Читать книгу Лють - Карін Слотер - Страница 10

Джон погано спав, але йому було не звикати. Нічний час у тюрмі завжди жахливий. Найбільше дошкуляли крики. Плач. Про інші звуки Джону й думати не хотілося. Коли його заарештували, йому було п’ятнадцять, коли посадили – шістнадцять. Коли йому виповнилося тридцять п’ять, він провів за ґратами більше років, ніж у батьківському домі.

Хоч як гамірно було в тюрмі, до цього шуму він призвичаївся. Важче було за її межами. Автомобільні клаксони, пожежні машини, звідусіль горлало радіо. Сонце світило яскравіше, запахи насиченіші. Від квітів сльозилися очі, а їжа була майже неїстівною. У кожному її шматочку було забагато смаку, вибір був занадто великий, щоб він міг спокійно піти в ресторан і замовити собі обід.

Коли посадили Джона, на вулицях не можна було зустріти людей на пробіжці з навушниками у вухах, у шортах зі спандекса, які щільно облягали тіло. Мобільні телефони тоді носили у сумках, схожих на великі гаманці, перекинутих через плече, і дозволити їх собі могли тільки дуже багаті люди. Репу як повального явища не існувало, а круті пацани слухали «Мотлі Крю» та «Пойзен». CD-плеєри були фантастикою з серіалу «Стар трек»,[13] а про сам «Стар трек» знали тільки заучки.

Що робити з цим новим світом, Джон не знав. Усе здавалося йому якимсь безглуздим. Там більше не було жодної знайомої речі. Свого першого дня на волі він заховався у стінній шафі вдома у матері й розплакався, як немовля.

– Шеллі? – заволав Арт. – Ти працювати будеш чи як?

Джон помахав наглядачеві рукою й видушив з себе усмішку.

– Перепрошую, начальнику.

Він підійшов до зеленого «субурбана» і взявся витирати воду з бічної панелі. Ще одна річ, яка його шокувала. Автомобілі стали такими велетенськими. У тюрмі був один телевізор, який показував два канали, і що подивитися вирішували старші ув’язнені. Антену вирвали, щоб виколоти нею комусь око, задовго до того, як посадили Джона, тож якість прийому сигналу була нікудишньою. Та навіть коли завади зникали й картинку на екрані вдавалося так-сяк роздивитися, відчути справжні розміри машин було важко. І взагалі, те, що ти бачив, могло бути не справжнім, а зробленим спеціально для того серіалу. Може, насправді серіал був про паралельний світ, де жінки носили спідниці, які навіть їхньої мохнатки не прикривали, а чоловіки не гребували обтислими шкіряними штанями й монологами на тему: «Мій батько ніколи не зрозуміє мене».

Мужики в тюрмі завжди з цього реготали, кричали «курва» і «підар», і наступні слова актора тонули в цих вигуках.

Телевізор Джон майже не дивився.

– Йо, йо, – сказав Рей-Рей, нахиляючись, щоб губкою втерти силікон у шини «субурбана».

Джон підвів погляд і побачив поліцейську патрульну машину, що саме заїжджала на мийку. Рей-Рей усе повторював двічі, тому його так і називали. І він завжди попереджав Джона, коли неподалік з’являвся коп. Джон віддячував тим самим. Вони ніколи особливо не спілкувалися, не кажучи вже про те, щоб розповідати історії свого життя, але один одного розпізнали вмить: обидва були колишніми зеками.

Джон узявся мити скло над дверцятами водія, без поспіху, щоб роздивитися копа у віддзеркаленні. Спочатку він почув поліцейську рацію, те постійне потріскування й голоси диспетчерів, що називали коди ситуацій. Полісмен роззирнувся навколо, рівно за дві секунди вихопив тренованим оком Джона і Рей-Рея, потім підтягнув кобуру і пішов усередину платити за мийку. Не те щоб вони могли на нього напасти, але завжди було приємно показати, хто тут хазяїн.

Власниця «субурбана» була неподалік – теревенила по мобільному. Миючи вікно, Джон заплющив очі й слухав її голос, насолоджуючись інтонацією, наче прекрасною музикою. Він уже забув, як це – чути жіночий голос, вислуховувати нарікання, що можуть виникнути лише в жінок. Погані зачіски. Грубі продавці в магазинах. Поламані нігті. Чоловіки воліли розмовляти про речі: машини, зброю, піхви. Про почуття вони не говорили – хіба що про гнів, та й то недовго, бо їм одразу кортіло якось розв’язати цю проблему.

Кожні два тижні Джонова мати приїжджала на своїй машині з Декатура до Ґарден-сіті. І хоч як він був радий її бачити, та то був не той жіночий голос, який йому хотілося чути. Емілі завжди була приязна, рада бачити сина, навіть якщо з виразу її очей він бачив, що вона втомилася після довгої поїздки чи їй сумно бачити його нове татуювання, його волосся, зібране у хвіст. Приїжджала й тітка Лідія, але тільки тому, що вона була його адвокатом. Двічі на рік разом з матір’ю з’являлася й Джойс, раз на Різдво і раз – на його день народження. Вона ненавиділа кожну хвилину свого перебування там. Від неї аж пахло ненавистю. Джойс хотіла вибратися звідти чи не більше, ніж сам Джон, а коли розмовляла з ним, він мимоволі згадував, як між собою балакали чорношкірі гангстери й арійці:[14] «Ти, сучий ніґер, пес ти шолудивий. Ти курвий білий вишкварок. Ось я до тебе доберуся – придушу на місці».

Двічі за весь термін ув’язнення до нього навідувався батько, але Джону не подобалося про це згадувати.

– Чуєте?

Жінка з мобільним стояла поруч. Він відчув пахощі її парфумів. Її верхня губа вигиналася бантиком, ротик був зволожений блиском для губ.

– Агов? – сказала вона, мало не сміючись.

– Перепрошую, – промимрив Джон, шокований від того, що вона підійшла так близько, а він навіть не помітив. У тюрмі він уже був би мертвий.

– Я кажу «дякую», – повторила вона.

Він узяв простягнутий долар, почуваючись дешевим і брудним водночас.

Джон розіграв невеличку виставу – поклав банкноту в скриньку спільних чайових, знаючи, що за ним стежить кожна пара очей на мийці. Так само стежив і він, коли клієнт давав чайові комусь іншому. На цій роботі ніхто нікому не довіряв, та й не даремно. Не треба було мати вищу освіту, щоб здогадатися, чому купка дядьків середнього віку працює за мінімальну зарплатню плюс чайові на автомийці «Горила».

З офісу вийшов Арт, закричав: «Перша зміна, обід!» – і пішов до копа, котрий стояв біля торговельного автомата. Чорт, цього Джон теж не помітив. Коп вийшов надвір, дивився на нього, а він і не побачив.

Джон опустив голову й пішов у комірчину, записав час виходу на обідню перерву й узяв з полиці свій обід. У холодильнику стояла його газована вода, але він не збирався йти по неї, поки не поїде той коп і Арт не повернеться за свій стіл, щоб рахувати свої гроші.

На виступі цементної стіни в затінку великої магнолії, яка росла на клапті трави за автомийкою, сидів Чіко, один з робітників. Джон і сам любив посидіти під тим деревом, тішачись самотою і затінком, проте того дня Чіко його випередив. На зоні такого не могло статися. Зайняти чиєсь місце було те саме, що відтрахати сестру цього зека в зад. У тюрязі кожен вчинок мав свою ціну.

– Ну як воно? – Джон кивнув Чіко і пішов до накриття для машин, яке слугувало майстернею.

Механіки пішли на обід. Вони заробляли достатньо, щоб дозволяти собі таку розкіш.

Джон всівся на землю під тентом. Зняв бейсболку і тильним боком долоні витер лоба. Раніше листопад означав наближення зими, але тепер він означав, що вам пощастило, якщо не впрієте до обіду в куртці, яку наділи вранці.

Господи Ісусе, поки його не було на волі, навіть погода змінилася.

Він роззирнувся навколо і тільки після цього витяг з задньої кишені штанів аркуш паперу. Кредитний звіт. Глибоко в душі йому хотілося вкинути його назад у мішок зі сміттям і забути про нього. То й що, як якийсь задрипанець вдавав із себе Джона Шеллі. Що це для нього означало? Очевидно, шахрайські схеми самозванця не цікавили, інакше навіщо йому щомісяця протягом шести років розраховуватися за кредитами? У тюрмі Джон наслухався про найрізноманітніші методи шахраїв, і хоча доступу до комп’ютера він не мав, утім знав, що найкращий шлях для махінації з чужим іменем – це Інтернет. Але це… Це було щось інше. Шахраї завжди брали гроші й накивали п’ятами. Вони не залишалися на місці й не сплачували вчасно щомісячних рахунків. То було схоже на старий анекдот про те, як на чиюсь адресу замовили п’ятдесят піц, тільки тут махінатор сам сплачував за них власною кредитною карткою.

Він згорнув звіт і поклав назад у кишеню. Варто про це забути. Нічого доброго з цього однаково не вийде. Джону слід робити саме те, що радив йому інспектор з нагляду за умовно-достроково звільненими: зосередитися на тому, щоб заново побудувати своє життя. Знайти постійну роботу. Показати людям, що він змінився.

Проте його турбувала ця проблема. Вона скабкою засіла в голові, і він цілу ніч її звідти виколупував, намагаючись докопатися до суті. Мала ж бути якась суть. Інакше навіщо комусь таким бавитися? Може, хтось із темним минулим скористався Джоновими даними для прикриття. Можливо, якийсь убивця-лісоруб із сокирою чи робітник-утікач вирішив, що Джон Шеллі – це хороше прикриття.

Від цієї думки він розсміявся і відкусив шматок сендвіча з арахісовим маслом і бананом. Це ж у якому треба бути відчаї, щоб сховатися під іменем і прізвищем засудженого вбивці й ґвалтівника.

Арахісове масло стало поперек горла, й він кілька разів кашлянув, а потім підвівся й пішов до шланга, що лежав, згорнутий у кільце, на землі. Джон повернув кран і набрав у рот води, спостерігаючи, як Рей-Рей теревенить біля пилососів з якоюсь жінкою. Джон бачив, що той мийник машин, як завжди, багато патякав: певно, даму намагався причарувати. Хоча судячи з того, як та дама була вдягнена, Рей-Рей міг би поберегти сили й просто дати їй грошей. Хлопці, що крутилися навколо «Горили», частенько користалися послугами місцевих дівчат. На Чешир-Бридж-роуд стояв ресторан «Колоніал» – забігайлівка, де не подавали нічого, крім картоплі з м’ясом, а в мебльованих квартирах позаду нього у великих кількостях водилися повії. Джон часто чув, як у понеділок уранці хлопці сперечалися, що краще: брати їх рано, поки ще свіжі, і платити більше, чи пізніше, коли вони вже пом’яті й брудні, але коштують дешевше.

Вулична економіка.

– Пішов нахер, дебіл! – закричала повія і вдарила Рей-Рея в груди.

Рей щось прогарчав і штовхнув її у відповідь, від чого жінка гепнулася на зад.

Першим Джоновим імпульсом було залишатися на місці. Не можна втручатися в чужі розбірки. Так і на той світ втрапити недовго. Так, там була жінка, проте вона працювала на вулицях. Вона могла сама про себе подбати. Принаймні так здавалося доти, доки Рей-Рей раптово не зацідив їй кулаком просто в обличчя.

– Прокляття, – пробурмотів Чіко, який сидів найближче до місця, що раптом перетворилося на ринг. – Навіть не дав їй часу встати.

Джон подивився на свої черевики, що вже просякли водою. Він забув перекрити шланг. За це могло й на горіхи перепасти. Він повернувся до крана, повернув його, спершу забувши, що він перекривається праворуч, а не ліворуч. Згорнув шланг і поклав його на місце. А коли підвів очі, нога Рей-Рея вже описувала в повітрі траєкторію в бік обличчя повії.

– Гей! – вигукнув Джон і повторив: – Гей! – Коли нога влучила в ціль.

Напевно, Джон побіг до них. Мабуть, дорогою вигукнув ще щось, голосно вигукнув і привернув до ситуації ще більше уваги. На той час, коли мозкова діяльність наздогнала м’язову, Джонів кулак болів, наче його вжалив шершень, а Рей-Рей лежав, розпластаний, на землі.

– Якого хріна?! – заволав Арт. На зріст він був метр з кепкою, але це не завадило йому підбігти до Джона впритул і заверещати на нього: – Ти довбана мавпа!

Обидва подивилися вниз. Один зуб Рей-Рея плавав на тротуарі в калюжі крові. Сам Рей-Рей здавався мертвим, але ніхто не опустився на коліна, щоб помацати, чи є в нього пульс.

Поліцейський стояв у дверях. З його грубих чорних черевиків погляд Джона помандрував далі відпрасованою складкою на штанях, не зупинився на кобурі, де велика рука спочивала на руків’ї пістолета, і змусив себе подивитися копу в очі. Лягавий дивився просто на Джона. Він приглушив рацію, і голоси з диспетчерської стихли до шепоту.

– І що тут відбувається?

Джону знадобилася вся його сила волі, щоб одразу ж не стати в позу «півника».

– Я його вдарив.

– Ну ти догрався, виродок! – прогавкав Арт. – Тебе звільнено на хрін! – Він копнув Рей-Рея ногою. – Господи Боже, Шеллі. Чим ти його, бляха, вдарив – кувалдою?

Джон опустив голову і втупився поглядом у землю. О Господи. Не може бути, невже знову доведеться повертатися в тюрягу. Тільки не після всього, що він пережив. Тільки не це.

– Перепрошую, – сказав він. – Таке більше не повториться.

– Авжеж, не повториться! – відрубав Арт. – Господи. – Він подивився на копа. – Оце така дяка за те, що я даю цим виродкам другий шанс.

– Я прошу вибачення, – знову сказав Джон.

– Гей! – прокричала повія. – А мені що, вже ніхто й руки не подасть?

Усі чоловіки шоковано подивилися вниз, наче геть забули про сам факт її існування. У повії було жорстке обличчя, з мільйонами зморшок на шкірі, що розказували історію її життя. З носа й рота, яким завдала шкоди нога Рей-Рея, текла кров. Повія сперлася на лікті: довкола кістлявої шиї – брудне біле пір’яне боа, на стегнах – фіолетова міні-спідниця, пластикова на вигляд. Довершував картину ледь прикритого зношеного тіла чорний топ-майка, з-під якого було видно відвислі груди.

Ніхто не мав бажання її торкатися.

– Гей, ти, лицарю в осяйних обладунках, блін. – Вона зверталася до Джона, бо трясла рукою в його бік. – Жеребчику, підійди. Поможи, бляха, устати.

Джон спершу вагався, та потім простягнув руку і допоміг повії встати на ноги. Від неї тхнуло цигарками й бурбоном, і стояти рівно на каблуках-шпильках вона могла насилу. Щоб зберегти рівновагу, вона оперлася йому на плече. Він, як міг, тримав себе в руках, щоб не здригнутись од відрази при думці про те, де побувала ця рука. Під сонцем її шкіра здавалася землистою, від чого Джон зробив висновок, що її печінка в такому відчаї, що з радістю вилізла б назовні через пуп, якби їй дали таку змогу. За віком повії можна було дати як сорок років, так і всі вісімдесят.

Поліцейський перебрав ініціативу на себе.

– Розказуй, що тут відбувається.

– Цей не хотів зі мною розплачуватися, – сказала проститутка, підборіддям вказуючи на Рей-Рея, який непритомний лежав на землі.

Її голос був наче каміння, що перекочується у чашці зі слизом. Ті слова, які вона не ковтала, були, мабуть, не варті того, щоб їх чули.

– Ти дала йому в кредит?

Коп не напружувався, щоб приховати здивування. І воно було цілком справедливим. Джон і закам’янілого лайна Рей-Рею в кредит не продав би.

– Ми були отам-о, – сказала вона, маючи на увазі кабінку туалету за автомийкою. – Він хотів умаслити мене, виродок хрінів. Сказав, що в нього завтра зарплата.

Брови у копа поповзли вгору.

– Та ти приколюєшся.

– Аж сюди за мною йшов, втирав мені, щоб домовитись. – Вона знову похитнулася і вхопила Джона за руку. – Типу в мене акція, як у супермаркеті хріновому. Тупий недоносок. – Носком лакованої туфлі вона копнула Рей-Рея в руку.

– Гей, но-но, – простогнав Рей-Рей і перекотився на спину.

Джон здогадався, що паскудник дурня клеїв, прикидаючись мертвим, і йому закортіло ще раз як слід йому напіддати за всю цю веремію.

Коп штурхонув Рей-Рея носаком черевика.

– На халяву губу розкотив, недоумку?

Рей-Рей затулив очі від сонця рукою, щоб мати змогу подивитися на копа, не мружачись.

– Ні, ні. Це не те. Нічого подібного.

– Вставай, козел, – наказав поліцейський. – Ти. – Він тицьнув указівним пальцем у повію. – Де ти стоїш?

Повія була зайнята – стирала з ліктів сліди цементу.

– Біля горілчаного.

Затріскотіла копова рація, звідти залунало:

– П’ятдесят перший, п’ятдесят перший, прийом.

Коп натиснув на кнопку мікрофона, сказав: «Прийом», – потім показав пальцем на Джона і заговорив одночасно з диспетчером, який передавав йому інформацію, але очевидно було, що він водночас уважно слухає.

– Ти. Чарівний принце. Проконтролюй, щоб вона без пригод потрапила додому. Тепер ти. – Показав на Рей-Рея. – Не змушуй мене ще раз наказувати тобі встати, бо я так швидко організую повернення твоєї туші в тюрягу, що твій інспектор з умовно-дострокового не встигне й таксі тобі викликати. – Рей-Рей одразу скочив на ноги, а полісмен натиснув на кнопку рації та доповів: – Вас зрозумів. Буду за десять хвилин. – А потім, наче згадавши про Арта, запитав: – Вас це влаштовує?

Арт насупився, на лобі чітко проступила літера V.

– Та, що вже вдієш, – нарешті погодився він. – Шеллі, візьми вихідний. А завтра повертайся, і щоб голова була на місці.

– Дякую, – сказав Джон. Від полегшення він мало не розплакався. – Дякую, сер. Я вас не розчарую.

Повага одразу ж дала йому дивіденди.

– Хочеш, я вижену цього сраного заїку? – запитав Арт у Джона і великим пальцем з розмаху тицьнув Рей-Рея у груди.

Джон глибоко над цим замислився. Але йому не хотілося до кінця життя озиратися через плече, чи не переслідує його цей придурок.

– Не треба, ми помиримося, – сказав він. – Так, Рею?

– Так, так, – закивав Рей-Рей. – Все нормально. Ми не будем сваритись.

– Заткнися, – сказав Арт. – До ранку середи щоб я вас тут не бачив, обох, січете?

Рей-Рей кивнув. Двічі.

Арт нищівним поглядом глянув на проститутку і сказав Джону:

– Забери її звідси, поки від нас клієнти не повтікали.

Вибору в Джона не було. Повія міцно в нього вчепилася. Її кістляві пальці стискали його руку над ліктем. Він пішов поруч із нею, бо відчував, що інакше вона зариє носом у землю.

Поки вони йшли по Підмонт-авеню, повз них зі свистом мчав транспорт. Щодня Джон бачив, як цією дорогою сновигають туди-сюди позашляховики й спортивні тачки. З одного боку лежала Бакгед, з іншого – Енслі-парк, тому нечисленні гівняні машини, які Джон бачив на дорозі, належали служницям, садівникам, обслузі басейнів та іншим безталанним, які заробляли на хліб, виконуючи брудну роботу замість багатіїв.

– Гівнюк смердючий, – пробубоніла повія, поки вони чекали зеленого на світлофорі. Вона ще глибше вгородила пальці Джону в плече, бо намагалася втримати рівновагу на своїх сміховинно високих підборах. – Зажди, – нарешті змилостивилася вона й, не послаблюючи хватки, зняла один за одним свої туфлі. – Галімі підбори.

– Так, – кивнув Джон, бо вона явно чекала якоїсь відповіді.

– Червоний, – сказала повія і потягла його за собою на дорогу, коли машини зупинилися. – Боже, як ноги болять. – Коли вони вже були на іншому боці перехрестя, вона подивилася на Джона знизу вгору. – А ти знаєш, що в мене випаде зуб? Там, де він мене вдарив.

– О, – сказав Джон, думаючи, що вона чи то дурна, чи то божевільна, якщо вважає, що в нього є зайві гроші, щоб дати їй на стоматолога. – Зрозуміло. Так. Шкода.

– Ні, дурню. Я маю на увазі, що можу попрацювати руками, а ротом – ні.

Джон навіть не усвідомлював, що так міцно стискає зуби, аж розболілася щелепа.

– Ні, – відповів він. – Не треба.

– Слухай. – Вона зупинилася, відпустила його руку і негайно захиталася, мов пліт на гребені цунамі. – Ти йди собі, Ромео. А я вже якось сама дочалапаю.

– Ні, – повторив він і тепер уже сам узяв її за руку. З його щастям вона ще під машину впаде, і тоді коп повісить на нього ненавмисне вбивство. – Ходімо.

– Упс, – видихнула вона, бо послизнулася на розбитій ділянці хідника і коліно підігнулося.

– Рівно стояти, – сказав Джон, а сам подумав: вона така худа, що він відчуває, як благенька плоть рухається вздовж кістки.

– У сраку я не даю, – ні сіло ні впало повідомила повія.

Джон не міг визначитися, що гірше: думка про її рот чи думка про її задній прохід. Від побіжного погляду на чиряки, якими були вкриті руки та ноги повії, до горла піднявся обідній сендвіч з арахісовим маслом і бананом.

– Ясно, – він не розумів, чому вона вирішила відкрити перед ним душу, але дуже хотів, щоб вона це припинила.

– Мені потім срати важко, – повідала вона йому, зиркнувши скоса. – Думаю, дай скажу тобі, бо хто тебе знає, що ти там собі комбінуєш.

– Я лише проведу тебе до місця роботи, – запевнив він. – Більше нічого, не турбуйся.

– За все тре’ платити, – сказала вона і розсміялася. – Ну, може, крім цього разу. Звісно, прогулянка – якщо ти надумав таку плату взяти, то вона не зовсім безплатна.

– Мені все одно в цей бік, – збрехав він. – Я тут неподалік живу.

– У Морнінґсайд? – уточнила вона.

То був багатий район, що простягався до Чешир-Бридж-роуд.

– Так, – кивнув він. – Триповерховий будинок з гаражем. – Вона знову перечепилася, і він підтримав її, щоб не впала лицем униз. – Ходімо.

– А от грубим бути не обов’язково.

Він глянув на свою руку й одразу ж побачив, як міцно стискає повіїне передпліччя. Відпустив, і на тому місці, де були його пальці, одразу ж проступили сліди.

– Вибач, я не хотів, – чесно сказав він. Господи, він думав про жінок весь час, але навіть не знав, як їх торкатися без того, щоб завдати болю. – Я просто проведу тебе, добре?

– Майже прийшли, – повідомила вона і, на щастя, замовкла, бо зосередилася на горбистій стежині, коли скінчився тротуар і почалася земляна доріжка.

Джон пропустив її вперед, тримаючи дистанцію в два кроки на випадок, якщо супутниця впаде на дорогу. Його затопило відчуття надзвичайності того, що тільки-но сталося. Що він собі думав? У нього не було жодних причин втручатися у справи Рей-Рея, і тепер він втратить гроші за цілий день роботи лише для того, щоб провести цю лахудру до місця її роботи, де вона, найпевніше, заробляє за годину роботи більше, ніж він – за три. Господи. Його могли витурити з роботи. Могли назад за ґрати запроторити.

За взяття на роботу звільненого умовно-достроково Арт отримував від держави непогані гроші, плюс податкові пільги від федералів. Та навіть попри це (усі так звані стимули, що чекали на охочих) знайти якусь роботу, коли Джон звільнився, було майже нереально. Через свій статус він не міг працювати з дітьми чи жити на відстані ста ярдів од школи чи дитячого садка. За законом, роботодавці не мали права дискримінувати колишнього ув’язненого, проте вони завжди знаходили спосіб обійти закон. Перш ніж Джона взяли на автомийку, він побував на дев’ятнадцяти співбесідах. Кожна з них починалася так: «Як ваші справи/ми б радо прийняли вас на роботу/заповніть анкету, і ми вам подзвонимо». А коли він сам телефонував наступного тижня, то чув незмінне: «Посаду вже зайнято/ми знайшли більш кваліфікованого претендента/вибачте, у нас скорочення».

– Більш кваліфікованого, щоб пакувати коробки? – запитав він одного разу в менеджера з постачання в кондитерській компанії.

– Слухай, приятелю, – відповів йому той. – У мене донька-підліток. Ти ж розумієш, чому ти не отримаєш цієї роботи.

Принаймні він був чесний.

У кожній анкеті було одне стандартне запитання: «Окрім дрібних автотранспортних порушень, чи мали ви судимість?»

Джону доводилося ставити галочку навпроти відповіді «так». Усе одно роботодавці б це з’ясували, бо завжди перевіряли наявність судимості. «Напишіть свій вирок у полі нижче».

Доводилося писати. Вони могли розпитати його інспектора з умовно-дострокового. Перевірити його дані в поліції. Могли зайти на сайт ДжБР і знайти його прізвище в розділі «особи, які скоїли злочини на сексуальному ґрунті». Під іменем Шеллі, Джонатан Вінстон, вони прочитали б, що він зґвалтував і вбив неповнолітню. У штаті Джорджія не існувало розрізнення між злочинцями-підлітками й дорослими, тому в документах він фігурував не як особа, яка скоїла злочин, коли сама була неповнолітньою, а як дорослий педофіл.

– Алльо? – гукнула шльондра. – Красунчику, ти там?

Джон кивнув. Він наче відключився і, як цуцик, ішов слідом за повією. Вони були навпроти горілчаного магазину. Деякі дівчата вже працювали, сподіваючись підчепити клієнтів у натовпі, що йшов на обід.

– Гей, Робін! – гукнула проститутка. – А йди-но сюди.

Жінка, котру, напевно, звали Робін, підійшла до них, більш упевнено крокуючи на високих підборах, ніж Джонова супутниця.

За десять футів од них Робін зупинилася.

– Де це тебе угріли? – Вона подивилася на Джона. – Це ти її так, козел сраний?

– Ні. – Джон побачив, що вона вже копирсається в сумці, шукаючи щось, що, напевно, зробить йому дуже боляче, і поспіхом додав: – Будь ласка, повірте. Я її не бив.

– Ой, мала, це не він, – заспокоїла подругу побита повія. – Він врятував мене від того засранця з автомийки.

– Котрого з них?

Робін досі здавалася до нестями розлюченою. Судячи з того, як вона зиркала на Джона, дівчина ще не визначилася щодо нього і її рука досі була в сумочці, напевно, стискала перцевий балончик чи молоток.

– Котрого? Котрого? – Повія чудово спародіювала Рей-Рея. – Від того худого ніґера, який усе двічі повторює. – Вона подивилася знизу вгору на Джона й покліпала віями: – Ти трохи молодшеньких любиш, так, золотце?

Джону хотілося зіщулитися.

– Ні, я не те мала на увазі. – Вона погладила його по спині, наче дитину заспокоювала. Тепер, коли вона опинилася у своїй тарілці, у ній проглянуло щось майже материнське. – Слухай, Робін, зроби мені послугу, обслужи його п’ятдесят на п’ятдесят. Він правда врятував мій зад.

Робін розтулила була рота, готуючись відповісти, але Джон зупинив її. Він підняв руки вгору й сказав:

– Ні, не треба. Правда, не треба.

– Я завжди плачу борги, – наполягала стара повія. – За доброту незнайомців чи ще якусь хрінь. – Вона провела поглядом авто, яке саме завертало на стоянку. – Чорт. Мій постійний, – сказала вона і тильним боком долоні витерла з-під носа кров.

Сідаючи в машину, вона помахала Джону і вигукнула щось нерозбірливе.

Джон подивився вслід авто, відчуваючи на собі палючий погляд Робін. Він у неї був такий само сталевий, як і в того копа: що ти, падло, замишляєш і куди тебе вдарити, щоб ти на коліна впав?

– Я тобі, бляха, не дублерка, – сказала Робін.

– Про це не турбуйтеся. – Джон знову здійняв руки. – Серйозно.

– Що? – не вгавала вона. – Ти такий святенник, що не платиш за секс?

– Я цього не казав, – заперечив він, відчуваючи, що обличчя заливає червоною барвою. До їхньої розмови, не криючись, прислухалися п’ять чи шість нічних метеликів, і від розвеселих виразів їхніх облич йому здавалося, що з кожною секундою, яка спливала, його член зменшується і скорчується. – До того ж про плату за це вона нічого не казала. – Робін не знайшла що відповісти, і він додав: – Я лише зробив їй послугу.

– А мені ти послуг не робив.

– Тоді ви нічого мені не винні. – І Джон повернувся, щоб іти вже геть.

– Гей! – заверещала Робін. – Не смій отак від мене тікати!

Не думаючи, він повернувся на крик. Помітно було, що вона грає на публіку. Член зіщулився ще на кілька сантиметрів.

– Що? – Він докладав зусиль, щоб голос звучав спокійно.

– Я сказала, не смій тікати, придурок.

Джон потрусив головою. Цього ще бракувало для повного щастя.

– Ви хочете це зробити?

Він поклав руку в кишеню. Протягом останніх трьох тижнів він відкладав по двадцять баксів, щоб заплатити за телевізор. У кишені в нього лежало п’ятдесят баксів, ще сімдесят було заховано в підошву черевика. Джон сумнівався, що в обідню гарячу пору дівчина заробляла хоча б половину з цього. Чорт, та він сам стільки за цілий день не заробляв.

Вона демонстративно випнула підборіддя. Мабуть, цього жесту їх навчали в школі для повій абощо.

– Скільки в тебе є? – спитала вона.

– Достатньо, – відказав він.

А сам подумав: «У мене що, стріху зірвало?» Язик зненацька розпух у роті, і що робити з усією тією слиною, Джон гадки не мав. Але згадка про гроші спрацювала. Глядачки постуляли роти.

Ще якусь мить Робін дивилася на нього, потім коротко кивнула.

– Гаразд, – сказала вона. – Ти хочеш пообідати й випити?

Джон закусив губу, намагаючись порахувати, в яку суму це виллється.

– Я тільки-но пообідав. Якщо ти хочеш випити…

– О Господи, – простогнала вона. – Ти що, коп?

– Ні. – Джон нічого не розумів.

– П’ятдесят на п’ятдесят, – пояснила вона. – Обід і випивка.

Джон подивився на інших жінок. Вони знову з нього сміялися.

– Мовчати! – гаркнула Робін, і на мить Джонові здалося, що то вона до нього. – Ходімо. – Вона вхопила його за руку й потягла за собою.

Вдруге за той день Джон ішов вулицею слідом за хвойдою. Хоча ця була збіса кращою за першу. Принаймні, на вигляд вона здавалася чистішою. Шкіра в неї, мабуть, була м’якою. Навіть волосся гарне – пишне й здорове, не звисало патлами від надміру наркотиків і не було накрите дешевою перукою. І тютюном від неї не смерділо. Джонів співкамерник димів, як паротяг, курив сигарету за сигаретою, кожну наступну підкурюючи від попередньої. Він навіть не міг спати довше, ніж годину, без того, щоб встати й перекурити. Бували дні, коли від нього тхнуло гірше, ніж з мокрої попільнички.

Робін потягла його в ліс за рестораном «Колоніал».

– На номер бабла вистачить? – кинула йому через плече.

Він не відповів. У голові не вкладалося, що це все насправді. Вона тримала його за руку, вела лісом, наче вони були на побаченні. Йому знову закортіло почути її голос. Тон у неї був м’який, попри те, що їй явно хотілося якнайшвидше з цим усім покінчити.

Робін зупинилася, проте руки його не відпустила.

– Слухай, я спитала, чи вистачить у тебе грошей, щоб зняти номер? – Вона показала рукою на ліс. – Я не злягаюся надворі, наче якась клята тварина.

Йому довелося прочистити горло, бо голос не слухався. Серце так сильно билося в грудях, що він відчував, як здіймається сорочка.

– Так.

Вона не ворухнулася.

– Ти пітнієш.

– Пробач. – Джон забрав руку й витер долоню об джинси. Губи самі по собі склалися в дурнувату ніякову усмішку. – Вибач, – повторив він.

Вона знову глянула на нього суворо – намагалася збагнути, що в нього на думці. Рука пірнула в сумочку.

– Що з тобою?

Джон роззирнувся навколо. Він думав про те, що вона робила велику помилку, коли вела незнайомців у ліс, хай там що лежало в неї у сумочці.

– Тут небезпечно, – зауважив він. – Я можу виявитися ким завгодно.

– Ти ніколи раніше не знімав дівчини. – Вона не запитувала, а констатувала очевидне.

Джон згадав Рендола, хлопчину з бюро прокату, – як підстрибував у нього борлак, коли він над ним навис. Тепер він сам відчув, що і в нього горло стискається, не дає говорити.

– Ну. – Вона погладила його по руці. – Ти чого, великий хлопчику? Нічого страшного.

Джон помітив, що голос у неї змінився. Зненацька, невідомо, чому, вона заговорила з ним як з людиною, а не зі шматком того, що треба зішкребти з підошви.

– Я не хотів цього робити, – сказав він.

Його тон теж змінився. Став тихим. Дуже тихим, неначе він їй довіряв, чимось із нею ділився. Мимоволі з уст зірвалося:

– О Господи, ти така гарна. – Наче він був якимсь жалюгідним виродком. Він спробував виправити ситуацію, додавши: – Це звучить по-дурному, але ти справді гарна.

Він уважно подивився їй в обличчя, намагаючись вигадати, що б ще сказати, якось довести, що він не виродок, якому вона має приснути в лице з перцевого балончика.

Її губи здавалися м’якими – такі губи можна було цілувати вічно.

Ні, він не міг говорити про її губи. То було надто сексуально.

Ніс?

Ні, це було б тупо. Ніхто не говорив про гарненькі носики. Ними дихали, з них час від часу текло, і їх сякали. Вони просто присутні на обличчі.

– Ти як? – спитала вона.

– Твої очі, – випалив він і одразу ж відчув себе ще більше кретином, ніж досі. Ці слова він вимовив так гучно, що Робін аж здригнулася. – Тобто, – почав він, знову стишуючи голос. – Вибач, просто я подумав, що твої очі… – Господи, вона була так сильно нафарбована, що розібрати, які в неї очі, було важко. – Я думаю, у тебе гарні очі.

Вона дивилася на нього, напевно, розмірковуючи, як швидко зможе витягти з сумки балончик і приснути йому в очі, а може, думала, чи зможе забрати в нього гроші, коли він упаде на землю.

– Слухай, – нарешті сказала вона, – ти не мусиш до мене залицятися. Просто заплати.

Він негайно поліз рукою в кишеню.

– Не тепер, малий.

Вона вже занервувала. Він щось робив не так. Був якийсь особливий спосіб це робити, а Джон його не знав.

– Вибач, – перепросив він.

– У номері заплатиш. – Вона махнула йому рукою, щоб ішов слідом. – Це тут, недалеко.

Він стояв на місці, бо ноги не слухалися. Господи, він знову почувався прищавим підлітком, який тремтячими руками намагається розстібнути на дівчині ліфчик.

Урешті-решт їй увірвався терпець.

– Ворушися, здорованю. Час – це гроші.

– Залишімося тут, – попросив він, а коли вона запротестувала, перебив її: – Ні, не для цього. Просто постоїмо тут і поговорімо.

– Хочеш поговорити? Іди до психоаналітика.

– Я тобі заплачу.

– Це що, якесь збочення? – спитала вона. – Я говоритиму, а ти – дрочитимеш? Е ні, нізащо.

Вона попрямувала в бік дороги, і Джон гарячково запхав руку в кишеню, щоб витягти звідти гроші. Декілька купюр випали з руки, і він упав на коліна, щоб їх позбирати. А коли підвів погляд, вона так само віддалялася.

– П’ятдесят доларів! – вигукнув він, і Робін застигла на місці.

Повільно повернулася, і він не міг розібрати її ставлення до цієї пропозиції: ще більше роздратування чи просто відвертий гнів.

– Ось. – Він підвівся з колін, підійшов до неї і вклав гроші їй у руку. Там було багато одиничок, кілька п’ятірок – уся його частка з коробки для чайових на автомийці. – Тільки я штанів не зніматиму, добре? Ніяких дурниць.

Вона спробувала повернути йому гроші.

– Не мороч мені голову.

– Я не морочу. – У власному голосі йому почулася нотка відчаю. Ось він знову її злякав, і тепер ніякі гроші її не повернуть. – Просто розкажи мені щось.

Вона підкотила очі, але гроші тримала в руці.

– Розказати що?

– Що завгодно. Розкажи… – Господи, як на зло, нічого не спадало на думку. – Розкажи… – Він дивився на неї, шукаючи на обличчі якоїсь підказки, хоч що-небудь, що затримало б її тут на довше. Дивився на її гарненький ротик, викривлений від роздратування і, можливо, невеличкої цікавості. – Твій перший поцілунок, – нарешті придумав він. – Розкажи про перший поцілунок.

– Та ти знущаєшся з мене.

– Ні. Не знущаюся. – Він одступив від неї на кілька кроків і витягнув руки в сторони, щоб вона бачила, що він не задовольняє себе. – Розкажи мені, яким був твій перший поцілунок.

– Ти хочеш почути, що це було з моєю сестрою? Чи з батьком?

– Ні, – похитав він головою. – Будь ласка, не обманюй.

Вона схрестила руки на грудях і окинула його поглядом, оцінюючи.

– Ти платиш мені п’ятдесят баксів, щоб я розповіла про свій перший поцілунок?

Він кивнув.

Вона озирнулася, знову подивилася на нього. Порахувала гроші. Хрусткі купюри переходили з руки в руку, губи ворушилися.

– Гаразд, – нарешті змилостивилася вона, запихаючи згорнуті рулончиком гроші в розріз блузки. – Стюї Кампано.

Ім’я було смішне, і Джон розсміявся.

– Ага. – І вона вперше усміхнулася. Зуби в неї були ідеально білі й рівні. – Наш Стюї – справжній Ромео.

– То був твій хлопець?

– Та ні, – ображено заперечила вона. – Він був на два роки молодший за мене, дружив з моїм братиком. Якось одного дня ми бавилися.

– Бавилися? – Вона спохмурніла, і Джон швидко виправився: – Ні, я не це мав на увазі. Просто хотів уточнити, що саме ви робили.

– Плавали у нього в басейні, – неохоче пояснила вона, вочевидь досі намагаючись збагнути, що у Джона на думці. – У Стюї був басейн. Лише через це я й пішла до нього зі своїм молодшим братиком.

Джон знову заусміхався.

Робін вирішила продовжити розповідь.

– Отож, якось пізно ввечері, повний місяць був і все таке, ми бавилися в басейні, просто дуркували, і він подивився на мене, я подивилася на нього, а тоді він просто нахилився і поцілував мене.

– По-справжньому чи по-дитячому?

– По-дитячому.

Усмішка освітила її обличчя. Вона була справді вродлива, з тих темноволосих жінок з оливковою шкірою, яких оспівували поети.

Вона усміхнулася збитошно.

– А потім по-справжньому.

– Молодець Стюї, – сказав Джон. В уяві одразу ж виникла картинка: заднє подвір’я, місяць, у родинному басейні плавають різні штучки. – Скільки років тобі було?

– Тринадцять.

– А Стюї, мабуть…

– Десять. Так, я знаю. – Вона підняла руки. – Звабниця неповнолітніх. Винна.

Хвацькість малого вразила Джона.

– Боже, а я в десять років, по-моєму, й не знав, що таке поцілунок з язиком.

– Ну, мені було тринадцять, і я теж не знала.

І вона розсміялася, може, зі свого спогаду, а може, з абсурдності ситуації. Джон теж засміявся, і відчув таке приємне полегшення, що вперше за двадцять п’ять років почувався цілком нормальним.

– Господи, – сказала Робін. – Я вже сто років про того хлопчика не згадувала.

– Як думаєш, ким він став?

– Мабуть, лікарем. – Вона знову розсміялася, коротким і різким сміхом радості. – Гінекологом.

Джон теж усміхався.

– Дякую, – сказав він.

– Ага. – Вона стиснула губи. – Слухай, як тебе звати?

– Джон.

Вона хихотнула, наче він пожартував.[15]

– Ні, правда. Джон Шеллі. – Він хотів було простягнути руку, та вона ступила крок назад. – Вибач.

Він опустив руку. Що він зробив не так? Чим усе зіпсував?

– Нічого. Просто мені треба вертатися. – Вона озирнулася через плече. – Мій наглядач скоро мене шукатиме, і я…

– Усе в порядку. – Він поклав руки в кишені, бо не знав, що з ними робити. – Пробач, якщо я…

– Нормально, – перебила вона.

– Я можу провести тебе.

– Я знаю дорогу, – сказала вона і мало не побігла в бік дороги.

Усе, що він міг, – дивитись, як вона віддаляється, і чудуватися, що він такого сказав, через що вона побігла. П’ятдесят баксів. На них він міг купити багато. Їжа. Орендна платня. Одяг. Сміх. Як виблискували її очі, коли вона щиро усміхалася. Такого не купиш за гроші. Так, гроші вона взяла, проте той сміх – то була мить якоїсь справжності між ними. Вона говорила з ним, по-справжньому говорила, бо хотіла говорити, а не через п’ятдесят баксів.

Джон стояв посеред лісу, наче приріс до місця, з заплющеними очима пригадував звук її голосу, її сміх. Десь у неї був брат. Вона виросла в районі, де були басейни. Її батьки витрачали гроші на те, щоб вирівняти їй зуби, може, на балет її водили, і тому в неї таке струнке тіло танцівниці, а може, у неї просто обмін речовин хороший, як у Джойс, і їжа засвоюється так швидко, що їй достатньо просто ходити пішки, щоб мати струнку фігуру.

На дорозі посигналила якась машина, і Джон розплющив очі.

Чому він не пішов з нею в той готельний номер? П’ятдесят баксів. Щоб стільки заробити, йому потрібно було цілий день працювати. Цілий день мити машини, вичищати за іншими людьми всякий непотріб, чекати, коли вийде Арт і перевірить його роботу, вкаже на якийсь неіснуючий слід на лобовому склі, щоб клієнт не подумав, що він дурно свій хліб їсть.

П’ятдесят доларів, і за що? За спогад про чийсь поцілунок?

Ідучи назад стежкою в бік дороги (він трохи зрізав кут, щоб не вийти знову до горілчаного магазину), Джон зламав гілку, що нависали понад головою. Він міг би тримати її в обіймах, кохатися з нею. Він зупинився і сперся рукою на дерево. Легені горіли, наче йому забракло повітря.

Ні, подумав він. У тому номері він робив би те саме, що й тепер: мав би вигляд справжнісінького бовдура. Бо насправді Джон ще ніколи не кохався з жінкою. Він не знав, що таке інтимна близькість, про яку пишуть у книжках, ніколи жодна жінка не брала його руку у свою, не гладила його потилиці, не притулялася до нього всім тілом. Остання жінка, яку він поцілував, була єдиною жінкою, яку він цілував у своєму житті, та й то не жінкою, а юною дівчиною. Та дата навіки закарбувалася у Джоновій пам’яті: 15 червня 1985 року.

Він поцілував Мері-Еліс Фінні, а наступного ранку вона була мертва.