знайти задовільний замінник. М’яку іграшку-динозавра. Чи чудернацький брелок, який світиться і різко пищить, що аж нерви беруть. Будь-що. Кожен засіб добрий, якщо обіцяє хоч ненадовго змусити замовкнути надокучливі нейрони зі своїм «А-а-а-а-а!». Це стосується і нас, дорослих: адже таки знайдеться щось, чим зможемо підгодувати нашу систему винагород. Секс, наркотики, рок-н-рол або дуже жирна їжа. Наша система стресу боїться загибелі, але зате у нас є ром. Панічний відділ VTA – причина того, чому ми поєднуємо дурні відчуття з іще дурнішими копінг-стратегіями, а тригерами нашої пристрасті стають не лише ковбой Marlboro і шприци, а й фотографії вашого шефа.

Нічого з цього ви насправді не потребували. І ось ми знову повертаємося до особливості осі винагород: йдеться не про бажання, а про баланс і копінг. Ви купуєте гарні речі, але не заради насолоди, а щоб кинути ними в погані речі. А що наша вісь нагород надто стримана, то ми (насамперед чоловіки) у стресових ситуаціях схильні⁹⁶ до ризику.⁹⁷ Так можна програти дім і прибудинкову ділянку лише заради того, щоб добре почуватися. Так ми залишаємося без копійки. Проте в стресових ситуаціях нема місця для довгострокових планів. Якщо ви запитаєте систему стресу, якою вона себе уявляє через п’ять років, вона відповість: «А-а-а-а-а-а-а!»

На щастя, якоїсь миті вона таки сама себе стримує, перш ніж ви встигаєте поряд з вашими надіями і мріями ризикнути ще й кредитоспроможністю.

Друга фаза стресу: «Спускайся!» – гормони не ставлять запитань, гормони все розуміють

Шоста ранку. Джульєтте розглядає мішки під очима у вітрині пекарні аеропорту. Настрій дівчини в діапазоні між «напружений» і «розтоптаний». Під час проміжної зупинки між польотами вона замовляє собі Dirty Chai Latte (подвійне еспресо, чорний чай) і снек (мало калорій, слабкий смак). За це вона віддає звичні 83 євро 70 центів і шукає собі місце біля розетки, щоб зарядити ноутбук. Класно, бо всі три графіки, над якими вона паралельно працює, вдалося відкрити ще до польоту. Лео спить на столі. Джульєтте механічно погладжує його волосся, сьорбає свою каву й насолоджується передчуттям повернення до свого звичного всесвіту.

Ситуацію з кортизолом можна описати двома словами – суцільне непорозуміння. Всі гадають, що він – гормон стресу. Лише тому, що його часто виявляють під час… стресу. Але ж це не він призвів до стресу, та й взагалі він розглядає себе як частину команди рятувальників. Такі думки цілком аргументовані, якщо врахуємо той факт, що дія кортизолу починається тільки-но через 15–30 хвилин після контакту зі стрес-фактором. А тепер пригадайте якийсь із документальних фільмів про світ тварин. «Широкі простори Африки. Газель мирно пасеться зі своїми дітьми у савані. Усі грають в картярську гру “Мау-Мау”. Аж раптом! Крізь високу траву крадеться нападник». Момент фільму, якому ви співпереживаєте, не триває зазвичай 15–30 хвилин. Натомість нам показують, як лев атакує ще трьох газелей і слоненя, а також бородавочника. Усі ці ситуації могли б закінчитися драматично, якби кортизол прибував на місце подій із валізою для надання першої допомоги лише через 15–30 хвилин: «То це означає, що нас уже з’їли?»

Отже, виходить, що кортизол не поспішає першим на допомогу під час паніки. Натомість краще було б уявити собі маленького тренера з рушником на плечах, який, може, й не така помітна фігура, але все ж завжди десь поруч. Він розігріває нас ще до бою, масажує нам плечі («Покажи їм!»), співає «Eye of the Tiger» і демонстративно відтворює у повітрі боксерські рухи. Доти, доки ви ментально і фізично не будете готові. Іншими словами: кортизол готує ваше тіло, змушує ваше серце та імунну систему пнутися зі шкури, піднімає пильність і водночас зменшує апетит разом із виробленням статевих гормонів. («Ох, який негідник! Передай кортизолу, нехай поверне ерекцію!»)

Як кожен справжній тренер, він не лише підтримує нас під час боротьби, а й підіймає нас щоранку з ліжка. Окрім того, супроводжує нас протягом усього, що вимагає певного напруження. Рівень кортизолу, власне, зростає при кожній фізичній активності. Якщо між поєдинками ми бігаємо вгору по сходах, а також швидкими обертовими рухами б’ємо боксерську мінігрушу – чи як там вона називається, я ж бо нічого не тямлю в боксі – тоді кортизол постійно біжить поруч з ними і дбає про те, щоб наше тіло впоралося й з такими викликами. («It’s the e-e-e-e-e-e-e-eye…»)

Але, щойно починається бій, лунає гонг і вас атакують кулаки (або справді загрозливі електронні листи), тоді кортизол поступається місцем норадреналіну і Ко. Саме вони – перші контактні особи для стрес-факторів із категорії «великий, і швидкий, і з дуже гострими зубами». Вони роблять усе, що ви вже прочитали. Та насамперед – вони блискавично швидко готові до дій. Одна частина нікуди не відправляється, а натомість нападає на сусідні клітини. Раз-два, активовано! Інша частина із захватом і вигуками «е-ге-гей!» кидається вниз кров’яним потоком, наче крихітні сноубордисти схилом. Наступну годину пульс буде пришвидшений. (Що це все означає? Тобто вам не потрібний підвищений тиск аж так довго? Адреналін заради вас такий шлях пройшов! Аж із тих країв!)

Коли ж адреналін і Ко віддали все, що могли, і ви побиті й виснажені звалюєтеся на табурет у своєму куті, тоді настає зоряний час кортизолу. Бо саме тоді розкривається друга хвиля повільніших, генетичних ефектів кортизолу. Для виживання вона, як мінімум, така ж важлива, адже допомагає нам відшукати вихід із панічного стану. Завдання нелегке, адже й тут не можна переборщити. Інакше кров’яний тиск впаде нижче плінтусу. Спад стресової ситуації нагадує ходіння по канату.

Спершу кортизол накидає вам на голову мокрий рушник. Це не лише охолоджує, а й допомагає сконцентруватися на чомусь суттєвому, а не на потоці подразників. Шуми, смаки, звуки, проміжні тони… – усе це дещо затихає, коли за справу береться кортизол. Саме з цієї причини люди ніколи не чують наближення білої акули, хоч та видає характерні звуки: клац-клац. А кортизол тим часом уже робить масаж шиї, зменшуючи таким чином тиск крові до того, як ви заробите собі аритмію. Підготувати до стресу, заспокоїти, готувати до того, що все може повторитися: кортизол – це гормон стресу для біатлоністів.

У перерві між боями він швиденько заштопує ваші рани й ремонтує те, що встигли зламати ваша імунна система й адреналінове сп’яніння. Він стримує показники запалення, але водночас готує відповідні клітини до того, щоб вони одразу ж почали ремонт, щойно він покине приміщення – тобто щойно мине стрес. («Круто, відпустка!»)

Поки ви все ще прокручуєте в голові пережите, кортизол мигцем вкладає вам до рота енергетичний батончик (ймовірно, він позичає його в гормону росту, рівень його під час стресової ситуації теж зростає).