Читать книгу Лють - Карін Слотер - Страница 9

Джон знав Мері-Еліс Фінні ізмалечку. Вона була хорошою дівчинкою, гарненькою чірлідеркою, відмінницею – словом, людиною, яку майже всі в школі знали й любили, бо вона була чудовою. Звісно, були дівчатка, які її ненавиділи, але для дівчат, коли вони відчувають конкуренцію, це звичне діло – ненавидіти. Поширювати про тебе брудні плітки. Бути люб’язними з тобою, а коли повернешся до них спиною, встромити ножа якнайглибше та ще й провернути його для надійності. Навіть у реальному світі – знайдіть жінку, яка досягла успіху самотужки, і завжди натрапите біля неї на жменьку недоброзичливиць, які казатимуть, що вона сука чи що шлях нагору прокладала собі через ліжко. Так влаштований світ, і мікрокосм декатурської старшої школи винятком не був.

Власне, у майбутньому Джон зрозумів, що він збіса схожий на тюремний.

Сім’я Шеллі мешкала за кілька вулиць від Фінні в одному з фешенебельних районів Декатура, у сусідстві з коледжем Аґнес Скот. Їхні матері були знайомі, бо належали до кола верхівки середнього класу. Вони зустрічалися, так, як зустрічаються дружини лікарів і адвокатів: на заходах зі збирання коштів чи благодійних заходах на користь місцевої старшої школи, лікарні, коледжу – словом, будь-якого закладу, що міг виправдати вишукану вечірку, на якій запрошеним незнайомцям демонстрували гарний дизайн свого будинку.

Річард Шеллі був онкологом, завідував відділенням онкології в лікарні Декатура. Його дружина, Емілі, колись працювала агентом з продажу нерухомості, але покинула роботу, коли народилася Джойс, їхня перша дитина. Через три роки на світ з’явився Джон, і Шеллі думали, що їхня родина стала досконалою.

Емілі була з тих матерів, що з головою поринають у материнство. Вона була активною діячкою батьківського комітету, продавала більшу частину печива дівчаток-скаутів і насамкінець майже упродовж всіх шкільних років шила костюми для випускного балу квакерської школи Друзів. Коли діти виросли й вона стала їм не потрібна (чи вони перестали її потребувати), виявилося, що в неї багато вільного часу. Коли Джон уже був у середній школі, а Джойс лишалося два роки до коледжу, вона знову пішла працювати брокером неповний день, лише для того, щоб не нудьгувати вдома.

Їхнє життя було б ідеальним, якби не Джон.

Він рано і без видимої причини почав брехати. Був удома, коли казав, що піде на футбольне тренування. Був на тренуванні, коли казав, що буде вдома. Його успішність поступово знижувалася. Він перестав стригти волосся, відпустив довге. Потім з’явився запах. Здавалося, він ніколи не купався, а його одяг, коли Емілі підбирала його з підлоги в Джоновій вогкій спальні, щоб кинути в пралку, тхнув мало не хімією, наче його побризкали тефлоном.

Річард годинами пропадав на роботі, що вимагала максимуму емоційних і фізичних зусиль. Йому бракувало часу чи бажання непокоїтися за сина. У Джоновому віці Річард був похмурим і відлюдькуватим. Підлітком мав таємниці. Потрапляв у халепи, але ж усе владналося, так? Час відлучати Джона від цицьки. Дати малому трохи свободи.

Емілі непокоїлася щодо марихуани, тому й не надала особливої уваги порошковому нальоту, який побачила у передній кишені синових джинсів.

– Аспірин, – сказав їй Джон.

– Навіщо ти клав аспірин у кишеню?

– Голова боліла.

Дитиною Джон, бувало, клав до кишені й дивніші речі: камені, скріпки для паперу, жабу. Тому матір стурбувало його здоров’я.

– Може, до лікаря сходимо?

– Мамо.

Він вийшов з пральні, а вона так і стояла з його штанами в руках.

Шеллі, як і багато інших благополучних родин, чомусь думали, що їхні гроші й привілейоване становище автоматично захищають їхніх дітей від наркотиків, та не усвідомлювали, що єдине, у чому ці два чинники допоможуть їхнім дітям, – дістати якісніші наркотики. Та навіть без того Емілі Шеллі хотіла вірити, що її син – хороший хлопчик, і вірила. Вона не помічала, що вранці у її сина осклянілий погляд, що він постійно закапує собі в очі якісь краплі, що з повітки на задньому дворі смердить чимось млосно-солодким. А лікар Річард, зі свого боку, не висовував носа з вранішньої газети, тож і не бачив, що зіниці в його сина завбільшки з п’ятдесятицентову монету і кров носом у нього йде частіше, ніж у деяких ракових пацієнтів його відділення.

Життя розбилося на друзки.

Під час обшуку в школі в глибині Джонової шафки знайшли запханий у кросівку мішечок травки.

– Це не мої кросівки, – сказав Джон, і його мати підтвердила, що це взуття не схоже на те, яке вона раніше бачила на синові.

Охоронець з місцевого торговельного центру подзвонив їм, щоб повідомити, що їхній син украв касету і його схопили на гарячому.

– Я забув за неї заплатити, – знизав плечима Джон, і його мати вказала на те, що в нього в кишені справді лежить двадцять доларів. Навіщо йому було красти річ, за яку він міг заплатити?

Остання крапля впала однієї п’ятниці, вночі. Подзвонив інтерн з лікарні й розбудив Річарда Шеллі, щоб сказати, що його син потрапив до відділення невідкладної допомоги внаслідок передозування кокаїном.

Отак і спала полуда з очей. Медичне свідчення – щось таке, чим батько міг помахати перед носом у матері як доказом нікчемності їхнього сина.

Ночами Джон сидів у себе в кімнаті й слухав, як сваряться через нього батьки, аж поки батько не кричав щось на зразок «і це остаточно!», а мати бігла в спальню, грюкнувши дверима. Далі були притишені схлипування, і Джон врубав стереосистему, з гучномовців лилися верески «Деф Леппард»,[11] аж поки Джойс, яка, звісно, гризла граніт науки, не стукала в спільну стіну їхніх кімнат і кричала: «Тихіше зроби, лузер нещасний!»

Джон стукав у відповідь, обзивав її сучкою, шумів так, що в його кімнату заходив батько, хапав його за руку, ставив на ноги й питав, що з ним, у біса, відбувається.

– Проти чого ти бунтуєш? – допитувався Річард. – Чого тобі бракує? У тебе є все, чого можна бажати!

– Чому? – запитувала мати у свого синочка, й сльози ручаями текли по її щоках. – Де я схибила?

Джон тільки плечима знизував. Усе, що він робив, коли його намагалися викликати на відверту бесіду, – знизував плечима. Він так часто ними знизував, що батько казав, буцімто в нього неврологічний розлад. І можливо, йому треба призначити літій. А ще, можливо, помістити в психіатричну клініку.

– З чого все почалося? – хотіла знати його мама. Мусив бути спосіб якось виправити, покращити ситуацію, але щоб це зробити, вона мала знати, з чого все почалося. – Хто тебе на це підсадив? Скажи мені, хто тобі таке заподіяв?

Знизування плечима від Джона. Саркастичний коментар від його батька.

– То ти в нас розумово відсталий? Аутист? У цьому твоя проблема?

Почалося з травички. Зрештою, мала рацію Ненсі Рейґан, коли казала дітям: просто відмовляйтеся. Уперше Джон курнув, природно, одразу ж після похорону.

Брат Емілі, дядько Баррі, загинув у автокатастрофі на швидкісній автостраді. Раптово. Фатально. Доленосно. Баррі був товстуном, їв усе, що забажається, сигари курив, мов Фідель Кастро. Пив пігулки проти високого тиску, щодня робив собі укол інсуліну і загалом повільно, але впевненим поповзом просувався по життю до могили. Те, що його вбив водій вантажівки, який заснув за кермом, здавалося якимось дурним жартом.

Похорон відбувався спекотного весняного ранку. У церкві Джон ішов за домовиною, його кузен Вуді – поряд. Досі Джонові ще ніколи не випадало бачити, як плаче інший хлопець, тому він почувався якось дивно від того, що його двоюрідний братик-мачо, на чотири роки старший (такий крутий, що Джон і мріяти не міг колись дорівнятися до нього), розридався у нього на очах. Баррі не був йому рідним батьком. Мати Вуді розлучилася – у ті часи то був скандальний і шокуючий випадок. З Баррі вона одружилася лише два роки тому. Джон навіть не був певен, що Вуді справді доводиться йому двоюрідним братом.

– За мною, – скомандував Вуді Джону і пішов угору сходами, що вели до спалень.

Джон роззирнувся навколо, шукаючи батьків, бо з тону голосу Вуді відчув, що затівається щось недобре. Та все ж він пішов за кузеном до його кімнати, зачинив за собою двері й замкнув їх, як звелів йому Вуді.

– Паскудство. – Вуді зітхнув й опустився в крісло-мішок на підлозі.

Взяв пластмасову коробочку для плівки з-за стосу книжок на полиці в себе за спиною, з-під матраца витяг кілька клаптиків цигаркового паперу і на очах у Джона спритно скрутив косяк.

Помітивши, що Джон дивиться, Вуді сказав:

– Мені треба курнути, чувак. А тобі?

Досі Джон ніколи не курив цигарок, ніколи не вживав нічого міцнішого за сироп проти кашлю, який мати ховала у ванній, наче він був радіоактивний, та коли Вуді запропонував йому косяк, відповів:

– Круто.

Він дивився, як його двоюрідний брат втягує дим у легені й затримує його там. Коли Вуді передав Джону косяк, над верхньою губою в нього виступив піт. Він більше боявся осоромитися перед кузеном, ніж того, що коїть щось протизаконне.

Полегшення, що настало від куріння, повна розслабленість припали Джону до душі. Йому більше не було діла до того, що батько вважав його повним чмом, а мати вічно засмучувалася через нього. Після косяка ідеальність його сестри Джойс, яка в усьому наслідувала батька, вже не видавалася такою нестерпною, перебування в родинному колі сповна втішало лише тоді, коли він був під кайфом.

Коли батьки нарешті допетрали, що відбувається, то обвинуватили в усьому старого, як світ, підсудного – погану компанію. Лише одного вони не усвідомлювали: Джон Шеллі сам був поганою компанією. За кілька тижнів від незграбного задрота він еволюціонував до наркомана-курця і дуже тішився з тієї уваги, яку давала ця трансформація. Завдяки Вуді він став пацаном, у якого є що покурити. Який знав, де відбуваються круті тусовки, яких старшокласників варто покликати, бо вони приведуть з собою гарних дівок. На той час, коли йому виповнилося п’ятнадцять, він продавав новим друзям драп у сірникових коробках. А якось на родинному обіді Вуді дав йому нюхнути коксу, і після цього вороття вже не було.

У п’ятнадцять він став убивцею і отримав свій вирок.

Скільки Джон себе пам’ятав, Мері-Еліс була єдиним його другом, який не належав до кола найближчих родичів. Їхні матері по черзі через тиждень відвозили дітлахів до школи. Дітлахи сиділи на задньому сидінні й гиготіли з якихось дурниць, гралися в дурні ігри, щоб час спливав швидше. У початковій школі вони залишалися приблизно на однаковому рівні. Були розумними дітками, з тих, у кого є всі переваги. Та наприкінці дев’ятого класу все змінилося радикально. Дядько Баррі помер. Джон став ватажком поганої компанії.

– Ти змінився, – сказала йому Мері-Еліс того дня, коли він затис її в кутку біля дівчачої роздягальні. Вона міцно притискала до грудей підручники, закриваючи футболку з принтом гурту «Поліс», наче відчувала потребу захиститися. – Мені не дуже подобається та людина, на яку ти вирішив перетворитися.

Вирішив перетворитися. Наче у нього був вибір. Він не обирав свого жорсткого татуся і своєї смиканої матері, яку можна сміливо записати у винахідниці рожевих окулярів. І Джойс він не обирав, своєї ідеальної сеструхи, сучки, яка так високо піднесла планку, що Джон міг хіба що плекати надію підстрибнути на кінчиках пальців і дістатися її краю, але в жодному разі не піднятися, щоб узяти цю висоту.

Він сам це все обрав? Та в нього від початку не було ні найменшого шансу.

– Пішла ти, – сказав він Мері-Еліс.

– І тобі того самого, – відрізала вона й круто повернулася на підборах, змахнувши волоссям. Пішла, а він стояв, наче бовдур.

Того вечора він дивився на себе в дзеркало, розглядав своє жирне довге волосся, темні кола під очима, прищі на щоках і лобі. Тіло не встигало за ростом рук і ніг, які вже стали величезними. Навіть пристойно вдягнений у церкву, він був схожий на жердину, під яку підставили кілька картонних коробок. Він був чужаком у школі, не мав більше жодного справжнього друга, і в статевозрілому віці п’ятнадцяти років єдиним його сексуальним досвідом був сестрин лосьйон для рук «Джерґенз» і бурхлива уява. Дивлячись у дзеркало, Джон добре все роздивився, потім прослизнув у повітку й до блювоти нанюхався коксу.

Відтоді Джон зненавидів Мері-Еліс. У всьому поганому, що сталося з ним у житті, він звинувачував її. Він поширював про неї плітки. Відпускав на її адресу жартики, коли вона могла їх почути, щоб знала, як він її зневажає. На зборах уболівальників викрикував непристойності, коли вона танцювала на чолі дівчат з групи підтримки. Часом він протягом цілої ночі лежав і думав про неї, думав про те, яка вона огидна. Рука, що лежала на животі, опускалася вниз, залазила у шорти, і досить уявити, якою Мері-Еліс була того дня у школі, як вона усміхалася іншим людям, коли йшла коридором, як щільно облягав її светр, щоб Джон кінчив.

– Джоне? – У його матері, здавалося, було якесь шосте чуття, бо вона вічно стукала в двері його кімнати, коли він дрочив. – Нам треба поговорити.

Емілі хотіла поговорити про його погані оцінки, про те, що його недавно залишили після уроків, про те, що вона знайшла в кишені його джинсів. Вона хотіла поговорити з незнайомцем, який викрав її сина, вмолити його повернути їй Джонні. Вона знала, що її дитятко десь там, усередині, і не хотіла здаватися. Навіть під час суду Джон відчував її мовчазну підтримку, коли сидів за столом і слухав адвокатів, які казали, що він виродок, перед лавою присяжних, які навіть в очі йому дивитися не хотіли.

Єдиною людиною в залі суду, яка вірила в невинуватість Джона Шеллі, була його мати. Вона ніяк не могла забути того хлопчика, малюка скаута,[12] те кохане дитя, яке збирало модельки літаків. Вона хотіла пригорнути його до себе й зробити так, щоб усе було добре, притулитися лицем до його потилиці й вдихнути той дивний запах тіста для печива й мокрої глини, який він приносив колись із собою, коли грався на задньому дворі з друзями. Вона хотіла, щоб він їй розповів про свій день, про бейсбольний матч, про нових приятелів. Вона хотіла, щоб у неї був син. Відчайдушно хотіла.

Але її сина вже не було.

* * *

Газета «Декатур-сіті обсервер», 15 липня 1985 року

Шеллі судитимуть як дорослого за вбивство Фінні

Учора окружна суддя Біллі Беннет ухвалила рішення про те, що у справі про вбивство юної мешканки міста Декатур Мері-Еліс Фінні п’ятнадцятирічного Джонатана Вінстона Шеллі, також мешканця Декатура, судитимуть не як неповнолітнього, а як дорослого. Адвокати обвинувачуваного посилаються на пом’якшувальні обставини, проте суддя Беннет заявила, що, виходячи з попередніх арештів обвинувачуваного, а також інших чинників, вона не бачить причини для того, щоб цього юнака не судити як дорослого. Прокурор Лайл Андерс повідомив, що домагатиметься ухвали смертного вироку.

Батько вбитої дівчинки Пол Фінні в інтерв’ю журналістам перед будівлею суду сказав, що «задоволений» провадженням судді Беннет. Шеллі, котрому висунуто обвинувачення у вбивстві з обтяжувальними обставинами, стане першим підлітком у окрузі Дікеб, якого судитимуть нарівні з дорослими. В окремому провадженні Беннет відхилила прохання про зміну підсудності, яке подав адвокат Шеллі.

Відколи Верховний суд визнав конституційність смертного вироку в справі «Ґреґ проти Джорджії», у штаті Джорджія засудили й скарали шістьох убивць. Наймолодшим за всю історію штату злочинцем, який дістав смертний вирок, був шістнадцятирічний Едді Марш, якого стратили 9 лютого 1932 року за вбивство фермера, який вирощував пекан, з округи Доерті. У березні цього року двадцятивосьмирічного Джона Янґа, котрий у вісімнадцять років заліз у дім до трьох літніх людей з округи Бібб з наміром пограбувати і вбив їх, було страчено на електричному стільці у тюремному центрі діагностики і класифікації штату Джорджія.