Читать книгу Війна світів. Невидимець (збірник) - Герберт Уэллс - Страница 12

Я вже казав, що мої душевні бурі швидко улягаються. Невдовзі я відчув, що весь мокрий і що мені холодно. На килимку біля ніг вже розлилася ціла калюжа. Майже механічно я підвівся, зайшов до їдальні й хильнув трошки віскі, а тоді пішов переодягнутися.

Після цього я піднявся до кабінету – сам не знаю, чому саме туди. З вікна було видно дерева й залізничну колію, що проходила повз горсельський вигін. Ми з таким поспіхом вибиралися, що забули зачинити й вікно. В коридорі було темно, а супроти світлого краєвиду в отворі вікна кімната теж видавалася темною. Я зупинився на порозі.

Буря вщухла. Вежі Східного коледжу й сосни навколо нього зникли, а далеко на вигоні, в червоному сяйві виднівся піщаний кар’єр. На тлі заграви заклопотано метушилися велетенські й химерні, чорні тіні.

Здавалося, ніби й справді вся околиця у вогні. Широким схилом пагорба танцювали язики полум’я. Тріпотливі й виткі під поривами вітру, вони кидали червоні відблиски на хмари, що мчали по небу. Дим від близької пожежі час від часу затягував моє вікно і ховав марсіан. Що вони роблять, я не міг розгледіти. Постаті їхні окреслювались дуже невиразно, так само важко було побачити, що то за чорний предмет, біля якого вони метушаться. Не видно мені було й пожежі, відблиски якої танцювали на стіні й на стелі кабінету. У повітрі стояв різкий запах горілої смоли.

Я тихенько причинив двері і підкрався до вікна. Переді мною відкрився ширший краєвид – від будинків на станції Вокінг до обгорілих Байфлітських лісів. Щось палало внизу біля залізниці, недалеко від арки. По Мейберійському шляху та на пристанційних вулицях догорали руїни кількох будинків. Спочатку я ніяк не міг розібрати, що саме скоїлося біля залізничної колії; там яскраво палахкотів огонь, лежала якась чорна брила, а праворуч від неї – якісь жовті довгасті предмети. Потім я здогадався, що там сталася залізнична катастрофа. Передні вагони були розтрощені й палали, а задні ще стояли на рейках.

Поміж цими трьома головними джерелами світла – будинками, поїздом та пожежею на околиці Чепгема – слалися чорні смуги землі, покраяні латками охопленого вогнем і задимленого ґрунту. Увесь цей чорний, сплюндрований вогнем простір виглядав, наче гончарня вночі. Людей спершу я не помітив, хоч і дивився досить уважно. Потім розрізнив на станції кілька темних постатей, що одна за одною перетинали залізничну колію.

І оцей вогненний хаос – був той же маленький світ, в якому я безтурботно жив стільки років! Я не знав, що трапилося за останні сім годин, але уже починав підозрювати якийсь зв’язок між цими металевими велетнями й тими неквапливими потворами, які в мене на очах вивалювалися з циліндра. З дивним почуттям стороннього глядача я підсунув до вікна крісло і почав оглядати цей почорнілий краєвид. Найбільше цікавили мене три велетенські чорні постаті, які ходили туди й сюди біля піщаного кар’єру.

Вони були неначе чимось заклопотані. Я запитував себе – що вони там роблять? Невже це розумні механізми? Ні, це ж неймовірно! А може, в кожній отій ходячій вежі сидить марсіанин і рухає її, керує нею, так само як людський мозок керує тілом? Я став порівнювати їх до наших машин і вперше в житті задумався над тим, як виглядав би наш бронепоїзд чи паровоз в очах розумної (хоч і меншу за людину) істоти.

Буря зовсім ущухла, небо знову прояснилось, і над димом пожарищ було видно, як хилиться до заходу крихітна цяточка Марса.

Якась людина підходила до мого саду. Почувши шарудіння біля огорожі, я, раптом скинувши з себе тягар думок, глянув униз і побачив солдата, що ліз через огорожу. При вигляді людської істоти остовпіння моє минуло, і я миттю висунувся з вікна.

– Цс! – прошепотів я.

Солдат, завагавшись, сів на огорожу. Потім таки стрибнув у садок, пригнувся й тихенько пройшов через галявину до рогу будинку.

– Хто там? – пошепки запитав він, зупинившись під вікном і дивлячись угору.

– Куди ви йдете? – запитав я.

– Та хто його знає.

– Шукаєте, де сховатися?

– Еге ж.

– Заходьте в будинок, – запропонував я.

Я зійшов униз, відчинив двері, впустивши прибульця, знову замкнув їх. Солдатового обличчя мені не було видно. Він був простоволосий, а уніформа – розстебнута.

– Господи боже мій! – вирвалося в нього з уст, коли він переступив поріг.

– Що сталося? – поцікавився я.

– І не питайте! – Хоч було темно, я помітив, що він розпачливо махнув рукою.

– Вони стерли нас, просто стерли, – повторював він. Майже механічно солдат пішов за мною до їдальні.

– Випийте віскі, – запропонував я, наливаючи йому добру чарку.

Він випив. А потім важко сів на стілець перед столом, поклав голову на руки й раптом розплакався, схлипуючи, як дитина. Забувши власний недавній розпач, я стояв поруч і здивовано дивився на нього.

Минуло чимало часу, доки він заспокоївся і зміг відповідати на мої запитання. Розповідь його була плутана й безладна. Він був їздовий в артилерії, став до бою тільки близько сьомої. На цей час вигін уже обстрілювали. Казали, ніби перша партія марсіан, прикрившись панцирним щитом, повільно посувається до другого циліндра.

А потім цей щит піднявся на триногу і став першою руйнівною машиною, котру я бачив, коли повертався із Лезерґеда.

Гармату, яку обслуговував мій співрозмовник, встановили поблизу Горсела для обстрілу піщаного кар’єру, та її прибуття лише прискорило події. Коли він з передком від’їздив убік, кінь, потрапивши ногою в якусь нору, впав і скинув його у вибоїну. Тієї ж миті гармату рознесло на шматки, почали рватися снаряди, все навколо запалало, а сам він опинився під купою обвуглених людських і кінських трупів.

– Я лежав тихо, – розповідав він, – очманілий зі страху, а на мене навалилася передня частина кінського тулуба. Вони стерли нас! А запах – Господи боже! Ну чисто як припалене м’ясо! Падаючи, я обідрав спину і лежав так, аж доки не стало трохи легше. Хвилину тому вигляд у нас був, як на параді, – а тут маєш – розбиті, знищені, розчавлені… Вони стерли нас!

Довго він ховався під кінським трупом, крадькома поглядаючи на вигін. Кардиганський полк спробував кинутись із багнетами на яму, але його одразу ж було знищено. Тоді страховисько звелося на ноги й стало спокійно ходити туди-сюди по вигону між небагатьох уцілілих, які стрімголов тікали геть. Його ковпак повертався навкруги та був схожий на людську голову в каптурі, подоба руки тримала якусь незвичайну металеву скриньку, з котрої вихоплювалося іскристе зелене полум’я, а з невеликого патрубка бив тепловий промінь.

За кілька хвилин на вигоні, скільки міг бачити солдат, не лишилося жодної живої душі; вогонь жер і ті дерева, і кущі, які ще не обвуглилися. Гусари стояли на дорозі в неглибокому рівчаку, і солдатові їх було не видно; він лише чув, як зацокотіли кулемети, а потім усе змовкло. Велетень довго не чіпав станції й кількох околишніх будинків, але потім він навів і туди тепловий промінь, і за лічені хвилини містечко обернулося на купу вогненних руїн.

Тоді тепловий промінь раптом погас, і велетень, повернувшись до артилериста спиною, посунув до обгорілого лісу, де лежав другий циліндр.

Цієї миті з ями вийшов іще один металево-блискучий титан. Це страховисько пішло слідом за першим, і солдат тоді обережно поповз по ще гарячому вересовому попелу до Горсела. Йому пощастило втрапити в рівчак, що тягся вздовж дороги, і таким чином він дістався Вокінга. Тут голос оповідача змінився майже на суцільні оклики. Через Вокінг пройти вже було неможливо. Ті мешканці, що уникли смерті, ніби зовсім збожеволіли, а решта попеклася або згоріла живцем. Він обминув пожарища, заховався поміж обгорілих руїн і тут побачив, що один велетень повертається до ями. Чудовисько помітило утікача, вхопило його сталевим щупальцем і вдарило головою об сосну. Коли нарешті настала ніч, артилерист побіг далі й дістався залізничного насипу. Звідси вже він крадькома пішов на Мейбері, у бік Лондона, сподіваючись знайти допомогу і порятунок.

Люди ховалися в ровах і в льохах, багато з тих, що залишилися живі, тікали до Вокінга й Сенда. Артилерист страждав від спраги, поки не побачив поблизу залізничного мосту розбитий водогін, з якого фонтаном струмувала вода.

Оце й усе, що я зміг від нього добитися. Закінчивши свою розповідь, артилерист ніби заспокоївся. Ще раніше він сказав мені, що від полудня нічого не їв. Я знайшов у буфеті трохи баранини й хліба і приніс йому, щоб він підкріпився. Боячись викрити себе, ми навіть не вмикали лампи і раз за разом руками намацували їжу. Доки він розповідав, обриси речей навколо стали проступати в темряві, а за вікном уже було видно поламані дерева і трояндові кущі. Скидалося на те, що галявиною пройшла юрба людей чи зграя тварин. Тепер я вже міг розгледіти й солдатове обличчя, бліде і брудне; певно, й моє було таке саме.

Попоївши, ми тихенько зійшли нагору до мого кабінету, і я знову виглянув із вікна. За ніч наша долина обернулася на попіл. Полум’я вже пригасало. Де був вогонь, тепер тільки диміло. Рештки розбитих і спалених будинків, повалені й обвуглені дерева – все це було заховане від очей нічною темрявою, але зараз виразно постало у світлі суворого ранку. Тільки подекуди щось уціліло: там бовванів білий семафор, тут стояла оранжерея, прозора й чиста серед почорнілих недогарків. Ніколи ще в історії війни не було такого немилосердного суцільного нищення!

Виблискуючи в ранковому світлі, три металеві велетні стояли біля ями, їхні ковпаки оберталися на всі боки, ніби вони милувалися спустошенням як результатом свого розбою. Мені здалося, що яма поширшала. Клуби зеленого диму раз у раз вибухали назустріч світанку, вони здіймалися вихором, розсіювалися й нарешті зникали.

Біля Чепгема височіли вогненні стовпи. Перші сонячні промені перетворювали їх на стовпи кривавого диму.