Читать книгу Крилата смерть - Говард Лавкрафт, Говард Филлипс Лавкрафт, Adolphe de Castro - Страница 9

Важко вважати здоровою людину, котра, знаючи стільки, скільки знав я, про зловісні справи, які відбуваються на Горі Бур, рвалася б туди знову, щоб докопатися, що ж за страх зачаївся там. Той факт, ніби щонайменше два матеріальних втілення страху були на той час знищені, давав лише дуже слабку гарантію психічної та фізичної безпеки у цьому Ахеронті[5] багатоликого сатанізму, і все ж, незважаючи ні на що, я відновив пошуки з іще більшим завзяттям.

Дізнавшись через два дні після моєї небезпечної підземної зустрічі з демонічною істотою, що тієї самої миті, коли на мене витріщала ті жахливі очі, за двадцять миль звідти інша зловісна істота готувалася до фатального стрибка, я пережив черговий напад невгамовного страху. Втім, жагуча цікавість і незрозуміле збудження, супутні йому, робили цей страх майже солодким. Так іноді посеред нічного жахіття, коли невидимі сили несуть тебе над загадковими мертвими містами до оскалу пащеки Ніса, немає більшого блаженства, ніж із диким лементом кинутися добровільно у жахливий вир снів і мчати, не думаючи про безодню, що розверзлася попереду. Достеменно такі ж почуття будив у мені таємничий страх, що переміщався у просторі Гори Бур. Виявивши, що там мешкають два монстри, я відчув неприборкану жагу перекопати всю тамтешню землю, гарбати її голими руками та звільнити нарешті від смерті, що отруює кожен її дюйм.

Я знову поквапився на могилу Єна Мартенса й узявся копати на колишньому місці. Однак земля завалила підземний хід, а дощ знищив усі сліди моєї колишньої праці, тому важко було визначити, на якій глибині починається той перехід. Я здійснив також нелегку подорож до хатинки, в якій спалили смертоносне страховисько, але мої зусилля не були винагороджені. У попелі збереглося кілька кісток, але жодна з них не належала чудовиську. За словами скватерів, усе обмежилося однією жертвою, але вони, вочевидь, помилялися: крім одного людського черепа, що добре зберігся, я знайшов залишки й іншого. Хоча багато хто бачив блискавичний стрибок почвари, ніхто не міг сказати, як саме вона виглядала, всі просто казали: чорт. Уважно оглянувши дерево, на якому вона ховалася, я не знайшов нічого підозрілого. Спробував було віднайти можливі сліди у темному лісі, але не зміг витримати вигляду потворних пнів і подібних на зміюки коренів, що зловісно спліталися, перед тим як назавжди пірнути в землю.

Потім я іще раз уважно оглянув покинуту хатину, яку страх відвідував найчастіше, і де Артур Манро побачив перед смертю дещо, що його приголомшило, про що не встиг розповісти. Мої попередні огляди, незважаючи на всі зусилля, не дали відчутних результатів. Тепер же необхідно було перевірити нову версію: неймовірна подорож під землею переконала мене, що принаймні одна з почвар – підземний монстр. І пам’ятного дня 14 листопада я знову оглядав ті схили Коун-маунтин і Мейпл-гіл, які спускалися до сумнозвісної хатини, звертаючи особливу увагу на свіжі викиди землі.

День пошуків нічого не дав; сутінки застали мене на схилі Мейпл-гіл, я стояв у задумі та глипав у бік хатини та Гори Бур. Розкішний полум’яний захід сонця змінився місячним сріблястим сяйвом, розлився долиною, гірськими схилами та дивними низькими пагорбами, потрапляючи туди особливо часто. Одним словом, ідилічна картинка. Мені ж вона була огидна: адже я знав, що за нею ховалося. Я так само ненавидів і цей усміхнений місяць, і лицемірну рівнину, й гнилу гору, і ці зловісні пагорби. Пов’язане мерзенним союзом із невидимими силами зла, все навколо здавалося мені напоєним отрутою.

Спрямувавши погляд на залиту місячним сяйвом землю, я раптом виразно усвідомив, що в картині, яка відкрилася переді мною, є певна єдність. Не обізнаний ґрунтовно з геологією, я все ж із найперших днів зацікавився поширеними у цій місцині дивними, подібними на зміюк пагорбами. Вони розмістилися навколо Гори Бур, і в долині їх було менше, ніж на самій височині, де доісторичне заледеніння не надто завадило утворенню цих химерних фантастичних зсувів кори. Тепер, при світлі спадного місяця, що відкидає довгі таємничі тіні, мене вразило, що кути та лінії цієї своєрідної системи якимось чином співвідносилися з вершиною Гори Бур. Вона, поза всілякими сумнівами, була центром, звідки врізнобіч розбігалися променями ці дивні пагорби. Маєток Мартенсів наче розпустив на всі боки жахливі мацаки… При думці про мацаки мене немов підкинуло, і тут я вперше піддав критичному аналізу свою версію про льодовикове походження тутешніх пагорбів.

Що більше я міркував, то менш імовірною видавалася мені ця версія. Мною заволоділа нова, жахлива та неймовірна думка, підказана і формою пагорбів, і тим, що я бачив під землею. Іще не цілком усвідомивши своє відкриття, я незв’язно бурмотів, як у гарячці: «Боже!.. Осередки… прокляте місце… отже, зрешечене стільниками… безліч чарунок… і тоді вночі в особняку… вони спершу схопили Беннета і Тобі… тих, хто був ближчий… по краях». Не гаючи часу, я почав судомно розкопувати найближчий пагорб, відчуваючи розпач, страх і захоплення водночас… Так я копав, час від часу вигукуючи щось незрозуміле, неспроможний стримати почуття, що охопили мене, поки не наткнувся на підземний хід або нору, подібну до тієї, якою я повз незабутньої ночі.

Потім пригадую, як біг із заступом у руках, біг, охоплений жахом, освітленими місячним сяйвом горбистими галявинами, а потім хирлявим, примарним лісочком, розташованим на кручі, біг, волаючи і відсапуючись, перестрибуючи через завади, біг прямо до лиховісного маєтку Мартенсів. Після цього пригадую, як копав без будь-якої системи на руїнах зарослого шипшиною льоху, сподіваючись знайти джерело цієї злоякісної пухлини. Пригадую, як дико реготав, наткнувшись на підземний хід унизу старої грубки, де густо ріс соковитий високий бур’ян, що відкидав дивовижні тіні при світлі запаленої мною лоївки. Я іще не знав, чи мешкає хтось у цьому пекельному вулику, криючись і чекаючи грому, щоб вибратися назовні. Два монстри вже загинули, може, інших і немає? Мене підганяло гостре бажання розгадати нарешті таємницю страху, яка, тепер я був у цьому впевнений, є матеріальною, органічною субстанцією.

Нерішуче застигнувши, я мізкував, чи обстежити мені хід самому вже зараз же, вдавшись до допомоги електричного ліхтарика, чи відкласти пошуки й набрати у підмогу гурт скватерів-добровольців. Раптом різкий порив вітру, обірвавши мої думки, задув свічку, залишивши мене в суцільній темряві. Місячне сяйво не проникало в льох крізь щілини й отвори в стелі, і тут, охоплений тривожним передчуттям, я почув моторошний гуркіт грому, наповнений для мене тепер новим сенсом. Корячись чітко усвідомленій необхідності сховатися кудись якнайдалі, я навпомацки проліз у дальній закуток льоху, не зводячи, однак, очей із викопаної поруч із грубкою ями. При спалахах блискавок я міг розрізняти поруйновану часом цегляну кладку і неприродно пишну рослинність. Мене охопили жах і цікавість одночасно. Що цього разу викличе до життя буря? Гейби під землею вже нічого не лишилося? Після одного сліпучого спалаху я, озирнувшись, перебрався в інше місце і сховався серед особливо густих заростей. Звідси було добре видно яму, сам же я опинився під надійним прикриттям.

Якщо Провидіння буде прихильним до мене, то воно витравить із моєї пам’яті побачене тієї ночі й дасть спокійно дочекатися кінця своїх днів. Адже варто лише мені тепер почути віддалений грім, я вже не можу заснути і приймаю снодійне.

Усе почалося миттєво та несподівано. Демон, що нагадував своїм виглядом пацюка, хрокаючи й сопучи, вирвався на волю з далеких, невідомих безодень. А слідом за ним із тієї ж ями виринуло ціле море всілякої нечисті, величезне збіговисько мерзенних виродків – огидних породжень ночі. Навіть збочена уява не змогла б породити нічого подібного. Клубочучись, вони вилітали із зяючого отвору, нагадуючи фонтан, що закипав, вирував і бешкетував. І, подібно до пошесті, миттю заполонив усе навколо. Вони лізли крізь щілини назовні та просувалися далі, несучи з собою у прокляті ліси жах, шаленство і смерть.

Бозна-скільки їх там було – мабуть, тисячі. Цей нескінченний потік, який я розрізняв при слабких спалахах блискавок, скував моє серце переляком. Коли ж потік почав рідшати, із суцільної маси стали виділятися окремі особини. Це були потворні волохаті чортенята, а може, й мавпи – бісівські карикатури на цих шанованих тварин. Від їхнього мовчання сироти виступали на шкірі. Навіть коли один із тих, що відстали, звичним відпрацьованим жестом ухопив слабшого, щоб його зжерти, навіть тоді я не почув жодного звуку. Решта жадібно накинулася на залишки цього безмовного бенкету. Й ось тоді, незважаючи на огиду і страх, цікавість, яка весь цей час спрямовувала мої пошуки, взяла гору. Я витягнув револьвера і, коли останній із виродків вибрався назовні з невідомого жаского світу, пристрелив його, прикриваючись громом.

Пронизливе вищання… насолода від кривавого полювання… бентежні тіні, що переслідували одна одну в яскравих коридорах, прорізаних блискавками… безтілесні примари, калейдоскопічні зміни огидних сцен… ліс і в ньому патологічно розкішні перезрілі дуби, чиї змієподібні сплетені корені тягли незримі соки з землі, що кишіла мільйонами бісівських істот, які пожирали одна одну… замасковані під пагорби мацаки, що простяглися від самого центру підземної злоякісної пухлини… небачені за силою бурі, які розбишакують над зарослими плющем похмурими мурами й аркадами, що потопають у розкішних заростях… На щастя, інстинкт привів мене, коли майже знепритомнів від страху, до людей, до мирного селища, що безтурботно спало у мерехтінні зірок на зблідлому вже небі.

За тиждень я настільки оговтався від пережитого, що послав до Олбені за людьми, котрим доручив підірвати динамітом маєток Мартенсів разом із вершиною Гори Бур. Вони ж мали знищити й усі підземні ходи під подібними до змій пагорбами, а також викорчувати перезрілі дуби з пишними кронами, вже один вигляд яких міг позбавити глузду. Лише після завершення цих робіт я став іноді дрімати, хоча відтоді, знаючи таємницю зачаєного страху, я вже ніколи не зможу спати спокійно. Мене переслідувала одна думка: а раптом не вся нечисть загинула? І хтозна, чи не може щось подібне виникнути деінде? Важко без страху міркувати про невідомі земні печери, знаючи те, що знаю я. Дотепер не можу без сіпання бачити колодязь або увійти в метро… Ну, чому медики не дадуть мені якихось ліків, аби я нарешті нормально заснув, чому не заспокоять мій палаючий мозок?

Розгадка таємниці, що відкрилася мені під час спалаху, коли я вистрелив у мовчазну істоту, яка відстала від інших, виявилася настільки простою, що минула щонайменше хвилина, перш ніж я все усвідомив. Ось тоді мене й охопив справжній жах. У цього огидного, схожого на горилу виродка була сиза шкіра, жовті ікла та скуйовджене волосся. Явна межа звиродніння – сумний результат ізольованого існування, родинних шлюбів і канібалізму; живе втілення хаосу та звіриного оскалу страху, що чаїться під землею. Виродок витріщався на мене у передсмертній агонії, а його очі своєю незвичністю нагадали мені інші, бачені під землею, і пробудили тоді мутні спогади. Одне око було блакитне, а інше – каре. Саме такими, згідно з переказами, були очі Мартенсів. І тоді у нападі безмовного жаху я второпав, що ж сталося зі зниклою родиною, з цим проклятим маєтком Мартенсів, які знавісніли від громів.