Читать книгу Говори, серце, не мовчи - Жанна Куява - Страница 10

Елла – уся в моніторі. На її обличчі – дивна втома. Не від роботи, бачу я. Тоді від чого?

Вбрана, як завше, бездоганно. Синя шовкова сукня з делікатною вишивкою на плечах, що підкреслює їхню граційність, замшеві човники на середній шпильці кольору світло-бежевої пудри, ніжна (молодіжна?) зачіска із зашпиленими позаду двома пасмами волосся, доглянуті руки, нігті підкреслено освіжені брунатною фарбою… Але бракує в цьому образі якоїсь деталі, причому важливої, визначальної, із якою ця краса оживилася б, заграла, набула повноти, безсумнівності.

Я котрий день споглядаю за Еллою і поки не можу збагнути, про що «каже» тінь її втоми? Та й загалом, чому ця жінка така закрита, неговірка, сумна врешті-решт?

Свій сум, якби він аж так виднівся оточенню, я легко пояснила би: розлука з дітьми. Невідворотна. Нестерпна. Жорстока. Ненавиджу її! Але прийдуть вихідні, і я побачу своїх Володьку і Вольку (тобто Ольку, хі-хі). Найпрекрасніших із усього, що подарувало мені життя. У дуже незвичний спосіб подарувало.

– Елло, то як учора відсвяткували день народження? – зважуюся, питаю.

– Та так, нічого особливого, – не відводить очей від комп’ютера. – Повечеряли зі Стасом у ресторані та й усе.

– Що й не подарував вам нічого? – тут я, певне, і дістану на горіхи за свою прямоту.

– Парфуми від «Живанші», – сухо каже.

– Не сподобалися?

– Та ні, нормальні, – вона нарешті зводить погляд на мене. – Можемо посидіти десь сьогодні. В обід. Ти будеш вільна?

– Так.

– Нічого, що я на «ти»?

– Ні. Звісно.

– Окей.

Ну от не минуло й двох тижнів нашого німого кабінетного «співіснування».

– Я чула, Ксенія на мене сердиться, – каже Елла, коли ми сідаємо на великі плетені стільці однієї з хрещатицьких кав’ярень (точніше, пивоварень, але я не запам’ятовую її дивну назву, хіба одне слово з трьох: «Роберт»), просто серед вулиці, на літній терасі, під затишним шатром, за круглим столом. Надворі тепла й водночас клопітна, метушлива осінь. Повз нас шмигають заклопотані люди, на Еллу раз по раз глипають велелюбні мужчини, але вона того не бачить. Вона взагалі не роздивляється увсебіч, ніхто їй не цікавий.

– Нікіта тобі це сказав? – цікавлюся.

– Ні, Олена.

– Олена?

– Так.

(А я вважала Ксенію з Оленою спільницями.)

– Нікіта приділяє тобі забагато уваги, – припускаю. – Мабуть, саме це й не подобається Ксенії.

– Мені вона подобається, – каже Елла.

– Хто?

– Ксенія.

– Ксенія?

– Так. Знаєш, вона – чудовий приклад жінки-партнера: віддана, покірна, коли треба жорстка, а коли треба ніжна, з хитринкою, знає, чого хоче. Без неї Нікіта не почувався б таким упевненим.

(Нічого собі висновки!)

– Здається, тут усі від нього в захваті, – маю на увазі переважно офісних «блискучих чілок».

– Так, він має колосальний вплив на них, – погоджується Елла, ніби зчитує мої думки.

– Влада, успіх, гроші шалено притягальні, – висновую.

– Сексуальні, ти хотіла сказати?

– Та ні, якраз притягальні, – усміхаюся. – Сексуальність – штука індивідуальна. Гадаю, людину в іншій вабить та якість, якою вона хотіла би бути сама наділена.

– Будь ласка, рол із лососем, – офіціант ставить перед Еллою велику тарілку з яскравим зеленавим наїдком. Це – невеличкі шматочки риби, обвиті тонкими кружальцями свіжих огірків та прикрашені листям салату й скибкою лимона. Виглядає страва не вельми апетитно, сказати по правді.

– Ваші сирники з курагою, медом та сметаною, – це вже юнак звертається до мене. Ми з Еллою зробили замовлення, щойно прийшли. А допіру, подякувавши, беремося до обіду.

– Роли – так собі, – пазуриста кішка не в захваті від замовленої страви. – Моя хатня робітниця готує смачніше, – уточнює.

Я ж апетитно наминаю порцію однієї з улюблених, хоч і звичайних страв. Сирники, бувало, ми ліпили вдвох із мамою, коли вона почувалася дужою. Тепер часто ловлюся на тому, що найбільше смакує та їжа, чий смак відомий із дитинства, пов’язаний із домом. А все інше – ніби щось чуже, тому й цікаве хіба на пробу, задля оцінки, яке на смак.

– То що там із сексуальністю, Віро? – знаходиться Елла. – У чому, ти вважаєш, вона проявляється?

Я на мить задумуюся.

– У внутрішньому спокої, наприклад, – відповідаю.

Елла мовчки у мене вдивляється.

– А в Нікіти його немає?

– Немає.

– Чому ти так вважаєш?

(От тільки не гнівайся потім, що зачепила цю тему.)

– Та він упевненого тільки вдає. Цей його сміх… такий нещирий! Кругльов насправді скутий, не розслаблений, щось його гризе. Може, й не підозрює, як награно поводиться. Думаю, його поведінка завжди залежить від місця, ситуації і людей, біля яких він шукає одного: вигоди. А справжнє задоволення життям і внутрішній спокій – вони ж практично не залежать від інших, тільки – від себе. Така моя думка.

Елла поволі жує, слухає, що говорю.

– Є одна притча про внутрішній спокій. Може, знаєш…

– Ану ж?

– Про чоловіка, який шукав тихе й спокійне місце, щоб почути себе, встановити, так би мовити, контакт із своїм внутрішнім «я».

– Ні, не пригадую такої.

– Спочатку він втік із галасливого міста в ліс, але там йому заважали то цвіркуни, то птахи. Далі він забрався в печеру, але там його дратували краплі води, що скапували вниз. Розсердився чоловік, збудував собі котедж із звукоізоляцією, замкнув усі вікна, двері, але в повній тиші чіткіше стало чути «тік-так», «тік-так»… Позривав він годинники, розбив їх, сів, заспокоївся, глибоко вдихнув: ну ось нарешті та мить, коли він почує себе. Але… «тук-тук», «тук-тук», стукало його серце все гучніше й гучніше.

– Он як, – мружиться Елла.

– Усі проблеми, як і їхні розв’язання, – усередині нас.

– І як це стосується Кругльова?

– Думаю, Нікіта досі не подолав якісь страхи минулого, тому прикриває їх своєю нібито досконалою зовнішністю. Внутрішній спокій – це ж іще вміння цінувати людей, які поруч, самому любити й приймати любов. Навряд чи це – про Кругльова.

(Оце мене прорвало. Але я направду хотіла про це поговорити, і то – саме з Еллою.)

– Кожен успішний чоловік поводиться як Нікіта, – натомість резюмує Елла.

– По-твоєму, Нікіта – успішний?

– Так. Він при посаді, при грошах, при владі…

– Маєш право так вважати.

Офіціант саме приніс нам каву, я віддаю йому порожню тарілку, знову дякую і зауважую, що було смачно. Елла мовчки кладе йому на тацю ледь початий лосось.

– Знаєш, учора він пропонував мені бути з ним, таємно зустрічатися, – зізнається Крук, чим неабияк спантеличує. – Мене це обурило. У мене ж є чоловік. Так, ми офіційно неодружені, але це нічого не міняє, – вона відкидається на спинку стільця й далі ховає свій погляд. – Тоді, коли Нікіта проводив з нами першу співбесіду, коли ви з Ксенією пішли, він тільки натякнув на це, а вчора, коли ми святкували на кухні, сказав прямо: хочу тебе. Чому він вирішив, що може мені пропонувати щось подібне? – Елла дивиться геть убік.

(А й справді швидко.)

– Ти ж гарна, – кажу перше, що спадає на думку.

– Він мені не подобається, і він мені не треба, – запевняє Елла.

– Тоді відший його!

– Не можу. Мені потрібна ця робота. Зараз у Стаса не найкращі часи в бізнесі, тому він дозволив мені вийти на роботу. Якби все було, як раніше, ну… за тих часів, до Майдану, сиділа б я вдома. Як усі шість років. Але я не хочу більше сидіти вдома.

– Все одно, ти нічого не мусиш, Елло.