Читать книгу Крилата смерть - Говард Лавкрафт, Говард Филлипс Лавкрафт, Adolphe de Castro - Страница 6

Про задоволення та страждання, які люди отримують від уживання опіуму, написали чимало книг. Захоплення й жахіття Де Квінсі та штучний рай Бодлера збережені й викладені з умінням, яке робить їх безсмертними; тому світ чудово обізнаний про принади та лячні таємниці тих примарних реалій, в яких тоне захоплений мрійник. Але скільки б не торочили, іще жодна людина не наважилася проникнути у природу фантастичних видінь, що відкриваються уяві, ніхто навіть натяком не вказав напрямки невідомих шляхів, якими нездоланно тягне того, хто вживає наркотики.

У своїх снах Де Квінсі переносився до Азії, цієї обителі химерних тіней, чия давнина, що пережила безліч рас та епох, забирає молодість у людини; але піти далі він не наважувався. Ті ж, хто переступав фатальну межу, рідко звідти поверталися; і навіть повертаючись, вони або мовчали, або впадали в божевілля.

Я приймав опіум усього лише раз – у часи чуми, коли лікарі медикаментами намагалися тамувати агонію, вилікувати яку були неспроможні. Мені дісталася надмірна доза – лікар ледь тримався на ногах від напруги й утоми, а я вирушив у далеку мандрівку. Зрештою, я повернувся і залишився живий, але мої ночі з того часу були наповнені дивними спогадами, і я заборонив лікарям будь-коли знову давати мені цей наркотик.

Біль і бухкання у голові були зовсім нестерпними, коли мені дали опіум. Про майбутнє я не турбувався: втеча від болю за допомогою ліків, сну або смерті була моїм єдиним прагненням. Гарячковий стан не дозволяє точно встановити момент переміщення: мені здається, що це сталося одразу після того, як бухання перестало завдавати мені болю. Як я вже казав, мені дісталася надмірна доза, і моє сприйняття тієї миті було далеким від нормального. Відчуття падіння, дивно відокремлене від поняття тяжіння та спрямування, приголомшило мене. Підсвідомо я вловлював рух незліченного рою істот, нескінченно відмінних за своєю природою від людини, що кружляли навколо мене. Іноді мені здавалося, що я завис у порожнечі, а повз мене линуть всесвіти й епохи. Несподівано біль припинився, і бухкання почало сприйматися як якась зовнішня сила, що не знаходила відгуку всередині. Падіння також припинилося, поступившись місцем відчуттю тривожного та нетривалого спокою. Але варто було мені прислухатися, як оглушливе бухкання перетворилося на величезне неспокійне море, чиї злісні вали мордували невідомий пустельний берег. Цієї миті я розплющив очі.

Якийсь час предмети, що оточували мене, виглядали розмитими, наче зображення, яке втратило фокус, але поступово я виявив, що перебуваю сам-один у незнайомій, прекрасно прибраній кімнаті, освітленій безліччю вікон. Про точне місце свого перебування я не мав ані найменшого поняття, бо мої думки досі залишалися розпорошеними. Різнобарвні килими та шпалери; майстерно виготовлені столи, крісла, отоманки та канапи; ажурні вази й орнаменти справляли враження чогось екзотичного, хоча й не зовсім чужорідного. Але не речі заволоділи моєю свідомістю. Повільно, з важкою невідворотністю заповзаючи в розум та пригнічуючи інші враження, прийшов запаморочливий страх невідомості – страх тим більший, що я не міг збагнути його природу; всі мої почуття поглинуло відчуття небезпеки, що насувалася, – не смерть, але якась безіменна нечувана почвара, невимовно моторошна й огидна.

Тепер стало зрозуміло, що джерелом мого страху було приховане бухкання, безперервне відлуння якого шалено калатало в моєму стомленому мозку. Здавалося, що воно надходило іззовні і знизу кімнати, в якій я стояв: його глухі удари вигадливо перепліталися з жахливими образами, які породжувала моя уява. Якась моторошна істота причаїлася за оздобленими шовком стінами; у глибині стрілчастих вікон, що оточували мене, стискалися та уникали погляду його темні тіні. Намагаючись не визирати назовні, я знайшов фіранки й опустив їх; потім за допомогою кресала і трута, які побачив на одному з маленьких столиків, я запалив безліч лоївок, розставлених уздовж стін у витончених свічниках. Штучне світло й затулені вікна до певної міри заспокоїли мої нерви: єдине, від чого мені не вдалося відгородитися, було монотонне бухкання, яке заповнювало кімнату. Однак тепер, коли я почувався впевненіше, цей звук став настільки ж чарівним, наскільки лячним був раніше, і мною опанувало суперечливе бажання знайти його джерело. Відсунувши оксамитову фіранку в кутку кімнати, я побачив невеликий, багато оздоблений коридор, що закінчувався глибокою віконною нішею і різьбленими дверима. Усе моє єство нестримно вабило до цього вікна, тоді як кепсько усвідомлене передчуття, здавалося, з такою ж силою утримувало мене. Підійшовши ближче, я розрізнив удалині хаотичний вихор води, що розсипався пилом, щойно я визирав назовні.

Перед моїми очима постало видовище, недоступне досі жодному зі смертних; лише гарячкова фантазія або пекло опіуму могли породити його. Будівля, в яку я потрапив, височіла на крихітній ділянці суходолу, точніше на тому, що від неї лишилося. Триста футів прямовисної стіни відокремлювали мене від буранів водяного шаленства. Обабіч будівлі відкрилися свіжовимиті прірви червоної глини, тоді як важкі хвилі переді мною іще продовжували накочуватися і з моторошною розміреністю пожирати вцілілий клаптик землі. За милю або більше від стін підіймалися й опадали грізні вали щонайменше п’ятдесяти футів заввишки. Далі, біля самого виднокраю, хижими шуліками застигли темні хмари фантастичних форм. Темно-багряні, майже чорні хвилі чіплялися за податливі червонясті береги, немов якісь незграбні жадібні руки. Здавалося, злий дух води оголосив нещадну війну тверді, натхненний похмурим небом.

Оговтавшись нарешті від заціпеніння, в яке впав через це надприродне явище, я раптом виявив, що мої страхи були немарними. Поки я витріщався, берег помітно скулився, і залишалося зовсім небагато часу до тієї миті, коли підмита жорстокими валами будівля неминуче зануриться в темну безодню хвиль. Відвернувшись, я мимоволі поквапився у протилежний від вікна бік, знайшов дверцята й увійшов досередини, без вагань замкнувшись на ключ химерної форми, що стирчав у замковій щілині.

Нове потрясіння чекало на мене, коли замість звичайного інтер’єру будинку мої очі уздріли безкрайній піщаний пляж. Велетенська дюна розділяла океан, і по обидва боки від неї панували ворожі стихії. Ліворуч велично здіймалося море з великими зеленими хвилями, що мирно перекочувалися під сліпучим сонцем; щось у сяйві сонця і його розташуванні збентежило мене, однак я досі не можу сказати, що це було… Праворуч води світлішали: їхню спокійну блакить відтіняло похмуре небо, що нависло над ними. Із цього боку берег дюни здавався швидше білим, ніж червонястим.

Краєвид суходолу змусив мене неабияк здивуватися: нічого з густої рослинності, яка вкривала острів, не було схоже на бачене мною досі. Гаряче повітря та яскравість зелені схиляли до думки про близькість до екватора, проте, крім всюдисущих пальм, мій погляд не знаходив жодної знайомої тропічної рослини. Оселя, яку я щойно покинув, виявилася дуже малою – трохи більшою за котедж. Її архітектурний стиль був надприродною сумішшю західних і східних форм: по кутках застигли мармурові коринфські колони, на даху з червоної черепиці височіла китайська пагода. Від дверей простяглася доріжка напрочуд білого піску, близько чотирьох футів завширшки; обабіч неї гойдалися пальми та незнайомі квіти. Витягнувшись уздовж білого берега, доріжка провадила у глиб острова, перетинаючи високий піщаний бархан. Усе моє єство охопила жага припустити уздовж цієї дороговказної стежини, ніби невідомий зловісний дух води переслідував мене. Після невеликого підйому я досягнув вершечка піщаного гребеня; за моєю спиною залишився і котедж, і збурені води; зелене море по один і синє море по інший бік дюни, й невимовлене прокляття, що опускалося над ними. Я ніколи не обертався назад, хіба у снах… Кинувши останній погляд, я рішуче подався у глиб острова, що розкинувся переді мною.

Стежка, як я вже казав, тяглася уздовж світлого берега. Попереду та праворуч розкинулася чудова долина, вкрита хиткими заростями тропічних трав, вищими за людський зріст. На самому обрії виділялася величезна пальма, листя якої зачаровувало і, здавалося, кликало мене. До цього часу мій страх уже розвіявся, однак варто було мені зупинитися і в знемозі присісти на стежку, безцільно пересипаючи в долонях теплий пісок, як нове раптове відчуття тривоги охопило мене. Щось невимовно небезпечне причаїлося у шарудінні високої трави, посилюючи зловісний гуркіт, що долинав із моря, і я схопився, вигукуючи гучно та недолуго:

– Хто тут? Хто мене лякає?

У пам’яті спливла давня класична історія про тигра, яку я читав колись у дитинстві. Редьярд Кіплінґ, так звали її творця, якого я згадав із неймовірними зусиллями, анітрохи не дивуючись гротескності порівняння його з давніми класиками. Маючи намір негайно розшукати цю книгу, я був готовий повертати назад до котеджу, проте власна розсудливість і заклик пальми зупинили мене.

Не знаю, чи було в моїх силах опиратися чарівному поклику пальми: бажання досягти її запанувало над усіма моїми іншими почуттями. Зійшовши зі стежки, я став дертися навкарачки схилом долини, незважаючи на страх перед зміями, які могли ховатися у траві. Іноді гуркіт моря ставав нестерпним, зливаючись із підступним шелестом неймовірних трав, і я часто зупинявся, у розпачі затуляючи вуха руками, але звук не відступав. Здавалося, минули епохи, перш ніж я доповз до пальми і ліг у її рятівній тіні.

Нові події, що трапилися після цього, наповнили мою душу суперечливими відчуттями жаху та захоплення: мене аж тіпає, коли згадую чи переказую їх. Заледве я влаштувався під розлогим листям, як переді мною виникло маля небаченої краси. Наділена рисами янгола та фавна, ця дивна істота, здавалося, випромінювала сяйво у густій тіні дерева. Маля усміхнулося і простягло руку, але перш ніж я підвівся й озвався, повітря пронизала дивна мелодія, яку виконував хор невидимих співаків. Високі та низькі ноти зливалися в ефірній гармонії. До цього часу сонце вже опустилося за обрій, і в сутінках я побачив променистий ореол навколо голови дитини. Кришталевим голоском вона звернулася до мене:

– Це кінець мандрівки. Ми зійшли із сяйливих зірок, щоб забрати тебе та перенести до щасливого міста Тело за потоками Арінуріан.

Поки маля промовляло, я розрізнив м’яке сяйво між листям пальми та піднявся з землі, щоб привітати співаків, чиї голоси щойно почув. Це були боги – він і вона, бо такої краси не мають прості смертні. Вони взяли мене за руки та покликали:

– Ходімо з нами, адже ти чув наші голоси. За Чумацьким Шляхом і потоками Аренід є бурштинові міста, блискучі куполи яких віддзеркалюють зорі. Хвилі блакитних річок несуть наші кораблі до Кітаріона Семи Сонць, де не вмирають молодість, врода та щастя. Лише богам дозволяють жити у блакитних річках Телу, але серед них будеш жити і ти.

Слухаючи, немов зачарований, їхні голоси, я набагато пізніше усвідомив зміну в своєму оточенні. Пальма, яка донедавна вкривала тінню моє втомлене тіло, опинилася тепер на певній відстані й була значно нижчою за мене. Розлучившись із земним тяжінням, я ширяв у повітрі в супроводі світлого сонму повитих виноградними лозами парубків і дівчат із розвіяним за вітром волоссям і щасливими обличчями. Ми повільно линули, нас підхопив ніжний бриз, що підіймався не з Землі, а із золотистої туманності, і маля прошепотіло мені, що я не повинен озиратися назад, на сферу, яку щойно покинув. Юнаки та юнки співали чудових пісень під акомпанемент лютень, і я почувався зануреним у щастя і спокій, недоступні в минулому житті, коли вторгнення єдиного звуку вмить змінило мою долю і зруйнувало душу. Немов у глузливій демонічний злагоді, крізь дивовижні переливи лютень пробилося далеке бухкання невидимого океану. Щойно відгомін похмурих валів торкнувся мого слуху, я враз забув усі попередження дитини і поглянув униз на приречену планету.

Крізь хвилі ефіру я бачив, як обертається проклята Земля, обертається вічно, з бурхливими морями, що гнівно гризли дикі пустельні береги та розбивали піну об примарні вежі покинутих міст. У страшному місячному сяйві застигли ландшафти, яких мені не до снаги описати і які важко забути: пустелі мертво-сірої глини та руїни на місці колись багатолюдних долин і селищ; вири збурених вод на місці, де колись височіли могутні замки моїх пращурів. Навколо полюсів клекотіли болота смердючих папоротей і міазми випарів, що шипіли під натиском нескінченних навал хвиль, які вихлюпувались і рвалися з глибин, що сіпалися. Оглушливий гуркіт розколов ніч, і в пустелі пустель виникла паруюча розщелина. Темний океан продовжував пінитися та клекотіти, пожираючи пустелю ущелиною, що розросталася навсібіч. Не залишилося землі, крім грудок глини, що провалювалися у запінений океан.

І раптом мені здалося, що збурені води злякалися; ніби розгніваний бог пекла погрожував невгамовним хвилям, які вже нічого не могли вдіяти. Пустельна твердиня випила фатальну чашу: океан поглинув її залишки і влився у запалену вирву, одразу віддаючи все завойоване. Стікаючи з поверхні затоплених земель, він знову сіяв смерть і руйнацію. Вода, що повільно сочилася, відкривала похмурі таємниці століть, коли час був молодий, а боги ще не народилися. Поверх хвиль спиналися порослі водоростями гострі шпилі. Місяць запалив бліді лілії світла на мертвому Лондоні. Париж піднявся зі своєї сирої могили, щоб обсипатися зоряним пилом. За ними здіймалися нові шпилі та масиви, могутніші та давніші, які належали невідомим расам.

Хворобливе бухкання стихло, залишилося лише неземне ревіння та шипіння вод, що спадали у розщелину. Грозові хмари потіснила пара, що виходила із надр і щільною завісою огортала принишклу Землю. Її дихання обпікало мені обличчя та руки. Я зі страху озирнувся на своїх супутників, але вони зникли. Потім усе несподівано урвалося, і я не пригадаю нічого аж до тієї миті, коли очуняв, одужуючи на лікарняному ліжку. І тільки хмари пари, що вирвалися з пащі Плутона, приховували поверхню від погляду; вся твердиня сіпнулася у раптовій агонії божевільного гуркоту. Приголомшливий грім, розгул вогню та диму трясонули тремтливий ефір і далеко відкинули у холодну порожнечу нічне світило.

А коли дим розсіявся, я знову поглянув на Землю, але на тлі холодних глузливих зірок розрізнив лише помираюче Сонце та бліді лики скорботних планет, які оплакували свою сестру.