Читать книгу Козацьке братство. Частина 2. Гетьман Шульга - Игорь Тихоненко - Страница 8

Ігнат погано спав, крутився з боку на бік. Думи його мучили. «Як же йому бути тепер?» Він любив Інгу. Поки був живий Кульбас, Головань не мав розкаянь совісті за свій вчинок. Він знав, що це не по божому закону, з чужою дружиною плутатися. Але панна сама це все затіяла. А він, просто, не зміг встояти. З ким не буває? Але, зараз, коли полковник загинув, та ще врятував життя Ігнату в бою, Головань відчував себе винним перед Кульбасом. Так, і Інга вчора холодно поводилася. А з іншого боку, що ж вона повинна була кинутися йому на шию? Ні. Все правильно. Полковник був її чоловіком. Вона зобов'язана виявити повагу пам'яті про нього. Ну, а наші з нею відносини залагоджуватимемо пізніше. Буду живий, повернуся. Тоді і видно буде, – після таких роздумів Ігнат заспокоївся і заснув.

Ніч заповнила мир тишею і спокоєм. Повний місяць тримався на небі повноправним господарем, торкаючись своїм світлом до кожного предмету на Землі. Його молодші сестри – зірки, весело перемигувалися яскравими вогниками. Жителі сіла Вишневого мирно відпочивали в своїх будинках. Тому, ніхто не бачив, як на тлі загальної ідилії і блаженства, з труби в хатині Яворного, вилетіла гола дружина сотника і помчала у напрямку до лісу. Підлетівши до Відьминого яра, що знаходився в лісі, вона опустилася на землю біля великого каменя і зникла. Уранішня свіжість почала розгонити густу чорноту ночі. Проспівали перші півні.

Головань прокинувся, коли сонце досягло верхівок дерев над лісом. Увійшовши до сусідньої кімнати, Ігнат побачив діда Петра, що метушився. Старий кудись збирався.

– А, прокинувся, пан полковник. Приходила людина від панни Інги. Вона зве на поминання отамана Кульбаса. Підемо разом? Або тобі вже пора в дорогу?

– Підемо, згадаємо полковника. Славний був козак. Та і борг у мене перед ним. Шкода, тільки, повернути не зможу, – відповів Ігнат.

На подвір’і Інги було жваво. Під'їжджали козаки з сусідніх хуторів, щоб виразити свої співчуття господині. Це були, в основному, старі воїни. Роки посріблили їх голови. Шкіра на лицях і руках огрубнула і покрилася зморшками, так, що вже важко було розгледіти бойові шрами.

На Україні завжди так, скоро розповсюджуються вісті. Так, і не мудро це. У безкрайньому степу немає перешкод вольному вітру, який несе на своїх плечах різні новини. Шкода тільки, що йому байдуже, хороші вони або погані. Він однаково швидко доставляє їх людям.

Вдова полковника веліла поставити столи з пригощанням у дворі, щоб всі охочі могли пом’янути славного отамана. У будинку знаходились ті, хто близько знав Кульбаса і був дружний з ним. Головань зайшов всередину, а Коцюба залишився на вулиці.

– Так, що я там робитиму? – відповів дід Петро Ігнату на запрошення йти з ним. – Там же самі старшини зібралися. А тут всі мої знайомі хлопці, – так він назвав людей похилого віку, що сиділи у дворі за столами, – буде, хоч з ким поговорити.

На що Головань махнув рукою і нічого не відповів.

– А, ось і пан полковник пожалував, – промовив сотник Яворной, що сидів праворуч від Інги. – Йдіть сюди, тут є місце.

Ігнат звернув увагу, що сотник якось змінився відучора. Від минулого смутку і пригніченості не залишилося і сліду. У очах з'явився нещирий блиск. На верхній губі була свіжа рана з запеклою кров'ю. З-під коміра сорочки виднілася глибока подряпина значних розмірів. Показна веселість Яворного викликала таке ж відчуття роздратування, яке випробовуєш від настирливої мухи, що весь час сідає на обличчя. Головань сів за стіл поряд з Інгою.

– А, що це у Вас з обличчям, сотник? – запитав він Яворного.

– Так, ось, кішка вдома мене не визнала, накинулася і подряпала, – відповів сотник і зло посміхнувся.

У Ігната по спині пробігло тремтіння, і тут же промайнула думка: «Невже відьма з того світа повернулася? Не може бути. Я ж сам бачив її похорони. В цей час Яворний піднявся і сказав:

– Давайте згадаємо славного полковника Кульбаса. Вже, він то, напевно, вже в Царстві Небесному! – потім підняв кубок з медом і випив його до дна.

Гості за столом розмовляли між собою, вимовляли поминальні тости за загиблого Кульбаса, за славну Україну. Раптом, Інга обернулася до Голованя і сказала:

– Пан полковник, я чула, як мій чоловік, – вона затнулася і виправилася, – коли був живий, говорив, що Ви добре співаєте. Заспівайте нам про козацьку славу. Григорій дуже любив українські пісні.

Інга відмітила, що вона вперше назвала Кульбаса по імені. Всі замовкли і дивилися на Голованя. Він узяв домру, що йому принесли, провів по струнах пальцями і заспівав:

Ігнат закінчив співати. Всі мовчали. Він поглянув на Інгу і відмітив знайомий блиск в її очах.

– Спасибі, пан полковник, – сказала господиня, – хороша пісня. Тільки жаль козака, якому так не повезло в коханні. Сподіваюся, що з Вами такого не трапиться.

Ніхто, окрім Голованя не зрозумів натяку Інги. Гості знову зайнялися трапезою і своїми розмовами. Ігнат нахилився до вдови і тихо сказав:

– Вийди на вулицю. Треба поговорити.

У дворі, перед садибою, стало тихіше. Люди розходилися по своїх будинках, тому що вони вже були в поважному віці. Хто – по молодше пішов разом з військом на війну. Козаки, які ще сиділи за столом, вже знаходилися в тому градусі, коли чуєш тільки себе, а свого співбесідника бачиш в тумані. Проте, це не заважало їм вести бурхливі розмови.

– А я тобі говорю, що в тому бою Голопупенко по дурному загинув! – наполягав Петро Коцюба, який неабияк навантажився горілкою.

– Так, ні. Це біс втрутився і погубив козака, – не погоджувався з ним, старий, що сидів напроти його.

– А що біс? Я, наприклад, нічого, ні самого диявола не боюся. Потрібно тільки перехреститися і наплювати в їх погані пики. І нічого вони мені не зроблять, – продовжував Коцюба.

– А вони що, хочуть щось зробити? – здивувався його співбесідник.

По всьому було видно, що «мудра» бесіда двох старих козаків заходить в безвихідь. Решта, що сиділа за столом, знаходилися приблизно в такій же стадії спілкування.

Інга підійшла до Ігната, який стояв біля крильця. Вони попрямували в сад. Вишні на деревах вже дозріли, забарвившись в темно-рубіновий колір. Дівчина зупинилася біля дерева, зірвала ягоду і з'їла її. Приємний солодкий смак вишні нагадав Інгі, що в житті бувають і радощі, а не тільки смуток і туга, які заповнювали її в останні дні. Вона, нібито почала прокидатися від важкого гнітючого сну.

– Ти коли виїжджаєш? – першою порушила мовчання панна.

– Сьогодні. Після обіду. Пора на Січ в полк. А по дорозі хочу заїхати побачити отця з матір’ю. Більше року не бачилися. Коли ще нагода представиться? – відповів полковник Головань.

– Я так і не привітала тебе з підвищенням на службі. Я ще тоді, при першій наший зустрічі, зрозуміла, що ти будеш отаманом.

– Інга, я все розумію, – говорив, не обертаючи уваги на її слова Ігнат, – у тебе зараз такий стан. Життя затягнуло тебе у водоверть. Не треба мені нічого обіцяти! – незв'язно продовжував Головань. – Скажи тільки, ти любиш мене?

Дівчина помовчала, обернулася лицем до полковника, подивилася йому в очі і сказала:

– Я завжди любила тебе. Я і зараз люблю. Але поки ми не можемо бути разом. Треба почекати. Зі мною щось відбувається. Мені треба розібратися в собі.

– Гаразд, чекатимемо, – сказав Ігнат і додав, – у мене є ще одна справа до тебе.

– Говори, я слухаю. Ти, адже, без діла до мене не ходиш, – дорікнула Голованя панна.

А сама подумала: «Тільки дві люди в світі любили мене без всяких там справ. Це мій отець і полковник Кульбас. Але їх вже немає на світі».

– Щось знову нечисто у Вашому селі, – міркував, не образившись не її слова, Ігнат. – Схоже, що не заспокоїлася Мариля.

– Про що ти говориш? Я не розумію. Хіба щось трапилося? – затурбувалася Інга.

– Поки нічого не трапилося, якщо не рахувати зовнішнього вигляду сотника Яворного. Ну, Бог з ним, з сотником. Ми все одно сьогодні виїдемо. Але у мене є погане передчуття. Як би що не вийшло?

– І що ж мені робити?

– Поки нічого не роби. Але, якщо щось трапиться, звернися за допомогою до Петра Коцюбі. Знаєш такого?

– Знаю. Ви із Степаном у нього жили.

– Ось-ось. Він людина в таких справах досвідчена. Це він мені тоді дорогу до знахаря вказав. І про упиря він повідав. Я його попросив, він тобі допоможе. Так, ще чого що. Візьми ось це і носи, не знімаючи. Хіба тільки в лазні.

Ігнат кинув на дівчину грайливий погляд і протягнув їй золотий ланцюг з медальйоном.

– Це не простій амулет. Він колись належав самому Чингізхану. Мені про це один полонений татарин сказав. Я цей амулет в поєдинку добув у басурманського батиря. Татари відібрати його у мене хотіли. Великими силами навалилися. Думав, що кінець вже прийшов. Тут Кульбас мені на виручку і прийшов. Сам загинув, а мене врятував. Так, що я життям йому зобов'язаний. Говорять, що тому, хто володіє цим медальйоном, дух Чингізхана допомагає і захищає його.

– Як же ти міг перемогти того батиря, якщо йому дух допомагав? – запитала недовірливо Інга

«Ну, слава богу. Схоже, вона оживає, стає колишньою. Принаймні, жіноча цікавість до неї вже повернулася», – подумав Головань і відповів:

– А мене сорочка твоя захистила. Татарська шабля від неї відскочила, як від кольчуги. Ось, і виходить, що я живий завдяки тобі і полковникові Кульбасу.

Дівчина підійшла до Ігната, притиснулася до нього всім тілом і поклала голову на груди. Ігнат погладив її волосся і сказав:

– Ну, все. Пора розлучатися, а то ще побачить хто, розмов не оберешся.

– Між іншим, я вже не дружина, а вдова. Які тепер можуть бути розмови?

Інга наділа ланцюжок з медальйоном. Великий красивий рубін виблискував на сонці. Усмішка, яка з'явилася, на губах дівчини, говорила про величезне задоволення від отриманого подарунка.