Читать книгу Говори, серце, не мовчи - Жанна Куява - Страница 8

Наступного ранку, рівно о 8:40, відчинивши двері кабінету, я бачу святково вбрану Еллу та щасливу з виду Ксенію.

– О, ти прийшла?! – щебече ейчарка. – А ми вже майже справилися, – сушить зуби.

На Еллиному столі стоїть величезний букет із розкішних, гордовитих і шалено червоних гладіолусів. На стіні, поруч із її столом, – плакат із вітальним написом «З днем народження, Елло!»

– Вітаю, Елло! – і собі вручаю іменинниці букет із пухнавих жовтих хризантем: купила їх, виходячи з метро. – Хай твоє життя буде сонячним!

Іменинниця дякує. Я роздивляюся розписаний плакат за її спиною, унизу, праворуч, зчитую підпис: «З повагою, Ксенія Коршак». Розумію, що домовленості тут спрацьовують саме так. Себто ніяк.

– Ти сьогодні рано, – кажу до Елли, коли Коршаківна врешті йде з кабінету зі словами: «А тепер – до роботи, бо звільню!»

– Та це Ксенія вчора ввечері подзвонила, попросила прийти на 8:30: мовляв, із 9-ї буде шалено зайнята, а мусить терміново зі мною побачитися.

– Он як!

– Сьогодні після роботи зберемося на півгодини тут у нас на кухні, чоловік привезе бутерброди й трохи вина, – Елла поринає в монітор, їй не до свята зараз.

– Так, чудово! – кажу з веселинкою, а сама розтривожуюся: я обіцяла Михайлові, взуттьовику, забігти до нього після роботи.

Вчора, коли забирала в нього полагоджені туфлі, ми розговорилися, тобто спершу я побачила біля його «будки» спортивний велосипед і спитала: «Це менший брат вашого залізного коника?» На що він розсміявся й відповів: «Ні, то – сина. Мою “раму” таке “лоша” не витримає», – додав він, показуючи на свій широкий таз. І ми розреготалися. Я сказала, що в мене теж є син, тільки менший, йому до такого велосипеда ще треба дорости. «О, то ти зможеш мені допомогти», – зрадів Михайло. Толі (його синові) треба купити сорочку під костюм, іде на вечірку до друга: «Та вже парубок, шістнадцятий рік! А я не розуміюся на кольорах, взагалі не розуміюся на цих лахах, – зізнався Михайло, – в мене он-о штани, футболка, косуха, бандана, черевики – на всі випадки життя. А йому (Толіку) модне подавай. Він – не байкер, він – стиляга. Може, сходиш з нами? Тут близько магазин. Глянеш на малого, щось йому підкажеш?»

«Добре», – погодилась я без вагань. Почувалася вдячною за довіру.

Поїду в обід на «Мінську», попереджу Михайла, що не зможу ввечері зустрітися з його сином, – вирішую. Бо номерами телефонів ми з байкером не обмінялися.

– Це що за міжсобойчик? – Олена Люта стає переді мною посеред коридору, коли я несу з кухні до кабінету вранішню «офісну каву» й роздумую про Михайла. – Ви, Віро, знали, що в Елли Крук день народження і не повідомили? – злоститься.

– Але я не знала, – заперечую. Дивлюся їй просто в очі й намагаюся не помічати «мертвої» руки, яка мені, правду кажучи, неприємна. – Мені самій Ксенія сказала…

– У нас вітають колег колективом, маленьким, – ті, хто працює тут, на сьомому поверсі, але ж колективом, – перебиває мене рекрутерка. – Тепер виходить, що ви з Коршак – добренькі, а решта колег – зневажливі? Безкультурні? Коли проходитиме зустріч щодо вашого десятиденного стажування, я вам це згадаю, Віро, – йде з-перед очей.

І мені стає прикро через несправедливість. Щоправда, я хутко втішаю себе, мовляв, то не найгірше, що могло статися на початку роботи в новій і такій крутій компанії. Згадую, як мене приймали на другу з моїх офіційних робіт відповідальною секретаркою в редакцію районної газети, де я натомість набирала на комп’ютері статті журналістів пенсійного віку, котрі продовжували писати їх ручками на паперах, а в новій комп’ютерній техніці розбиратися й не примудрялися. Дехто з них і тепер там працює, хоч минуло десять літ. І вони досі не набирають текстів на комп’ютерах, однаково пишуть їх ручками, як за «радяньщини». Це розповіла мені давня колега, з якою час від часу зідзвонюємося…

Головна редакторка, жінка теж на пенсії, спитала тоді: «Ви заміжня?» – «Ні». – «Але ж замужем ви були?» – «Так, зовсім недавно ми розійшлися з чоловіком». – «Тобто ви в офіційному розводі?» – «Можна й так сказати».

Вона грубо подивилася на мене: «Знаю я, хто такі “розведьонки”, як вони поводяться. Дивіться, Віро, щоб до мене не доходили поголоски про вашу, м’яко кажучи, непристойну поведінку чи, борони Боже, про те, що ви розбиваєте чиїсь сім’ї! Я коло себе лярв, вибачайте на слові, пригрівати не збираюся. Газета – моя дитина, а працівники газети – то як її вихователі і мої, не дивуйтеся, родичі. Тому зважайте на все, що будете говорити і як будете поводитися. Я вас попередила. Бо сама я так прожила життя, що ніхто ніколи про мене погано й не подумав, не те, щоб уголос сказав! Ні в яких скандалах я участі ніколи не брала. Пристойність – це слово мого життя, дороговказ, за яким слідую…»

За рік я пішла і з тієї роботи. Прізвисько «розведьонка» прихопила з собою. Воно, як не дивно, знадобилося мені й через роки у Польщі, куди я поїхала на заробітки – спершу прополювати, а потім збирати полуницю у фермерському господарстві – зі своїми односельцями: тітка Варця нарадила. То було відразу після Майдану й мого іще більше травмованого стану, ніж після злощасного таксування з пістолетом під ребрами.

Не думала, що серед райцентрівських (ну, не сільських же!) жительок досі такі уявлення. Подивилася на Петра, чоловіка з нашої бригади, а він жонатий, – все, хочеш його від жінки відбити, собі заграбастати. Вийшов у поле бригадир перевірити, чи добросовісно українці-поліщуки трудяться, підняла в цей час голову, – все, «зняти»6 багатшого хочеш і в Польщі лишитися… Ще й утрапила, була, в суперечку: думала, накинуться на мене односельчанки й роздеруть, «як Тузик грілку».

– Бо жінка буває щасливою тільки, коли вона замужем, – сказав хтось із нашої бригади, коли ми сиділи на спільній кухні й вечеряли «з пивком».

– Це неправда, – заперечила я.

І мої «співкамерниці» (так я жартома називала своїх співмешканок по крихітній кімнаті, де по всьому периметру, попід стінами, були розставлені в два поверхи залізні вузькі лежаки, схожі на тюремні нари) гучно запшикали глузливими смішками.

– По собі судиш, Вірко?

– Чого по собі? Бачила в житті немало щасливих і незаміжніх жінок.

– Де ж вони живуть? У Києві твоєму?

– І в Києві теж.

– Не плети дурниць, Вірко. Брехню ж торочиш!

– Та чого ж?

– Ну, кожна ж дівчина хоче заміж.

– Дівчина, може, й хоче. Але – не кожна жінка.

– Вірко, ти так судиш, бо сама – розведьонка. Хіба ж тобі пусто було замужем? В самому, бляха, Києві?

– По-всякому було.

– Ой, бо не терпіла свекрухи, язика мала довгого! Менше би слухала, Вірко, своїх подружок городських, то, може, й зберегла би сім’ю!

– Нікого я не слухала. І не я ж була ініціаторкою розводу.

– Бо меншою треба бути, змовчати свекрусі, послухатися її, а ти розсварилася з нею, от вона й розвела вас із Сашком.

– Аякже ж, мовчати, терпіти, робити, що кажуть, – тоді будеш ого-го яка щаслива! Так виходить?

– З тобою, Вірко, нема про що говорити. Кожна жінка коло чоловіка таки щасливіша, ніж коли вона сама. Визнай це нарешті.

– Особливо – бита чоловіком жінка ну дуже щаслива.

Як сказала я цю фразу, то накинулися на мене мої «співкамерниці», ніби зграя безпритульних кішок на викинуті недоїдки біля якогось ресторану. Засипали своїми переконаннями, що мусила я давати задній хід. Щоправда – лише тамтій розмові, котра перетворилася на хаотичний вереск і стоголосий крик. Але – не своїй вірі в те, що їм доводила. Досі переконана, що жінка поза шлюбом щасливою буває. Як приклад – моя веселуха Тамріко, щастя якої залежить виключно від її настрою. Або й – моя матір, щастя якої взагалі ні від чого не залежить (хі-хі).

Михайло не нагнівався. «Нічого, якось викрутимося», – сказав, коли я пожалілася йому про накладку. «Мені дуже шкода», – повторила я. «Та забудь!» – наполіг. І мене це приємно здивувало. Легкість, із якою він поставився до непередбачуваної ситуації, навіть причарувала, як по правді. «Тоді, до зустрічі!» – мовила я. «Бувай-бувай!» – попрощався. І я теж відчула легкість, щоправда, сумовиту.

«Секретаркам» надзвичайно сподобався Еллин чоловік, – це видніється з їхніх облич. Ось він пішов, а вони ніяк не вспокояться. Щоправда, вголос – анітелень. Єдино поглядами промовистими обмінюються: ось вони статусність, знатність, багатство і врода! Тільки не всім таке щастя (жіноче) дано…

Мені тим часом більше водій Еллиного мужа сподобався: він старанно ніс торби із наїдками, доки той, аки павич, гордовито прошкував слідом, розмовляючи по телефону. Але я би в цьому нікому тут не зізналася.

– Стас, – відрекомендувала чоловіка Елла. Він привітався й пішов собі. Водій – за ним.

Ксенія проголошує перший тост. Він заїжджений і нещирий. Схоже висловлюється й Олена. Далі – знову Ксенія. Вона тут головна, і всі мають це розуміти навіть на святкових збіговиськах.

Завітала до кухні й Карина Головата, обдарувала Еллу теплою усмішкою. (Я таки знаюся на людях?)

– А це – Аліна Акуніна. Мишка вискочила з нірки, – так представляє старша ейчарка адміністраторку відділу продажів.

То ось від кого я отримую щоденні паки листів, зауважую чергову молоденьку дівчину, хоча вона мало відповідає демонстративній презентабельності тутешніх «блискучих чілок». Вирізняється Аліна дещо невміло підібраним одягом: сама – вершкового зросту, а скомбінувала сильно контрастні кольори: білий верх, чорний низ. Тому її фігура виглядає розрізаною навпіл. Але це її не бентежить. Вона має інші поціновки, як і інтереси, висновую з напрочуд зрілого, як на її вік, погляду.

Елла каже, що кожен свій попередній день народження, шість років поспіль, вона святкувала з чоловіком десь на теплих островах, лазурових берегах, у подорожах по закордонах. І тільки цьогоріч вони лишилися вдома. Абиякий рік, підсумовує пазуриста кішка. Вона аж ніяк не святкує. Їй сумно і прикро бути в цей день серед нас.

Я згадую свої закордонні «мандри», свою Італію і свою Польщу. Завсідні духоту, пилюку, кухню, полуничні грядки, обпечені пальці, брудний посуд, тверде ліжко, незручні подушки, головний біль, зелені сни, абиякий мобільний зв’язок, бездушні розмови, самотність, розпач і втому, втому, втому…

– А скільки тобі виповнилося? – цікавиться в іменинниці Коршаківна.

Елла не відповідає, лише криво хмикає. Вона соромиться свого віку, бачу.

А я не соромлюся, думаю, ковтаючи нудне шампанське. Не люблю цього напою. А червоного вина не п’ю з дитинства (хі-хі). Через батька. Коли можна обирати, зостановлююся на коньякові. Але тут його пити не хочу: ще захмелію й почну верзти абищиці. Ліпше в пащу драконові самому не лізти.

– А ось і Нікіта Якович! – гучно зустрічає шефа головна ейчарка.

– Я ненадовго, – стишує емоції Ксенії білозубець. – Вас можна на хвилинку? – звертається до Елли.

Крук шаріється й ніяковіє. Але вони обоє виходять.

– Сучка, – раптово сичить Коршаківна. І всі це чують. – Вона тут не працюватиме, – погрожує.

І я розумію: Ксенія в Нікіту закохана.

– Віро, ти ж не перекажеш їй те, що почула? – шипить мені в обличчя.

– Якщо не треба, то не переказуватиму.

– Не треба, – відрізує. І, гордо походжаючи поміж дівчат, заявляє: – Я – з тих, хто завжди має те, що хоче й кого хоче. Ну… практично завжди, – каже стихша. – Вчіться, поки жива! – нервово регоче.

До мене підходить Карина Головата, запитує, як мені працюється на новому місці. Я відповідаю, що добре, бо так і є: в самій роботі ґанджів не вбачаю.

– Тільки трохи незвично, що мало ми всі між собою спілкуємося, – додаю. – Але з часом до цього звикну.

– Можете заходити до мене на чай, – дивує Карина. Помітивши, як я поглядом цілюся в бік Ксенії, вона шепоче: – А за неї не хвилюйтеся. Якщо шеф не захоче, вона вас не звільнить.

– Нікіта?

– Чому Нікіта? Іван Іванович Кавунчик.

– Он як, – чудуюся. – Тоді за наші чаювання! – цокаюся й роблю добрий ковток шампанського, яке вже не здається аж таким нудотно-солодкавим.