Читать книгу Говори, серце, не мовчи - Жанна Куява - Страница 9

– Де б я не працювала, шукаю розмов. Як каже моя мама, ради-поради для розради, – зізнаюся Карині наступного дня, скориставшись її пропозицією почаювати.

На годиннику близько полудня, та я вже впоралась із надісланими текстами й піднялася на півповерху вгору до приймальної генерального. Карина запросила до невеличкого кабінетика, відчинивши вузькі двері, що ледь видніються у стіні просто за її робочим столом. «Це моя відпочивальня», – припросила до кругленького столу з чотирма високими стільцями. Крім нього, тут зручний диван, компактні шафки для взуття та одягу, холодильник-міні-бар та вузенька стільниця з чайником, кавоваркою і відповідним посудом. Освітлення теж «відпочинкове» – жовтаве, приглушене, на вікні – світло-коричневий тканинний ролет.

– Так, із бесідами тут складнувато, в кожного багато роботи, – каже Карина й наливає до фігурних чашок кип’яток, де вже лежать листки пахучого чорного чаю. Затим сідає навпроти, ніби непомітно роззувається, відсовує далеко під стіл елегантні туфлі, закидає ногу на ногу.

– Не думаю, що то залежить від роботи, – відповідаю. – Важко перебувати в одному кабінеті й узагалі не розмовляти.

– Нічого, освоїтеся, звикнетеся одна до одної, з часом ще станете з Еллою подругами-нерозлийвода.

– Та що ви, ніколи такого не буде!

Головата лише усміхається.

– Розкажіть про себе, – пропонує вона.

І мене ніби ошпарює тим-таки кип’ятком для чаю: я не сподівалася такого запитання від тутешньої офісної працівниці, не готувалася до нього принаймні в отакій «тет-а-тет-івській» обстановці. «Офіційні» відповіді заготувала давно: родом – звідтіля-то, в Києві – зі студентства, стаж роботи – 15 років, працювала в періодичних та наукових виданнях, у видавництвах. Коректую, редагую, створюю тексти найрізноманітніших жанрів. Але ж правди тут – на один мізинчик. Тобто все воно – правда, тільки надто мізерна. Поміж тим відбувалося стільки всього! І то такого, про що не розповіси й рідній матері.

– Не знаю навіть, що вам, Карино, розповісти, – знічуюся: хіба можу їй довіряти?

– От тобі й маєш, – дивується вона. – Говорити з сусідкою по кабінету хочеться, а про що ж тоді? – вкотре обдає мене приязною усмішкою.

«Може, то з віком виробляється?» – роздумую над її привітливістю. Карина – чи не найстарша з усіх, кого бачила досі в цьому офісному «льодяному царстві». І лише вона не соромиться ділитися приязню.

– З чого почати, не знаю, – виправдовуюся.

– Гаразд, тоді питайте мене, що хочете, – пропонує Карина. І я миттєво заспокоююся, розслабляюся.

– Як давно ви тут працюєте? – пригублюю чай.

– Майже два роки.

– І весь час – секретаркою?

– Помічницею генерального директора, – уточнює Карина. Вона робить це спокійно і виважено, її зовсім не зачепило оте моє «секретаркою», через що виглядає іще привабливішою. Упевненість в собі жінку, без сумніву, прикрашає.

Карина вчергове пригублює чашку з чаєм, обручка на її правиці грайливо поблискує.

– У вас є діти? – зненацька питає вона мене.

– Є, тільки зараз вони не зі мною, – відводжу погляд вниз. Помічаю на нижній полиці привідчиненої шафки дві пари жіночих туфель – одні без підборів, зручні, шкіряні, схожі на балетки, а другі, ніби зі стриптизерки зняті, такі височенні й яскраві!

– Вони з батьком? Чи з бабусею?

– Ні, – мій настрій погіршується, я так і не зважуюся глянути співрозмовниці в очі. – На жаль, не можу зараз про це говорити. Дещо болюча для мене тема.

– Добре, тоді не будемо, – Карина відкидається на спинку крісла, все ще бездоганно собою володіючи. Я ненароком помічаю, що на ній – звабливі панчішки, а не капронові колготки, до яких звикла сама.

– А у вас є діти? – навіщось цікавлюся.

– Немає, – каже вона й бере до рук телефон, що лежить поруч на столі, щойно в ньому щось теленькнуло. – О, я мушу йти, – вказує на мобільний. – Генеральний викликає.

– Так, звичайно, – підхоплююся з-за столу. – Дуже дякую за гостинність.

– Нема за що, – Карина поспіхом прибирає чашки, клопочеться. – Приходьте ще, – зачиняє за мною двері, клацає замком.