Читать книгу Козацьке братство. Частина 2. Гетьман Шульга - Игорь Тихоненко - Страница 10

Інга прокинулася рано. Після загибелі чоловіка, вона вважалася господинею маєтку. Клопоту було багато, і вставати доводилося завидна. І треба сказати, що вона управлялася зі всім успішно. Селяни відразу відчули міцну, ділову хватку панни, і почали відноситися до неї з повагою, звертаючись за допомогою і за вирішенням спірних питань, коли такі виникали.

Дівчина сиділа в кріслі і обговорювала питання по збиранню врожаю з двома козаками, що стояли перед нею. У кімнату заглянула покоївка і сказала:

– Прошу вибачення, панна, але з Вами хочуть поговорити отець Євсій і церковний староста.

Інга була знайома з цими людьми. Вони були запрошеними гостями на весільному бенкету, і Кульбас представляв їх їй. Дяка вона кілька разів бачила в церкві.

– Хай увійдуть, – відповіла панна і, звертаючись до козаків, що стояли, додала. – Мені треба, щоб прибрали всю пшеницю вчасно, тоді заплачу, як домовлялися. Якщо залишиться неприбраною хоч маленька частина поля, то і половини не отримаєте. Все, розмова закінчена.

Козаки наділи шапки, і вишли з кімнати. Дяк, який ввійшов саме в цей час, почув останні слова Інги і подумав:

«Так, крута панна. У такої не забалуєш. Покійний полковник і те м'якше був».

Дівчина, подивившись на отця Євсія і старосту, сказала:

– Прошу сідати, панове. Що Вас привело до мене в таку рань?

– Справа у нас незвичайна. Не знаю, як і почати? Хай краще пан Пріщепа пояснить, – забарився д’як.

Староста глянув на священика, і в голові у нього промайнула думка:

«От так завжди, коли гроші у полковника на зміст церкви брати, я не потрібний. А коли дражливі питання вирішувати, відразу про мене згадує». А вголос промовив:

– Так, як Ви, Ваша Милість, після загибелі полковника стали головною у нас в селі, то Вам і вирішувати такі питання.

– Та які питання? – Інга почала втрачати терпіння. – кажіть ясніше.

– Ну, що ж, можна і ясніше, – продовжував староста. – Вчора знайшли мертвого хлопця біля річки.

– Так, так, я чула про цю біду. Баби на кухні шепотілися. Говорять, йому не було і шістнадцяти років. Велике горе для батьків. А чим же я можу допомогти? Тут потрібний окружний суддя або отаман, який.

– Так, де ж його зараз знайдеш отамана-то. Всі ж таки на Січ подалися. А окружний суддя наш, тільки і здатний, горілку хльостати, та хабарі брати за всякі там сумнівні рішення. Де йому душогуба зловити. Він і курку у себе в сараї не зловить, не те, що вбивцю. Ми полковникові скаржилися на нього. Він хотів з ним розібратися, та ось, не встиг.

– А чому ви вирішили, що хлопця убили? – запитала Інга.

– У тому й річ. Знайшли його у такому вигляді, що при Вашій милості, і говорити незручно. Ну, та робити нічого. Лежав хлопець на березі ріки абсолютно голий. Одяг його потім у іншому місці виявили. А на грудях, спині і шиї у нього страшні рани, такі, що неначе його хтось подряпав і покусав, весь в крові був.

– Так, дивна справа, – міркувала вголос панна, – якби звір якийсь на нього напав, то чому ж він голий був? Якщо хлопець хотів викупатися, то навіщо роздягся не біля річки. А слідів там звіриних не було поряд з ним?

– Ні, не було. Так, як він був поранений, то слідів там повинно було б бути багато. Я б точно відмітив. І ще одна дивна обставина. Недалеко від нашого села є хутір. Так от, два дні тому, там теж знайшли мертвого хлопця, точнісінько, як і у нас.

– Цікаво, дуже цікаво. А що Ви, самі, думаєте із цього приводу? – запитала Інга.

– Що ж тут думати? Схоже, без нечистої сили тут не обійшлося, – відповів староста.

– Нечистої сили, говориш? Ну, ну, – задумливо вимовила панна і додала. – Все, що стосується диявольських підступів, так це, я думаю, отець Євсій нам краще роз'яснить. Що скажете, батюшка?

– Що ж я можу сказати? – розгублено вимовив дяк. – У Святому Писанні сказано: «І згасне сонце і наступить ніч. Розверзатимуть небеса, і прийде князь тьми. І гієна вогненна.».

– Зрозуміло, зрозуміло, – перебила його Інга. – А Ви мені всі розповіли? Можливо, ще щось бажаєте додати?

Священик і староста переглянулися.

– Є ще одна дрібниця, яку ми втаїли, – почав Федір Пріщепа, – пам'ятаєте похорони дружини сотника Яворного?

– Ще б як, таке не забувається, – промовила панна, – гадаю, не кожен в своєму житті бачив таку подію.

– Так, ось, ми з отцем Євсієм вирішили, що тій панні не місце на кладовищі, і перепоховали її таємно від всіх.

– Хороша дрібниця! Більше Ви нічого таємно не зробили? – обурилася Інга.

– Ні, більше нічого, – продовжив староста, – тільки під час цього перепоховання трапилося таке, що не знаю, як це і назвати: гроза не гроза, але, як бабахнуло щось з небес. А потім ще якийсь ненормальний в лісі так реготав, що ми трохи не поглухнули. Так, і вигляд у пані Марилі був зовсім не мертвий. А я б сказав, навіть навпаки. Вже дуже вона на живу людину була схожа, тільки, що спить.

– І де ж ви її закопали? – поцікавилася панна.

– У Відьминому яру. Там під великим каменем, – спокійно відповів Пріщепа.

У Інги холод пробіг по спині. Вона і в страшному сні не могла, уявити, що хтось здогадається покласти відьму в могилу упиря. Думки в голові хаотично спотикалися одна об іншу. У такому стані дівчина не могла зміркувати, що ж потрібно робити. Поглянувши на дяка і Пріщепу, що сиділи перед нею, вона запитала:

– І хто ж з Вас додумався перепоховати покійну?

– Він! – разом викрикнули священик і староста одночасно, показуючи один на одного вказівним пальцем.

– Гаразд, з'ясовувати це зараз ні до чого. Йдіть, мені треба поміркувати.

«Яка дика історія, – роздумувала панна, залишившись одна. – Щось я вже чула, пов'язане з цим, що відбувається. Ах, так! Ігнат говорив, що сотник Яворний, якось дивно виглядав на поминаннях. Інга намагалася пригадати, що було незвичайного в його зовнішньому вигляді. Раптово, як блискавка промайнула думка: свіжий шрам на губі з кров'ю, що запеклася, і глибока подряпина на шиї. Ну, звичайно ж, я просто тоді не звернула увагу. Не надала цьому значення. Не до того було. А ось Ігната це насторожило. Шкода, що немає його тут. Ні з ким порадитися. Так, Головань говорив, що у разі потреби, можна звернутися за допомогою до Петра Коцюби. Він, мовляв, в таких справах розбирається. Треба піти до нього поспитати».

Дівчині весь час не давали спокою побачені у сотника рани. Адже у загиблих теж були такі ж сліди, неначе від укусів і подряпин. Але ті померли, а Яворний живий. Треба ще і додому сотника сходити, можливо, там вдасться щось дізнатися.

Панна вийшла на вулицю. Біля будинку метушилися жінки по господарських справах.

Сонце вже розпрощалося з ранком, і увійшло до основного своє володіння – полудень. Посеред двору, гордовито задерши голову, стояв головний начальник домашньої живності – півень. Він пильно оглядав все навколо. Біля огорожі, соромливо колупаючись лапами в землі, товпилися кури, раз у раз, кокетливо поглядаючи на півня. У тіні від будинку розвалився собака, що показувала всім свій рожевий язик. Час від часу вона видавала підгавкуючи звуки, що вискакували з неї від докучливої жари.

Інга перетнула подвір'я і відправилася до Коцюби. Вона вже непогано знала мешканців сіла. Так, і люди відносилися до неї добре. А, іноді, жаліли:

– Бідна панна полковничиха. Не встигла ще, як слід, з чоловіком пожити, а вже овдовіла. Важко їй тепер буде. Відома справа, дружина без чоловіка – сирота.

Але, в той же час, убачивши твердий характер панни, з нею не сперечалися, а прагнули виконувати її розпорядження відразу.

Підійшовши до хати діда Петра, дівчина без стукоту увійшла всередину удома. У кімнаті за столом сидів старий козак і лагодив сеті.

– Даруйте, що без стукоту. Можна увійти? – запитала Інга, коли ввійшла і сіла на лавку без запрошення.

Старий із здивуванням подивився на панну і сказав:

– Добридень, Ваша Милість. Що ж таке трапилося, що Ви самі прийшли до мене? Сказали б, так я сам зайшов би.

– У мене справа – незвичайна. Мені полковник Головань говорив, що можна до Вас звертатися за допомогою в питаннях, зв'язаних с цим…, як би трохи краще виразитися…, з тим, хто не любить Бога.

– З чортом, чи що? – запитав дід Петро.

– Можна і так сказати, – погодилася Інга.

– Мені потрібна допомога знахаря. Ігнат говорив, що він живе десь в печері на березі Дніпра. Я б хотіла з ним зустрітися.

– Ви самі хочете до нього поїхати?

– Ні, я б попросила Вас привести його до мене. І бажано, щоб все, про що ми з Вами зараз говоримо, залишилося в таємниці.

– А що трапилося, Вельможна панна? І навіщо Вам знадобився Прокоп Цимбалюк? Річ у тому, що він людина не проста. І складно буде його умовити кудись поїхати. До нього самого приїжджають люди за сотні верст. Мирські справи його не цікавлять.

– Можливо потрібні гроші? Я дам скільки треба.

– Справа не в грошах. Але, якщо Ви не розповісте мені, що ж відбулося, то я не зможу Вам допомогти.

– Я сама ще до пуття не розібралася. Тільки у наший окрузі знайшли двох убитих молодих хлопців. І обставини їх загибелі такі, що є резон підозрювати втручання відьми.

Старий дивився на Інгу широко розкритими очима. Потім кашлянув в кулак і сказав:

– Пробачите мене, ясновельможна панна, але це ось, зараз, Ви зі мною розмовляли? Зі всього, що почув, я зрозумів тільки одне слово – відьма.

Дівчина забарилася, намагаючись виразитися простіше.

– Убиті хлопці були покусані і подряпані. Перед цим Ігнат і я бачили такі ж рани у сотника Яворного. Зрозуміло?

– Ну, тепер зрозуміло. Тільки це, що ж виходить? Мертва відьма ходить по селу і кусається? – недовірливо запитав дід Петро.

– Я так думаю, що відьма вже не мертва. Або скажемо: «не зовсім мертва». Ось я і хотіла, щоб знахар погадав або, що він там робить? Минулого разу він же як дізнався про упиря і відьму? Може і зараз допоможе?

– Все зрозумів. Поїду до Цимбалюка і спробую умовити його, щоб він зі мною приїхав у Вишневе.

– Якщо не погоджуватиметься, скажіть, полковник Головань теж просив допомогти.

– Гаразд, завтра ж з ранку і відправлюся.

Інга вийшла на вулицю. Сонце, передавши свої права на небі молодшому брату ночі – вечору, сховалося за горизонтом.

– Піду, повечеряю, та і сходжу в гості до сотника Яворного. Правда, мене ніхто туди не запрошував. Ну, та нічого, потерплять, – так думала панна, повертаючись, додому.

Відлигавшиїся від денної жари собаки, жваво бігали у дворах, показуючи прудкість своїм господарям. При цьому вони не впускали нагоди облаяти кожного прохожого, що проходив біля їх огорожі.