Читать книгу Говори, серце, не мовчи - Жанна Куява - Страница 12

Сон мене не бере: я думаю про Карину майже до ранку. Уявляю, як вона вертається додому після цієї бурної ночі, п’яна, невиспана й стомлена, як іде в душ, змиває з себе все, що відбувалося в клубі й поза ним, пірнає під ковдру, обіймає чоловіка й каже йому: «Ну його на фіг це відрядження, воно мене геть виснажило… Я так стомилася, коханий, обійми мене, хоч дві годинки посплю до роботи…»

А може, все було по-іншому? Може, чоловік зустрів Карину ще на порозі й, побачивши, як вона виглядає, ненависно схопив і поволік до ванної, де ввімкнув холодну воду й підставив під шалений струмінь її голову? «О, цей варіант мене зовсім не гріє, – кручуся в своїй постелі, – тільки не цей варіант», – зачинаю повторювати, як мантру.

Схоплююся від того, що мені наснилися Карина з Кавунчиком, як вони кохаються в його джипі, як вона знеможено зойкає «для годиться», а насправді їй шалено незручно в напівлежачій позі: нога, закинута на плече старого, затерпла, й от-от її схопить корч. Але коханець цього не підозрює, ляскає раз по раз Карину по сідницях, як ото дівчат у нічному клубі, й видавлює з себе заслинені окрики-стогони…

Тільки на годиннику вибиває першу дня, я випурхую з кабінету, аки стривожена перепілка, піднімаюся на півповерху, – хочу побачити Карину й спитати одне, чи в неї вдома все минулося добре?

У приймальні її немає. Може, у «відпочивальні» вона?

Відважую ручку малопомітних дверцят (о, не зачинено!), зазираю всередину й бачу те, чого не воліла би бачити й за гроші: Кавунчик розсівся на дивані з опущеними штаньми, перед ним, в отих височенних «стриптизерських» босоніжках із нижньої полиці шафки, стоїть на колінах гола до пояса Олена. Її обличчя уткнуте дідкові межи ніг, вона робить йому мінет, допомагаючи одною рукою, а друга, ота окільцьована, нежива й лискуча рука-протез, лежить собі на столі, де ще недавно ми з Кариною розпивали, бесідуючи, чай. Кукса коло її плеча похитується мляво, ніби шмат відірваної щойно плоті.

Я різко відсахуюся, якомога акуратніше причиняю двері й спішу до свого кабінету віддихатися. Хоча й розумію: Люта мене помітила.

За хвилин двадцять отримую від неї повідомлення:

«Карина цього знати не повинна».

Хочеться забути те, що бачила. Коли подібне показують у порнофільмі, це одне. А коли – на робочому місці…

Чортяка! Хіба Кавунчик, старий пердун, сказала б моя мама, заробляє великі гроші оце для того, щоб отримувати насолоду від молодюніх дівчат, яких бере на роботу? Є ж для цього інші місця й інші дівчата.

Хіба дівчата йдуть до нього на роботу, щоб надавати оті послуги з насолод?

Та, певно ж, по-іншому усе!

Чому ж вони на це погоджуються? Карина, Олена, ще хтось?

О, як же болить голова! Уперемішку з випитим учора – ґвалт.

Після роботи іду до Михайла, іду цілеспрямовано, чомусь вірю, що поруч із ним мені стане легше. Помітивши мою пожовану мармизу, він махом пропонує: хочеш, покатаю?

Так, залюбки.

Із півгодини ми пересиджуємо ясну пору, байкер каже, що треба дочекатися темряви, тоді відчуття від їзди і гостріші, і цікавіші. Відтак одягаю шолом («У мене він завжди з собою, то – старшого сина», – каже Михайло). Забираюся на залізну «галку» (ловлюся, що саме цю пташку нагадує звіддаля його мотоцикл, тобто моцичка, – має ж бути відповідник жіночого роду, хі-хі?). І ми поволі сунемо маршрутом славнозвісного на Мінському масиві автобуса № 99.

Вискочивши на Велику Кільцеву дорогу, взуттьовик різко й несподівано додає швидкості, тож я припадаю до його спини й обхоплюю міцно за грубий, екіперований «моточерепахою», торс. У цей час, мабуть, скидаюся на жучиху з якогось дитячого мультика, що рятується від навального вітру, намертво вчепившись за високу травину.