Читать книгу Козацьке братство. Частина 2. Гетьман Шульга - Игорь Тихоненко - Страница 3

Отець Євсій вбіг в церкву, впав на коліна перед іконою Спаса і почав несамовито молитися. Серце у нього скажено билося, руки тремтіли, думки в голові плуталися, перескакуючи з однією на іншу. Причина такого стану священика була одна – страх. Йому здавалося, що Спас з ікони дивиться на нього гнівним поглядом і говорить:

– Ну, гріховодник! Тепер тримайся! Покарання отримаєш за свої гріхи.

Коли дяк на кладовищі побачив дружину сотника Яворного, що випала з труни, то по її вигляду і стану, відразу зрозумів – це відьма. Відмовившись відспівувати покійну, він втік до церкви. Зараз дяк боявся не того, що порушив церковні канони і дозволив ховати сатанинського виродка, а того, якщо про це дізнаються в Києві в Синоді, то його точнісінько позбавлять сану священика.

Від дотику до плеча Євсій здригнувся і озирнувся. Біля нього стояв церковний староста Федір Пріщепа.

– Ти вже знаєш про то, що трапилося? – поцікавився дяк.

– Так, баби вже по селу гудуть.

– Що ж мені тепер робити? Треба відьму прибирати з кладовища. А як її чоловікові про це сказати? Сотник і вбити за таке може.

– Яворний разом з полком завтра виступає в похід. Ось через день і перепоховаємо її за кладовищенською землею. А там видно буде. З війни не всі повертаються. А якщо повернеться, скажемо, що ми виконували наказ архієрея, до якого дійшли чутки, що дружина сотника була, як би це сказати, не зовсім християнка, чи що.

– Не зовсім християнка! Добре говориш, – єхидно відмітив священик, – відьма вона була! Ось хто!

– Тихіше ти. Тут кричати не треба. Та ще в Божому храмі такі слова говорити. Тут треба по-тихому робити.

Наступного дня рано вранці сотник Яворний у складі полка Кульбаса виступив в похід.

Опівдні дяк Євсій, староста Пріщепа і чотири козаки були на кладовищі. Прибрали хрест з могильного горба і почали розкопувати місце поховання відьми. На кладовищі було пустинне. День був ясний, сонячний. Коли лопата одного з козаків ударилася об дошки труни, раптово піднявся вітер. Небо затягнулося хмарами. Згущувалися сутінки. Здавалося, що наступив вечір. Священик почав хреститися і бурмотіти якісь молитви. В повітрі над розритою могилою кружляли ворони. Порожню труну підняли з ями вгору. На дні лежала покійна з розплющеними очима. Але дивна справа, шкіра на обличчі панни Марилі очистилося від виразок і гнильних струпів, які ще вчора були на ній. Відьма здавалася не мертвою, а сплячою. Перед людьми відкрилася страшна картина: у розритій могилі лежала жінка надзвичайної краси. У темно-карих очах виблискували рубінові вогники. Чорне густе волосся, що відливає синявою, розкидалося в сторони. Під сорочкою, що туго обтягувала її стан, явно позначилися випуклі соски на пружних грудях. Тонка талія, різко переходила в пишні стегна округлої форми. Всі заніміли від побаченого.

Першим прокинувся, і заговорив староста:

– Наше щастя, що її зараз не бачить сотник Яворний. Він би не те, що перепоховати не дозволив би нам, а швидше за все, нас самих би тут закопав.

– Стояти нічого. Кладіть її в труну і скоріше йдемо звідси, поки немає нікого, – промовив дяк.

– Ось і добре, що немає нікого. Давайте зробимо так: могилу закопаємо, неначе нічого не відбулося. Хрест на місце поставимо, а самі мовчати будемо про все, що зробили. Краще не дратувати Яворного. Воно так для нас всіх спокійніше буде, – запропонував Федір Пріщепа.

Всі погодилися. Коли укладали небіжку в труну, пальці у неї стиснулися в кулак. Козаки тільки перехрестилися, але діла свого не кинули. Староста хотів закрити їй очі. Але, доторкнувшись долонею до обличчя відьми, тут же обсмикнув руку назад. Крижаний холод неначе обпалив його шкіру. Кришку труни прибили цвяхами. Таємна процесія швидко рушила за територію кладовища.

– Де ми її закопаємо? – запитав отець Євсій.

– За полем, в гаю є Відьмин Яр. Я чув, там вже, раніше якогось христопродавця поховали. Хай і вона там лежить.

– Але це, же далеко, потрібен віз. Не на руках же труну тягнути?

– Так, Ви маєте рацію, батюшка. Почекайте мене за кладовищем. Я зараз роздобуду підводу, – сказав староста і побіг в село.

Не встигли козаки викурити по люльці, як повернувся Пріщепа з двома возами, запряженими цугом. На першу завантажили труну. Староста сам сів за віжки. На другій розташувалися козаки і священик. Процесія рушила шляхом.

«Потрібно поспішати, – думав Пріщепа, – а то сонце швидке сідати буде»

Всю дорогу староста відчував холод у спині. Можна було подумати, що на підводі лежить не труна, а величезний шматок льоду. Приїхавши на місце, люди подивилися по сторонах. Посередині яру лежав величезний камінь, геть порослий мохом. Поряд з ним була розщілина.

«Ось, повезло, – подумав Федір Пріщепа, – рити землю не треба. Зараз покладемо труну до ями, зверху каменем накриємо, – ось і готова могила вийде».

Поки опускали труну у розщілину, у всіх змерзли руки. Потім гуртом налягли на камінь, перевернувши його на іншу сторону, закрили яму. Як тільки валун ліг на землю, пролунав пронизливий свист, і піднявся сильний вітер. Страхітливий гучний сміх доносився з усіх боків.

На камені з'явився кривавий напис:

Ви самі принесли її до мене! Тепер вона приходитиме до вас! Чекайте!

Коні піднялися на дибки. З пащ у них бігла густа слина, як у скажених собак, спини покрилися пластівцями білої піни. Тварини дико ржали. Було незрозуміло, чи не вони видають цей божевільний регіт, який заповняв все навколо. Люди блискавкою вскочили на підводи і, несамовито стьобаючи коней, рвонули геть від проклятого місця. Виїхавши з гаю у поле, коні зупинилися. На одному возі сиділи козаки з переляканими обличчями і безглуздим поглядом, на іншій, в такому ж стані, священик і староста.

– Це що зараз було? Я не зрозумів, – промовив Пріщепа. – Це ми таке зробили?

– Відстань від мене. Я сам нічого не розумію! – огризнувся отець Євсій.

– Як не розумієте? Ви ж священик. Все святе писання прочитали, – не угамовувався Федір.

– У святому писанні про це нічого не сказано.

– Я завжди знав, що Господь Бог не про все розказав в своєму писанні, – багатозначно уклав староста.

– Не богохульствуй, а то прокляну! – обурився дяк.

– Все, мовчу, мовчу. Більше не буду. Люди перехрестилися, і підводи рушили у напрямку до села.