Читать книгу Війна світів. Невидимець (збірник) - Герберт Уэллс - Страница 13

Коли зовсім розвиднілося, ми відійшли від вікна і тихо зійшли вниз.

Артилерист погодився, що тут залишатися небезпечно. Він мав намір іти до Лондона і там приєднатися до своєї частини, дванадцятої кінної батареї. Але я вирішив повернутися до Лезерґеда. Мене так приголомшила могутність марсіан, що я вирішив перевезти дружину до Ньюгевена, а звідти якнайшвидше виїхати за кордон. Я вже зрозумів, що околиці Лондона неминуче стануть ареною спустошливої війни раніше, ніж пощастить знищити марсіан.

Між нами й Лезерґедом був третій циліндр, який оберігали ці велетні. Якби я був сам, напевне, майнув би навпростець. Але артилерист стримав мене.

– Не дуже зрадіє ваша дружина, – сказав він, – якщо ви зробите її вдовою.

Врешті-решт я погодився йти разом з ним під прикриттям лісу на північ до Стрит-Кобгема. Там ми мали розлучитися, і я вже через Епсом дістався б до Лезерґеда, зробивши, проте, чималий гак.

Я хотів рушати відразу, але мій супутник був досвідченіший, тому примусив мене добре підготуватися до дороги. Ми обшукали весь будинок, і я знайшов флягу, яку ми наповнили віскі, а наші кишені ми понабивали сухарями та м’ясом. Ми вийшли з дому та побігли донизу тією самою дорогою, якою я підіймався минулої ночі. Будинки стояли порожніми. На нашому шляху лежали три обвуглені трупи, уражені тепловим променем.

Усюди валялися покинуті речі – як-от годинник, капець, срібна ложка і таке інше. На розі біля пошти лежав перекинутий, із поламаним колесом віз, навантажений меблями та ящиками; коня поряд не було. Серед руїн валялася і розбита залізна каса.

Горіла тут тільки сторожка сирітського притулку, а решту будинків було мало пошкоджено. Тепловий промінь змів лише димарі й пройшов далі. Проте Мейбері-гіл спорожнів – крім нас, тут не було жодної живої душі. Більшість мешканців подалась, мабуть, на Олд-Вокінг, – тією дорогою, що я добирався до Лезерґеда, – або ж поховалася невідомо де.

Сходячи дорогою, ми пройшли повз той труп у чорному, що й досі лежав тут, під дощем. Далі ми вступили до лісу і дійшли до залізничної колії, так нікого і не зустрівши. Ліс потойбіч залізниці був ріденький, обгорілий, дерева здебільшого лежали на землі, тільки подекуди стирчав похмурий стовбур із кількома темними листочками. З цього ж боку вогонь обсмалив лише ближчі до залізниці дерева, а далі не поширився. В одному місці, мабуть, у суботу ще працювали лісоруби. На галявині лежали між купами тирси зрубані і свіжообтесані дерева. Трохи осторонь стояла безлюдна тимчасова халабуда. Ранок був тихий, спокійний, безвітряний, навколо панувала суцільна тиша. Навіть пташки не співали. Ми з артилеристом, швидко йдучи вперед, розмовляли лише пошепки і щохвилини озиралися. Кілька разів ми зупинялись і прислухалися.

Невдовзі ми підійшли до дороги і почули стукіт копит, а потім побачили вершників, що повільно їхали до Вокінга. Ми гукнули до них, вони зупинилися, і ми підійшли ближче. Це був лейтенант і двоє рядових гусарського полку; вони везли якийсь прилад; артилерист пояснив мені, що це геліограф.

– Ви перші, кого ми за весь ранок зустріли на цій дорозі, – сказав лейтенант. – Що тут сталося?

Він явно непокоївся. Солдати, що стояли позаду нього, з цікавістю поглядали на нас.

Мій супутник вискочив на дорогу й віддав честь.

– Нашу гармату розірвало вночі, сер. Я переховуюся. Наздоганяю свою батарею. Проїхавши півмилі цією дорогою, ви, я гадаю, побачите марсіан.

– Які вони, до біса, ці марсіани? – запитав лейтенант.

– Велетні в панцирах, сер. Футів зі сто на зріст. На трьох ногах, тіло ніби з металу, а згори здоровенна голова під ковпаком, сер.

– Вигадаєш іще! – сказав лейтенант. – Якісь дурниці, слово честі.

– Ще побачите, сер. Вони носять якусь скриньку, сер, що стріляє вогнем і вбиває на смерть.

– То це ніби якась гармата?

– Ні, сер. – І артилерист почав жваво розповідати про тепловий промінь.

Лейтенант обірвав його оповідання і пильно придивився до мене. Я стояв на насипу край дороги.

– А ви бачили марсіан?

– Так, це все правда, – відповів я.

– Ну що ж, – сказав лейтенант, – я гадаю, що й мені доведеться поглянути на них. Слухай-но, – звернувся він до артилериста, – нас послано звільнити місцевість від жителів. А ти підеш до бригадного генерала Марвіна і доповіси про все, що побачив. Генерал у Вейбриджі. Дорогу знаєш?

– Я знаю дорогу, – промовив я.

Лейтенант повернув коня на південь.

– Кажете, півмилі? – запитав він.

– Не більше, – відповів я і показав на верхів’я дерев, які височіли на півдні.

Лейтенант подякував мені й рушив далі. Більше ми його ніколи не бачили.

Потім ми помітили ще трьох жінок та двох дітей, що перед будинком вантажили на маленький візок брудні вузли і старі меблі. Вони були такі заклопотані, що не мали часу розмовляти з нами.

Поблизу Байфлітської станції ми вийшли із соснового лісу. Лагідно світило сонце, ранок був мирний і спокійний. Сюди не сягав уже тепловий промінь, і, якби не безгоміння спорожнілих будинків, не метушня тих, що квапливо укладали до від’їзду пожитки, якби не загони солдатів на залізничному мосту, що дивилися вздовж залізниці на Вокінг, – це була б звичайна неділя.

Кілька возів і фургонів зі скрипом тяглися по дорозі на Едлстон.

Раптом крізь ворота ми побачили на лузі шість двадцятифунтових гармат, розставлених поряд на однаковій відстані й націлених на Вокінг.

Тут же напоготові стояли артилеристи; трохи далі лежали ящики зі снарядами.

Солдати виструнчились, наче перед правдивим бойовим оглядом.

– Оце до діла! – сказав я. – Хоч тепер вони тим павукам дадуть чосу!

Мій супутник, вагаючись, топтався під ворітьми.

– Піду я далі, – вирішив він.

Ближче до Вейбриджа, по той бік мосту, численна купа солдатів у білих неформених куртках насипали довгий вал, за якимя побачив встановлено ще гармати.

– Це, мабуть, як лук і стріли проти блискавиці, – позіхнув артилерист. – Не бачили вони вогненного променя!

Офіцери, що стояли біля валу, дивилися поверх дерев на південний захід; солдати щохвилини зупинялися і також поглядали в той бік.

У Байфліті був справжній переполох: люди пакували речі, зо два десятки гусарів, хто верхи, хто пішки, підганяли мешканців. На вулиці серед усілякого транспорту вантажили кілька чорних санітарних карет із хрестами в білих кружках і якийсь старий омнібус. Тут були десятки цивільних, і багато серед них таких, що, шануючи неділю, повбиралися у святковий одяг. Солдатам нелегко було пояснити, яка серйозна небезпека загрожує, бо вони не розуміли цього самі. Ми побачили якогось засушеного дідка із великою скринею: він сердито сперечався з капралом, який не дозволяв йому брати з собою десятків два або й більше горщиків з орхідеями. Я підійшов до них і смикнув старого за лікоть.

– Ви знаєте, що там діється? – запитав я, показуючи на верхів’я дерев, за якими були марсіани.

– Що? – запитав старий, обернувшись. – Я їм пояснюю, що ці горщики дуже цінні.

– Смерть! – вигукнув я. – Смерть іде! Смерть, розумієте?

Я залишив його розмірковувати над цим, а сам кинувся за артилеристом. На повороті я озирнувся. Капрал дав старому спокій, і той стояв самотній біля своєї скрині та горщиків з орхідеями, розгублено дивлячись на дерева, за якими ховалася небезпека.

У Вейбриджі ніхто не міг сказати, де міститься штаб. Тут був суцільний безлад. Підводи, карети утворювали мішанину всіляких возів і коней. Поважні мешканці містечка, чоловіки в костюмах, ошатно вдягнені жінки – всі квапливо пакували речі; навіть ті, хто завжди байдикував, і вони завзято допомагали іншим; діти, вдоволені з такої пригоди, галасували. А над цією метушнею розлягалися дзвони: це місцевий вікарій, незважаючи ні на що, правив ранню службу.

Ми з артилеристом присіли на східцях біля криниці й нашвидку підкріпилися тим, що захопили з собою. Військові патрулі – вже не гусари, а гренадери в білих мундирах, – попереджували населення, щоб воно або швидше вибиралося звідси, або ховалося по льохах, коли почнуть стріляти. Проходячи залізничним мостом, ми бачили натовпи людей, що купчилися на станції й навколо неї: платформи були забиті різними валізами й клунками. Звичайний розклад поїздів було порушено, певно, тому що підвозили до Чертсі війська й гармати. Кажуть, що згодом дійшло навіть до жорстокої бійки за місця в додаткових поїздах, які було пущено по обіді.

Вийшовши з Вейбриджа, ми дісталися шеппертонського шлюзу, де зустрічаються річки Вей і Темза. Тут ми допомогли двом стареньким навантажити маленький візок. Гирло Вей має три рукави; через неї ходив пором, і можна було винайняти човен. На тому боці річки був трактир, перед ним галявина, а далі за деревами височіла церковна дзвіниця (тепер там залишився тільки шпиль).

Біля перевозу ми застали збуджену галасливу юрбу. Паніки не було, але людей зібралося набагато більше, ніж могли перевезти човни. Люди йшли, задихаючись під тягарем великих клунків. Якесь подружжя, пристосувавши двері з клуні замість носилок, несло на них своє добро. Один чоловік сказав нам, що має намір виїхати поїздом із Шеппертонської станції.

Усі голосно розмовляли, хтось навіть жартував. Багатьом здавалося, що марсіани – це просто велетенські істоти, здатні тільки пограбувати місто, але що їх зрештою буде-таки знищено. Люди збентежено поглядали на річку, на луки, але все було спокійно.

За Темзою, коли не зважати на те місце, де приставали човни, також було тихо – помітний контраст із Сурреєм. Люди висідали з човнів і підіймалися дорогою.

Великий пором щойно відчалив. Кілька солдатів стояли на галявині перед заїздом, дивилися на втікачів і глузували з них, навіть не пробуючи допомогти. Трактир, як і звичайно в неділю, був зачинений.

– Що це? – вигукнув один із веслярів, почувши раптовий вибух.

– Та цить же! – Хтось поряд зі мною гримнув на собаку, який завив.

Знову почувся приглушений вибух, тепер уже з боку Чертсі. Стріляла гармата.

Почався бій. На тому боці річки заревли невидимі через дерева гармати, майже одна за одною. Скрикнула якась жінка. Усі раптом ніби закам’яніли, обернувшись у бік близької незримої битви. На широкому лузі не було нікого, тільки мирно паслася череда і під сонячним промінням стояли непорушно сріблясті верби.

– Солдати їх зупинять, – якось непевно промовила якась жінка.

Над верхів’ями дерев звівся димок. Потім ми побачили десь далеко клуб диму, що здійнявся вгору і завис у повітрі. Цієї ж миті під ногами задрижала земля, важкий вибух струсонув повітря, у вікнах будинків шибки розлетілися на друзки, і ми заціпеніли.

– Он де вони! – вигукнув чоловік у синій куртці. – Там, там! Бачите?! Там!

Раптово один за одним з’явилися марсіани в металевих панцирах – перший, другий, третій, четвертий: вони звелися шеренгою за лугом, над молодим лісом біля Чертсі, і швидко прямували до річки. Спочатку їхні постаті під ковпаками здавалися зовсім маленькими; вони пересувалися ніби на коліщатах, але зі швидкістю птахів.

Тоді, рухаючись навскіс до нас, з’явився п’ятий марсіанин. Великі панцирні тіла виблискували під сонцем. Що ближче вони підходили, то більшими ставали. Крайній ліворуч марсіанин, який був найдалі від нас, розмахував високо в повітрі великим ящиком, і жахливий тепловий промінь, який я вже бачив вночі проти суботи, майнув над Чертсі й почав уражати будинки.

Побачивши цих дивних, швидких і жахливих створінь, натовп над річкою, здавалося, завмер від жаху. Ні вигуків, ні гомону – запанувала могильна тиша. Потім почувся захриплий шепіт і тупотіння ніг, чалапання по воді. Якийсь чоловік, занадто переляканий, щоб скинути з плечей свою ношу, повертаючись, ударив мене ріжком валізи, аж я заточився. Якась жінка штовхнула мене і кинулася щодуху бігти. Я обернувся і також побіг разом з натовпом, хоча страх не затьмарив мого розуму. Тільки єдине – жахливий тепловий промінь – був у мене на думці.

Треба сховатись у воду! Це порятунок!

– У річку, стрибайте у річку! – закричав я, хоч ніхто мене й не слухав, і побіг просто назустріч марсіанинові, що наближався до нас.

Збігши схилом до річки, я кинувся у воду. Те саме робили й інші люди. Човен, переповнений людьми, що тільки-но відчалив, пристав до берега. Каміння під ногами вкрилося слизьким брудом, а річка була така мілка, що я пробіг кроків із двадцять, доки вода сягнула мого пояса. Коли марсіанин уже височів над моєю головою ярдів за двісті, я пірнув. Люди стрибали з човна в річку, і плескіт води віддавався мені у вухах. Інші квапливо вилазили з човнів на берег. Але марсіанин звертав уваги на людей не більше, ніж людина звертає на мурашок, коли наступає на них. Коли, задихаючись, я висунув із води голову, ковпак марсіанина був обернений у бік батарей, що невпинно обстрілювали річку. Велетень крутив якоюсь коробкою, певне, генератором теплового проміння.

За мить він підійшов до берега і ступив на середину річки; коліно його виставленої вперед ноги уже впиралося в протилежний берег; іще секунда, і страховисько звелося на повний зріст. Але тут шість гармат на правому березі, про які ніхто й не підозрював, бо вони були замасковані край села, відкрили вогонь. Від раптового струсу в мене закалатало серце. Страховисько вже наводило тепловий промінь, коли снаряд розірвався всього ярдів за шість над його ковпаком.

Від несподіванки я скрикнув. Інших чотирьох марсіан я не бачив і не думав про них – усю мою увагу поглинув цей. Слідом за першим снарядом у повітрі біля самого марсіанина розірвалися одночасно ще два; ковпак спритно ухилився від них, але четвертого снаряда вже не уник – снаряд влучив просто в металеву вежу.

Ковпак розтрощило, вибухнуло полум’я, і разом з уламками яскравого блискучого металу розлетілися навсібіч шматки м’яса.

– Ура! – радісно і водночас істерично закричав я.

Мій крик підхопили люди, що стояли навкруг у воді.

Від захвату я мало не вискочив на берег.

Колос із відтятою головою захитався, мов п’яний, але не впав. Якимось чудом він зберіг рівновагу і, не випускаючи камери з тепловим струменем, швидко, але похитуючись, попрямував Шеппертоном. Його живий мозок – марсіанина у сталевій вежі – було розірвано на шматки, і велетенська химера йшла тепер вперед наосліп, спустошуючи все на своєму шляху. Тринога прямувала по прямій, не здатна вже керувати рухами. Наскочивши на дзвіницю розваленої церкви, машина хитнулась, наче від удару тарана, і зі страшенним гуркотом упала в річку.

Пролунав неймовірної сили вибух, і смерч води, пари, намулу й металевих уламків здійнявся в небо. Щойно камера теплового променя занурилась у річку, вода перетворилася на пару. Ще мить, і величезна болотяна хвиля, бурхливо киплячи, ринула проти течії.

Я бачив, як люди борсалися, намагаючись вибратися на берег, і чув пронизливі крики й зойки, які покривав клекіт води, нагрітої від падіння марсіанина.

На мить я зовсім забув про небезпеку і не відчував, якою гарячою стала вода. Відштовхнувши якогось чоловіка в чорному одязі, я кидався у воді, доки дійшов до повороту річки. Кілька спорожнілих човнів безпорадно гойдалися на хвилях, а нижче за течією лежав майже весь занурений у воду підбитий марсіанин.

Над марсіанином здіймалися густі хмари пари; крізь їх завихрені пасма я міг іноді розгледіти невиразні велетенські кінцівки тієї потвори, що й досі вовтузилась у воді, збиваючи в повітря фонтани бруду й піни. Металеві суглоби вимахувалися над водою, сіпалися, ніби живі руки, і, коли б не безладність цих рухів, можна було б подумати, що серед хвиль якась поранена істота змагається за життя. Із машини з голосним сичанням бив догори величезний струмінь рудої рідини.

Від цього видовища мене відірвав якийсь шалений рев, подібний до заводської сирени. Чоловік, стоячи по коліна у воді біля поромної линви, ледь чутно щось гукав до мене, показуючи рукою. Я озирнувся й побачив двох марсіан, які швидко прямували просто на нас. Гармати з Шеппертона відкрили по них огонь, але цього разу марно.

Я відразу ж пірнув у воду і, задихаючись, щосили рвався вперед.

Вода наді мною вирувала і швидко нагрівалася.

На мить вистромившись із води, щоб передихнути і відкинути з очей волосся, я побачив, як хмарою здіймається біла пара, ховаючи марсіан. Гуркіт стояв неймовірний. Тоді я помітив велетенські сірі постаті, які через імлу видавалися ще більшими. Вони пройшли повз мене, і двоє з них зупинилося над пінистими уламками свого товариша, що безсило борсався у воді. Третій і четвертий також зупинилися над річкою, один ярдів за двісті від мене, а другий трохи далі – з боку Лейлгема. Генератори теплового струму похитувалися вгорі, й нищівне проміння зі свистом било на всі боки.

У повітрі стояв хаос: пронизливий гул марсіан, гуркіт будинків, що валилися в огні, тріск охоплених полум’ям дерев, хлівів, парканів, гудіння й свист страшної вогненної стихії.

Густий чорний дим підіймався в повітря й мішався з парою, що валувала над рікою. Тепловий промінь ковзав по Вейбриджу туди й сюди, і кожен його дотик викликав білі спалахи, після яких починався вогненно-димовий танець. Ближчі, ще не ушкоджені будинки, примарні, бліді й похмурі, стояли повиті парою, чекаючи на свою долю, а за ними шаленів огонь.

Мабуть, із хвилину стояв я по груди в воді, гарячій, майже як окріп. Я розгубився і втратив надію на порятунок. Крізь стовпи пари я бачив, як люди, що були також у річці, вибиралися на берег, чіпляючись за очерет, – наче жабенята, що тікають поміж травою, коли підходить людина. Інші панічно бігали берегом.

Спалахи теплового променя раптом ковзнули в мій бій. Від його дотику будинки розсипалися й падали, пройняті вогнем, гули охоплені полум’ям дерева. Метнувшися по стежці, що йшла від берега, промінь знищив людей, а потім наблизився до води, ярдів за п’ятдесят від мене.

Він перекинувся на другий берег, у бік Шеппертона, і там, де він проходив, вода збурювалася хвилями гарячої пари. Я повернув до берега.

Ще мить, і мене накрила величезна хвиля, гаряча, немов окріп. Я закричав і, ошпарений, напівсліпий, волаючи від нестерпного болю, кинувся до берега. Якби я послизнувся, то неминуче загинув би. Я безсило впав на широкій мілині на очах у марсіан, там, де Вей зливається з Темзою.

Я вже нічого не чекав, крім смерті.

Немов крізь туман пригадую, як нога марсіанина ступила ярдів за двадцять від моєї голови, глибоко вгрузнула і піднялася, розтрушуючи рінь далеко навкруги. Потім – довгий час гнітючого чекання, і я побачив, як четверо марсіан несуть кудись свого пошматованого товариша. Їхні кроки, спочатку добре чутні, поволі завмирали у димах, по той бік річки, серед широких лук. І тільки тоді я став дуже повільно усвідомлювати, що дивом уник смерті.