Читать книгу Війна світів. Невидимець (збірник) - Герберт Уэллс - Страница 14

Відчувши несподівану силу земної зброї, марсіани відступили до початкових позицій на Горсельському вигоні. Вони квапилися перенести рештки свого пошматованого товариша і тому зовсім не зважали на таких нікчем, як я. Якби вони залишили свого товариша й рушили далі, то, крім кількох батарей дванадцятифунтових гармат, до самого Лондона не зустріли б опору і, звичайно, досягли б столиці раніше, ніж туди дійшла б звістка про їх наближення. Напад був несподіваний, жахливий і нищівний, як землетрус, що сто років тому зруйнував Лісабон.

Проте марсіани не квапилися. Через кожні двадцять чотири години з космічного простору циліндр за циліндром їм надходила допомога. А тим часом командування війська й флоту, усвідомивши страшну силу нападника, почало гарячково готуватися до оборони. Щохвилини на позиції прибували нові й нові гармати. Уже ввечері неділі в кожному гайку, в кожній приміській дачі на схилах горбів під Кінгстоном і Річмондом чорніли націлені жерла замаскованих гармат. А то тут, то там по обгорілих спустошених полях навколо табору на горсельському вигоні, по спустошених селах, між купами чорних обвуглених недогарків сосняка – підкрадалися сміливці з геліографами, маючи завдання повідомляти артилерію про наближення марсіан. Але марсіани відчули силу нашої артилерії і небезпеку в наближенні людей – всякого, хто тепер насмілився би наблизитись до циліндра, спіткала б смерть.

Очевидно, марсіани витратили післяполудневий час на перенесення всього необхідного з другого й третього циліндрів (згодом я дізнався, що другий упав на гольфовому майданчику під Едлстоном, третій – поблизу Пірфорда) до ями на Горсельському вигоні. Після цього один марсіанин став на варті серед почорнілого вересу й зруйнованих будинків, а решта залишили бойові машини і спустилися до ями. До пізньої ночі вони завзято працювали, і над ямою здіймалися стовпи густого зеленого диму, який було видно з пагорбів Мерроу і навіть, як розповідали, із Бенстеда й Епсома.

Марсіани позаду мене готувалися до нового наступу, а переді мною люди збирали сили для відсічі. Я з невимовними труднощами крізь огонь і дим пробивався із Вейбриджа в Лондон.

Помітивши порожній човен, який несла течія, я скинув з себе мало не весь змоклий одяг, підплив до нього і на човні вибрався зі страшного пекла. У човні весел не було, але я гріб просто руками, наскільки то було можливо, якщо руки ошпарені. Так повільно плив я за течією в напрямі Голіфорда й Волтона, щоразу, з цілком зрозумілих причин, озираючись назад. Я тримався річки, бо у воді найкраще було рятуватися, якби велетні поновили наступ.

Разом зі мною текла й вода, що нагрілася від затопленого марсіанина, і я десь милю через туман не міг розрізнити берегів. Щоправда, один раз я побачив низку чорних постатей, що тікали із Вейбриджа. Голліфорд, здавалося, зовсім спорожнів; над берегом горіло кілька будинків. Дивно було бачити, як серед білого дня під блакитним небом палало тихе покинуте місто, оповите димом та полум’ям, – ніколи ще у житті не бачив я пожежі без метушливої юрби. Трохи далі, на обмілині, димів і горів очерет, а хвиля полум’я котилася від нього далі на поле, де лежало сухе сіно.

Я був настільки знесилений після пережитого, а вода в річці була така гаряча, що довгий час я плив, поклавшись тільки на волю течії. Потім знову прокинувся страх, і я почав гребти руками. Сонце палило голу спину. Нарешті, коли за поворотом я побачив Волтонський міст, втома й лихоманка взяли гору над страхом. Я причалив до мідлсекського берега і ледь живий упав на густу траву. Була вже, мабуть, четверта чи п’ята година. Я трохи спочив, а тоді схопився на ноги й пройшов, мабуть, з півмилі, не зустрівши жодної душі; потім знову приліг у затінку під живоплотом. Пригадую, що дорогою я марив, щось промовляючи сам до себе. Мене страшенно мучила спрага, і я дуже шкодував, що не напився води з річки. Дивно, але я чомусь сердився на дружину: мене дратувало, що я не міг дістатися Лезерґеда.

Мабуть, я задрімав, бо ясно не можу пригадати, коли з’явився священик. Пам’ятаю, що він сидів, задерши догори чисто виголене обличчя, і тупо дивився в бліді відблиски вогнів; рукави його сорочки були в сажі. Небо вкривали хмарки, прозорі й легкі, немов пір’їни, вони застигали в надвечірньому золоті літнього сонця.

Я підвівся і сів. Мій рух привернув його увагу, і він поглянув на мене.

– Чи нема у вас води? – запитав я.

Він похитав головою.

– Уже цілу годину ви просите води, – сказав він.

Десь хвилину ми мовчки дивилися один на одного. Напевно, мій вигляд здавався йому чудним: я був напівголий, мокрі штани та шкарпетки були всім моїм одягом, тіло було попечене, лице і спина почорніли від диму. Його ж обличчя було мляве, спокійне, майже біле кучеряве волосся спадало на низьке чоло, великі блакитні очі втупилися у далечінь. Говорив він, наче рубав, і постійно поглядав кудись убік.

– Що діється? – промовив він. – Що все це означає?

Я тільки глянув на нього й нічого не відповів.

Він простер тонку білу руку і мало не заголосив:

– Як це сталося? За які гріхи така покута? Після ранньої відправи пішов я прогулятися, а тут нагло – вогонь, землетрус, смерть! Содом і гоморра! Вся наша праця пішла за вітром, уся праця… І хто вони такі, ті марсіани?

– А хто такі ми? – насилу промимрив я.

Він обхопив коліна руками і знову повернувся до мене. Якийсь час він мовчки дивився в моє обличяч.

– Я ходив по дорозі, щоб освіжити голову, – повторив він. – І раптом – вогонь, землетрус, смерть!

Він замовк; підборіддя його мало не торкалося кілець.

Потім він знову заговорив, розмахуючи руками:

– Уся праця… всі недільні школи… В чому наша провина? В чому провина Вейбриджа? Все зникло, все зруйновано… Церква! Ми відбудували її тільки три роки тому… І от вона стерта з лиця землі! За що?

Він знову помовчав і заговорив, неначе божевільний:

– Дим від цього пожарища вічно підноситиметься до неба!

Його очі блиснули, пальцем він вказував на Вейбридж.

Я здогадувався, що він душевнохворий. Трагедія, яку йому довелося побачити, спричинила його божевілля.

– Далеко звідси до Санбері? – спитав я.

– Що ж робити? – промовив він. – Невже ці страховиська всюди? Невже земля в їхній владі?

– Далеко звідси до Санбері? – повторив я запитання.

– Тільки сьогодні я служив обідню…

– Обставини змінилися, – спокійно відповів я. – Не впадайте у відчай. Ще є надія.

– Надія!

– Так, надія, попри весь цей жах!

Я виклав йому свою думку щодо нашого теперішнього становища. Спершу він слухав з цікавістю, але потім збайдужів і відвернувся.

– Це початок кінця, – урвав він мене. – Це кінець. Це Страшний суд. Люди молитимуть гори і скелі впасти на них…

Його слова підтвердили мою здогадку. Зібравшись на думці, я підвівся і поклав руку йому на плече.

– Ви ж чоловік, – сказав я. – Ви просто втратили голову. Віра перевіряється тим, як вона може встояти перед нещастям. Подумайте, скільки разів в історії людства бували землетруси, потопи, війни і виверження вулканів. Чому Бог повинен був зробити виняток для Вейбриджа? Бог не страховий агент.

– Як нам врятуватися? – раптом запитав він. – Вони невразливі, вони безжальні…

– Що сильніші вони, то розумнішими й обережнішими мусимо бути ми, – відповів я. – До речі, одного з них убили три години тому.

– Убили? – вигукнув він. – Хіба можна вбити вісника Божого?

– Я бачив це, – вів я далі. – Просто ми з вами потрапили в самий центр подій, от і все.

– Що це в небі? – спитав він.

Я пояснив, що це сигнали геліографа і що вони означають, що люди поспішають нам на допомогу.

– Ми перебуваємо в самій гущі подій, хоча навкруги все спокійно. Наближається гроза. Ось там, здається, марсіани, а в напрямі до Лондона, там, де пагорби Річмондом і Кінгстона, під прикриттям дерев риють траншеї і встановлюють гармати. Марсіани, ймовірно, підуть по цій дорозі.

Він схопився і жестом зупинив мене.

– Слухайте! – сказав він.

Від далеких пагорбів за річкою долинав гул гармат і якийсь страшний крик. Потім запала тиша. Жук перелетів через огорожу. На заході димом затягувало Вейбридж і Шеппертон. У небі блищав місяць.

– Нам треба йти цією стежкою на північ, – сказав я.