Читать книгу Козацьке братство. Частина 2. Гетьман Шульга - Игорь Тихоненко - Страница 4

Кримський тракт протягнувся прямою стрілою через дике поле, розрізаючи його надвоє. Лише іноді він згинався, щоб обійти величезні камені або яри, що зустрічав на його шляху. Хто і коли, накатав цю дорогу, було невідомо. Здавалося, вона була в українському степу завжди, від самого створення світу. Коршак, що літав високо в небі, не розумів, де ж початок, а де кінець у козацької армії, яка рухалась по тракту. Краї війська, що поверталося на Запорізьку Січ, ховалися за горизонтами.

Пан полковник, Вас кошовий отаман зове, – звернувся до Ігната вістовий. Козак не відразу зрозумів, що це його звуть. Він ще не звик до своєї нової посади.

Ігнат залишив полк і, виїхавши в поле, пішов наметом, прагнучи наздогнати початок колони. Кінь Голованя, швидко рухався по степу, і неначе зрізав верхівки ковили. Вони розліталися в різні боки, немов ядра, викинуті з гармат.

Попереду армії їхав хорунжий з головним прапором Запорізької Січі. За ним слідував кошовий отаман з полковниками. Отамани куренів були зі своїми загонами.

– Ви звали мене, Батько отаман? – запитав, Ігнат, під'їхавши.

– Ось що, полковник, по дорозі буде маєток покійного Кульбаса. Ти, як новий отаман полку, повинен заїхати до його дружини і повідомити тужну новину, – сумно сказав Іван Шульга.

Головань мовчав, відвівши погляд убік. Кошовий уважно подивився на Ігната і вимовив:

– Я розумію, що такий візит не з приємних, але так вже заведено. А потім наздоженеш нас. Тільки довго не затримуйся. Ти мені потрібен будеш на Запоріжжі. Справ у нас ще багато.

– Гаразд, Батько. Все виконаю.

Головань повернув коня і неспішно поїхав до свого полку. По дорозі він думав:

«Ну, що я скажу Інзі? Як взагалі мені поводитися? З одного боку тепер уже нічого не заважає нашому коханню, а з іншого – що ж зараз весілля влаштовувати? Не встигли поховати Кульбаса, і вже розваги затіяли! Не по-людські все це!»

Сумні думки Ігната перервав сотник Яворний:

Пан полковник, дозволите мені на два дні заїхати додому. Моє село по дорозі. Ви ж знаєте, дружина у мене померла, а завтра дев'ять днів буде. Пом’янути треба.

Ігнат поглянув на сотника і сказав:

Разом поїдемо. Мені потрібно повідомити панну Інгу про героїчну загибель її чоловіка.

Наступив вечір. Свіжий вітер остудила денна спека, замінивши його смерковою прохолодою. Степ стихав, готуючись до ночі. Звірі поховалися в нори, птахи усілися в свої гнізда. Запахи польових трав стали сильнішими.

Головань і Яворний цілий день були в дорозі. До вечора почала позначатися втома. Коні, раз у раз оступалися, потрапляючи копитами в нори. В повітрі запахло димом. Вдалині показалися дерева і розпливчаті контури хатин, над якими підносився церковний купол з хрестом.

– Димком потягнуло, – промовив Яворний, – напевно, дівчатка борщ готують або галушки варять. Е, та он і Вишневе вже видно. Слава богу, встигли до ночі доїхати.

– Сотник, їдьте до себе додому. Я сам повідомлю панну Інгу про загибель полковника Кульбаса, а завтра я до Вас зайду.

– Може, переночуєте у мене? Заразом і дружину мою згадаємо.

«Ну, ні, – подумав Головань. – Хай твою дружину чорт поминає».

– Я ночуватиму у Петра Коцюби. Які можуть бути вночі поминання? – викрутився Головань. – Та і справа у мене є до старого.

– Воно, звичайно, Ви маєте рацію, пан полковник. Вночі спати потрібно.

На околиці вершники розлучилися. Головань поїхав до Інги, а сотник – до себе додому.