Читать книгу Крилата смерть - Говард Лавкрафт, Говард Филлипс Лавкрафт, Adolphe de Castro - Страница 11

Зараз північ. Ще до світанку мене знайдуть і запроторять до казематів, в яких я нидітиму до кінця своїх днів, змордований невгамовною жагою, доки не приєднаюся нарешті до своїх коханих мерців.

Я сиджу в смердючій ямі, що утворилася на місці стародавньої могили; письмовим столом мені слугує потерта, знищена часом надгробна каменюка, що завалилася; нічну темряву розсіює лише сяйво зірок і тоненького місяця-молодика, однак я бачу все ясно, як удень. Навколо, куди не кинь погляд, схожі на похмурих чатових і сторожів занедбаних могил, стоять похилені надщерблені надгробки, наполовину сховані в густих заростях смердючого цвинтарного бур’яну. Над ними всіма велично височить у сірувато-синє небо стела, що звужується догори, немов якийсь примарний вождь лемурійської орди. У повітрі завис хвороботворний сморід цвілі та сирої перегнійної землі, але мені він видається райськими пахощами. Тут панує мертва тиша, врочиста і страшна. Якби я мав можливість вибрати собі місце для життя, то оселився б у самому центрі ось такого міста мертвих, бо близькість гнилої плоті та кісток, що розсипаються на порох, наповнює мою душу екстатичним захопленням, змушуючи застояну кров стрімко бігти жилами, а мляве серце – збуджено калатати від шалених радощів, бо лише в смерті я черпаю свої життєві сили!

Дитинство згадую як затяжний період похмурого, одноманітного животіння. Бліда, хвороблива, немічна дитина, схильна до тривалих нападів похмурої меланхолії, я викликав гостре неприйняття у своїх здорових, життєрадісних однолітків. Вони обзивали мене нудьгарем і бабегою, позаяк я зовсім не цікавився їхніми гучними рухливими забавами і навіть за бажання не зміг би взяти участь у них через фізичні вади.

Як і у всіх провінційних містечках, у Фенгемі жили свої язикаті Хвеськи. Пустопорожні кумасі, ласі на все незвичайне, оголосили мій апатичний темперамент якоюсь огидною патологією; вони порівнювали мене з моїми батьками і багатозначно, навіть зловісно хитали головами, не знаходячи між нами нічого спільного. Найзабобонніші відверто називали мене підкидьком, а люди, котрі мали уявлення про мій родовід, указували на загадкові непевні чутки, що стосувалися мого двоюрідного прапрадідуся, якого спалили на вогнищі за звинуваченням у чаклунстві.

Якби я жив у більшому місті, в якому є вища ймовірність знайти споріднену душу для дружнього спілкування, можливо, я б і подолав свою ранню схильність до замкнутого та відокремленого життя. У підлітковому віці я став іще похмурішим, меланхолійнішим та апатичнішим. Не бачив сенсу в своєму існуванні. Я немов перебував під владою якоїсь нездоланної сили, що притупляла мої відчуття, заважала моєму розвитку, паралізувала мою волю і наповнювала мене почуттям безпричинної туги та невдоволення.

Мені було шістнадцять, коли вперше побував на похороні. У Фенгемі будь-який похорон виклика5в жвавий суспільний інтерес, бо наше містечко славилося довголіттям своїх мешканців. А вже коли померла така відома особа, як мій дідусь, можна було не сумніватися, що все місто припреться віддати данину поваги покійнику. У мене, однак, майбутня похоронна церемонія не викликала ані найменшого зацікавлення. Будь-яка подія, що порушувала звичний сонний триб мого життя, не обіцяла мені нічого, крім фізичної та психологічної перевтоми. Поступившись настирливим наполяганням батьків, головним чином для того, щоб хоча б на якийсь час мені дали спокій зі своїми уїдливими докорами у «нешанобливому ставленні», я погодився піти з ними.

У похороні дідуся не було нічого незвичайного, якщо не брати до уваги велику кількість квітів і вінків, але ж я, не слід забувати, вперше брав участь у такого штибу урочистому ритуалі. Сама атмосфера похмурої зали, де стояла оздоблена темною тканиною труна, завалена запашними квітами, і містяни, котрі зібралися в ній і як тільки могли вдавали скорботу за мерцем, миттю вивели мене зі звичного стану апатії і буквально заворожили. Штурханом гострим ліктем матуся повернула мене до дійсності, коли я впав у замріяне заціпеніння, і я підійшов за нею до труни з тілом дідуся.

Я вперше побачив Смерть так близько. Я споглядав це спокійне безтурботне обличчя, суцільно порізане зморшками, і не міг второпати, з якого дива усі так побиваються. Дідусь здавався безмірно щасливим і глибоко задоволеним. Я відчув, як у мені підіймається хвиля дивного, недоречного захоплення, що наростало поступово і так повільно, що я не відразу розпізнав його природу. Зараз, коли я подумки повертаюся до тієї знаменної миті свого життя, мені здається, що це захоплення зародилося в моїй душі одразу, як тільки сцена похоронної церемонії стала доступною для мого погляду, а потім непомітно і підступно заволоділа всім моїм єством. Деякі згубні, зловісні феромони, що відходили від трупа, справляли на мене нереально гіпнотичний вплив. Немов наелектризований невідомою екстатичною силою, я мимоволі випростався та розправив плечі. Я намагався випалити поглядом склеплені повіки мерця, щоб прочитати таємне послання, яке ховалося під ними. Моє серце раптом затріпотіло в грудях від припливу нечестивих радощів і шалено закалатало об ребра, немов намагаючись вирватися з тлінної тілесної оболонки. Моя душа сіпнулася і затремтіла у нападі нестримної дикої хтивості. Міцний стусан материнського ліктя знову повернув мене до дійсності. Я наближався до чорної труни млявою повільною ходою, а одійшов від неї пружним енергійним кроком.

Я проїхав із траурним кортежем на кладовище, як і раніше пронизаний таємничими цілющими ароматами. Я почувався так, немов залпом випив чашу якогось дивовижного еліксиру – огидного зілля, виготовленого за рецептом самого Веліала[6].

Усі присутні були цілком поглинені траурною церемонією, і різкої зміни в моїй поведінці не помітив ніхто, окрім моїх батьків. Але упродовж наступних двох тижнів гострі на язик кумасі тільки й торочили, що про метаморфозу, яка сталася зі мною. Проте до кінця зазначеного терміну отриманий мною заряд енергії став вичерпуватися, і за кілька днів я повернувся до свого звичного меланхолійного стану, хоча й уже не до колишньої безпросвітної та всепоглинальної апатії. Якщо раніше мене цілком влаштовувало моє інертне існування, то тепер я постійно відчував невиразний, неусвідомлений неспокій. Зовні я знову став самим собою, і місцеві пліткарки зосередилися на цікавіших темах. Якби оточення хоч на мить запідозрило справжню причину мого раптового пожвавлення, всі разом відсахнулися б від мене, як від зачумленого. А якби я здогадався про огидну природу нестримної пристрасті, що крилася за коротким періодом моєї наснаги, я навік покинув би цей світ і провів решту життя у самоті покаяння.

Для трагедій характерна форма трилогії: незважаючи на горезвісне довголіття жителів нашого містечка, упродовж наступних п’яти років померли обоє моїх батьків. Спершу, в результаті безглуздого нещасного випадку, загинула мати, і моє горе було таким щирим, що я неймовірно здивувався, коли поряд із важким болем утрати раптом відчув майже забуте відчуття запаморочливого, пекельного захоплення, яке вступало в знущальну суперечність із моїм глибоким смутком. Знову моє серце затріпотіло і часто загупало в грудях подобою парового молота, стрімко розганяючи гарячу кров по жилах. Я скинув важкі кайдани дрімотного заціпеніння лише для того, щоб звалити на свої плечі нескінченно важчий тягар огидної, блюзнірської пристрасті. Я багато годин поспіль сидів у кімнаті, в якій лежало тіло матері, тамуючи невгамовну жагу своєї душі бісівським нектаром, що розливався у повітрі напівтемного приміщення. З кожним подихом я відчував приплив свіжих сил, здіймався до нових висот небесного блаженства. Тепер я знав, що це всього лише певного штибу наркотичне забуття, яке скоро минає, залишивши мене в жалюгідному стані тілесного та душевного безсилля, але не міг противитися своїй збоченій пристрасті, як не міг розплутати гордієвих вузлів в уже сплетеному клубку своєї долі.

Я також тямив, що внаслідок дивного сатанинського прокляття якість мого життя залежить від мерців, що в силу якоїсь специфічної особливості своєї натури я здатен на емоційне збудження лише у присутності холодних тіл. За кілька днів, спонуканий непереборним потягом до моторошного наркотика, від якого залежала повноцінність мого існування, я вмовив єдиного у Фенгемі трунаря взяти мене у підмайстри.

Потрясіння, викликане смертю матері, помітно вплинуло на батька. Гадаю, якби я завів мову про влаштування на таку екстравагантну роботу в якийсь інший час, то він відповів би мені категоричною відмовою. Але тепер, після хвилинних роздумів, він просто кивнув на знак згоди. Тоді мені й на гадку не могло спасти, що саме він стане першим моїм «клієнтом»!

Батько також помер цілком несподівано – у результаті різкого загострення недуги серця, якої у нього й не підозрювали. Мій вісімдесятирічний працедавець як міг відмовляв мене від немислимої затії забальзамувати тіло і не помітив захопленого блиску, що спалахнув у моїх очах, коли я нарешті витягнув із нього згоду. Словами неможливо описати негожі, невимовні почуття, що переповнювали мене спекотними хвилями, моє серце шалено калатало, коли я працював над трупом. Переважало почуття глибокої пошани, безмежної любові, якої я ніколи не відчував до батька за життя.

Батько не був заможною людиною, проте мав усі земні блага, необхідні для безбідного незалежного існування. Будучи його єдиним спадкоємцем, я опинився у доволі скрутній ситуації. Дитячі та юнацькі роки жодною мірою не підготували мене до співіснування із сучасним світом, але патріархальний життєвий уклад Фенгема, ізольованого від зовнішнього світу, мені неймовірно остогид. До того ж звичка містян довго жити зводила нанівець єдиний мотив, який спонукав мене укласти учнівську угоду з трунарем.

Залагодивши справи зі спадщиною, я без найменших проблем звільнився з роботи і подався до Бейборо – міста, розташованого миль за п’ятдесят від Фенгема. Я влаштувався в корпорацію «Ґрешем» – підприємство, яке контролювало найбільші похоронні бюро міста, – і за дві секунди набув широкої клієнтури. Мені навіть вдалося отримати дозвіл ночувати в будівлі фірми, бо перебування поряд із мерцями вже стало для мене нав’язливою потребою.

Я взявся до роботи з неабияким завзяттям. Навіть найогидніший труп неодмінно викликав у мене безбожне захоплення, і незабаром я став визнаним майстром своєї справи. Кожен наступний покійник, який надходив до нашого закладу, був для мене джерелом блюзнірських радощів, збоченого задоволення, запаморочливого збудження, які перетворювали моє неприємне ремесло на п’янке захоплення, що складало для мене весь сенс буття. Але за кожним припливом чуттєвого блаженства наставав період глибокого відчаю. Я відчував жорстокі муки в ті дні, коли за відсутності нових мерців не міг удатися до звичних радощів, і благав усіх огидних Богові демонів пекла наслати швидку та певну смерть на жителів міста.

Потім настали пам’ятні ночі, коли темними вуличками міських околиць став нишпорити якийсь чолов’яга; чорні ночі, коли щільна завіса похмурих хмар затуляє місяць. Той невідомець крадькома лазив за деревами, ховаючись у густій тіні і щомиті боязко озираючись: він явно замислив щось лихе. Після кожної такої нічної прогулянки вранішні газети наввипередки описували своїм ласим до сенсацій читачам подробиці чергового вражаючого злочину – репортери навперебій смакували жахливі звірства, пропонували найбезглуздіші заходи протидії, висували напрочуд дикі та суперечливі гіпотези. Я ж тим часом почувався цілком спокійно – бо хто хоч на мить запідозрить працівника похоронного бюро, котрий щодня має справу зі Смертю, у прагненні вгамовувати протиприродну пристрасть навмисним убивством своїх ближніх? Кожен злочин я планував із маніакальною винахідливістю, щоразу змінюючи способи вбивства, щоб нікому навіть на гадку не спало, що всі вони скоєні одними закривавленими руками. Результатом кожної з таких ризикованих нічних експедицій ставали хвилини екстатичної насолоди, швидкоплинної і нічим не затьмареної насолоди, яку завжди посилювала надія, що чудодійне джерело мого блаженства згодом буде доручене моїм же хтивим турботам у ході моєї професійної діяльності. Часом я й справді відчував таку ось подвійну насолоду… О безцінні спогади!