Читать книгу Крилата смерть - Говард Лавкрафт, Говард Филлипс Лавкрафт, Adolphe de Castro - Страница 10

Коли світ став старим і здатність дивуватися покинула людей, коли сірі міста здійнялися у задимлене небо похмурими потворними вежами, в тіні яких нікому й на гадку не спадало мріяти про сонце або розквітлі навесні луки, коли просвіта зірвала з Землі її прекрасне покривало і поети взялися співати лише про зламані фантоми з мутними, спрямованими всередину себе очима, коли це настало й дитячі мрії відійшли назавжди, знайшовся чоловік, котрий подався у позамежні сфери шукати мрії, що покинули землю.

Про ім’я й оселю цього чоловіка писали мало, бо вони належали світу, що ледь прокидався, однак і про те, й про інше писали щось незрозуміле. Але нам достатньо знати, що він жив у місті, оточеному високим муром, в якому панували вічні сутінки; що він працював увесь день – від зорі до зорі, а ввечері повертався до своєї кімнати, в якій вікно визирало не на поля чи гаї, а на дитинець, куди у тупому розпачі витріщалися й інші вікна. Із дна цього колодязя виднілися лише стіни та вікна, хіба що іноді, якщо майже вибратися з вікна назовні, можна було побачити крихітні зіроньки, що пропливали повз.

А позаяк мури та вікна рано чи пізно можуть звести з розуму людину, котра багато читає і багато мріє, то мешканець цього покою звик щоночі висуватися з вікна, щоб хоч краєчком ока побачити щось, що не належить до земного світу з його сірими багатоповерховими містами.

За багато років він став давати імена зорям, що повільно пливли, і проводжати їх зацікавленим поглядом, коли вони, на жаль, вислизали геть, поки його очам не відкрилося багато такого, про що пересічні люди й не підозрюють. І ось однієї ночі, здолавши майже бездонну прірву, жадані небеса спустилися до вікна цього чоловіка і, змішавшись із повітрям його кімнати, зробили його частиною їхніх казкових див.

У його покої з’явилися непокірні потоки бузкової півночі, що виблискували золотими краплинками, туди вихором увірвалися клуби пилу та вогню з позамежних сфер із таким запахом, якого на землі не буває. Наркотичні океани шуміли там, запалені сонцями, про які люди не мали ні найменшого поняття, і в їхніх немислимих глибинах плавали небачені дельфіни та морські німфи. Безголоса й безмежна стихія охопила мрійника і забрала його з собою, не торкаючись тіла чоловіка, котрий нерухомо завис на самотньому підвіконні, а потім багато днів, яких не злічити земним календарям, потоки з позамежних сфер ніжно несли чоловіка до його мрій, до тих самих мрій, про які людство давно забуло. І ніхто не знає, скільки тимчасових циклів вони дозволили йому спати на зеленому, підігрітому сонечком березі, овіяному ароматом лотосів і прикрашеному їхніми багряними зірками.