Читать книгу Говори, серце, не мовчи - Жанна Куява - Страница 6

Йдучи з офісу до метро («синичка» мене чекає на станції «Мінській»), акуратно переступаю з ноги на ногу, аби вдруге не відламати підступний каблук. Треба носити з собою «перевзувачку», вирішую дорогою. Хоча йти мені зараз однаково краще, ніж навпаки. Бо іду я з роботи. І то – з якої роботи! Сумно трішки лише через те, що видасться вона, напевно, не з легких морально. Досі хоч доводилося працювати в значно гірших умовах, але з набагато зрозумілішими, точніше, ближчими мені людьми.

У редакції науково-методичного журналу ми працювали за старими, обдертими столами, замість доброї підлоги в наших куцих кабінетах лежав порваний лінолеум, з чиїх дір просипався нагору роздовбаний роками, безпорадністю та підошвами цемент. Скільки капронових панчіх ми з дівчатами порвали об надбиті дерев’яні стільці! І сміх і сльози… Але ми рідко коли журилися: в команді трудилися професіонали, люди, які любили свою справу. Що апріорі означає – задоволені працівники на робочих місцях, а не навпаки, чого довкола не бракує, зокрема, у сфері обслуговування. Так-от ми мали принаймні задоволені обличчя, а глибше – почувалися всяко. Адже й без язвочок не обходилося. Як загалом у кожному колективі, що, мов людський організм, буває, перевтомлюється, дає збій, а буває, нездужає через захворюваність котрогось із органів.

Утім, саме цю з усіх своїх робіт я згадую з найбільшою приязню, прикро було її покидати. Та мізерна зарплатня, іще й постійні заборгованості, відрахування змусили мене піти. Тобто вибратися до Італії…

Зненацька схоплююся на думці – а що, коли помиляюся? Що, коли й цих, інакших, анітрохи не схожих на мене людей через якийсь час я вважатиму за найліпших? За своїх? За добрих друзів і товаришок? Буває ж усяке! Буває таке, що ого-го, не повірив би зроду-віку, доки сам «не скуштував» би!

Думаю, що хотілося б зараз побалакати з кимось, обговорити цей напружений робочий день, поділитися емоціями. Адже що я тепер відчуваю? Подив? Мабуть, так, подив – найбільше. Й то – від усього. Та я не можу зателефонувати матері: вона живе ніби в іншому світі порівняно з тим, який я щойно побачила і частиною якого маю стати.

Отже, світ – не однаковий у нас у всіх?

Ні, світ – один, тільки лакуни в ньому заповнені різними людьми по-різному.

Добре було б поговорити з Еллою. Я спитала б у неї думки про генерального: «Як він тобі?»

Мабуть, вона відповіла би: «Нормальний».

І я би з нею погодилася, додавши, що дідок не такий страшний, яким нам представила його схарапуджена ейчарка.

«До речі, як тобі Ксенія?» – «Відповідальна, на своєму місці».

А я би не погодилася. «Тобто, може, вона й відповідальна, – сказала б я Еллі, – але більше – жорстка й нетактовна. А це на її посаді щонайменше є дивним». «Вона ж працює з людьми, а з людьми так розмовляти не можна», – додала би я. І якщо б Елла попросила уточнити, що я маю на увазі, то я сказала б: «Вона не вміє добирати слів».

«А що ти скажеш про Нікіту? До речі, про що ви розмовляли з ним наодинці, якщо не секрет?» Він же попросив нас із Ксенею вийти, спитав у мене єдине: «Чи задоволена я, що виграла конкурсний відбір і приєдналася до їхньої великої та успішної команди?» «Так», – відповіла йому, діставши навзаєм чергову порцію білозубого вищиру. Тоді він зазначив, що до перекладача (перекладачки себто) в нього є окрема розмова, і вони (тобто Нікіта з Еллою) лишилися, а ми з Ксенею пішли, кожна – у свій кабінет. Я вичитала всі надіслані на електронку тексти. Елла, коли повернулася, мовчки взялася за переклади. О 18:00 вона пішла, сухо мовивши: «До завтра!» За трохи часу подалася з роботи і я.

«Та так, він попросив мене дещо перекласти», – напевне, щось таке відповіла би Елла. Хтозна, хтозна…

У метро роздивляюся людей. Хоча робити це в натовпі, що добирається з роботи додому, вкрай важко. Шукаю поміж юрби ксеній, олен, карин і вір, елли цим транспортом явно не їздять.

Он із самого краю коло дверей сидить молода замислена кралечка з відстороненим поглядом. Імовірно щось переосмислює, аналізує – вона ще на роботі. Вбрана в брючний костюм із рівними кантами (ані порошиночки на ньому), білісінька сорочка, золоті сережки, ланцюжок і годинник; ідеальний, стриманий манікюр, як і макіяж; добротна сумка в руках… Чи думала я бодай колись, що цікавитимуся подібним типажем працівниці? Певно, ні, адже моя професія передбачає інший вигляд, – так я завше гадала. Від того, що на мені, аж ніяк не залежав результат роботи… Дихає вона нерівно, чимось занепокоєна, знервована, незадоволена. Найпевніше – собою. Напартачила, мабуть, і керівник їй про це прямо сказав. Тож тепер вона дошукується винних, того, хто її підставив, на кому завтра зганятиме злість. Бабцю, що схилилася над нею (чи не спеціально, бува?), не помічає. То чи з ксеній ти будеш, красуне?

А ця, мабуть, із олен. Встає, дає старій місце, хоча своєї важності ані у виразі, ані в поставі не втрачає: он-о як віддула тонкі губи й розправила плечі, виструнчилася, таки знатна птиця! «Усе мені вдасться, все в мене вийде!» – «каже» довкіллю. Та в очах – поблиски сумнівів і остраху. Недосвідченість над нею бере гору, молодецтво, незрілість. Чи впорається з викликами, що перед нею постали?..

Вір, видається, – найбільше. Одна, дві, три, чотири… Дуже різні з вигляду ці жінки: не вельми яскраві, але й помітні, не розкішні, але симпатичні, одна ось – із опущеними плечима, притомилася; друга – зі змореними очима, не доспала, наробилася; третя вбрана просто, але зі смаком, раз по раз поглядає на годинник: кудись або до когось поспішає, клопочеться, бо не встигає; четверта – задумалася про вечір: з ким його проведе? чим себе займе? як відпочиватиме після роботи? – у здогадках і роздумах, самотня… Одне поєднує цих жінок – кутики їхніх губ підняті. Отже, вони не втрачають віри, попри все. Віри вірять (хі-хі). По собі суджу?

А може, це – карини?

Чортяка, чому я взагалі вирішила, що можу щось вичитувати з облич і поведінки людей? Помилитися при цьому ой як легко.

«Наступна станція – Мінська», – каже диктор метро. Моя.

Щойно виходжу нагору, помічаю міні-вагончик із написом «Ремонт взуття». Те, що мені треба!

– Ми раніше ніде не бачилися? – не стримуюся, заговорюю до майстра, який роздивляється мого «човника» й каже: «Завтра обидва туфлі будуть готові, заберете десь у цей час». На сьогодні, вочевидь, несподіванки для мене не закінчилися, ловлюся на думці, коли споглядаю цікавий образ молодика.

Авжеж, ми раніше не бачилися, я це знаю. Принаймні де-де, а у взуттєвих майстернях – напевно. Мене зачепив дивний образ ремонтника-взуттьовика, що радше – рокерський або ж байкерський. Патлатий, бородатий, у куртці-косусі, черепи – на майці та наколоті на пальцях. Що ти тут робиш, гітаристе-металісте Роба Галфорда?

– Може, на якомусь мотозльоті? – відказує він і кидає на мене краєм ока.

– Не думаю. Я там ніколи не була.

Мене аж веселить те, як він вбраний. Ніби їхав мужичок своїм «гарлі-девідсоном», чи як там називають вони своїх залізних коней, аж раптом дзвінок від друга: «Слухай, посидь годину в ремонтній на «Мінській», прийми від клієнтів взуття, бо в мене тут удома кіпіш…»

– Ви справді тут працюєте? – Ні, ну що такого я питаю, мені дійсно цікаво!

– Так. А що, не схоже?

– Ні.

– Не ви перша це кажете.

– Розумію.

Я прошу в нього півгодини зачекати, бо сама мушу збігати в перший-ліпший магазин і купити якісь капці, щоб перевзутися, а туфлі лишити йому на ремонт. Він легко погоджується почекати.

Коли я повертаюся, молодик стоїть надворі, курить, похапцем побрязкує в’язкою ключів та оглядає зусібіч квадратове місце своєї роботи. Біля міні-вагончика стоїть його «гарлій», тобто двоколісний мотоцикл із високим рулем, схожий звіддалі на довгодзьобу пташку. Забачивши височенний зріст гітариста, мені знову стає смішно, тож, підбігши, я з ходу випалюю:

– Але як ви туди поміщаєтеся? – тицяю на міні-вагончик.

Він і собі осміхається, й нічого не пояснює.

Я зчитую з його очей безпечність.