Читать книгу Крилата смерть - Говард Лавкрафт, Говард Филлипс Лавкрафт, Adolphe de Castro - Страница 5

Нещасний той, кому спогади дитинства нагадують лише про страх і смуток. Нещасний той, хто, озираючись назад, помічає лише години самотності у розлогих і безрадісних оселях із темними фіранками та захопливими стрункими шеренгами стародавніх книг або змушений тремтіти й жахатися чувань у похмурих, химерних і велетенських хащах. Обплетені міцними травами дерева, що безмовно гойдають покручене гілля далеко у височині. Таку долю послали мені боги, мені, замороченому й обдуреному; мені, безнадійному пустоцвіту. І все ж із дивною втіхою я відчайдушно лину до цих далеких спогадів, коли мій розум щомиті погрожує розпростертися перед тими іншими…

Не знаю, де я народився, знаю лишень, що замок був надзвичайно старий і безнадійно моторошний, увесь у темних ходах і переходах, із високим склепінням, де очі знаходили сіті павуків і примарні тіні. Камінь застарілих коридорів вічно виділяв мерзенну вогкість, і повсюдно застиг гидкий сморід, немов звідкись тягнуло мертвечиною винищених поколінь. Там завжди бракувало світла, тому я іноді запалював свічки й заради полегшення не відводив погляду від них; за стінами замку також ніколи не вигулькувало сонечко, адже дерева з густими кронами тягнулися вище за пишномовність усіх доступних веж. Одна чорна башта стриміла поверх дерев у невідоме нетутешнє небо, але вона була місцями поруйнована, і видертися на неї можна було не інакше, як удавшись до майже неможливого підйому голою стіною, з каменя на камінь.

Відтак у замку я прожив роки, але міри часу не знаю. Вочевидь, хтось турбувався про мої потреби, однак не можу пригадати нікого, крім себе, й нічого живого, крім мовчазних пацюків, кажанів і павуків. Хто б не виплекав мене, гадаю, він мав би бути безнадійно старим, оскільки першим моїм усвідомленням живого образу була якась карикатура на себе – скривлена, зморщена і стара, як сам замок. Я не бачив нічого потворно відразливого у кістках і скелетах, якими були встелені деякі з кам’яних крипт глибоко в надрах замку. Я, наче навіжений, пов’язував такі речі з життєвими буднями і вважав їх природнішими за живих істот із кольорових ілюстрацій, які знаходив у багатьох, вкритих цвіллю книгах. По цих книгах я навчився всього, що знаю, за відсутності вчителя, без спонукання та настанов, і не пригадаю, щоб за всі ці роки я чув людський голос, навіть свій власний, бо хоча і читав у книгах про дар мови, мені ні разу не спало на гадку сказати щось уголос. Моя зовнішність також був справою, до якої мої думки не долинали, позаяк дзеркал у замку не було, і за відчуттям я вважав себе майже тим самим молодим героєм, намальованим олівцем або фарбами, яких багато бачив на сторінках книжок. Я усвідомлював свою молодість, бо ж пам’ятав надто мало.

За мурами замку, по той бік гнилого рову і в похмурих тінях безшелесних дерев, я часто лежав, бувало, у думках про те, що прочитав у книгах, і з пристрасною млістю уявляв себе посеред веселої юрби у залитому сонцем світі, що біснувалася там, за безкрайніми лісами. Якось я навіть спробував утекти з цього лісу, але що далі відходив від замку, то щільнішими ставали сутінки і повітря щільніше насичувалося чорними думами та страхами. І тоді у розпачливій нестямі я кинувся назад, поки ще не загубився в лабіринті нічної німоти.

Там я долав нескінченні сутінки у дрімоті й очікуванні, сам не знаючи, чого саме чекаю. І тоді у пітьмі самотини моя туга за світом перейшла у такий шал, що я більше не знаходив собі спокою і з благанням здіймав руки до чорної руїни вежі, що стояла окремо й намагалася сягнути невідомого потойбічного неба. Нарешті я таки зважився піднятися на башту: нехай навіть упаду, але краще хоч раз поглянути на небо й загинути, ніж жити, так і не пізнавши дня.

У холодних сутінках я дерся стертим камінням стародавніх сходинок, доки не дістався тієї висоти, на якій вони уривалися, й услід за цим став ризиковано чіплятися за маленькі приступки для ніг. Жаским і грізним був той мертвий кам’яний колодязь без сходів – похмура запустіла руїна, а крила сполоханих лиликів, що безгучно розтинали повітря, навіювали мені чорні думки. Але ще страшнішою й грізнішою була та повільність, із якою я просувався: скільки б я не підіймався, пітьма над моєю головою не рідшала, і мене аж теліпало, немов від стародавніх могил, заселених примарами. Я сіпався, питаючи себе, чому ніяк не виберуся до світла, і поглянув би вниз, якби наважився. Я витворював фантазії, що саме несподівано заскочить тут мене вночі, й марно нишпорив вільною рукою у пошуках бійниці, щоб, визирнувши, глянути вгору та спробувати визначити висоту, на яку піднявся.

Несподівано, після цілої вічності страшного сліпого руху вгору навкарачки тією увігнутою та відчайдушною крутизною, я відчув, що вперся головою у щось тверде, і збагнув, що дістався, либонь, даху, принаймні до якогось перекриття. Я підняв у темряві вільну руку, намацав перешкоду і вирішив, що це каменюка, зрушити яку з місця було мені не під силу. Тоді я рушив у смертельно небезпечний круговий обхід вежі, чіпляючись за найменші опори на слизькій стіні, поки моя вивільнена рука не виявила, що завада піддається, і я знову спрямував свій рух нагору, упершись у плиту або двері головою, позаяк обома руками чіплявся за стіну. Згори не пробивалося ані промінчика світла, і в міру того, як руки повзли дедалі вище, я второпав, що цього разу мій підйом завершився, а ця плита виявилася люком, що вів на рівний кам’яний майданчик більшого діаметра, ніж нижня частина вежі. Без сумніву, це була долівка якоїсь високої та місткої спостережної башти. Я обережно проліз у діру, намагаючись не дати важкій плиті люка впасти на своє колишнє місце, але зазнав невдачі… У знемозі простягнувся я на кам’яній підлозі та слухав оглушливі відзвуки її падіння, проте ще сподівався знову її підчепити, коли притисне нужда.

Гадаючи, що опинився на жахливій висоті, над проклятим лісом гілля, я насилу піднявся, сліпо намацуючи вікна, щоб поглянути на небо, місяць і зорі, про які стільки читав. Але мене чекало розчарування: я не знаходив нічого, окрім просторих мармурових полиць, на яких стояли огидні прямокутні скрині. Дедалі більше я впадав у роздуми, дивуючись, які ж таємниці, вкриті порохом, зберігає цей високий покій, на стільки століть відрізаний від замку. Несподівано мої руки вперлися у кам’яну пройму дверей, шорстку від дивного різьблення. Випробувавши двері, я виявив, що вони замкнені, але, зібравшись насилу, здолав засуви і відчинив їх, рвонувши на себе. Ось тоді я й пізнав найчистіше блаженство, яке будь-коли знав: рівне світло просочувалося крізь кручені візерунки чавунної решітки і на кам’яні сходи короткої драбини, що тяглася вгору від знайдених дверей. Сяяв ясний повний місяць, якого я раніше ніколи не бачив наяву, лише у дрімоті та в розмитих видіннях, які не наважувався називати спогадами.

Уявляючи тепер, що досягнув самої верхівки замку, я мало не кинувся вгору сходинками за дверима, аж раптом хмара, що затьмарила місяць, змусила мене оступитися, і в темряві я насилу знаходив дорогу. Було все ще темно хоч в око стрель, коли я дістався до решітки, яку обережно випробував і виявив незамкненою, але не став її відчиняти через страх упасти із запаморочливої висоти. І тоді знову вийшов місяць…

Потрясіння було просто демонічним, неймовірним до абсурду. Жодне з пережитих мною жахіть не зрівняється з тим, що я побачив, – з фантасмагорією чудасій, які демонструвало це видовище. Марево саме по собі було настільки ж простим, наскільки й приголомшливим: замість запаморочливого краєвиду вдалину на верхівки дерев, що відкривався з величної височини, за решіткою простягалося не що інше, як тверда земля, з непорушною одноманітністю прикрашена мармуровими плитами та колонами, що ховалися в тіні старої кам’яної церкви, зламаний шпиль якої примарно мерехтів у місячному сяйві.

Машинально я штовхнув решітку і ступив на білу піщану доріжку, що трохи далі роздвоювалася. Збентежений і хаотичний мій мозок усе ще несамовито прагнув світла – й усунути мене з цього шляху не могла навіть неймовірна дивовижа того, що відбувалося. Я не знав, не хотів знати, чи було пережите мною божевіллям, сном або чарами, але я сповнився рішучості поглянути на блиск та веселощі за будь-яку ціну. Я не знав, хто я і що я, не знав, де опинився, однак, спотикаючись, прошкував усе далі й далі, осяяний чимось на кшталт боязкого дрімливого спогаду, завдяки якому мій шлях лежав не зовсім навмання. Пройшовши під аркою, я залишив позаду те місце з плитами та колонами і почимчикував далі, тримаючись уторованої стежини, але іноді з неї сходячи, щоб зануритися в луг, де лише випадкові уламки видавали вікову присутність забутої дороги. Одного разу я пустився вплав через стрімку річку, де вивітрені, вкриті мохом камені нагадували про давно зниклий міст.

Минуло, мабуть, більше двох годин, перш ніж я досягнув того, що було начебто моєю метою, – сивого і стародавнього, повитого плющем замку у тісноті заглушеного парку, знайомого до нестями і тим не менш абсолютно мені чужого. Я бачив, що рів засипаний і що деякі до болю знайомі вежі знесли, водночас нові прибудови викликали у мені сум’яття своєю присутністю. Але головним предметом мого зацікавлення та захоплення були відчинені вікна, залиті розкішним сяйвом, що вихлюпувало в імлу радощі, які били ключем. Підійшовши до одного з них, я зазирнув досередини й уздрів воістину химерно вдягнене товариство, що розважалося забавами та веселою балаканиною. Раніше я ніколи не чув людської мови, тому міг лише приблизно здогадуватися, про що там теревенили. Декотрі особи, здавалося, пробуджували неймовірно далекі спогади, в інших же не було нічого знаного.

Й ось я ступив через низьке підвіконня у сліпучо світлу кімнату, перейшовши тим самим від єдиної в моєму житті світлої миті надії до чорного нападу відчаю й усвідомлення. Жахіття навалилося, не змусивши себе чекати, бо щойно я увійшов, як негайно вибухнув один із найжахливіших проявів почуттів, який я тільки міг собі уявити. Заледве я переступив підвіконня, як усе товариство охопив раптовий, нічим не обґрунтований страх, спотворивши їхні обличчя й вирвавши жахливі зойки мало не з кожної горлянки. Почалася тотальна втеча, і серед гамору та паніки дехто зомлів і звалився без тями, їхні друзі, втікаючи у нестямі, волокли їх по підлозі за собою. Багато з них затуляли очі руками та незграбно, наосліп, кидалися, перекидаючи на ходу меблі й натикаючись на стіни, поки не примудрялися дістатися до одних із багатьох дверей.

Лемент лунав убивчий, а я стояв самотній і зачумлений у сліпучо світлому приміщенні та прислухався до його згасаючого відлуння, я тремтів від думки про те, що ж таке незримо могло зачаїтися поруч мене. При поверхневому огляді кімната здавалася порожньою, але коли я попрямував до однієї з ніш, мені привиділася там чиясь примарна присутність – натяк на рух по той бік позолоченої арки, що вела в інший і чимось схожий покій. Наближаючись до арки, я став розрізняти привида виразніше, і тоді з першим і останнім, будь-коли виданим мною звуком – мерзенним завиванням, що оповило мене огидою майже такою ж пронизливою, як і гидка причина, що викликала його, – я побачив із вражаючою ясністю неймовірну, невимовну та неназвану жодним словом потвору, яка лише своєю появою обернула веселе товариство на шалений табун утікачів.

Не можу навіть натяками описати, на що вона була схожа, бо це була суміш усього, що може тільки бути капосного, неприродно жахливого, блюзнірського, протиприродного й огидного. Це був смердючий привид тліну, старості та розкладання, гниле та слизове марево відкритої скверни, страшне оголення того, що мала вічно ховати милосердна земля. Бог свідок, воно не належало цьому світові – більше не належало! – однак, на свій відчай, я вгадував в обрисах цього виїденого оголеного кістяка злу й огидну карикатуру на людську постать, і в його напівзотлілій, обгидженій гниллю одежі, яку неможливо описати словами, мене пройняло іще більшим холодом.

Я остовпів, але все ж не настільки, щоб не вдатися до слабкої спроби втекти, – ніяково відсахнувся назад. Чому я не зумів зруйнувати чари, якими мене скувало безіменне мовчазне чудовисько? Під оманою огидного погляду його порожніх більм, якими монстр уп’явся в мене, мої очі відмовлялися заплющуватися, хоча й були милосердно туманні після першого потрясіння, якщо й бачили жахливий предмет хіба розмитим. Я спробував звести руку, щоб сховатися від цього погляду, але на мої нерви припав такий удар, що рука не надто корилася моїй волі. Цієї спроби, проте, виявилося досить, щоб похитнути мене, тож я на кілька зрадливих кроків подався вперед, аби не впасти. А просунувшись уперед, я несподівано й болісно усвідомив близькість цього стерва, чиє нудотне дихання майже звучало у моїх вухах. Мало не божеволіючи, я все ж знайшов у собі сили виставити руку вперед, аби відгородитися від цієї смердючої примари, що наступала на мене, й тієї ж руйнівної миті вселенського жахіття і справжнього пекла раптово мої пальці торкнулися живого праху простягнутої лапи страховиська там, за позолоченою рамою.

Я не завив, але всі бісівські відьмаки, яких несе північний вітер, завили за мене, коли тієї ж секунди на мій розум звалилася стрімка лавина пам’яті, що знищує душу. Водномить я втямив усе, що було раніше; я полинув спогадом за межі страшного замку й лісу і впізнав змінений вигляд будівлі, в якій перебував, упізнав – і це найжахливіше! – того нечестивого монстра, що стояв, зловісно споглядаючи на мене, коли я відсмикнув від нього свої забруднені пальці.

Однак у Всесвіті є не лише отрута, але й бальзами, і цей бальзам – непент[2], напій, що дає забуття. У позамежності жаху тієї миті я забув, що ж так злякало мене, і вибух чорних спогадів розвіявся у сум’ятті образів, що вторили один одному. Неначе уві сні, я зник із заселеної примарами проклятої будівлі і щодуху помчав під місяцем геть.

Повернувшись за цвинтарну огорожу до мармуру плит і колон і зійшовши сходами вниз, я виявив, що кам’яне віко люка підняти неможливо, але не засмутився, бо ненавидів цей віковічний замок і дерева. Тепер разом із гоулами – глумливими насмішниками – я можу осідлати північний вітер, а вдень веселитися серед катакомб Нефрен-Ка у невідомій долині Хадот на Нілі. Я знаю, що світло – не для мене, якщо тільки це не світло місяця над скельними гробницями Ніба, і радість не для мене, якщо тільки це не безіменні веселощі, присвячені Нітокріс під Великої пірамідою; проте мені, знову ошалілому та вільному, майже приємна гіркота відчуження.

Бо хоча непент і впокоїв мене, я назавжди збагнув, що я сторонній, чужий у цьому столітті і серед тих, хто іще вважає себе людьми. Я це знаю відтоді, коли моя рука простяглася до того монстра у величезній позолоченій рамі, – мої пальці торкнулися холодної і непоступливої поверхні дзеркала…