Читать книгу Лють - Карін Слотер - Страница 4

Майкл почувався препаскудно. Чорт, та паскудою він і був.

Його перший раз із Синтією був випадковістю. Майкл знав, що це не виправдання. Справді-бо, не міг же він сказати, що перечепився й отямився вже в її піхві. Але йому здавалося, що десь так воно й вийшло. Якось увечері Філ зателефонував аж із Каліфорнії. Він був дуже схвильований, бо не міг додзвонитися до Синтії. Філ постійно подорожував, продаючи жіночі панчішні вироби великим універмагам, і, напевно, дорогою стрибав у гречку. Доказів у Майкла не було, але він три роки працював у відділі моралі і знав бізнесменів, які, коли були в дорозі, не гребували місцевими ціпами. Постійні телефонні дзвінки з проханнями перевірити, як там Синтія, були радше голосом сумління, такий собі Філів спосіб тримати в шорах її, коли вже не зміг тримати в шорах себе.

Джина тоді вже працювала по ночах, відштовхувала Майкла щоразу, коли він бажав близькості. Тімові проблеми стали більш очевидними, і її реакцією було поринути в роботу, працювати по дві зміни, бо сама думка про те, щоб повернутися додому й спілкуватися з неповноцінним сином була для неї нестерпною. Майкл ходив хворий від смутку, виснажений від сліз перед сном щовечора і просто самотній, трясця його матері.

А Синтія була доступна й готова його розрадити. Після першого сексу він сказав собі, що це більше ніколи не повториться, і дотримав слова. Принаймні на рік. У Майкла була робота і був Тім, і більше ні про що він і думати не міг – аж до того дня минулої весни, коли Джина сказала Синтії, що у неї раковина підтікає.

– Іди відремонтуй їй раковину, – сказала йому Джина. – Філа ніколи нема вдома. Бідній дівчині нема до кого звернутися.

Майкл не був закоханий у Синтію і мав достатньо кебети, щоб розуміти: вона теж не палає до нього почуттями. У своєму зрілому сорокарічному віці він уже знав, що жінка, яка, щойно тебе побачить, виявляє повну боєготовність зробити тобі мінет, не закохана. Вона чогось шукає. Можливо, Синтії подобався адреналін від того, що вона трахається з Майклом у ліжку Філа. Може, їй подобалося бачити Джину у вікні й знати, що вона забрала щось, що належало іншій жінці. Майкл не хотів навіть думати, чого вона прагне. Достатньо було знати, що потрібно йому самому. На ті п’ятнадцять-двадцять хвилин, що їх він проводив у сусідньому будинку, його розум просто вимикався і він не думав про те, чим заплатити логопедам, погасити щомісячну суму кредиту за будинок, про телефонні дзвінки від представників банку із запитаннями, коли вони отримають назад бодай якісь гроші, взяті ним з кредитної картки. Майкл думав лише про маленький ідеальний ротик Синтії та свою втіху.

Втім, рано чи пізно вона чогось зажадає. Він був не такий дурний, щоб цього не розуміти.

– Йоу, Майк. – Лео постукав кісточками пальців об дошку Майклового письмового стола. – Харе витати у хмарах.

– Що таке? – Майкл відкинувся на спинку стільця.

У відділку було безлюдно, не рахуючи їх двох і Ґріра, котрий сидів у себе в кабінеті за зачиненими дверима й затуленими жалюзі.

Майкл показав на двері.

– Він там знов дрочить?

– З ним там чувак з ДжБР, схожий на Ларча.[3]

– Для чого?

Але Майкл уже знав відповідь на своє запитання. Минулого вечора Ґрір сказав, що попросить допомоги з цією справою, а наступним щаблем драбини було Бюро розслідувань штату Джорджія.

– Зі мною він не радився. – Лео всівся на край Майклового стола, розкидавши документи. Майкл безліч разів просив його так не робити, та Лео ніколи не слухався.

– Що, насварила тебе жінка вчора? – поцікавився Лео.

– Ні, – збрехав Майкл і обвів поглядом кімнату відділку.

Враження вона справляла гнітюче, у ній було темно, вікна, темні від сажі, що в’їлася, виходили на склад компанії «Хоум Депо», який затуляв собою ранкове сонце. Дванадцятиповерхова споруда Східного Муніципалітету (колишній універмаг «Сірз»), що розташовувалася на вигині дороги Понс-де-Леон, займала собою цілий квартал. Від старої фабрики «Форд», яку перетворили на будинок з дорогими лофтами,[4] будівлю відділяла залізнична колія. Багато років тому покинуту будівлю «Сірза» викупила держава, і тепер там розташовувалися різноманітні урядові установи. Там було щонайменше тридцять різних відділів і працювали понад п’ятсот службовців. Майкл працював тут уже десять років, але все, що він бачив за цей час, – переповнений гараж, три поверхи, які займало поліційне управління Атланти, та морг.

– Йоу, – повторив Лео, знову постукуючи по столу.

Майкл від’їхав на стільці від столу, подалі від Лео. Між безупинним курінням і постійними перекусами Лео прикладався до пляшки, яку тримав у себе в шафці, тож віддих у нього смердів, як собачі гази.

– Мрієш про якусь курвочку?

– Заткнися, – обірвав його Майкл, хоча Лео поцілив майже в яблучко. Йому це вдавалося завжди, не тому, що він був хорошим детективом, а тому, що не вмів тримати язика на припоні.

– Я тут подумав, непогано було б сходити навідати Кена. – Лео витяг з кишені костюма мандарин і взявся його обчищати. – Як він там?

– Нормально, – відповів Майкл, хоча насправді не розмовляв з Кеном ось уже тиждень.

Вони вже досить давно були напарниками, близькими, як брати, поки одного дня Кен не вчепився йому в руку і не повалив на землю. Він розповідав Майклу про розкішну ціпу, яку зустрів минулого вечора, і на якусь частку секунди Майкл подумав, що то якийсь прикол. Та потім Кен став сіпатися. Його рот безвільно розтулився, і Кен обмочився просто на місці, на підлозі у відділку. У свої п’ятдесят три він, мов стара людина, пережив інсульт. Усю праву частину тіла відняло, рука й нога стали ні до чого не придатними, як мокра газета. Рот навіки спотворила гримаса, й підборіддям стікала тонкою цівкою слина, немов у малої дитини.

Ніхто з відділка не хотів з ним бачитися, слухати, як він намагається щось сказати. Кен був живим нагадуванням про те, що в недалекому майбутньому чекало на більшість із них. Забагато курива, забагато алкоголю, два чи три невдалі шлюби, а в результаті свої останні дні ти проводиш у кататонічному ступорі, самотній, перед телевізором у якомусь задрипаному державному закладі для старих людей.

Двері кабінету Ґріра відчинилися, і звідти вийшов довготелесий чоловік у костюмі-трійці, зі шкіряним портфелем, що у великій чоловіковій руці здавався поштовою маркою. Тепер Майкл зрозумів, чому Лео назвав цього типа Ларчем. Він був високий, приблизно шість футів чотири чи п’ять дюймів,[5] і худий, мов хорт. Брудне біляве коротко стрижене волосся мало проділ на один бік. Верхня губа теж була якась дивна: здавалося, хтось розрізав її навпіл, а потім криво зшив. Та Лео, як завжди, переплутав фільми. Якби приставити цьому типу з обох боків шиї ручки, він був би викапаним Германом з «Сімейки монстрів».

– Ормвуд! – гукнув Майкла Ґрір, підкликаючи рукою. – Це спеціальний агент Вілл Трент із ЗРЗ.

– Що за таке ЗРЗ? – як завжди, тактовно поцікавився Лео.

– Оперативне захоплення і розшук злочинців, – розтлумачив Ґрір.

Майкл відчував, яких зусиль коштує Лео не сказати, що насправді це звучить як «зараза». Особливою тактовністю його колега-детектив не вирізнявся. Але над Лео нависав Трент. Руки у представника правоохоронних органів були величезні, ними він, напевно, міг би стиснути голову Лео і розчавити її, як кокосовий горіх.

Лео, звісно, був ідіотом, проте аж ніяк не дурним.

– Я з відділу особливого призначення Бюро розслідувань штату Джорджія, створеного, щоб сприяти місцевим правоохоронцям у всьому штаті у затриманні осіб, які вчинили насильницькі злочини. Я буду лише консультантом.

Він говорив так, наче читав з підручника, ретельно артикулюючи кожне слово. Усе це укупі з костюмом-трійкою робило його схожим на викладача коледжу.

– Майкл Ормвуд. – Майкл примирливо простягнув руку. Трент відповів на рукостискання – не надто твердо, проте й не надто мляво, наче брав рибу. – Це Лео Донеллі, – відрекомендував Майкл, бо Лео саме був зайнятий – запихував половину мандарина собі до рота. Тильним боком його долоні стікав сік.

– Здрастуйте, детективе. – Трент зневажливо кивнув Лео. Потім глянув на годинник і сказав, звертаючись до Майкла: – Результати розтину будуть готові не раніше, ніж за годину. Якщо у вас є вільна хвилина, я хотів би обмінятися думками.

Майкл глянув на Ґріра, не розуміючи, що змінилося в харчовому ланцюжку за останні дві хвилини. У нього з’явилося відчуття, що його усувають на найнижчий щабель, і йому це не сподобалося.

Ґрір повернувся до них спиною і перевальцем подався до себе в кабінет. Кинув через плече: «Тримайте мене в курсі», – і зачинив двері.

Кілька секунд Майкл мовчки дивився на Трента. Представник уряду не був схожий на копа. Попри високий зріст, він не заповнював собою всю кімнату. Він стояв, тримаючи руку в кишені й майже недбало зігнувши ногу в лівому коліні. Якби він випростався, то його плечі були б доволі широкими, та здавалося, що він не має бажання хизуватися своїми габаритами. У нього не було тієї бравади особи «при виконанні», яка дозволяє посилати всіх під три чорти лише на підставі того, що йому доводилося заарештовувати покидьків усіх мастей, які тільки водяться на землі.

Майкл дивився на нього і думав, що було б, якби він сам послав цього красеня під три чорти. Але після ранкової сварки з Джиною і зустрічі з Синтією вирішив хоч комусь зробити поблажку і махнув рукою в бік дверей.

– Конференц-зала там.

Трент рушив коридором. Майкл пішов слідом. Він роздивлявся плечі гостя й щиро не розумів, як той опинився у ДжБР. Найчастіше слідаки були наркоманами, що стирчали від адреналіну. Їхні тіла були такі накачані тестостероном, що на лобах постійно блищав піт.

– І давно ви працюєте? – запитав Майкл.

– Дванадцять років.

Майкл порахував, що Трент щонайменше на десять років молодший за нього, проте це не давало йому тієї інформації, на яку він сподівався.

– Колишній військовий?

– Ні, – відповів Трент, відчиняючи двері конференц-зали.

Вікна тут були чистими, і в сонячному світлі Майкл побачив, що Трентову щоку перетинає другий шрам. Рожевий біля вуха, він ставав майже білим, спускаючись по шиї вздовж яремної вени і зникаючи у комірі сорочки.

Хтось досить-таки глибоко його порізав.

– Перська затока. – Майкл приклав руку до грудей, думаючи, що це зробить співрозмовника трохи відвертішим. – А ви точно ніде не воювали?

– Точно, – кивнув Трент і сів за стіл.

З портфеля він витяг стос яскравих тек. У профіль Майкл бачив, що його ніс було зламано щонайменше кілька разів, і подумав, що Трент міг бути боксером. Хоча для цього він був надто худий: довготелесий, із кутастим обличчям. Та байдуже, яким було його минуле, – щось у цьому типі дратувало Майкла.

Трент проглядав теки, розкладаючи їх у певному порядку, і раптом звернув увагу на те, що Майкл досі стоїть.

– Детективе Ормвуде, я у вашій команді.

– Справді?

– Лаври переможця мені не потрібні, – пояснив Трент, хоча Майкл вважав, що гонитва за лаврами була саме сутністю ДжБР. У слідаків була репутація хлопців, які приходили, робили половину роботи, а потім привласнювали всю заслугу за розкриття злочину.

– Я не хочу красти у вас місце під прожекторами чи давати інтерв’ю телевізійникам, коли ми впіймаємо маніяка. Єдине, чого я хочу, – допомогти вам у цій справі й просуватися далі.

– Чому ви думаєте, що мені потрібна допомога?

Трент підвів погляд від своїх тек і декілька секунд роздивлявся Майкла. Потім розгорнув яскраво-рожеву папку, поклав її на стіл і підштовхнув до Майкла.

– Джулі Купер із Такера. – Він назвав місто, розташоване за двадцять миль від Атланти. – П’ятнадцять років. Чотири місяці тому її зґвалтували й побили, мало не до смерті.

Майкл кивнув і прогортав папку, не завдаючи собі клопоту вчитуватися у подробиці. Зупинився він, дійшовши до фотографії жертви. Довге біляве волосся, густа підводка навколо очей, забагато помади для такої юної дівчинки.

Трент розгорнув іншу папку – неоново-зелену.

– Анна Ліндер, чотирнадцять років, зі Снелвіла.

На північ від Такера.

– Третього грудня минулого року Ліндер схопили й викрали, коли вона вийшла з дому й пішла в гості до своєї тітки, котра мешкала у будинку неподалік. – Трент передав теку Майклові. – Зґвалтування, побиття. Той самий почерк.

Майкл прогортав папку, шукаючи фотографію. Волосся в Ліндер було темне, а синці довкола очей – ще темніші. Він узяв фото дівчини, щоб ліпше роздивитися. Її рот було спотворено від побиття, губа порізана і кров стікала підборіддям. Шкіра обличчя в неї чомусь блищала, і це зафіксував спалах камери.

– Наступного дня її знайшли в канаві у Стоун-Маунтін-парк, де вона ховалася.

– Зрозуміло, – сказав Майкл, чекаючи продовження.

– Обидві дівчинки розповіли, що на них напав чоловік у чорній лижній масці. – Трент виклав на стіл помаранчеву папку, де фотографію було причеплено скріпкою до першої сторінки. – Дон Сімонз із Б’юфорда.

На це фото Майкл подивився двічі – йому здалося, що цій дівчинці було десять, не більше.

– Вона молодша за інших, – сказав він.

Сама думка про те, що якийсь хворий на голову виродок торкався дитини, була йому огидною. Дівчинка була не набагато старшою за Тіма.

– На неї напали півроку тому, – повідомив Трент. – Поліції вона розповіла, що нападник був у чорній лижній масці.

Майкл похитав головою. До Б’юфорда було годину їхати, та й дівчинка була занадто маленька.

– Випадковий збіг.

– Я теж так думаю, – погодився Трент. – Такі типи не виходять на полювання за межі своєї зони комфорту.

Не усвідомлюючи цього, Майкл сів за стіл. Поклав на нього фото десятирічної та посунув назад Тренту, думаючи, що його знудить, якщо він ще хвилину на нього дивитиметься. Господи, бідолашні її батьки. Як, чорт забирай, люди переживають такі кошмари?

– Що це означає? Зона комфорту? – запитав Майкл.

До Трента повернувся його професорський тон.

– Ґвалтівники, які полюють на дітей, цікавляться певними віковими групами. Чоловік, якого вабить до десятирічних, може вважати, що п’ятнадцять-шістнадцять років – це вже забагато. Те саме стосується чоловіка, якого цікавлять підлітки. Від думки про розбещення такої маленької дівчинки у нього може виникнути така сама огида, як і у вас.

Майкл відчув, як стискається у нього шлунок. Трент говорив про це так спокійно, наче погоду обговорював.

– У вас є діти? – не міг не спитати Майкл.

– Ні, – похитав головою Трент, але про те саме не запитав. Можливо, він уже знав відповідь – наприклад, від Ґріра. Хотів би Майкл знати, що цей старий гад наплів про Тіма.

– У кожній справі я звернувся до батьків з проханням дозволити нам поговорити з дівчатами. Можливо, тепер, коли минув певний час, вони згадають якісь деталі, дадуть нам нову інформацію, бо досвід підказує, що жертви таких злочинів пригадують подробиці, коли приходить здатність сприймати цю подію на відстані. Може, ми тільки даремно згаємо час, але можемо почути щось таке, чого вони одразу не пригадали.

– Так, – погодився Майкл, намагаючись приховати роздратування. На своєму віку він розслідував чимало справ про зґвалтування і не потребував, щоб його навчали.

– На мою думку, злочинець – добре освічена особа, – вів далі Трент. – Можливо, йому років тридцять п’ять-сорок. Невдоволений ситуацією на роботі, нещасливий удома.

Майкл прикусив язика. На його думку, цей аналіз був хріновий. Окрім тієї частини, де йшлося про хорошу освіту, під Трентів опис підпадала більшість поліцейських на їхній дільниці. Якби Трент додав пункт про трахання сусідки, то маніяком міг виявитися сам Майкл.

– У цих справах чітко простежується певна схема, – провадив Трент. – На першу дівчинку, Купер, напали біля кінотеатру: швидко, зі знанням справи. На все про все у нього пішло хвилин десять, і жодного разу він не потрапив у поле огляду камер спостереження кінотеатру. Другу жертву, Анну Ліндер, схопили просто на вулиці. Він кудись відвіз її на машині – куди саме, вона не знає. А покинув біля брами Стоун-Маунтін-парку, де її наступного ранку знайшли поліцейські.

– Сліди від шин були?

– Були. Близько двох сотень, – відповів Трент. – У парку щойно розпочалися різдвяні світлові шоу.

На таке шоу Майкл ходив з Джиною і Тімом. Вони відвідували їх щороку.

– ДНК? – запитав Майкл.

– Він користувався презервативом.

– Зрозуміло, – кивнув Майкл. Отже, їхній клієнт – не дурень. – А як це пов’язано з моєю вчорашньою дівчиною?

Трент звузив очі, неначе розмірковував, чи чув Майкл бодай слово з усього, що він казав.

– Язики, детективе. – Він посунув теки зі справами в бік Майкла. – Усім жертвам відкусили язики.