Читать книгу Козацьке братство. Частина 2. Гетьман Шульга - Игорь Тихоненко - Страница 6

Ігнат під'їхав до будинку полковника Кульбаса. Згущувалися сутінки. На Україні швидко темніє. Ще тільки що можна було навіть читати на вулиці, а пройшло декілька хвилин, і нічне небо вже повністю розвернуло свою зоряну картину. У дворі було порожньо. Тільки собаки даремно стрясали повітря гавкотом, відпрацьовує свій хліб. У одному вікні горіло світло. Ігнат піднявся на крильце і постукав в двері. Пройшло трохи часу, засув відчинився. На порозі стояла Інга зі свічкою в руці. Побачивши Голованя, вона відступила на крок і запитала:

– Це ти. А де полковник?

– Можна я увійду? Незручно на порозі розмовляти.

Інга кивнула на знак дозволу і першою пішла в кімнату. У залі вона запалила декілька свічок і села в крісло. Дівчина нічого не говорила. Вона пильно дивилася на Ігната, чекаючи його пояснень. Панна була одягнена по-простому: сорочка – вишиванка, синя спідниця, чорні короткі чобітки. Русяве волосся було підв'язане червоною стрічкою і заплетене в косу. Інга виглядала утомленою. Віка були набряклими. Схоже, дівчина багато плакала останнім часом.

– Як ти себе відчуваєш? Чи здорова? – запитав Головань.

– Все нормально. Ігнат, не тягни. Розповідай. Я знаю, щось трапилося нехороше, – турбувалася панна.

– Сумну звістку я приніс тобі. Твій чоловік, полковник Григорій Кульбас, героїчно загинув в битві.

Інга мовчала. Вона дивилася на Голованя і не бачила його. Дівчина взагалі нічого не помічала навколо себе. Погляд у неї був неживим. Так, дивляться померлі, поки їм не закриють ока.

– Ти чуєш мене? – запитав Ігнат. – З тобою все гаразд?

– Так, чую. Все гаразд, – після невеликої паузи, промовила Інга. По її щоці скотилася сльоза. – Залиш мене, Ігнат. Мені потрібно побути одній. Завтра поговоримо.

Головань вийшов з будинку і відправився до Петра Коцюби. У селі всі спали. Світла у вікнах не було. Хатини були схожі на голови велетнів із закритими очима, які вмостилися на нічний відпочинок.

Інга лягла на ліжко поверх покривала, не роздягаючись. Сон не йшов. Вона дивилася в стелю і думала:

Як дивно я влаштована. Поки був живий Кульбас, він був для мене байдужий. А ось, коли його не стало, усередині, неначе щось обірвалося. Серце стискається від болю. При живому чоловіку, хотілося любити Ігната. А зараз в душі тільки смуток і туга. Правду говорять люди, що жінки самі не знають, чого хочуть.

Вона раптом зрозуміла, що обтяжувало її всі ці дні. Передчуття неминучої біди, що повалилася на неї, мучило дівчину. Разом з тим в душі з'явилося відчуття полегшення, яке виникає, коли навіть найстрашніша і хворобливіша подія виявляється вже позаду. Сон почав долати панну. Контури предметів в кімнаті стали розпливчатими. Думки в голові заспокоїлися. Закрилися очі. Тіло стало невагомим. Інга, вперше, спокійно заснула за останній час.

Дід Петро зустрів Голованя з неприхованою радістю. Зібрав на стіл поїсти і поставив глек меду.

Не гріх і випити за вашу славну перемогу. Такі вісті по степу швидко біжать, – говорив Коцюба. – Слава богу, що пан хорунжий живий залишився. А ось, наш отаман пан Кульбас, заспокоївся навіки. Царство йому небесне. Великий був воїн. Прийми, Господь, його душу.

Старий налив дві чарки по самі вінця. Козаки випили одним махом, не чокаючись. Почали закушувати.

– У Вашому селі завжди новини розповсюджуються швидше, ніж відбуваються самі події, – заговорив Головань. – Тільки, я не хорунжий, а полковник.

– От так, так! Даруйте, Ваша милість, не знав я. Якого ж полку Ви отаман?

– Діду, перестань мені «викати». Для тебе я завжди буду Ігнат Головань. Пам'ятаєш, як ти говорив мені: «синок». Або вже передумав?

У Петра Коцюби на очах з'явилися сльози. Старий козак весь, якось обм'якнув. Він спробував витерти долонею очі, але руки у нього тремтіли. Насилу старий промовив:

Спасибі тобі, синку, спасибі..

Голос його затнувся і він відвернувся до вікна, щоб Голованю не була видна його слабкість. Простому козакові було нестерпне приємно, що такий важливий козацький воєначальник, виявляє йому повагу. Разом з тим, Коцюбі було соромно, що він плаче, як баба.

Гаразд, батько, гаразд. Не треба. Перестаньте. Ось діла-то. Що я Вас образив чим? Я ж нічого такого не сказав.

Голованю, раптом, стало жалісно цієї старої самотньої людини. Чимось він йому нагадав отця. Коцюба заспокоївся і запитав:

– Так, який же твій полк?

– Колишній полк Кульбаса. Козаки попросили мене призначити після загибелі отамана.

– Ну, слава богу. А то я вже переживав. А під твоєю рукою порядок буде у війську. Я знаю, що говорю. Що робити збираєшся, якщо не таємниця?

– Завтра повертаюся на Січ. Там, справ ще багато. Думаю, кошовий тепер на ляхів двине армію.

– Воно, звичайно. Після того, як татарам перцю під хвости насипали, тепер можна і шляхту почастувати, щоб по скромніше себе вели. А панні Інгі вже повідомив про загибель полковника?

– Так, сьогодні заїжджав до неї. Вона дуже засмутилася. Завтра уранці навідаюся. Хай трохи заспокоїться. Хотів попросити тебе про послугу одну, діду.

– Говори, для тебе все зроблю.

– Якщо, раптом, панна Інга звернеться до тебе за допомогою, не відмовляй їй. Це, адже, вона нам тоді допомогла полковника на ноги поставити. І хто відьма, вона здогадалася. Без її допомоги, я б не справився.

– Звичайно, допоможу! Дивися, як виходить, з вигляду така вельможна панна, а яка чіпка! Ніколи, не подумав би.

– Ну, гаразд, діду. Пора мені відпочивати. А то завтра дорога дальня, а я і сьогодні цілий день в сідлі.

Випили ще по одній чарці за славу козацьку і лягли спати.