Читать книгу Війна світів. Невидимець (збірник) - Герберт Уэллс - Страница 11

Від Мейбері-Гіллу до Лезерґеда – близько двадцяти миль. У повітрі стояв аромат сіна, що сушилося на буйних лугах за Пірфордом. З одного боку дороги тягнувся барвистий і духмяний живопліт із кущів шипшини. Стрілянина, яку ми чули дорогою, їдучи з Мейбері-Гіллу, припинилася так само несподівано, як і почалася. На землю спадав вечір, тихий і спокійний. О дев’ятій ми щасливо дісталися до Лезерґеда. Кінь з годину перепочив, а я тим часом повечеряв у родичів і попросив їх дати притулок дружині.

Сама вона всю дорогу мовчала і, здавалося, була пригнічена, немов передчуваючи якесь лихо. Я намагався заспокоїти її, запевняв, що марсіани прикуті до ями власною вагою і що вони зможуть відповзти од своєї схованки ледве на кілька кроків. Але дружина майже не відповідала. Якби не слово, що я дав власникові заїзду, то вона, певно, умовила б мене не пускатися проти ночі в дорогу. О, якби ж я знав… Коли ми прощалися, вона була дуже бліда.

Щодо мене, то я цілий день ходив, ніби в гарячці. В крові вирувало щось подібне до військової лихоманки, яка інколи вражає ціле цивілізоване суспільство. Мене зовсім не лякала нічна поїздка до Мейбері, мені навіть було якось сумно, що вже припинилася стрілянина. Я боявся, що це означає крах марсіанських завойовників, а мені дуже хотілося бути очевидцем їхнього розгрому.

Близько одинадцятої я вирушив назад. Ніч стояла темна. Коли я вийшов із освітленого передпокою, вона видалась мені зовсім чорною. Було парко, як і вдень. Хмари летіли швидко, хоча в кущах не було ані шелесту. Служник родичів засвітив обидва ліхтарі. На щастя, я добре знав дорогу. Дружина стояла в освітлених дверях, доки я сів у візок, а тоді хутко обернулася й пішла в дім. Родичі, що стояли на ґанку, побажали мені щасливої дороги.

Гнітючий настрій жінки майже накрив і мене, та але марсіани знову заволоділи моїми думками. Тоді я ще не знав нічого ані про результати вечірнього наступу, ані про причини, які призвели до сутички.

Проїжджаючи через Окгем (я повертався цим шляхом, а не через Сенд і Олд-Вокінг), я побачив на заході криваво-червону заграву, що дедалі вище підіймалася в небо. Насувалися грозові хмари і змішувалися з багряно-чорними стовпами диму.

Ріплі-стрит була безлюдна. Лише кілька освітлених вікон, але, крім них, жодних ознак життя. Там, де дорога повертає на Пірфорд, я мало не наїхав на гурт людей, що стояли спиною до дороги. Коли я проминав їх, вони навіть не озвалися. Не знаю, чи було їм відомо, що діється за горбом; так само не знаю, чи спали мирно в тих оселях, що повз яких я проїздив, – чи були вони покинуті й порожні, чи мешканці їх з тривогою стежили за страшними подіями цієї ночі.

Від Ріплі до Пірфорда я їхав долиною Вей, і мені не видно було червоної заграви. Коли ж я виїхав на невеличкий горб за пірфордською церквою, заграва з’явилася знову, а дерева уздовж дороги зашуміли, віщуючи наближення бурі. На пірфордській церкві оддзвонили північ, і попереду на тлі червоного неба замаячіли чорні верхівки дерев і дахи Мейбері-Гіллу.

Раптом лиховісний зелений блиск освітив переді мною дорогу і ліс у напрямі Едлстона. Я відчув, що віжки натяглися. Смуга зеленого вогню раптом пронизала темну хмару і впала десь у полі, ліворуч від дороги. Третя летюча зірка!

Слідом за нею сліпуче вдарила фіолетова блискавка навислої грози, і загримів грім. Кінь закусив вудила й помчав навскач.

Я нісся пологим схилом до підніжжя Мейбері-Гіллу. Одна за одною блискавиці краяли небо. Безперервно гуркотів грім, і чути було якийсь дивний тріск, який нагадував роботу величезної електричної машини, аніж звичайну грозу. Миготіння яскравого світла сліпило мені очі, а дрібний град сік обличчя.

Спочатку я дивився тільки на шлях, а потім увагу мою привернула якась дивна химера, що швидко спускалася з протилежного схилу Мейбері-Гіллу. Спершу мені здалося, ніби то мокрий дах якогось будинку, але, коли спалахнула одна, а за нею й друга блискавка, я помітив, що химера пересувається. Дивовижне це було видіння! На мить запала моторошна темрява, а там знову – сліпучий спалах, від якого стало видно немов удень. Червоний будинок сирітського притулку на узвишші, зелені верхівки дерев і ця загадкова штуковина – все було видно напрочуд ясно.

Що то була за химера! Як її змалювати?! Страхітлива тринога, вища за будинки, яка, ламаючи дерева, продирається молодим сосняком; крокуюча машина з блискучого металу, що ступає по вересу. З вершини її спускались якісь сталеві суглобисті линви; гуркіт її ходи зливався з ударами грому.

Мигнула блискавка – і знову з темряви з’явилась тринога. Вона стояла на одній нозі, а дві зависли в повітрі. Зникнувши в мороці, дивна машина знову появилася при світлі блискавки вже на сотню ярдів ближче. Можете уявити собі складаного стільця, що, нахилившись, швидко простує вперед? Отаке видовище показували короткі спалахи блискавиць. Тільки уявіть собі замість стільця встановлену на високій тринозі невідому величезну машину.

Сосни переді мною зненацька розступилися, як розступається гнучкий очерет, коли крізь нього продирається людина. Вони тріщали й валилися, а за хвилину з’явилася друга велетенська тринога, що крокувала немовби просто на мене. А візок мчав їй назустріч! Коли я побачив це друге страхіття, нерви мої не витримали. Не зважуючись глянути на нього ще раз, я щосили смикнув праву віжку. Тої ж миті кінь упав, візок перекинувся, голоблі з тріском переломилися, я відлетів убік і важко плюхнувся в калюжу.

Стрімко я відповз убік і, зіщулившись, причаївся за кущами дроку, ногами усе ще в воді. Кінь лежав нерухомо – сердешна тварина скрутила собі в’язи. При світлі блискавки я побачив чорну поверхню перекинутого візка і колесо, яке й досі продовжувало крутитися. За секунду велетенський механізм пройшов повз мене і став підійматися до Пірфорда.

Зблизька ця штука виглядала ще дивовижніше; очевидно, це був не звичайний механізм, здатний пересуватись у визначеному напрямі, – це була машина з металевою ходою, з гнучкими, довгими і блискучими суглобами (одним вона вхопилася за молоду сосну), що гойдалися й гуркотіли, вдаряючись об сталевий тулуб. Тринога, обираючи собі дорогу, посувалася вперед; бронзовий її ковпак, ніби людська голова, повертався то в один бік, то в інший. Ззаду до тулуба машини було приладнано якусь клітку із білого металу, що скидалася на величезниу рибальську сітку. Коли ця потвора проходила повз мене, я побачив, що з її суглобів вириваються струмені зеленого диму. За хвилину вона вже була далеко.

Ото й усе, що я міг розгледіти при миготінні блискавиць, серед сліпучих спалахів та глухої темряви.

Раз тринога, заглушуючи гуркіт грому, переможно заревла: «Елу! Елу!», а за хвилину вже приєдналася до іншої, що схилилася над чимось посеред поля на півмилі далі. Я певен, що там був третій циліндр із десяти, яких було запущено до нас із Марса.

Кілька хвилин я лежав під дощем, у темряві, й спостерігав при світлі блискавиць, як рухалися в далечині оті страхітливі металеві істоти. Крізь дрібний град їхні силуети то скривалися в імлі, то виринали знову.

Згори сік мене град, знизу – підмочувала калюжа. Минуло чимало часу, доки я оговтався, вибрався з калюжі та подумав про власну безпеку.

Неподалік на картопляному полі стояла дерев’яна сторожова халупа. Я підвівся і, нахилившись, якомога непомітніше побіг туди. На мій стукіт ніхто не відповів (може, там нікого й не було), і тому я, криючись од тих страхітливих машин, поплазував канавою до Мейберійського лісу; там уже, ховаючись у сосняку, мокрий і закляклий, став прокрадатися до свого дому. Я блукав між деревами, неспроможний у темному лісі натрапити на будь-яку стежку; блискавки спалахували рідше, зате град сипав крізь віття, немовби з мішка.

Якби я збагнув усе, що діялося навколо, то відразу повернув би через Байфліт і Стрит-Кобгем до Лезерґеда. Та під впливом цього нічного мороку, страшенної втоми, химерності всіх цих подій – я вже не міг думати; тіло моє нило, я був наскрізь мокрий, засліплений і оглухлий від грози.

У мене залишилося єдине бажання – щонайшвидше дістатися додому. Спотикаючись між деревами, я впав у яму і побив коліна; нарешті таки натрапив на стежку, що вела до військового коледжу. Піщаним схилом ринув справжній каламутний потік, підхоплюючи разом із собою все навкруги. Раптом якийсь чоловік у темряві налетів на мене і мало не звалив із ніг. Він скрикнув зі страху, метнувся вбік і зник раніше, ніж я встиг отямитись і озватися до нього.

Буря так лютувала, що я на превелику силу видряпався на горб. Я йшов із лівого боку дороги, тримаючись ближче до загорожі. Уже майже на вершині горба я спіткнувся об щось м’яке і при світлі блискавки побачив під ногами купу темної одежі й пару черевиків. Блискавка швидко мигнула, і я не встиг розгледіти, хто це був. Я почекав нового спалаху. Тоді я побачив, що це кремезний чоловік у простенькій, ще не старій одежі. Він лежав якось незвично, уткнувшись у штахети і навалившись власним тілом на голову, так, наче на огорожу він налетів зосліпу.

Переборюючи відразу (це було цілком природно, бо я ніколи в житті не торкався трупа), я поклав чоловіка горілиць, – перевірити, чи б’ється серце. Він був мертвий. Мигнула ще раз блискавка й освітила йому лице. Я аж здригнувся: це був господар «Мурого пса», той самий, в якого я найняв візок.

Обережно переступивши труп, я пішов горбом далі. Потім, пробираючись додому, я проминув поліцейську дільницю і військовий коледж. На схилі горба вогню не було, хоча з вигону поблискувало червоне полум’я і крізь заслону граду пробивалися руді стовпи диму.

Більшість будинків, як це було видно при світлі блискавки, залишилися неушкоджені. На шляху біля військового коледжу лежало якесь темне груддя. Недалеко від Мейберійського мосту з дороги чулися голоси, хтось там ходив, але мені забракло духу гукнути до них або підійти ближче. Я ввійшов у свій будинок, замкнув двері, а потім іще накинув гачок і, хитаючись, біля самих східців звалився на підлогу. У мене перед очима стояли металеві страховиська й те тіло, що врізалося в огорожу. Так я и сидів, притулившись спиною до стіни, зіщулившись й тремтячи.