Читать книгу Крилата смерть - Говард Лавкрафт, Говард Филлипс Лавкрафт, Adolphe de Castro - Страница 4

На вершині гори, набряклі схили якої біля підніжжя стовбурчаться волохатим лісом, нахабно розкинувши вузлуваті дерева, вінцем на ложі трав стоїть замок моїх пращурів. Зі століття в століття визвірилися зубці стін, що тримають у шорах сувору, порепану зморшками місцевість, прийнявши під своє заступництво гордовитий замок, який змагається давністю, судячи з величного силуету, із замшілими мурами. Стародавні вежі, овіяні вихором поколінь, у численних виразках, залишених міцною отрутою часу, що діє повільно, але, напевно, в епоху феодалізму славилися по всій Франції, наводячи жах на одних і захоплюючи інших. Бійниці й укриття бачили баронів, графів і навіть королів, готових битися до останнього, й ніколи відлуння кроків завойовників не лунало у просторих замкових залах.

Однак з тієї героїчної пори все змінилося. Бідність, що лише трохи відрізнялася від крайньої нужди, і гординя, яка не дозволила спадкоємцям осквернити своє славетне ім’я гендлярськими аферами, прирекли на погибель колись незайману пишноту володінь. Тож тутешні мури осіли, здичавіла буйна рослинність парку, пересохлий рів був наповнений багном, пощербилися внутрішні дворики, похилилися башточки, покривилася підлога, зникла оздоба, а побляклі гобелени доповнювали сумну повість про збіднілу розкіш. З роками одна з головних веж завалилася, потім настала черга й інших. Чотириверха колись фортеця стала одноверхою, а місце могутнього лорда зайняв його зубожілий нащадок.

Тут, в одному з просторих і похмурих приміщень замку, мешкав я, Антуан, останній із приреченого графського роду С., який уперше побачив світ дев’яносто років тому. Ці стіни, як і схили гори, позначені темними похмурими хащами, балками та гротами, були свідками перших років мого безрадісного життя. Своїх батьків я не знав. Мій батько загинув, коли мав тридцять два роки. Це сталося за місяць до мого народження: його вбила каменюка, що зірвалася з напівзруйнованого парапету. Моя мати померла під час пологів, тому я опинився під опікою слуги, чоловіка дуже гідного і з кебетами в голові. Якщо мене не зраджує пам’ять, його звали П’єром. Я був єдиною дитиною. Самотність, яка оточила мене відразу ж після народження, лише міцніла завдяки діям мого вихователя, котрий усіляко припиняв будь-яке спілкування із селянськими дітьми, чиї родини мешкали всюди на рівнині, яка розкинулася біля підніжжя гори. У ті часи П’єр пояснював свою заборону тим, що синові шляхетського роду негоже приятелювати з плебеями. Тепер я знаю, що справжня причина ховалася в іншому: він хотів уберегти мої вуха від вигадок про фатум, який із покоління в покоління переслідував мій рід. Ці історії, щедро прикрашені, заповнювали дозвілля орендарів, котрі сиділи вечорами перед розпаленим комином.

Самотній, покинутий напризволяще, я гаяв роки свого дитинства, година за годиною вивчаючи старовинні фоліанти, якими рясніла похмура бібліотека замку, безцільно тиняючись або одержимо розганяючи віковічну пилюку в фантастичному лісі, що прикривав наготу гори біля її підошви. Ймовірно, таке гаяння часу і стало причиною того, що тінь меланхолії досить рано полонила мій розум. Студії та дослідження навівали спогади про похмуру таїну дикої природи і завжди мали для мене особливу принаду.

Вченість не була моїм шляхом: навіть ті крихти знань, які мені вдавалося виловити, пригнічували мене. Очевидна нехіть мого старого вихователя заглиблюватися в історію моїх пращурів по батьківській лінії загострювала той жах, який пронизував кожну згадку про обійстя і мимоволі передався мені. На виході з дитинства я зумів зліпити докупи недоладні уривки фраз, що злітали з неслухняного язика старого базіки і мали стосунок до якихось обставин, що з роками перетворилися для мене з дивних на клопітно-болісні. Рано прокинулися в мені лихі передчуття, пробуджені обставинами, які супроводжували смерть моїх предків, графів із роду С. Спершу я пояснював собі їхню передчасну кончину природними факторами, вважаючи, що походжу з родини, в якій чоловіки просто довго не живуть, проте з віком став замислюватися про нечіткі старечі оповідки, в яких мова часто заходила про прокляття, що зі століття в століття відмірюють носіям графського титулу термін життя лише у тридцять два роки завдовжки. Коли мені минув двадцять один рік, старий П’єр вручив мені рукописну книгу, яка переходила, за його словами, упродовж багатьох поколінь від батька до сина з тим, аби кожен новий власник продовжив літопис роду. Книга містила вражаючі записи, і їхнє уважне вивчення анітрохи не розвіяло мої похмурі передчуття. У той час віра в усе містичне пустила глибоке коріння в моїй душі, і я був не в змозі вигнати її та поставитися до неймовірної оповідки, яку я всотував рядок за рядком, як до ганебної вигадки.

Рукопис переніс мене в минуле, у тринадцяте століття, коли замок, в якому я народився і виріс, був грізною та неприступною твердинею. Саме в ті часи з’явився в наших володіннях один чоловік, дуже примітний, хоча й низького стану, в якому йому поступалися лише селяни. Його звали Мішель, утім, його більше знали як Мові, тобто Злий, позаяк про нього йшов лихий поголос. Він виснажував себе пошуками філософського каменя й еліксиру молодості і мав славу адепта чорної магії й алхімії. У Мішеля Злого був син, його звали Шарль. Юнак так само добре розумівся на окультних науках, як і його батько, тому його всі називали Ле Сорсі, тобто Чаклун. Порядні люди цуралися цієї пари, підозрюючи, що батько і син практикують нечестиві ритуали. Подейкували, що Мішель живцем спалив свою дружину, принісши її в жертву дияволу, що саме він та його син винні у зникненні селянських дітей, що почастішали останнім часом. Пітьму, що огортала цих людей, прорізав лише один спокутний промінчик: жахливий старигань несамовито любив свого сина, і той відповідав йому почуттям, що набагато перевершувало звичну синівську відданість.

Тієї ночі в замку на горі запанувала тривога. Зник юний Ґодфрі, син Генріха, графа С. Кілька людей на чолі з ошалілим батьком, прочісуючи місцевість у пошуках юного графа, увірвалися до хижі, в якій жили чаклуни, і застали там старого Мішеля Злого, коли той клопотався біля велетенського казана, в якому кипіло якесь вариво. Не усвідомлюючи своїх дій від шаленства та відчаю, граф накинувся на старого, і нещасна жертва загинула в його смертоносних обіймах. Тим часом слуги виявили молодого Ґодфрі у далеких порожніх покоях замку, але радісна звістка прийшла занадто пізно, щоб зупинити безглузду розправу. Коли граф зі своїми людьми покинув скромне житло алхіміка і вирушив у зворотний шлях, за деревами маячив силует Шарля Чаклуна. Гомін збуджених слуг доніс до нього звістку про те, що сталося, і на перший погляд могло здатися, що він безпристрасно поставився до долі, яка спіткала його батька. Повільно насуваючись на графа, Шарль монотонним і тому особливо страшним голосом промовив прокляття, яке з тієї миті невідступно переслідувало по п’ятах представників роду графа С.

– Жоден нащадок убивці не досягне віку, що перевершує твій, – промовив він, відстрибнув у бік темного лісу і швидким рухом вихопив із складок своєї одежі склянку з безбарвною рідиною.

Шарль хлюпнув цією рідиною в обличчя вбивці та зник за чорнильними лаштунками ночі. Граф віддав Богові душу на місці, його поховали наступного дня. Відтоді, коли він з’явився на світ, і до його смерті минуло трохи більше тридцяти двох років. Марно селяни, розбившись на групи, прочісували ліс і землі, що прилягали до гори: чаклун, закатрупивши графа, безслідно зник.

Час і табу, накладене на згадку про ту страшну ніч, стерли прокляття з пам’яті родини графа. Коли Ґодфрі, мимовільний винуватець трагедії та спадкоємець графського титулу, загинув від стріли під час полювання у тридцять два роки, ніхто не пов’язав його загибель із фатумом, який перейшов на нього від батька. Але коли за багато років Роберта, молодого графа, який мав просто богатирське здоров’я, знайшли бездиханним в околицях замку, селяни стали тихцем патякати, що смерть знайшла їхнього пана незабаром після того, як він зустрів свою тридцять другу весну. Людовік, син Роберта, досягнувши фатального віку, потонув у фортечному рові; скорботний список поповнювався покоління за поколінням – Генріхи, Роберти, Антуани, Армани – життєрадісні, котрі ні разу не згрішили, прощалися із життям, ледь коли їм виповнювалося стільки років, скільки було їхньому далекому пращуру, коли той скоїв убивство.

Закінчивши читання, я збагнув, що5 мене чекає у не такому й віддаленому майбутньому, щонайбільше за одинадцять років, а можливо, й раніше. Життя, що не мало колись у моїх очах великої цінності, з кожним днем ставало мені все милішим, і загадковий світ чорної магії дедалі глибше затягував мене у свої тенета. Я жив відлюдником і не відчував потягу до науки як такої; відкинувши сучасність заради середньовіччя, я, неначе старигань Мішель та юнак Шарль, пітнів, намагаючись оволодіти таїною демонології й алхімії. Мій досвід зростав, але я все ще був далекий від того, щоб осягнути те дивне прокляття, що звалилося на мій рід. Інколи я відкидав свій містицизм і, кидаючись в інші крайнощі, намагався пояснити смерть моїх предків цілком приземленою причиною банальної розправи, яку розпочав Шарль Чаклун, а продовжили його нащадки. Переконавшись після довгих розшуків, що рід алхіміка не мав продовження, я повернувся до своїх студій, прагнучи знайти закляття, яке здатне було б звільнити мою родину від непосильного тягаря прокляття. В одному рішенні я був непохитний: залишитися парубком. Я міркував, що з моєю смертю підрубане родове дерево поховає прокляття під собою.

Я готувався зустріти своє тридцятиріччя, коли Всевишній забрав до себе П’єра. У повній самоті я поховав старого слугу у внутрішньому дворику, де той любив бувати. Зрештою, я перестав перейматися думкою про те, що я єдина жива істота, котра живе в фортеці, бо зжився з почуттям покинутості, яке притупило марний бунт проти наближення вироку, і майже змирився з тим, що маю розділити долю своїх пращурів. Я гаяв час, досліджуючи закинуті зали та вежі старого замку, куди раніше мене не пускав юнацький страх; проникав у закутки, які, за словами старого П’єра, не чули людських кроків уже понад чотириста років. Усюди я натикався на дивні предмети, що вселяли забобони. Я розглядав меблі, вкриті пилом століть, що обсипався потертю під зубами вогкості, яка давно запанувала в кімнатах. Небувала дивовижна павутина обплутувала всі предмети; велетенські кажани ляскали моторошними оголеними крилами у безмежному мороці.

Настала мить, коли я повів дуже ретельний облік кожному дню, що минув, і кожній годині, що згинула. Я був засуджений, і термін виконання вироку наближався з кожним рухом маятника годинника, що прикрашав бібліотеку. Мить, від згадки про яку я упродовж стількох років завмирав від туги, була невідворотна. Прокляття виривало моїх предків з життя незадовго до того, як вони досягали віку, в якому загинув граф Генріх, і я щомиті чекав прибуття страшної пані з косою. Я не знав, у якій іпостасі вона постане переді мною, але вирішив, що їй не зустріти в моїй особі малодушно тремтливу жертву. З наростаючим завзяттям я продовжував обстежувати замок.

Подія, що визначила моє подальше життя, сталася під час однієї з вилазок у напівзруйноване крило замку, коли мені лишалося, за моїм передчуттям, менше тижня до фатальної години, що мала стерти навіть тінь надії на продовження мого земного буття й перетворити мене на ніщо. Добру частину ранку я присвятив напівзруйнованим сходам в одній із найдавніших і пошарпаніших часом веж замку. День застав мене за пошуками місця, звідки спуск провадив у приміщення, що слугувало у Середні віки, вочевидь, казематом, а потім його використовували для зберігання амуніції. У міру того, як я просувався просякнутим селітрою проходом, що починався на останньому щаблі, настил ставав усе менш пружним, і незабаром мерехтливе світло мого світильника впало на голу стіну, з якої сочилася вода. Позбавлений можливості рухатися далі, я вже було хотів повертати назад, аж тут мій погляд упав на непримітне віко з кільцем для люка, зробленого в підлозі. Мені довелося попітніти, перш ніж я зміг його підняти. З чорного провалля здіймався їдкий дим, від якого полум’я світильника закидалося із шипінням, дозволивши мені, проте, розгледіти слизькі та гладенькі кам’яні сходинки, що ховалися у глибочині.

Зануривши світильник у смердючу безодню, я зачекав, поки вогонь набере потуги, після чого став спускатися. Здолавши чимало сходинок, я опинився у вузькому кам’яному проході, прокладеному, наскільки я второпав, глибоко під землею, і довго крокував ним, перш ніж опинився перед масивними дубовими дверима, поїденими вогкістю і які чинили відчайдушний опір моїм спробам відімкнути їх. Знесилений, я вирушив назад, до сходів, але не встиг зробити й кількох кроків, як пережив враження, яке за своєю глибиною та хворобливістю не порівняти із жодним переживанням, яке можуть породити емоції або витвір розуму. В могильній тиші я раптом почув, як скриплять іржаві петлі важких дверей, що відчинялися за моєю спиною. Мені важко описати свої почуття на той момент. Я вважав, що старий замок давно спорожнів, й очевидна присутність людини або примари немов ножем різонула мене по серцю. Повагавшись, я обернувся на звук і, не вірячи собі, прикипів поглядом до почвари, що постала переді мною.

У проймі старовинних готичних дверей стояв чоловік у довгій чорній середньовічній хламиді й старовинному головному уборі. Його розкішне волосся та густа борода відливали чорнотою. Я ніколи не зустрічав людини з таким високим чолом, такими вузлуватими, схожими на клешні мертвотно-білими руками і такими глибоко запалими щоками, обрамленими суворими зморшками. Його кістляве, аскетичне до виснаження тіло дивно та потворно контрастувало з розкішшю одежі. Але найбільше мене вразили його очі – дві бездонні ями, що палали безрозсудною нелюдською люттю. Пильний погляд, спрямований на мене, був сповнений такої ненависті, що кров застигла в моїх жилах і я немов прикипів до підлоги.

Нарешті чоловік озвався, і його різкий голос, в якому звучала неприхована злість, важка і глуха, лише погіршив мій жах. Незнайомець одягав смисли в шати, скроєні за латинським взірцем, але мова, якою користувалися освічені люди в Середні віки, була мені не зовсім чужою, позаяк я засвоїв її завдяки старанному вивченню праць алхіміків. Він повів мову про родове прокляття, про те, що мені недовго лишилося жити; в усіх подробицях описав злочин, скоєний моїм предком, і, не приховуючи зловтіхи, перейшов до помсти Шарля Чаклуна. Я дізнався, що в ніч убивства Шарлю вдалося накивати п’ятами, але через багато років, дочекавшись, коли спадкоємцеві графа виповниться стільки повних років, скільки було його батькові тієї фатальної ночі, він повернувся, щоб пустити стрілу в його серце. Потай пролізши в замок, Шарль переховувався в тому ж занедбаному підземеллі, біля входу в який і стояв цей зловісний оповідач. Роберту минуло тридцять два роки, і тоді Шарль підстеріг його неподалік від замку і, силою змусивши проковтнути отруту, убив його в розквіті сил. Так продовжилася помста, передбачена у проклятті. Надавши мені можливість підібрати ключа до найбільшої загадки, яка полягає у тому, чому прокляття не вмерло разом із Шарлем Чаклуном, котрий рано чи пізно мав би упокоїтися в землі, мій співрозмовник пустився в розлогі міркування про алхімію та про досліди, яким присвячували увесь свій час батько та син, не утаївши й того, що Шарль мізкував над отриманням еліксиру, що дарує тому, хто його скуштує, вічне життя та нев’янучу молодість.

Натхнення, що охопило незнайомця, здавалося, вимило з його погляду пекучу зловтіху, яка спершу настільки приголомшила мене, аж раптом бісівський блиск знову спалахнув у його очах, і з горла вирвалося дивне зміїне шипіння, після чого він високо підніс пляшку з очевидним наміром убити мене тим самим способом, який шість століть тому обрав Шарль Чаклун, аби вколошкати мого пращура. В одну мить скинувши із себе кайдани заціпеніння, гнаний інстинктом самозбереження, я поцілив у мого ката світильником, що слабко миготів. Скло вдарилося об камінь, і цієї миті одежа незнайомця зайнялася, зафарбувавши повітря каламутним відблиском полум’я. Мої нерви, й без того напружені, не витримали сповненого жаху та безсилої злості зойку невдалого вбивці, і я впав непритомний на слизьке каміння.

Коли я нарешті прийшов до тями, навколо згустилася темрява. Розум, зранений усім, що сталося, відмовлявся осмислити сьогодення, але цікавість усе ж узяла гору. «Що це за породження зла? – міркував я. – Як проникла ця істота в замок? Звідки ця одержимість, із якою він жадав помститися за смерть Мішеля Злого? Як могло статися, що прокляття зі століття в століття невблаганно наздоганяло свою чергову жертву? Я знав, що відтепер вільний від пут багатолітнього страху: адже я знищив того, хто був покликаний стати знаряддям прокляття, і тепер мене охопило палке бажання осмислити нещасні події, що затьмарили історію моєї родини і перетворили мою юність на безперервний жаский сон. Сповнений рішучості усе розплутати, я намацав у кишені кресало та кремінь і запалив світильник.

Перше, що кинулося мені в вічі, було понівечене почорніле тіло загадкового незнайомця. Його очі, які ще недавно палали злістю, затягла смертельна паволока. Сіпнувшись від огиди, я зайшов до кімнати за готичними дверима. Те, що відкрилося моєму погляду, найбільше нагадувало лабораторію алхіміка. У кутку височіла купка блискучого жовтого металу, з якої промінь світла висікав снопи іскор. Імовірно, це було золото, але все пережите занурило мене у такий дивний стан, що мені не хотілося гаяти часу на дослідження цього металу. Отвір у дальньому кутку кімнати провадив у саму гущавину дикого лісу. Вражений, я втямив, яким чином незнайомець проник у замок, і подався в зворотний шлях. Я заприсягнувся собі, що не стану витріщатися на останки мого ворога, але коли наблизився до тіла, до мене долинув ледь вловний стогін, немов життя ще не покинуло тлінну оболонку. Ціпеніючи від жаху, я схилився над розпростертим на підлозі обвугленим і покрученим тілом.

Раптом пелена спала з його очей, і крізь їхню чорноту, пронизливу іще більше, ніж обпечене на вугілля обличчя, проступило щось, що я не в змозі описати. Потріскані губи намагалися виштовхнути якісь слова. Я зміг розрізнити лише ім’я Шарля Чаклуна, мені також здалося, що з понівечених губ зірвалися слова «вічність» і «прокляття». Даремно я намагався зібрати воєдино жалюгідні уривки його тиради. У відповідь на мою розгубленість смоляні очі незнайомця обпекли мене такою злістю, що я затремтів, забувши про безсилля мого супротивника.

Підхоплений останньою хвилею сили, що вже витікала, нещасний трохи підвівся на вогких слизьких каменях. Пригадую, як у передсмертній тузі він раптом повернув собі голос, і дихання, що відлітало, вихлюпнуло слова, які з того часу переслідують мене вдень і вночі.

– Телепень! – вигукнув він. – Невже ти так і не збагнув, у чому мій секрет? Жалюгідний розум, не здатний здогадатися, з чиєї волі упродовж шести століть твій рід не міг позбутися страшного прокляття! Хіба я не розповів тобі про дивовижний еліксир, який дарує вічне життя? Чи тобі не знати, що таємниця, над якою билися алхіміки, відкрита? То послухай же! Це я! Я! Я! Я прожив шістсот років, і всі шістсот років я мстив! Я мстив, бо я – Шарль Ле Сорсі!