Читать книгу Говори, серце, не мовчи - Жанна Куява - Страница 7

– Пообідаємо сьогодні разом? – пропонує Ксенія, зазирнувши до нашого кабінету рівно о 9-й. Авжеж, вона перевіряє, чи ми, бува, не спізнилися. (Вона завжди так робитиме, кожнісінького ранку.) Ні, не вдалося нас підловити, Коршаківно: ми прийшли на роботу вчасно. І це її тішить. Тому вона люб’язно вітається, а ще оцінює наші з Еллою наряди.

Якусь мить я думаю, що мені випадало працювати з різними дівчатами й жінками, але з такими, як Ксенія, стикаюся вперше: іще вчора вона грубо погрожувала нас звільнити, а сьогодні кличе посидіти разом в харчевні, що передбачає відвертості. Чи ні?

– Я, на жаль, не можу, в мене плани на обідню перерву, – каже Елла.

– Віро, тоді вдвох? – підморгує Коршак.

Я чомусь не можу відмовити.

– Добре, – погоджуюся.

Ресторан «Два півні» – і не ресторан зовсім. Тут самообслуговування, а замовлення не підносять, а подають просто з-за прилавків. Мені подобається, що можна роздивитися, які страви є в меню, як наїдок виглядає, і тільки тоді робити вибір. Не подобається, що офіціантка, чи прибиральниця або й посудомийниця, забирає тарілки зі столу, голосно брязкаючи, ще коли ти за ним сидиш. Але це буде наприкінці нашого обіду. А зараз перед Ксенією – буряковий салат і парова котлета з телятини. Мій вибір – червоний борщ, рис і відбивна зі свинини.

– Ненавиджу хліб з дитинства. – Ксенія дивиться на два житні шматки на моїй тарілці. – Бабка вічно заставляла доїдати куски, а бувало, й крихти примушувала змітати в долоню й кидати в рот. Фе! – кривиться. – Ще й товстієш від нього.

– А моя бабка померла з голоду, – навіщось брешу я чи не вперше в житті. Моя баба справді померла, і порівняно молодою, але не від голоду, а під час пологів, коли народжувала дванадцяту дитину, мою матір. У матері звідтоді – травма голови, вона часто забувається й поринає у свій світ, виходить із нього за днів три-чотири. З голоду якось ледь не вмерла я, немовлям, розказували сусіди, коли матері «зайшло» і вона не давала мені груді цілу добу. Батькової матері я не знала, як, загалом, і батька. Змалку чула від людей, що то якийсь заїжджий торгаш саморобним виноградним вином полакомився поп’яну на «больну Вольку», Ольку тобто, і «получилася» я. Він приїздив лише раз, коли мені виповнилося шістнадцять, привіз у подарунок лошицю Ксьошу, але я його ні бачити, ні чути тоді не хотіла. Хоча по-своєму любила.

– Моя би з голоду не вмерла, – реагує на мою брехню Ксенія. – Занадто дбайливу має доцю, мою маман тобто. Але ладно, зараз не про це… Аліна тебе хвалила…

(Овва, ми перейшли на «ти»?)

– …з відділу продажів, Акуніна, дзвонила мені, тобто я їй дзвонила…

(Розпитувала? Перевіряла? Ну, звісно. Як же без цього.)

– Вона сказала, ти справляєшся швидко.

– Якби вона сказала, що якісно, мені було би приємніше, – щиро зізнаюся.

– Швидкість у нас цінують найперше.

– Я це зрозуміла. – Згадую, як ми з Еллою летіли на нараду з генеральним.

– Елла працює повільніше, – хитрує Коршаківна.

– У неї набагато складніша робота.

– Шефу важливі показники.

– Генеральному директору?

– Ні, Нікіті.

– Нікіті?

– Так, насправді тут усе залежить від нього. Генеральний – то так, рахувальщик і транжирщик грошей…

– Рахівник і розтринькувач, – виправляю її.

– Слухай, ти хоч не роби цього на людях, окей? – змінює тон Ксенія, і її голос стає погрозливим, він скидається на грім, що подає здалеку перший двигіт.

– Що саме? – тримаю себе в шорах.

– Не виправляй мене, окей? А то звільню, – шкірить зуби. Точно, як Нікіта.

– Ого, як все серйозно!

– Бачила вчора айтішників? Ті, що були на нараді?

– Еге.

– Звільнила їх сьогодні.

– Ти?

– А хто ж! Тільки – на «ви».

– Ой, – знаходжусь я. На «ти» тут можна тільки до мене, виявляється. – За що звільнили? – не приховую здивування.

– За погану презентацію – це, по-перше…

– А мені здалося, що вони старалися…

– Не перебивай, коли я говорю.

(О люди, ця дівка покликала мене попоїсти, щоб добре налякати?)

– А по-друге, один із них оце днями став батьком, а другий одружується, і це сильно відобразилося на виконанні їхніх обов’язків.

Я мовчу, бо я знову, чортяка, ошелешена.

– Приходять на роботу, а самі рішають різні сімейні питання.

(З’ясовують, – редагую її подумки.)

– Дзвонять кудись, по телефону триндять, бігають навіть не в обід на якісь зустрічі непонятні… Ви на роботі, хлопчики, чи де? Я такого не допускаю і не пробачаю!

– Не пробачаєте? – питаю тихцем, а самій хочеться сказати: та хто ти така, Коршаківно, щоби «пробачати» людям? Ні, ти таки не розумієшся на словах, не тямиш, що кажеш!

– Нікіта теж так робить, – додає вона, повільно пожовуючи.

Я натомість доїдаю вже другу свою страву.

– Якось звільнив свою секретарку за те, що не змогла «пробити» йому нормальне місце в поїзді. Тобто купила квиток із купейним місцем, але не в СВ-вагоні. Нікіті не сподобалися сусіди, з якими мусив їхати. Там нібито якісь робочі їхали на заробітки. Коротше, він їй того не пробачив.

– Скажіть, а якщо я виправлятиму в текстах його ім’я на «Микита», він мені теж не пробачить? – питаю про робоче.

– Хрін його знає, – хмикає Ксенія. – От коли виправиш, тоді й побачимо, пробачив чи ні, – гоготить. – До речі, завтра в Елли Крук день народження.

– Справді?

– Ага. Привітаємо її?

– Звісно!

– Тоді приходь на роботу раніше, десь на 8:40, оформимо для неї вітальний куточок.

– Чудово! Домовилися.

– Ще таке, – відставляє недоїдки Ксенія. – Зустріч із приводу твого десятиденного стажування, вона ж мала би завтра бути?

– Так.

– Олена проведе її після вихідних, у понеділок. Я так вирішила й розпорядилася. Тож розслабся. Поки що.