Читать книгу Війна світів. Невидимець (збірник) - Герберт Уэллс - Страница 5

Сонце вже заходило, коли я повернувся на вигін. Із Вокінга люди прибували групами, а назад поверталися тільки одиниці. Юрба навколо ями весь час росла. Там уже було, мабуть, кількасот чоловік. Гомін дужчав, люди штовхалися, мабуть, під самим стінками циліндра.

Тривожні думки непокоїли мене. Наближаючись, я почув Стентів голос:

– Назад! Посуньтеся назад!

Повз мене прошмигнув якийсь хлопчина.

– Відгвинчується! – гукнув він на ходу. – Усе крутиться й крутиться. Це мені не подобається. Я забираюся звідсіля.

Я підійшов до юрби. На краю ями були вже сотні людей, які штовхали одне одного, – не поступалися своїм завзяттям навіть кілька статечних дам.

– Він упав у яму! – закричав хтось.

– Назад, назад, – почулися голоси.

Юрба відступила, і я протиснувся вперед. Всі були дуже збуджені. Із ями долинув якийсь дивний невиразний шум.

– Благаю вас, зупиніть тих недоумків! – гукав О’Ґілві. – Адже ж ми не знаємо, що в цій проклятій штуковині!

Я побачив, як один молодик, – гадаю, вокінзький крамарчук, – стояв на циліндрі, але намагався вибратися з ями, куди його зіштовхнула юрба.

Циліндр ізсередини почав відгвинчуватися: вже показалося майже два фути блискучої різьби. Хтось іззаду штовхнув мене. Я оглянувся, та в цю мить верхня частина відгвинтилась і зі дзвоном упала на гравій. Впершися ліктем у сусіда позаду, я знову глянув на циліндр. На перший погляд круглий отвір здавався зовсім чорним. Призахідне сонце сліпило мені очі.

Всі, мабуть, сподівалися, що зараз з’явиться людина, чи може, щось дуже на неї схоже. Я, принаймні, думав саме так. Але стало помітно щось сіре, хвилясте, повзуче; ось блиснули два кружала, наче очі. Потім щось ніби товста сіра гадюка, стало виповзати з циліндра і, похитуючись у повітрі, хилитися в мій бік. Спершу – одне, а там і друге.

Я похолов, за спиною заверещала пронизливо жінка. Я наполовину обернувся назад і, не спускаючи погляду з циліндра, в якому вже з’явилося й друге щупальце, став відступати від ями. Здивування на обличчях почало перетворюватися на жах. Зчинився лемент. Крамарчук намагався видряпатись нагору. Тепер я стояв один і дивився, як люди по той бік ями тікали геть, разом із ними твікав і Стент. Я перевів погляд на циліндр: нездоланний жах охопив мене. Скам’янівши, я все стояв і дивився.

Ось величезна сіра маса, завбільшки, певно, з ведмедя, повільно й натужливо лізла з циліндра. Вибравшись на світло, вона стала блищати, як мокра шкіра. Двоє великих темних очей втупилися в мене. Ця страшна істота мала й обличчя, якщо це можна назвати обличчям. Під очима розкрився рот, безгубі краї його тремтіли й корчились, пускаючи слину. Воно важко дихало і конвульсійно здригалося. Одне щупальце трималося за верх циліндра, а інше розмахувало в повітрі.

Якщо людина не бачила живого марсіанина, гадаю, вона не зможе уявити собі цю огидну потвору: її рот нагадував літеру «V», верхня губа була клинувата, лоба не було, як не було і підборіддя, безупинне тремтіння рота, цілий клубок щупальців, наче в Горгони, голосне дихання в незвичній атмосфері, безпорадність, скутість рухів під дією земного тяжіння й надзвичайно великі пильні очі – все це було страхітливо до нудоти. Потвора мала брунатну, слизьку, як у гриба, маслянисту шкіру; незграбні, повільні її рухи викликали почуття нелюдського жаху. З першої ж зустрічі, з першого погляду мене охопили огида й відраза.

Раптом страховище зникло. Воно перевалилося через краєчок циліндра і впало в яму, як великий шкіряний лантух. Я почув своєрідний ледь чутний крик, і тут за першою істотою в темному отворі з’явилася друга.

Моє зціпеніння у ту ж хвилину зникло. Я повернувся й щодуху кинувся назад, – ярдів, мабуть, за сотню від ями, до дерев. Я біг якось незграбно і раз у раз спотикався, але все рівно не міг відірвати погляду від жахливого видовища.

Серед молодих дерев і кущів дроку, я зупинився, важко дихаючи, і став чекати, що буде далі. Вигін, довкола якого росли сосни, був усіяний людьми. Вони так само, як і я, напівскуті страхом, дивилися на цих істот. Вірніше, на купи гравію біля ями, в яку вони Впали. Раптом – мене знову пройняв жах – я побачив, як щось кругле й темне ворушиться над самим краєм ями. Це була голова хлопчика, який звалився в яму. На тлі багряного заходу вона здавалася чорною. Ось він підніс плече й коліно вгору, але знову зсунувся на дно. Тоді зовсім зник, і до мене ніби долинув його трохи чутний крик. Я мало не кинувся бігти йому на допомогу – тільки страх не дозволив мені рушити з місця.

Все зникло в ямі за купами розкиданого піску. Кожен, хто йшов із Чепгема або Векінга, був би здивований таким видовищем, – велика людська юрба розсипалась по канавах, сховалася за кущі, ворота й огорожі й, зрідка перекидаючись між собою тихим словом або кількома, – пильно дивилась на купи піску. Барильце з пивом чорніло на тлі багряного неба, біля піщаного кар’єру стояли покинуті.