Читать книгу Війна світів. Невидимець (збірник) - Герберт Уэллс - Страница 10

Субота залишила у мене пам’яті тривожні спогади. Це був гнітючий день: стояла спека й задуха, барометр, як мені казали, весь час коливався. Я майже не спав – дружині, правда, пощастило заснути – і встав разом із сонцем. Ще до сніданку я вийшов у садок і прислухався, але з вигону чути було тільки жайворонкові співи.

Молочар прийшов, як звичайно. Я почув скрип його візка й підійшов до хвіртки дізнатися про новини. Він сказав, що вночі військо оточило прибульців, чекаючи на появу важкої артилерії. Раптом із Вокінзької станції долинув такий знайомий заспокійливий гуркіт поїзда.

– Їх не вбиватимуть, – сказав молочар, – якщо в цьому не буде потреби.

Потім я побачив сусіда, який полюбляв порпатися у саду, і до сніданку розмовляв із ним. Ранок був звичайний. Садівник запевняв, що війська захоплять марсіан у полон або й зовсім їх знищать за один день.

– Шкода, що не можна з ними якось по-доброму, – сказав він, – цікаво було б дізнатися, як живуть на іншій планеті. Може, ми б щось і перейняли від них.

Він підступив до огорожі й простягнув мені пригорщу суниць – сусід був завзятливий та й щирий садівник. Водночас він розповідав про пожежу в сосняку, до якого прилягає байфлітське поле для гольфу.

– Кажуть, там упала така сама штуковина, але інша. На мою думку, правда, з нас досить і однієї. Всі ці руїни страховим компаніям виллються в копійчину, – добродушно посміхнувся він. – Ліси й досі палають, – він показав на димову завісу, – до того ж земля вкрита грубим шаром торфу та глиці, тому вони горітимуть ще не один день.

Споважнівши, сусіда згадав про «сердешного О’Ґілві».

Після сніданку я вже не міг працювати й пішов на вигін. Поблизу залізничного мосту я побачив групу солдатів, це, здається, були сапери – розхристані, в маленьких круглих шапках, брудних червоних уніформах, із-під якої виднілися голубі сорочки, в чорних штанях і простих чоботях. Вони сказали, що за канал нікого не пропускають. Глянувши на дорогу до мосту, я побачив там солдатів Кардиганського полку на варті. Я розповів їм про свою вчорашню зустріч із прибульцями. Солдати ще не бачили марсіан, мали про них дуже невиразне уявлення, тому й розпитували мене з неприхованою цікавістю. Потім вони сказали, що й самі не знають, хто дав команду вивести війська. Ходили чутки, ніби серед кінної гвардії дійшло навіть до непослуху. Сапери, освіченіші за простих солдатів, упевнено обмірковували незвичну тактику можливих боїв. Коли я розповів їм про тепловий промінь, серед них спалахнула суперечка.

– А я кажу, що треба прикритися, підповзти до них близько та й кинутись в атаку, – сказав один.

– Еге ж! Надумав, – відповів інший, – чим же ти прикриєшся від отого вогню? Хіба хмизом, щоб більше підсмажитись? Підійти б оце до них якомога ближче та й вирити окопи – он що!

– Які там у біса окопи! Ти, крім них, нічого й не знаєш. Родитися б тобі, Сніппі, кроликом.

– То в них, виходить, зовсім нема шиї? – затягуючись цигаркою, несподівано озвався смуглявий солдатик.

Я ще раз описав марсіан.

– Та це щось… ніби восьминоги, – вирішив він. – Виходить, будемо воювати з рибами.

– Таку тварину і убити не гріх, – відповів перший солдат.

– Чому б не пустити в них снаряда та одним махом не покінчити з усіма? – вигукнув той самий сміглявий солдатик. – А то, гляди, вони ще накоять лиха.

– Та де ті ще снаряди! – мовив перший. – А час-то спливає. Я певен, що їх треба атакувати, і атакувати негайно.

Солдати продовжили сперечатися. Через кілька хвилин я їх залишив і пішов на станцію по ранкові газети.

Не хочу втомлювати читача описом цього довгого ранку і ще довшого дня. Мені не пощастило й глянути на вигін, бо навіть дзвіниці в Горселі й Чепгемі було передано до рук військових властей. Солдати, з якими я розмовляв, самі нічого не знали, а офіцери чи таємниче мовчали, чи були дуже заклопотані. Населення за спиною війська почувалось спокійніше. Від Маршалла, власника тютюнової крамниці, я почув, що його син загинув на вигоні. Військова влада веліла населенню з околиці Горсела замкнути й залишити свої будинки.

Близько другої, вкрай стомлений, бо стояла страшенна спека й духота, я повернувся додому. Щоб трохи освіжитися, я постояв хвилину під холодним душем, а пізніше (вже о пів на п’яту) вирішив піти на залізничну станцію по вечірні газети, – в ранкових я знайшов лише неточний опис загибелі Стента, Гендерсона, О’Ґілві та інших. Вечірні газети, однак, не повідомили взагалі нічого нового.

Марсіани не показувались. Очевидно, вони були чимось заклопотані у своїй ямі: звідти чувся металевий стукіт і майже весь час струмував дим. Гадаю, вони готувалися до бою. «Нові спроби встановити якийсь контакт за допомогою сигналів виявилися марними», – без жодної фантазії повідомляли газети. Один сапер казав мені, що якийсь солдат підняв із окопів на довгому дрючку прапор. Але марсіани звернули на те не більше уваги, ніж ми б на коров’яче «му-у-у».

Мушу зізнатися, що вся ця військова підготовка, вся ця облога дуже збуджувала мене. Моя уява розходилась, я вже почав вигадувати різноманітні способи розгрому нападників. Як отой школяр, я марив про битви й незвичайні подвиги. Тоді мені здавалося, що в нас є певна перевага: адже ж прибульці в тій ямі мали зовсім безпорадний вигляд.

О третій з боку Чертсі чи Едлстона пролунали гарматні вибухи. Сусіди припустили, що то обстрілюють сосновий ліс, куди впав другий циліндр. Напевне з метою розбити його, поки він не відкрився. Але важка гармата для обстрілу першого циліндра прибула до Чепгема лише з п’ятим ударом годинника.

Увечері, близько до шостій, ми з дружиною сиділи за чаєм в альтанці, та жваво розмовляли про наступ на марсіан. З вигону долинув приглушений вибух, і тут же запалав огонь. Одразу ж поблизу прокотився такий гуркіт, аж задрижала земля. Вискочивши з альтанки, я побачив, що дим і червоне полум’я охопили верхівки дерев навколо Східного коледжу, а дзвіниця сусідньої церковки валиться на землю. Вежа в мусульманському стилі вже зникла, дах коледжу мав такий вигляд, ніби по ньому стріляла стотонна гармата. Димар нашого будинку розсипався, ніби від удару снаряда, уламки цегли зі стукотом покотилися по черепиці, й перед вікном мого кабінету виросла купа червоного череп’я.

Ми з дружиною стояли мов укопані. Ясно було, що коли тепловий промінь пройшовся по будинках коледжу, то тепер весь Мейбері-гіл опинився у зоні його дії.

Вхопивши дружину за руку, я потяг її на вулицю. Потім я покликав і служницю, пообіцявши збігати на мансарду по її скриньку, за якою вона так побивалася.

– Тут залишатися не можна! – Ледве встиг я це сказати, як із вигону загуло знову.

– Куди ж нам іти? – розпачливо запитала дружина.

Я й сам був розгублений, та раптом згадав про жінчиних родичів, що жили в Лезерґеді.

– Лезерґед! – вигукнув я, покриваючи гул.

Дружина глянула на схил пагорба. З будинків вибігали здивовані люди.

– Але як же ми дістанемося туди? – запитала вона.

Біля пагорка я побачив загін гусарів, що їхали верхи під залізничним мостом; троє вершників заїхало у відкриті ворота Східного коледжу; ще двоє пішки подалися до будинків. Сонце, прозираючи крізь дим над коронами дерев, здавалося криваво-червоним і відкидало лиховісний відблиск навкруги.

– Стій тут! – гукнув я. – Тут безпечніше.

Я кинувся до заїзду, бо знав, що в господаря є кінь і візок. Я квапився, впевнений, що за якусь хвилину усі по цей бік пагорба почнуть тікати. Господаря я застав у барі. Він загалом не чув нічого, що коїлось навколо. Стоячи спиною до мене, з ним розмовляв якийсь добродій.

– Не менше фунта, – казав господар, – але ж і везти нікому.

– Я даю два, – кинув я через плече незнайомця.

– За що?

– І до півночі поверну, – додав я.

– Господи! – Здивувався господар. – І куди люди поспішають? А я собі продаю засмажену свинину… То, кажете, два фунти і до півночі повернете? Що воно діється на світі?

Я хапливо пояснив йому, що мушу негайно їхати, і, таким чином, найняв візок. Тоді й на думку мені не спало, що сам господар заїзду теж мусить вибратися з домівки. Я сів у візок і бруківкою погнав до свого дому. Залишивши візок на дружину й служницю, я заскочив до хати і нашвидкуруч зібрав щонайцінніше. Букові дерева біля будинку всі були в полум’ї, залізна огорожа від дороги почервоніла. Коли я складав речі, до нас заскочив піший гусар. Він бігав із хати в хату й попереджував, щоб населення негайно вибиралося. Він уже майже зник, коли я переступив поріг, несучи свої пожитки, зв’язані в скатертину. Я гукнув йому навздогін:

– Які новини?

Він обернувся, глянув на мене й гукнув щось таке: «Вилазять наче в якихось мисках», – і побіг до сусіднього будинку на пагорбі. Раптом вихор чорного диму на якусь мить сховав гусара. Я підбіг до дверей свого сусіда й постукав, щоб переконатися, чи він уже виїхав з дружиною до Лондона і чи замкнув двері. Потім, згадавши обіцянку, дану служниці, знову повернувся додому, виніс її скриньку й прив’язав у задку візка. Нарешті я вхопив віжки і, стрибнувши всередину, сів поруч з дружиною. За хвилину гуркіт і дим залишилися позаду, а ми щодуху мчали схилом Мейбері-Гіллу до Олд-Вокінга.

Перед нами лежав залитий сонцем мирний краєвид: обабіч дороги – лани пшениці, а далі, збоку, мейберійський заїзд із вивіскою, яку хитав вітерець. Перед нами поспішав бричкою лікар. Спускаючись схилом, я обернувся, аби побачити, що там діється позаду. Густі хмари чорного диму, пронизані червоними язиками полум’я, здіймалися в тихому повітрі, кидаючи на зелені верхів’я дерев свої важкі тіні. Тепер уже дим слався і на захід, і на схід від Вокінга аж до байфлітських соснових лісів. На дорозі було повно втікачів. У гарячому повітрі пролунав глухий, виразний стукіт кулемета; хвилина – і він обірвався, а потім почалися рушничні постріли. З часом я зрозумів, що це марсіани палили все, що тільки лежало на шляху теплового променя.

Візник із мене нікудишній. Ще раз обернувшись назад, я побачив, що й другий горб також укритий чорним димом. Попустивши віжки, я хльостав коня, аж доки Вокінг та Сенд закрили нас від того розпачу та жаху. Лікаря я обігнав вже перед Сендом.