Читать книгу Говори, серце, не мовчи - Жанна Куява - Страница 4

Я вбираю найкращу сукню-футляр із «відділення» в шафі «офісний жіночий одяг». Чіпляю до коміра улюблену прикрасу – маленький, ледь помітний жовто-блакитний прапорець у бронзовій (дуже схожій на золоту, хі-хі) оправі, подарунок подруги-майданівки2. Взуваюся в туфлі-човники на середніх підборах. Роблю останній виверт біля дзеркала й виходжу в місто – сьогодні мій перший робочий день у компанії «АтлАс»! А мрії таки збуваються, сказав-то хтось із пересвідчених.

Учора близько полудня прозвучав обіцяний дзвінок, і в слухавці я почула пожадане: «Віра Олександрівна? За результатами глибинних психологічних тестів, а також двох співбесід зі спеціалістами ейчар-відділу компанії «АтлАс»… те-де, те-пе… вас обрано на вакантну посаду коректора компанії і запрошено до роботи з завтрашнього дня. Якщо вас, звісно, ця пропозиція ще цікавить…»

Авжеж, цікавить! Ще й як цікавить! Знали би ви…

Елла сидить навпроти, вона – моя сусідка по кабінету.

«Так як в обох у вас робота пов’язана з текстами (й тишею, подумки додала я), ми виділили для вас спільний простір, – вишукана ейчарка Ксенія Анатоліївна розчахнула перед нами двері доладно облаштованого приміщення. – Тут є все для роботи, – завчено продекламувала, – коли чогось не буде вистачати (бракуватиме, – знічев’я відредагувала її), повідомляйте. Працівники нашої компанії найчастіше спілкуються через емейл, тому пишіть за потреби листи, ось моя візитівка, – поклала на обидва столи по цупкому папірцеві. – Годину ви маєте вільну, не обов’язково в обідню перерву, хоча – бажано».

Вона ще побажала вдалого першого робочого дня й зникла в просторах таємничого офісного лабіринту.

Перший день на роботі минає за зачиненими дверима, в цілковитій тиші. Непогано, спершу висновую. Потім знаходжуся, що проводити отак цілі тижні, а то й місяці, мабуть, буде затяжко. Я-бо надзвичайно люблю розмовляти, коли треба передихнути від роботи. Говорити, аби лікуватися, якщо бути точною. Ця метода здавна помічна для мене. Роздумувати вголос про пережите: для чого воно мені далося? – і старатися відпустити. Описувати відчуте: що за цим може ховатися?, – і робити висновки. Щоб або уникати надалі подібних ситуацій, або, навпаки, в них утрапляти. Хоча такого радше не стається: як і будь-що штучно підлаштоване, воно трощиться на дрізки. А також – неодмінно дізнаватися щось подібне від співрозмовника, точніше, співрозмовниці: з подругами мені все ж простіше, вільніше. Тобто у свої тридцять п’ять я вже знаю напевне, що навіть однакові ситуації люди проживають геть по-різному. І мені цікаво, де захований секрет отого, що кожний по-своєму розуміє й відчуває цей світ? Він же, наш світ, один і той самий у всіх, а ми в ньому – різні. Чому?

Блимаю вкотре на вродливу сусідку по кабінету й згадую свою подругу Наталку. Вона теж була із місцевих, з киянок. О, як я пишалася нашою дружбою! Як дівчинка-підліток пишається старшим від себе кавалером. (Наталка теж була дорослішою від мене на два роки.) Трималася за неї, як за щось дорогоцінне, шалено важливе, таке, що понад усе боїшся втратити, тому, звісно ж, в одну мить втрачаєш. Бо не гоже любити когось більше від Бога, хтось-то казав. Наша дружба протривала лише рік: на другому курсі Наталка взяла академку й виїхала до Італії. У кінці дев’яностих, на початку двохтисячних багато хто вибирався за кордон, ціла епідемія заробітчанства охопила була Україну, надто й західні краї, звідки вийшла я. Десь років через шість Наталка покликала мене до себе: чого тобі вишукувати дешеві й «адські» (так і сказала: адські) підробітки, у мене – своя пекарня, похвалилася Наталка, міситимеш здобне тісто, тобто машина міситиме, а ти тільки кластимеш у неї що треба для тіста і розфасовуватимеш його у веселі формочки. Потім діставатимеш готову випічку з електричних печей.

Еге ж, не моя то справа – кухня. Я не мислю себе без вичитування й письма, без виправлення ком, тире, русизмів, інших помилок у текстах. Тоді я вже була кількарічною коректоркою науково-методичного журналу, втім, увесь час мусила робити щось іще через постійну заборгованість у зарплаті. Зокрема, ще більше вичитувати-виправляти-редагувати-писати-створювати-складати різні тексти як не ночами, то ранніми-ранками, або й у редакції в обідню пору чи в робочий час, вдаючи, що працюю над статтями для журналу…

Авжеж, я поїхала до неї, до своєї Наталки, з якою часто ділила домашні наїдки та гуртожитське ліжко: столичній юнці життя поза домом-квартирою було цікавим, тож вона часто втікала до нас у гуртожиток, лишалася на ніч. Вузьку ковдру з нею теж ділила, бо зими були холодними, а наші кімнати не обігрітими. Ще – парти в аудиторіях, шпаргалки на контрольних, навіть почерк: він у нас був дуже схожим, тож ми не раз виконували одна за одну письмові самостійні. А також – перші емоції від закоханості, перші цигарки, прогуляні пари, найпримітивніші радості у вигляді валентинок на День закоханих (за нашої юності це свято саме набирало популярності) та найбільші, як нам здавалося, проблеми.

Коли Наталка сказала, що «капець-залетіла», я спокійно ходила по аптеках, розшукувала для неї «щось проти вагітності» й отримувала навзаєм злісні погляди та виховні коментарі-напучування підстаркуватих фармацевток. Утім, сказане летіло повз мене, мов стріли невлучного стрільця – аби-куди. Бо ціль йому ледь видима, малодоступна. Наталка стояла за дверима, вона навіть досередини аптек не заходила, так боялася і соромилася: «А раптом мене помітить хтось знайомий?» Мені ж, приїжджій, виручити подругу було геть небоязко.

Й от вона, італійська синьйора, дружина власника кондитерської-пекарні, зустрічає мене на вокзалі й везе у великий дім, який, я вважаю, стане мені рідним тимчасовим пристанищем. Принаймні я розраховую на теплі, задушевні розмови по вечорах: вони колись шалено розраджували й підтримували нас обох. Але нічого з цього не дочекаюся за цілих вісім місяців, що їх проведу на чужині. Ані разочку. Жодної миті.

Як виявилося, мою Наталку називали не синьйорою, а дияволицею. Коли вона з’являлася на порозі пекарні, працівники лише озлоблено перешіптувалися й слухняно виконували кожен її наказ. Я й не уявляла, що можна аж настільки змінитися, що життя – залежно від країни? заміжжя? прибутків? розміру будинку? вияву любові? – так сильно змінює людину. Згодом дійшла висновку, що життя насправді не змінює людей на краще чи на гірше, воно просто дає їм можливості розкритися, створює обставини, аби ми зуміли проявити себе справжніх.

Біль – це все, що я відчувала, перебуваючи в домі подруги. Ми так і не посиділи за обідом чи вечерею, не згадали разом проведеного часу, спільних знайомих – тільки-но я просила в Наталки про розмову, вона казала: «Віро, ти ще не прибрала в кабінеті Джакопо (її чоловіка) й не вимила всенький посуд». Моя Наталка… Синьйора. Дияволиця. Вона – це вже історія. Нагадує про неї хіба «синичка», машина, яку я купила за італійські муки-заробітки.

Назавтра, від дев’ятої години ранку аж до тринадцятої тридцять, робочий час минає так само у тиші. Аж ось до Елли хтось телефонує. Вона сухо відповідає «так» або «ні».

Якусь мить я дозволяю собі її роздивитися. Найбільш примітним є чорне довге волосся, вирівняне й доглянуте. Біла шкіра, звабливі губи. Набираю в «Ґуґлі» слова «красива брюнетка» й бачу, що пазуриста кішка дуже схожа на Меґан Фокс. До темнавих у мене особливий пієтет, бо сама я світло-руса. Щоправда, з-поміж чорнявок мені найкрасивіша Моніка Беллуччі.

До чого це я? Елла – розкішна. Серед баченого мною квітника юних і гонористих офіс-менеджерок та ейчарок компанії «АтлАс» вона по-справжньому вирізняється. Бо коли дивишся на неї, то не сумніваєшся, що ця жінка веде дійсно якісний, люксусовий спосіб життя.

Але я маю триматися не гірше. Мій досвід і мій вік – не менші заощадження за валютні.

– Я на годину відлучуся, – каже Елла й зникає за дверима. Лишає натомість прозорий кокон аромату вимитої дощем зелені, моху і трави.

Мені теж розім’ятися не завадило б, вирішую випити кави на офісній кухні. Два пончики з вишнями купила вранці перед входом у метро.

Круто, спадає на думку перше «не-літературне» означення, коли заходжу до оснащеного найнеобхіднішою технікою та приладдям приміщення. Тут тобі кавомашина, крапельна кавоварка, хочеш чай заварюй із артезіанської бутильованої води, хочеш просто його запарюй у готовому кип’ятку з кулера; великий круглий стіл посередині, обабіч – меблі й холодильники; рівненько виставлений посуд виблискує із полиць, на стільниці – вази з цукром, печивом, цукерками…

Біля вікна походжає Ксенія, вона по-вчительському, чи таки по-начальницьки, наказує щось Лютій та ще двом дівчатам, мабуть, працівницям із рецепції. Зводить на мене байдужий короткий погляд і відвертається: нема нам про що наразі розмовляти, – вичитую з її погорди. Я – так само не нав’язуюся, стаю в чергу за кавою. Переді мною в кавомашині її робить мужчина, точніше, хлопчина, – визначаю з висоти своїх літ (хі-хі). Хлопчина оглядається, помічає мене, але не вітається, тож я роблю це перша. Заклопотаний, висновую, бачачи його різкі та поквапливі рухи.

– Ігорю, давай скоріше, скоро друга тридцять! – з-за прочинених дверей не менш схвильовано прикрикує до кавувальника інший хлопчина, правда, дещо більше схожий на мужчину завдяки широким плечам і вгодованому обличчю. Та прожогом зникає.

Не мій «фасон», подумки регочу, забачивши цих обох. А за мить серджуся: чортяка, я що обираю собі кавалера в перші ж робочі дні?!

Ні, заспокоююся враз. Розставання з другим, хоч і громадянським, чоловіком було настільки складним, що до нових стосунків мені – як до неба пішки. Добре, що все закінчилося добре – з його-то характером і вдачею. Але дістала я була те, що хотіла. Коли перший муж, філолог Сашко, вдався м’ялом, мовби з клоччя батіг, слухавсь одну маму, то другий, крутій і грошолюбець Максим, слухавсь одного себе. Дякую вам, хлопці-мужчини-й-не-дуже, що були у моєму житті! На цьому поки ставлю крапку.

Випивши кави, вертаюся до кабінету. Елли досі немає. Всідаюся в комфортне шкіряне крісло, беруся вичитувати свіжонадіслані тексти – вони летять зі швидкістю світла з електронки якоїсь Аліни Акуніної, адміністраторки відділу продажів. Могли би й познайомити з людиною, раз такі висококультурні всі, манірюся, доки ніхто не бачить. Та я легко справляюся з роботою, адже тексти прості й нехитрі. Хіба – з купою граматичних і стилістичних помилок.

А це – щось новеньке! Відкривши лист із темою: «Терміново!!!» (три знаки оклику неабияк наполохали), читаю:

Колеги! Сьогодні, об 14:30, спеціалісти відділу інформаційних технологій (ІТ) презентуватимуть нову презентацію (аж вголос регочу через незграбну тавтологію) «Моніторинг та ліквідація інцидентів в Академії ейчарів та рекрутерів “Ас”» для генерального директора (далі – ГД) компанії «АтлАс» Кавунчика Івана Івановича. Генеральний директор виявив бажання познайомитися з новими працівниками відділу маркетингу та інформаційного забезпечення Крук Е. О. та Гайдучик В. О. Прохання Крук Е. О. та Гайдучик В. О. о 14:20 бути на місцях для отримання попередньої інформації. Запізнення на зустріч із ГД – неприпустиме.

З повагою Ксенія Коршак, старший НR-менеджер.

Нічого собі, зиркаю на годинник і бачу позначку «14:10». Аж встигаю забути найпершу думку про те, що ейчар, хоч і старший (себто HR-менеджерка, хоч і старша), але писати листи грамотно досі не навчилася. Дрижаки поволі нападають. Десять хвилин я маю на те, щоби зібратися передусім із думками, адже хтозна, що він запитає, цей шеф усіх шефів? Що його може цікавити?

Встаю з-за столу, дивлюся у дзеркало, поправляю макіяж, обсмикую сукню. Чортяка, чому я трясуся, мов налякана вовком зайчиха?! Спокійно, дівчинко, спокійно, все вийде якнайкраще.

Із моїм-то щастям, огризаюся.

Цить і вір, Віро невіруюча, зводжу губи в півусміх, і виходить, як у пихатої Ксенії.

І все ж вона гарна, скрекоче щось у мені.

Відтак усміхаюся до свого відображення вже по-щирому, трохи-таки розслабляюся.

Те, що він відламався, я розумію не відразу. Ще намацую, стоячи, підпору, але її нема, підошва на п’ятці вмощується на самісінький асфальт. О люди! Навіщо було летіти із такою швидкістю? Що ж тепер робити? Де ця клята Елла, за якою я вилетіла з офісу о 14:15, розуміючи, що вона не встигає на «отримання попередньої інформації»?!

Бог із нею, з «попередньою інформацією», лише б на зустріч із генеральним не спізнитися, адже це «неприпустимо»!

То де ж вона, ця шкодлива пазуриста кішка? І що мені робити з відламаним посеред Хрещатика каблуком?!