Читать книгу Лють - Карін Слотер - Страница 5

– Язик – це наче шматок твердого біфштекса, – сказав Піт Генсон, знімаючи латексні рукавички. Його погляд упав на Трента, і той завмер. – Сер, мені здається, ви бігун. Я не помиляюся?

Запитання, схоже, нітрохи не спантеличило Трента. Дванадцятирічний стаж роботи привчив і Майкла не дивуватися на ексцентричних судмедекспертів.

– Так, сер, – відповів Трент.

– Довгі дистанції?

– Так.

– Марафони?

– Так.

– Ну, я так і думав. – Піт кивнув сам до себе, наче заробив очко, хоча Майкл відзначив, що Вілл Трент ніякої інформації про себе добровільно не повідомляв.

Піт повернувся до трупа, що лежав на столі посередині кімнати. Тіло Аліші Монро було загорнуто в біле простирадло, виднілася тільки голова. Третя вія зникла, макіяж змили. Там, де скальп і шкіру обличчя знімали, щоб оглянути череп і вийняти мозок, залишилися грубі шви.

– Ви коли-небудь прикушували собі язика? – запитав Піт.

Трент не відповів, тож Майкл просто сказав: «Так».

– Заживає доволі швидко. Язик – дивовижний орган. Звісно, якщо він на місці. Хай там як, щоб прокусити язика, великих зусиль не треба. – Піт відкотив простирадло, оголюючи Y-подібний розріз до грудей Монро.

– Ось, – сказав він, і Майкл побачив великі чорні синці у жінки над лівим плечем. – Посмертне посиніння вказує на те, що вона померла на тому місці, де ви її знайшли. На сходах, лежачи на спині. Моя думка така, що її побили, потім зґвалтували і, ґвалтуючи, він відкусив їй язика.

Майкл замислився над цим. Уявив собі, як вона лежала на сходах. Спочатку розслабилася, щоб витерпіти зґвалтування, та потім, коли до неї дійшло, що має статися, забилася в конвульсіях від страху.

– Ви можете отримати зразок ДНК зі слини на язиці? – нарешті озвався Трент.

– Беручи до уваги її професію, думаю, я зможу отримати з нього чимало ДНК. – Піт знизав плечима. – А мазки з її піхви дадуть вам цілий букет підозрюваних, але я вважаю, що ваш убивця користувався презервативом.

– Чому ви так думаєте? – запитав Майкл.

– Порошок, – відповів Піт. – На правому стегні в неї був слід кукурудзяного крохмалю.

Майкл знав, що при пакуванні презервативів часто застосовують порошок, щоб полегшити користування. Усі виробники застосовували однакові складники, тож виявити марку презерватива неможливо. Та й знаття того, що вбивця скористався «Трояном» чи «Рамзесом», коло підозрюваних не звузило б.

– Здогадуюся, що на ньому була змазка, – додав Піт. – А ще там були сліди складника, схожого на ноноксинол-дев’ять.

Трента ця інформація зацікавила.

– А на сходах його сліди були?

– Я їх не знайшов.

– Отже, до боротьби на сходах він займався з нею сексом деінде, можливо, в квартирі, – висловив припущення Трент.

Майкл майже їх не слухав. Повія штибу Монро не витрачала б важко зароблених грошей на розкіш типу змазки й сперміцидів. Легше зціпити зуби й заощадити. А наслідки усувати вже потім.

– Презерватив майже напевно належав ґвалтівнику, – припустив Майкл.

В очах у Трента з’явився здивований вираз, неначе він щойно згадав, що Майкл теж був з ними в кімнаті.

– Це можливо.

Майкл вирішив розтлумачити, що він мав на увазі.

– Він не збирався її вбивати. Інакше нащо тринькати гроші на дорогий презик, так?

Трент кивнув, але розвивати тему не став.

– Що ж, – порушив мовчанку Піт. – Як я вже казав… – Повертаючись до своєї лекції, він розтулив жінці рота й показав обрубок на тому місці, де був колись язик. – У язиці нема великих артерій, за винятком язичної, яка розгалужується, мов коріння дерева, і звужується біля кінчика. Та щоб до неї дістатися, потрібно заглибитися у рот на кілька дюймів, але при цьому неможливо вгризтися у язик зубами. – Він насупився і кілька секунд думав. – Уявіть собі таксу, яка пхає носа в борсукову нору.

Майкл намагався відігнати од себе цю картинку, але вона міцно засіла в його свідомості: дзвінкий гавкіт відлунював у вухах.

– А в цьому випадку, – провадив Піт, – вуздечку язика відділено від органа і розітнуто навпіл протоку підщелепної залози. – Він розтулив рота і підхопив язик, вказівним пальцем показуючи на тонку смужку шкіри під ним. – Власне відбирання язика не є небезпечною для життя травмою. Проблема в тому, що жертва впала на спину. Можливо, на неї так вплинув шок чи різні хімічні речовини в організмі подіяли. Хай там як, унаслідок цього вона знепритомніла. Протягом наступних кількох хвилин кров од відкушеного язика наповнила горло. Мій офіційний висновок щодо причини смерті – асфіксія внаслідок блокування трахеї кров’ю, що спричинило зупинку дихання на тлі втрати крові через травматичну ампутацію язика.

– Але ж він не мав наміру її вбивати, – зауважив Майкл.

– Не в моїй компетенції висловлювати припущення щодо того, які картини народжуються в голові у чоловіка, коли він відкушує жінці язика, але якби я був людиною азартною… а мої колишні дружини підтвердять, що я людина азартна… то так. Я би припустив, що нападник не збирався її вбивати.

– Так само, як інших, – докинув Трент.

– А були й інші? – пожвавився Піт. – Я не чув про схожі випадки.

– Нам відомо про двох дівчат, – сказав йому Трент. – Першій відкусили язика, проте не повністю, потім його пришили, і вона навіть порівняно нормально говорить. Друга лишилася без язика. Забагато часу минуло, щоб його можна було повернути на місце.

– Бідолашна, – похитав головою Піт. – Це недавно сталося? Я про таке не читав.

– Перший напад було вчинено на території штату, тож нам вдалося стримати розголос. У другому випадку батьки дівчини втихомирили пресу, а місцеві копи замовчали подробиці справи. Якщо всі мовчать, про це не напишуть у газетах.

– А як щодо третьої? Маленької дівчинки? – запитав Майкл.

Трент посвятив Піта в деталі справи.

– Мені здається, вона відкусила собі язик сама, – насамкінець додав він. – Вона ще маленька, десять рочків. Страшенно перелякалася, напевно. Місцеві поліцейські знають свою справу, але в них не надто великий досвід із такими насильницькими злочинами, тому я думаю, що їм важко було взяти в неї свідчення.

– Не маю сумніву, – кивнув Піт.

Але Майклу було цікаво, чому Трент мовчав про це раніше. Можливо, промацував Майкла, щоб подивитись, чи пройде він випробування.

«Блін», – подумав Майкл. Він уже втомився стрибати крізь кільця.

– Як думаєте, скільки їй було років? – спитав він у патологоанатома, киваючи на Алішу Монро.

– Важко сказати. – Піт уважно подивився на обличчя жінки. – Зуби в неї кошмарні, бо наркотики приймала. Зважаючи на її важке життя й тривалу наркотичну залежність, я б сказав, що близько сорока. Плюс-мінус.

Майкл зиркнув на Трента.

– Але ж не дівча-підліток.

– Безперечно, – погодився Піт.

– Отже, у нас дві дівчинки-підлітки на відстані тридцяти миль одна від одної та стара наркоша в Атланті. І єдине, що їх об’єднує, – ця хрінь з язиком. – Майкл пильно подивився на Трента, наче намагався ще й поглядом донести свою думку. – Правильно?

У Трента задзвонив мобільний. Він глянув на екран, вибачився і вийшов з кімнати.

Піт важко зітхнув і взявся накривати тіло, натягуючи простирадло на голову.

– Неприємна ситуація.

– Так. – Майкл спостерігав за Трентом крізь скляні двері й думав: що, чорт забирай, не так із цим типом?

– Мені він здається тямущим, – сказав Піт, маючи на увазі Трента. – І порівняно з вашими колегами, так гарно вбраний, що аж око радіє.

– Що? – спитав Майкл. Він спостерігав за Трентом і намагався розчути, про що розмова.

– Костюм, – пояснив Піт. – Справляє враження.

– На гробаря клятого схожий.

На думку Майкла, Піт теж модником не був. Він завжди був вбраний у накрохмалений і чистий білий халат, але тільки тому, що рахунки за прання оплачувала лікарня. Під халатом Піт найчастіше мав на собі джинси й звичайну сорочку на ґудзиках. Широко розкритий комір відкривав жмут сивого волосся на грудях і золотий медальйон, який посоромився б носити навіть учасник гурту «Бі-Джиз».[6]

– Зв’язок між цими трьома справами дуже непевний, – зауважив Піт.

– Атож.

– Але те, що всі язики було відкушено, змушує задуматися. Це не така вже й звична річ. – Він узяв пластиковий пакет і підняв його, немовби минулого вечора Майкл недостатньо на нього надивився. – Маю сказати, за всі роки на цій роботі я нічого подібного не бачив. Сліди від укусів – так. Я завжди кажу: якщо хочете мати наукові докази того, що ми походимо від тварин, треба лише подивитися на пересічну жертву зґвалтування. – Піт поклав язик біля руки Монро. – Сліди від зубів у неї скрізь на грудях і плечах. Я нарахував щонайменше двадцять два. Певно, кусати жертву під час агресивного нападу – це тваринний інстинкт. Собаки й великі коти в дикій природі чинять так само. – Він усміхнувся. – А скільки відкушених сосків я бачив, уже й не злічити. У п’яти чи шести випадках жертвам відкусили клітори. Одного разу – палець… – Він глянув на Майкла і знову всміхнувся. – От якби в цих нелюдів росли роги, це значно полегшило б їх пошуки.

Майклу не подобалося, як судмедексперт на нього дивиться, і він не мав ані найменшого бажання вислуховувати, що той думає про сексуальних хижаків. Тому він сказав:

– Коли Трент припинить патякати по телефону, передайте йому, що я внизу.

Швидкою ходою він вийшов через аварійний вихід. Інстинктивно хотілося сісти в машину й покинути Трента ловити ґав, але Майкл відчував, що з цим типом не варто вимахуватися. Навіть якби Ґрір не викликав його, Майкл був не такий дурний, щоб нажити ворога в особі добре вдягненого козла з ДжБР.

– Де пожежа? – спитав Лео.

Він стояв на горішньому сходовому майданчику й курив сигарету.

– Дай закурити, – попросив Майкл.

– Я думав, ти покинув.

– Ти мені що, мати? – Майкл сягнув у нагрудну кишеню Лео й витяг звідти сигарети.

Лео клацнув запальничкою, і Майкл глибоко затягнувся. Вони були на гаражному рівні будівлі, де сморід автомобільних вихлопів і гуми заповнював собою все. Але сигаретний дим обпалив Майклу ніздрі й перебив смердоту.

– Ну? – почав Лео. – Де паразит?

Майкл видихнув струмінь диму, відчуваючи заспокійливу дію нікотину.

– Нагорі з Пітом.

Лео насупився. Піт навіки заборонив йому переступати поріг моргу після недоречного (як і слід було очікувати) жарту.

– А я в архів спускався.

Майкл примружився, щоб дим не потрапив у очі.

– І?

– Справу Вілла Трента засекречено.

– Аж так?

Лео кивнув.

– Чого б це чиюсь справу засекречували?

– А я знаю?

Хвилину вони мовчки курили, кожен заглиблений у свої роздуми. Майкл опустив погляд на долівку, всіяну недопалками. У відділку існувала сувора заборона куріння, але не дозволяти цілій тусовці поліцаїв щось робити було так само марно, як забороняти мавпі жбурлятися какашками.

– Навіщо Ґрір його викликав? Тобто конкретно його? Цю групу ЗРЗ, чорти його знають, що воно таке? – спитав Майкл.

– Ґрір його не викликав. – Лео звів брови, наче втішався тим, що володіє таємницею. – Коли Ґрір прийшов на роботу, Трент уже сидів у нього в кабінеті.

Майкл відчув, як удвічі швидше застукотіло в грудях серце. Нікотин подіяв, у голові трохи запаморочилося.

– Так справи не роблять. Слідчі не можуть просто прийти й забрати справу. Їх треба викликати.

– Учора ввечері в мене склалося таке враження, що Ґрір таки збирався його запросити. То яка різниця, сам він прийшов чи його покликали? Не заморочуйся.

Попри невміння Лео поводитися в товаристві, він мав у поліції чимало знайомих. Налагодження зв’язків для нього стало справжнім мистецтвом. У більшості випадків Лео міг накопати бруду на кого завгодно.

– Ти можеш про нього щось розвідати?

Лео знизав плечима, примружуючи око від диму сигарети.

– Шерон у диспетчерській знає хлопця, який зустрічався з дівчиною, з якою він працював.

– Господи! – просичав Майкл. – А далі ти скажеш мені, що у тебе є друг, який знає людину, у якої є друг, у якого…

– То ти слухатимеш чи ні?

Майкл замовк на півслові.

– Валяй.

Лео не поспішав. Він покрутив сигарету між великим і вказівним пальцями, затягнувся, потім повільно видихнув дим. Майкл від нетерплячки хотів був його підштрикнути, коли той нарешті видав:

– Новина в тому, що він хороший поліцейський. Друзів у нього небагато…

– Не дивно.

– Ага. – Лео гигикнув, закашлявся і прицмокнув губами, наче мокротиння ковтав.

Майкл глянув на сигарету в руці, відчуваючи, як у шлунку все перевертається.

Лео театрально помовчав, щоб привернути Майклову увагу.

– У нього вісімдесят дев’ять відсотків розкриття.

Майкл відчув, що його тягне на блювоту, але не через цигарку. У своїй безмежній мудрості федеральний уряд запровадив визначення рівня розкриття злочинів (кількості закритих справ) у кожному поліційному управлінні, щоб якийсь канцелярський щур у Вашинґтоні міг відстежувати поступ на своїх діаграмках. Це називали звітністю, але для більшості копів то був зайвий геморой із папірцями. Будь-який придурок міг передбачити, що це спричинило б широкомасштабне міряння членами серед детективів, і Ґрір його підживлював, щомісяця вивішуючи їхні показники на дошці.

Трент усіх їх обставив на двадцять пунктів.

– Що ж, – Майкл силувано розсміявся. – Легко закрити справу, коли ти забираєш її в іншого копа, який уже зробив усю роботу.

– У цьому ШМИРЗі він недавно.

– ЗРЗ, – виправив Майкл, знаючи, що Лео дражниться, але неспроможний утриматися від гри.

– Та яка різниця, – пробурмотів Лео. – Головне, що перед тим, як Трента перевели, він розкрив чимало злочинів.

– Молодець, що й сказати.

– Кілька років тому в нього була гучна справа про викрадення дітей, яку він вів із якоюсь дамочкою.

– Як дамочку звали?

Лео знову здвигнув плечима.

– Кілька типів викрадали дітей у Флориді, обмінювалися ними зі своїми друзяками в Монтані. Усе це відбувалося неподалік від Гартсфілда, де дітлахів переганяли, як худобу. Група твого приятеля розкрила справу за місяць. Дамочка отримала підвищення, Трент залишився на місці.

– Групу очолював він?

– Угу.

– Тоді чому його не підвищили?

– Це ти в нього спитай.

– Якби я міг спитати в нього, не базікав би тут із тобою. – Лео зблиснув очима, наче ці слова зачепили його за живе. – Чувак, це все, що я знаю. Трент добропорядний, знає свою роботу. Хочеш дізнатися більше, подзвони комусь у центрі й сам усе з’ясуй.

Майкл невідривно дивився, як горить кінчик його сигарети. Джина убила б його, якби побачила, що він курить. Утім, вдома вона могла відчути лише запах на його пальцях.

Він кинув недопалок на землю й розтоптав п’яткою.

– Енджі досі працює у відділі моралі?

– Поласкі? – запитав Лео так, наче вухам своїм не вірив. – На біса тобі здалася та шибанута полячка?

– Відповідай, бляха, на запитання.

Лео витяг ще одну сигарету й підкурив од першої.

– Ага. Як мені відомо.

– Якщо мене шукатиме Трент, скажеш, що за кілька хвилин я знову спущуся сюди.

Часу на те, щоб відповісти, Майкл Лео не дав. Він побіг сходами на третій поверх, і вже на підході до дверей його легені ходором ходили в грудях. Найбільше роботи у відділі моралі припадало на нічну пору, тож в офісі була половина працівників відділу – вони писали звіти з рейду минулої ночі. Енджі працювала приманкою. На ній був топ із бретелькою через шию, що на три дюйми не діставав пупка, а на столі розпласталася, мов мертвий шпіц, білява перука.

Він чекав, поки вона підведе погляд, і коли це сталося, помітив, що Енджі не надто рада його бачити. Поки Майкл ішов до її столу, вона відкинулася на спинку стільця й поклала ногу на ногу. Спідниця в неї була така коротка, що Майкл з міркувань дотримання пристойності відвів погляд.

– Чого ти прийшов? – спитала вона. – Господи, ти на чорта схожий.

Майкл провів пальцями по волоссю. Від пробіжки сходами виступив піт. У легенях досі лишався дим, і він викашляв щось схоже на передсмертне хрипіння. Боже, такими темпами він дуже скоро приєднається до Кена в інвалідному візку.

– Можна тебе на кілька слів? – спитав він.

В її очах з’явився сторожкий вираз.

– Про що говоритимемо?

Майкл перехилився до неї через стіл, щоб його більше ніхто не почув.

– Ого, – сказала вона і відштовхнула його, підводячись. – Ходімо в коридор.

Він пішов слідом за нею, відчуваючи на собі погляди всіх працівників відділу. Насправді Майклу подобалося працювати в «моралі». Тут можна було спостерігати за дівчатами, відловлювати їхніх клієнтів і практично ніколи не доводилося казати батькам, що труп їхнього сина чи доньки виловили в Чаттахучі.[7] Він звільнився не тому, що так хотів. Його проблемою була Енджі. Вони не надто ладнали, і те, що вона погодилася з ним поговорити, можна тепер ставити в один ряд з найбільшими дивами світу.

Зайшовши в закапелок навпроти ліфтів, Енджі обсмикнула на собі спідницю. Коло неї тихо мурмотів і блимав лампочками старезний торговельний автомат.

– Ти прийшов поговорити про Алішу Монро? – спитала вона.

– Проститутка? – Він навіть не подумав про те, щоб зазирнути в її справу.

– Ти що, забув її? Ми ж кілька разів її забирали, поки вона не знюхалася з Малим Джі.

– Ага, – відповів Майкл, хоча даремно Енджі сподівалася, що він пам’ятатиме одну повію з тисяч, що їх вони заарештовували під час вікендових облав. У деякі суботи їм доводилося викликати автофургон лише для того, щоб доправити всіх дівчат до відділка. А перед дільницею вишиковувалися таксі й через кілька годин розвозили їх усіх назад на вулиці.

– Я тільки… – почав Майкл.

За спиною дзенькнули двері ліфта. Він озирнувся через плече й побачив Вілла Трента.

– Чорт, – пробурмотів Майкл.

– «Кіт-кат», – промовив Трент, і до Майкла не одразу дійшло, що той мав на увазі.

Трент підійшов до автомата і заходився копирсатися у кишені в пошуках дріб’язку.

Майкл вирішив бути чемним.

– Це Енджі Поласкі, – сказав він. І додав, наче це не було очевидно з її одягу: – Відділ моралі.

Трент саме вкидав монети в автомат. Він кивнув Енджі, але в очі їй не подивився.

– Доброго ранку, детективе Поласкі.

– Трент із ДжБР, – повідомив Майкл. – Його викликав Ґрір, щоб допомогти нам зі справою Монро.

Майкл уважно дивився на Трента й чекав, що той виправить його, скаже, що насправді Ґрір його не викликав, що він сам з’явився в кабінеті у лейтенанта. Але Трент лише водив пальцем по склу на автоматі, намагаючись прочитати код під батончиками «Кіт-кат», щоб набрати його на панелі керування. Він сильно мружився, і Майкл зробив висновок, що йому потрібні окуляри.

– Ой, блін, – пробурмотіла собі під ніс Енджі. – Е-шість. – Вона сама набрала код, постукуючи кричущо довгими накладними нігтями по пластмасових клавішах. – Я дістану матеріали на Монро, – сказала вона, звертаючись до Майкла.

Не встиг Майкл навіть подумати, що відповісти, а вона вже йшла в бік офісу. Він помітив, що Трент проводжає її поглядом, дивиться, як вона йде, похитуючись на високих підборах і погойдуючи стегнами.

– Я колись із нею працював, – сказав йому Майкл. – Вона нормальна.

Трент зняв обгортку з батончика і відкусив.

Майкл відчув потребу пояснити поведінку Енджі.

– Але трохи гонориста.

– Якби мені доводилося щодня так одягатися на роботу, я б теж був не білим і пухнастим.

Майкл спостерігав, як рухається щелепа Трента, поки той енергійно жує батончик, і шрам у нього на щоці проступає чіткіше.

– Звідки у вас цей шрам?

Трент подивився на свою руку.

– Пневматичний молоток, – сказав він, і Майкл помітив рожевий шрам, що біг по шкірі між великим і вказівним пальцями.

Майкл не цей шрам мав на увазі, проте підіграв.

– Ви на дозвіллі ремонти робите чи що?

– «Середовище гуманності». – Трент запхав останній шматок «Кіт-ката» собі в рот і викинув обгортку до кошика. – Інший волонтер ненароком стрелив у мене оцинкованим гвіздком.

Ще один шматочок головоломки для Майкла став на місце. «Середовище гуманності» було волонтерською організацією, що зводила будинки для малозабезпечених родин. Більшість копів рано чи пізно починали волонтерити. Працюючи на вулицях, вони забували про те, що існують і хороші люди. Тому цю рану в психіці намагалися загоїти, допомагаючи людям, які справді цієї допомоги потребували. Майкл до народження Тіма працював у сирітському притулку. Навіть Лео Донеллі й той волонтерив у місцевій команді Малої ліги, аж поки йому не сказали, що на полі курити не можна.

– Я хотів би побачити місце злочину, – сказав Трент.

– Учора вночі ми перетрусили її квартиру, – зауважив Майкл. – Думаєте, пропустили щось?

– Зовсім ні, – заперечив Трент. Майкл спробував був знайти в його словах якісь підступи, але марно. – Просто хочу відчути атмосферу в квартирі.

– Коли інші справи розслідували, ви теж таке робили?

– Так, – сказав Трент. – Робив.

Повернулася Енджі. Високі підбори клацали по вимощеній плиткою підлозі. Вона простягнула жовту теку.

– Це все, що я маю на Монро.

Трент не потягнувся по папку, тож її взяв Майкл. Розгорнув на першій сторінці й побачив фото Аліші Монро в профіль і анфас. Як на повію, вона була приваблива. Очі жорстко і з викликом дивилися в об’єктив. Вигляд у неї був роздратований – певно, подумки вже підраховувала збитки, скільки грошей втратить, поки не вийде під заставу.

– Її сутенер – Малий Джі, – повідомила Енджі. – Гидотний сучий син. Затримували за побиття, зґвалтування, замах на вбивство, є підозри, що замовив ще двох, але повісити це на нього не вдалося. – Енджі показала пальцем на свої передні зуби. – У нього тут золоті коронки з вирізьбленими хрестами, наче він у Ісуса свій пацан.

– Де він живе? – спитав Майкл.

– У Домівці, – відповіла вона. – Його бабця живе в одному корпусі з Алішею.

Трент знову вклав руки в кишені й дивився на Поласкі таким поглядом, наче вона була марсіанка з космосу. Його мовчанка дратувала, і всіма порами свого тіла він наче випромінював зверхність, немовби знав більше, ніж казав, і подумки насміхався з них через те, що вони не можуть самі здогадатися.

– Може, вам є що додати? – запитав у нього Майкл.

– Це ваша справа, детективе, – відповів Трент і звернувся до Енджі: – Спасибі за допомогу, мем. – У когось менш зверхнього його усмішка могла б зійти за щиру.

Енджі подивилася на Майкла, перевела погляд на Трента, потім знову на Майкла. Звела брову, ставлячи запитання, на яке Майкл не міг відповісти.

– Та нехай, – пробурмотіла вона, здіймаючи руку в універсальному жесті: все, баста.

Вона повернулася до них спиною, але Майкл цього разу був надто сердитий, щоб повитріщатися.

– У вас що, якісь проблеми? – спитав він Трента.

– Що-що? – Трента його тон начебто спантеличив.

– Ви збираєтеся тут весь день простовбичити чи за діло візьметесь?

– Я ж вам сказав… я тут лише як консультант.

– У такому разі я дам вам кілька порад, містере Консультант. – Майкл так міцно стиснув кулаки, що нігті ввігналися в долоні. – Не грайтеся зі мною.

Це попередження Трента нітрохи не злякало, хоча нічого дивного в цьому не було – зважаючи на те, що Майклові довелося закидати голову вгору, щоб його виголосити.

– Гаразд, – мовив Трент. І невимушеним тоном, неначе непорозуміння між ними владналося, запитав: – Ви не проти з’їздити в Домівку? Я хотів би відвідати місце злочину.