Читать книгу Лють - Карін Слотер - Страница 6

Усе, що казав і робив Вілл Трент, діяло Майклу на нерви: від його «звісно», коли Майкл сказав, що сам поведе, до того, як він байдуже дивився у вікно, поки вони їхали Північною авеню в бік Домівки. Агент ДжБР нагадував йому заучок у старших класах школи, тих, які носили в нагрудних кишенях лінійки й сипали незрозумілими цитатами з «Монті Пайтона».[8] Майкл безліч разів дивився виступи «Монті Пайтона», але однаково не розумів, так само, як не доганяв таких чванькуватих розумників, як Трент. Недурно їх, таких, гамселили в школі. І недурно їх гамселили такі, як Майкл.

Майкл глибоко вдихнув і закашлявся – легені досі сердилися на ту сигарету. Він подумав про Тіма, про те, що його син не нормальна дитина, що через це з нього знущалися інші діти. У Тімовій школі була групка хуліганів, які завдавали хлопчику прикрощів – поцупили шапку, розчавили сендвіч за столом у їдальні. Учителі намагалися покласти цьому край, але вони ж не всюдисущі, та й узагалі дехто з них не надто радів з того, що особливий Тім навчався разом зі звичайними дітьми. Хтозна, можливо, Вілл Трент був Майкловою кармою в дії. Його перевіряли. Поводься чемно з цим придурком, і, можливо, з Тімом чинитимуть так само.

– О… – Трент витяг з кишені піджака диктофон. – У мене є запис дзвінка в службу порятунку.

І не встиг Майкл і слова промовити, як він натиснув на кнопку відтворення. З маленького гучномовця розлігся високий голос із металевими нотками: «Приїжджайте у будинок номер дев’ять у Домівці. Там жінку ґвалтують і б’ють, сильно».

Чекаючи, коли загориться зелене світло, Майкл побарабанив пальцями по керму.

– Прокрутіть іще раз.

Трент слухняно зробив те, про що його просили, і Майкл нашорошив вуха, намагаючись вловити якийсь фоновий шум, визначити тон і загальне звучання голосу. Щось було не так, але він не міг точно сказати, що саме.

– «Ґвалтують», – луною відгукнувся Майкл. – Не «вбивають».

– Не схоже, щоб ця жінка була налякана, – докинув Трент.

– Так, – погодився Майкл і натиснув на газ, бо саме загорілося зелене світло.

– Як на мене, – почав Трент, – то якби я був жінкою, злякався б, побачивши чи хоча б почувши, що на іншу жінку напали.

– А може, й ні, – заперечив на це Майкл. – Може, якби ви жили в Домівці, то вже достатньо набачилися б такого насильства.

– Ну то навіщо мені про це повідомляти? – І одразу ж Трент спробував відповісти на своє запитання. – Може, я знав цю жінку?

– Якби ви її знали, тоді у вашому голосі було б більше смутку. – Майкл показав на магнітофон. У жінки, яка дзвонила, був дуже спокійний голос, наче вона про погоду розповідала чи коментувала рахунок украй нудної гри.

– Наряд добирався туди довше, ніж півгодини. – Без особливого осуду в голосі Трент додав: – У Ґрейді найнижчий час реагування в усьому місті.

– Це знає кожен, хто дивиться новини.

– Чи живе в Домівці.

– Ми перевірили всіх мешканців того будинку, обійшли всіх сусідів. Ніхто не вигулькнув з великою табличкою, що теліпалася б на шиї.

– Сексуальних злочинців у котромусь із тамтешніх будинків нема?

– Є один, але його були забрали й цілий той день допитували в іншій справі.

Трент перемотав запис і прокрутив його знову, цього разу дослухавши до слів оператора: «Мем? Мем? Ви там?»

Він поклав магнітофон назад у кишеню.

– А ще жертва трохи застара.

– Монро? – спитав Майкл, перемикаючи передачу. Нарешті Трент розмовляв з ним як із копом. – Так, якщо Піт не помиляється, років їй приблизно як мені. А тим вашим дівчатам було по скільки? По чотирнадцять? П’ятнадцять?

– До того ж вони були білі.

– А Монро була чорна, мешкала в соціальному житлі, працювала на вулицях.

– Інші були білі, з середнього і вищого класів, походили з поважних родин, добре вчилися в школі.

– Може, у нього не було часу вистежити ще одну таку? – висловив припущення Майкл, відчуваючи, що ступає по дуже тонкому канату.

У вухах знову задзижчало, наче попереджаючи, що треба стулити рота і не довіряти цьому незнайомцю, не дозволяти йому ошукати себе.

– Можливо, – погодився Трент, але з його тону було зрозуміло, що він у таку можливість не вірить.

Майкл мовчки повернув праворуч, до Домівки Ґрейді. Уночі квартал видавався привабливішим, бо темрява приховувала найгірші його вади. Була майже десята ранку понеділка, але дітлахи розсікали на великах, наче в них були літні канікули. Майкл, коли був малим, робив те саме – сідав на свій «швінн» і разом з іншими хлопчаками ганяв по району. Та тільки Майкл не передавав відкрито сірникові коробки з травою, як ці малі, й нізащо у світі не наважився б показати «фак» двом поліцейським, які проїжджали його районом на патрульній машині.

Припаркований «БМВ» досі стояв перед дев’ятим будинком. На капоті, схрестивши руки на грудях, сиділо двоє підлітків. На вигляд їм було років п’ятнадцять-шістнадцять, і Майкла кинуло в холодний піт від бездушного виразу їхніх очей, коли вони спостерігали, як він паркується на майданчику. То був вік, який найбільше жахав його як поліцейського. Їм неодмінно треба було щось довести, пройти якесь випробування, щоб із хлопчаків перетворитися на чоловіків. І найкоротший шлях ініціації – пролити чиюсь кров.

Трент теж спостерігав за хлопцями. Потім приречено мовив: «Супер», – і в Майкла відлягло від серця, бо ж той досі мислив, як коп.

Вхідні двері до під’їзду зі стукотом розчахнулися, й вони обидва вхопилися за пістолети. Але не витягли зброю, бо на розбитий тротуар повагом вийшов чоловік невисокого зросту та міцної статури. Навіть не глянувши на поліцейських, він протупав повз Трентів бік машини.

Сорочки на чоловікові не було, на широких грудях під хвилями жиру вгадувалися натяки на міцні м’язи. З кожним кроком його груди підсмикувалися й опадали, достоту як жіночі. В одній руці чоловік тримав алюмінієву битку. А коли наблизився до хлопців, що сиділи на машині, то взявся за битку й другою рукою, готовий почавити комусь яйця.

Майкл глянув на Трента, той сказав: «Сам вирішуй», – але він уже виходив з машини.

– Гадство, – просичав Майкл, відчиняючи дверцята й виходячи з машини саме тієї миті, коли коротун наблизився до хлопців.

– Ану позлазили на хрін з моєї тачки! – заверещав чоловік і замахнувся биткою в повітрі.

Обидва підлітки встали на рівні, їхні руки безвільно висіли, щелепи теж.

– Валіть звідси, поки я вам по сраках не надавав, виродки ледачі!

Дітки вчинили мудро – здиміли.

– Хух, – полегшено видихнув Трент.

– Дурні виродки, – повторив чоловік. Він уже дивився на Майкла і Трента, і Майкл був цілковито впевнений, що говорив він не про хлопців. – Якого хріна вам, двом свиням, треба?

– Малий Джі? – спитав Трент.

Чоловік тримав битку напоготові, ладний будь-якої миті завдати удару.

– А хто, бля, питає?

Трент ступив крок уперед, неначе не боявся, що його голову от-от відправлять у вільний політ.

«Побиття, – пригадав Майкл слова Енджі, коли та розповідала їм про Малого Джі. – Зґвалтування, замах на вбивство».

– Я спеціальний агент Вілл Трент, а це детектив Майкл Ормвуд. – Майкл помахав, потай радіючи, що між ним і розлюченим сутенером стоїть машина. Ідіотом був Трент, якщо надіявся витягти з цього упиря бодай якусь корисну інформацію.

– Ми розслідуємо смерть Аліші Монро.

– І якого хріна я маю з вами базікати? – Джі тримав битку в повітрі, м’язів не розслабляв.

Трент глянув на Майкла.

– Ідеї є?

Майкл здвигнув плечима, тимчасом наперед розмірковуючи, як описуватиме все це в рапорті, коли доправить Трента до лікарні. У голові спливла фраза «Вороже ставлення до представника правоохоронних органів з боку підозрюваного».

Трент повернувся до сутенера і розвів руками, наче розкривав обійми.

– Чесно кажучи, я шокований тим, що моєї зовнішньої привабливості й шарму для вас недостатньо.

Майкл мимоволі розтулив рота від подиву. Але швидко й стулив та знову поклав руку на зброю, щоб бути напоготові, якщо раптом сутенеру стрелить у голову, що його не поважають.

Минуло дві-три секунди, потім ще дві-три. Нарешті Малий Джі кивнув.

– Нехай.

Він посміхнувся, показавши золоті коронки на передніх зубах з вирізьбленими на них посередині білими хрестами – усе достоту так, як розповідала Енджі.

– У вас десять хвилин, поки не вийде Монтель.

Трент простягнув руку, наче вони укладали угоду.

– Дякую.

Сутенер потиснув простягнуту долоню, оцінив Трента поглядом і спитав:

– А ти точно лягавий?

Трент вийняв з кишені посвідчення.

Малий Джі зиркнув на нього, потім знову швидким, проте уважним поглядом оглянув Трента.

– Ти збіса химерний сучий син.

Пропускаючи це спостереження повз вуха, Трент поклав посвідчення назад до кишені.

– Хочете поговорити тут, надворі?

Малий Джі опустив битку і сперся на неї, наче то був ціпок.

– То мої двоюрідні брати. – Він показав на машину, очевидно, маючи на увазі хлопців, яких прогнав. – Тиняються без діла. А мали б у школі сидіти, сраки малі.

– Добре, що ви ними опікуєтеся, – зауважив Трент. Він знову вклав руки до кишень і недбало прихилився до заднього крила машини, наче вів невимушену дружню бесіду. – Коли ви востаннє бачили Алішу?

З відповіддю Малий Джі не квапився.

– Учора ввечері близько шостої, – нарешті відповів він. – Вона йшла на роботу. Перед виходом хотіла дещо отримати. – Він скинув підборіддя й чекав, коли Трент запитає, чим те «дещо» було.

Але Трент, ясна річ, знав. Як і Майкл, він бачив сліди на руках у повії.

– І ви їй те «дещо» дали?

Малий Джі знизав плечима, і Майкл прийняв це за ствердну відповідь.

– Інший «товар» у неї з собою був?

Сутенер обвів їх поглядом, наче актор перед глядацькою аудиторією. Плюнув на землю, виклично випнув груди колесом, але на запитання все-таки відповів.

– Та ні. У неї бабла не було. А в борг тій шльондрі ніхто б і десяти центів не дав.

– За сірникову коробку драпу я пробігся б вулицею і відсмоктав кому завгодно, – сказав Трент. – Про гроші не йдеться.

На саму думку про це Малий Джі реготнув.

– Йоу, сучко, не в моєму районі.

– Я не сумніваюся, що Аліша про всі свої прибутки звітувала, – сказав Трент, але прозвучало це більш як запитання.

– А то, – буркнув Малий Джі, наче дурницею було бодай припускати інше.

– Вона добре заробляла? – спитав Трент.

– Їй у кайф була голка у вені. Заради неї вона на все була готова.

– А постійні клієнти в неї були? Чоловіки, яких нам варто було б розшукати.

– Та я б його сам урив. – Він показав биткою на горішній поверх будинку, де знайшли Монро. – Я дбаю про своїх дівчат. – Наче на підтвердження своїх слів, він тримав битку піднятою вгору. – Якби я побачив цього козла, не сумнівайся, це він би ліг під землю, а не моя Ліша.

Трент кивнув на будинок.

– Ви тут живете?

Сутенер трохи пом’якшився.

– З бабусею. Вона вже стара стала, треба за нею доглядати.

– Учора ввечері ви були з нею?

– Ми з пацанами вчора були в «Читі»,[9] дивилися гру.

– Ви не заперечуватимете, якщо ми поговоримо з вашою бабусею?

– Ще й як буду. Не вплутуйте мою бабцю в це лайно. Вона нічого не бачила, ясно вам? Вона стара жінка.

– Добре-добре, – примирливо сказав Трент. І озирнувся на Майкла, немов цікавився, чи є в того якісь запитання. Майкл похитав головою, і Трент сказав сутенеру: – Я знаю, вам хочеться повернутися до телевізора. Дякую, що поговорили з нами.

Джі, не впевнений, що має далі робити, стояв на місці. Врешті він відмахнувся від них, повторив: «Химерний ти сучий син», – і почалапав назад у під’їзд.

Коли за ним грюкнули, зачиняючись, двері, Трент повернувся до Майкла.

– Що скажеш?

– Скажу, що його правда, – мовив Майкл, відлипаючи від машини. – Ти, бляха, достобіса дивний.

У Трента заспівав мобільний, і Майкл відчув, як іскра роздратування спалахує у ньому з новою силою, коли той відійшов на кілька кроків, щоб відповісти на дзвінок.

– Так, сер, – сказав Трент. – Так, сер.

Майкл підвів погляд у небо, на темні хмари, що сунули здаля. Судячи з усього, коли вони виїжджатимуть з місця злочину, здійметься буря, і він зіпсує собі нові черевики, коли брьохатиме по автостоянці.

Трент закрив телефон і поклав його в кишеню жилетки.

– Майкле, вам потрібно додому.

Майкл відчув, що серце стає в грудях.

– Вам потрібно додому, – повторив Трент. – Стався нещасливий випадок.

* * *

Газета «Декатур-сіті обсервер», 22 червня 1985 року

Заарештовано підозрюваного у вбивстві Фінні

Сьогодні вранці поліція оголосила, що у справі вбивства п’ятнадцятирічної Мері-Еліс Фінні заарештовано підозрюваного. Його ім’я та прізвище не розголошують, оскільки він неповнолітній, проте начальник поліції Гарольд Воллер описує хлопця як п’ятнадцятирічного, чиє ім’я добре відоме правоохоронцям міста Декатур. Арешт провели після того, як кілька сусідів упізнали в підозрюваному незнайомця, котрий проводжав Мері-Еліс Фінні додому з вечірки, де її востаннє бачили живою. Воллер стверджує, що незабаром поліція очікує отримати повне зізнання у скоєнні злочину, який він назвав «наймерзеннішим правопорушенням», побаченим за всю кар’єру.

Батько дівчини – Пол Фінні, шанований член колегії адвокатів і помічник окружного прокурора округи Дікеб. Мати, Саллі Фінні, – домогосподарка, бере активну участь у діяльності Жіночої ліги й збиранні коштів для коледжу Аґнес Скот. Інших дітей у пари немає. Поминальне запалювання свічок по Мері-Еліс Фінні відбудеться сьогодні ввечері на Площі о 20:30, а завтра вдень пройде закрита служба в похоронному бюро Кейбл. Родина просить замість квітів зробити пожертву для міської бібліотеки Декатура, улюбленого місця Мері-Еліс.