Читать книгу Лють - Карін Слотер - Страница 8

Джону Шеллі був потрібен телевізор. Останні два місяці він тягнув лямку на паскудній роботі, щодня з’являвся вчасно, завжди йшов останнім, виконував кожнісіньке дурнувате завдання свого прискіпливого шефа, тож він не просто потребував телевізора – він на нього заслуговував. Не якогось модного, а звичайного кольорового, щоб був із пультом керування і показував ігри університетської ліги американського футболу.

Він хотів бачити, як грають його команди. Він хотів тримати пульт у руці, і якщо «Джорджія» гратиме погано (а найпевніше, так воно й буде), хотів перемкнути канал і дивитися, як «Флориді» надеруть зад. Він хотів дивитися дешеві шоу в перервах між таймами, слухати дурних коментаторів, дивитися, як «Тулейн» грає проти «Південного Міссісіпі», техаський «Ей-енд-ем» – проти луїзіанського «Державного», Військова академія – проти Військово-морської, чорт забирай. А на День подяки він хотів оргію ігор кубка, і тоді він перемикатиме на великих цабе: «Патріотів», «Рейдерів», «Орлів», – і все це помалу наближатиме Джона Шеллі до тієї магічної миті у лютому, коли він сидітиме у своїй паскудній кімнаті у паскудній нічліжці й дивитиметься клятий Суперкубок – сам-один вперше в житті.

Шість днів на тиждень за останні два місяці він зажурено дивився з вікна автобуса на будівлю магазину «Атланта-сіті-рентол». «Запорука кредиту – це ваша робота» – запевняла вивіска у вікні, проте зірочка, така крихітна, що більше нагадувала роздушеного жука, це спростовувала. Хвалити Бога, він був занадто нервовий, щоб зайти в крамницю й пошитися там у дурні. Джон саме стояв перед вхідними дверима, його серце трусилося в грудях, як пес, який гадить персиковими кісточками, коли раптом йому в очі впав дрібний шрифт на плакаті. «Два місяці» – було написано крихітними буквочками. Ви повинні були працювати не менше від двох місяців, щоб вам дозволили виплатити п’ятдесят два щотижневі внески по двадцять доларів за телевізор, який у роздрібному продажу в звичайній крамниці потягнув би баксів на триста.

Але Джон не був звичайною людиною. Навіть попри нову стрижку, ретельно поголене обличчя чи добре випрасувані літні штани, люди його цуралися, бо відчували, що він не такий, як інші. Навіть на роботі, на автомийці, куди йшли переважно безробітні зайдисвіти, щоб мити машини й витягувати пилососом бозна-що з задніх сидінь позашляховиків, від нього трималися подалі.

І тепер, через два місяці, Джон сидів на краєчку стільця, щосили стримував тремтіння ноги і чекав свого телевізора. Прищавий юнак, який зустрів його біля дверей, не квапився. Він узяв у Джона заповнений бланк заяви і побіг кудись углиб крамниці ще двадцять хвилин тому. Заява. Ще одна річ, про яку забули згадати в оголошенні. Адреса, дата народження, номер соціального страхування, місце роботи – усе, крім клятого розміру його спідньої білизни.

Як на недільний полудень, у «Атланта-сіті-рентол» було гамірно. Працювали всі телевізори, на телевізійній стіні спалахували яскраві картинки, шепотіли притишені голоси в передачах про природу, на каналах новин і в програмах про ремонт. Усе це дзижчало у нього у вухах, шум був майже нестерпний. Забагато світла лилося з великих, від підлоги до стелі, вікон. Телевізійні екрани сяяли надто яскраво.

Він неспокійно завовтузився на стільці, відчуваючи, як по спині стікають краплини поту. Наручного годинника Джон не мав, проте в крамниці висів великий настінний. То була помилка дизайнера, надто зважаючи на те, що годинник виконував лише одну функцію – нагадував людям, що вони застрягли тут, чекаючи, коли вийде якийсь малий, який тільки-но закінчив школу, і скаже щасливому покупцеві, що йому випала величезна честь викласти ще п’ятсот баксів за DVD-плеєр фірми «Тояматоканава».

– Лише телевізор, – прошепотів Джон сам до себе. – Лише маленький телевізор.

Нога знову засмикалася, та він не завдав собі клопоту її приборкати. Його руки стискалися й розтискалися, а це вже було погано. Він мусив якось це припинити. На нього вже витріщалися люди. Батьки намагалися тримати дітей поближче до себе.

– Сер? – перед ним стояв Рендол, Джонів особистий продавець-консультант. На обличчі в нього застигла усмішка, яка б і лабрадора змусила завагатися. – Пробачте, що змусив чекати. – Рендол простягнув руку, неначе вважав, що Джону потрібна його допомога, щоб підвестися.

– Не треба, – сказав Джон, намагаючись бути ввічливим, і встав.

Відтак роззирнувся навколо, не розуміючи, що відбувається. Хлопець був до нього занадто люб’язний. Невже сталося щось? Хтось викликав поліцію?

– Можемо запропонувати вам один з цих телевізорів на вибір. – І Рендол повів його вглиб крамниці, де світилися великі екрани.

Джон зупинився перед телевізором, що здавався неосяжним, як екран у кінотеатрі. Телевізор був майже як він заввишки та вдвічі ширший.

Рендол узяв пульт керування, що за розмірами більше нагадував книжку.

– У цьому «Панасоніку» реалізовано прогресивну технологію глибокого чорного кольору, яка дає вам…

– Заждіть хвилинку. – Джон обійшов телевізор по колу. Завтовшки він був усього кілька дюймів. А ціна на ціннику змусила Джона розсміятися. – Я ж вам казав, скільки заробляю.

Рендол розплився в усмішці й ступив крок уперед, через що у Джона виникло бажання відступити назад. Але він стійко втримався на місці, й хлопець, притишивши голос, сказав:

– Ми з розумінням ставимося до того, що в деяких наших клієнтів є побічні джерела прибутку, про які вони не згадують у своїх заявах на отримання кредиту.

– Справді? – спитав Джон, розуміючи, що відбувається щось протизаконне, але не спроможний збагнути, що саме.

– Ваша кредитна історія… – Голос Рендола звучав трохи збентежено. – Ми отримали дані про ваші кредитні картки.

– Які кредитні картки? – спитав Джон.

Та в нього навіть клятого поточного рахунку не було.

– За це не хвилюйтеся. – Рендол поплескав Джона по плечу, наче вони були давніми приятелями.

– Які кредитні картки? – повторив Джон.

М’язам у руці кортіло скинути хлопцеву руку з плеча. Він терпіти не міг визнавати, що чогось не знає. Перебування в пітьмі робило його вразливим.

Нарешті Рендол прийняв руку.

– Послухайте, – сказав він. – Нічого такого в цьому немає. Просто платіть, до іншого нам байдуже. Ми нікому не повідомимо, якщо, звісно, ви платити не перестанете.

Джон схрестив руки на грудях, хоч і знав, що в очах інших людей це робить його більшим, загрозливішим.

– Слухайте, – сказав він. – Я хочу цей дурний телевізор у розстрочку, двадцять два дюйми з пультом керування. Це все, що мені потрібно.

– Звісно. – Рендол підняв руки долонями догори. – Нема питань. Просто я подумав, що з вашим кредитним рейтингом…

Джон перепитав:

– Яким рейтингом?

– Кредитним. – Тон хлопцевого голосу перейшов межу недовірливості й наблизився до приголомшеного Джона. – У вас найкращий кредитний рейтинг з усіх, що я бачив. У нас тут бувають люди, які навіть до трьохсот не дотягують.

– А у мене який?

Запитання, здавалося, приголомшило Рендола.

– Нам не можна таке казати.

Твердим голосом, додавши до нього металевих ноток, Джон повторив:

– Який у мене?

Прищі у Рендола побіліли, а шкіра навпаки – густо почервоніла.

– Сімсот десять, – прошепотів він, зиркаючи через плече, чи не дивиться бос. – Містере Шеллі, ви могли б піти в звичайну крамницю. Наприклад, у «Серкіт-сіті» чи в «Бест-бай».

– Дайте мені його подивитися.

– Звіт?

Джон ступив кілька кроків і скоротив відстань, що їх відділяла.

– Ви сказали, там були кредитні картки. Я хочу знати, які саме.

Рендол знову озирнувся через плече. Але хвилюватися йому варто було через того, хто стояв перед ним.

– Хлопче, годі озиратися. На мене дивися. І відповідай.

Рендол ковтнув слину, і його борлак заходив ходором.

– Може, я неправильно ввів ваш номер соціального страхування. Поточна адреса була інакша…

– А ім’я і прізвище?

– Те саме?

– І та сама попередня адреса у Ґарден-сіті?

– Так, сер.

– Ви думаєте, що існує ще один Джонатан Вінстон Шеллі, з моєю датою народження і моєю колишньою адресою, який живе в Атланті й має майже такий, як у мене, номер соціального страхування?

– Ні… тобто так. – Над верхньою губою Рендола проступили бісерини поту, голос затремтів. – Пробачте, містере. Мене виженуть з роботи, якщо я покажу вам той звіт. Ви самі можете отримати його безкоштовно. Я дам вам ном…

– Забудь, – сказав Джон, почуваючись чудовиськом через те, що тисне на хлопця.

Страх у його очах різав, як гостра скалка. Джон пішов до вхідних дверей, повз такий бажаний телевізор, і вийшов, поки не сказав чогось такого, про що пошкодує.

Замість піти додому Джон перетнув вулицю й сів на лавку біля автобусної зупинки. Узяв безкоштовну громадську газету зі стійки й швидко прогортав. На дорозі було чотири смуги, але всі вони були вщерть забиті транспортом. Прикриваючись газетою, мов щитом, Джон стежив за крамницею, де Рендол та його колеги-продавці вмовляли людей, які мали би тікати звідти, не озираючись, підписати угоду на продаж душі.

Кредитні звіти, картки, рейтинги. Чорт, він нічого про це не знав.

Під’їхав автобус, водій глянув на нього крізь двері.

– Ви сідаєте?

– Наступним поїду, – сказав Джон. І додав: – Дякую.

Йому подобалися водії автобусів «МАРТА».[10] Вони не квапилися з висновками. Якщо ти платив за проїзд і не зчиняв галасу, вони вважали тебе хорошою людиною.

Гаряче повітря засвистіло за автобусом, коли той від’їхав. Джон перегорнув газету на наступну сторінку, потім повернувся на першу, розуміючи, що не прочитав жодного слова. Так він і сидів на автобусній зупинці – дві години, потім три. Відійшов лише раз – відлити за порожньою будівлею.

О восьмій вечора продавець Рендол вийшов з бюро прокату. Він сів у поіржавілу «тойоту», повернув ключ у запалюванні й наповнив тихий вечір найогиднішою музикою, яку Джон чув у своєму житті. Посутеніло десь за годину, але Рендол не помітив би Джона навіть у яскравому світлі дня. Хлопцеві було років із вісімнадцять-дев’ятнадцять, він мав власну машину, роботу, за яку непогано платили, і жоднісіньких турбот, окрім хіба що того придурка з хорошою кредитною історією, який вдень мало не витрусив з нього душу.

З крамниці вийшов менеджер. Принаймні Джон думав, що то менеджер: немолодий уже чолов’яга, залисина, сяк-так прикрита жмутом волосся, жовтувата шкіра та круглий від цілоденного сидіння й відмовляння людям зад.

Чоловік опустив захисний екран з металевої сітки, який прикривав вітрини, і стогін, яким він цю роботу супроводжував, було чути аж через вулицю. Знову застогнав, коли нагнувся замкнути скобу, і ще раз – коли підводився. Випроставши спину й потягнувшись, він пішов до сірувато-коричневого «Форда Тауруса» і всівся за кермо.

Джон дочекався, коли чоловік застебнув пасок, вирівняв дзеркало заднього виду, увімкнув задній хід. «Таурус» поїхав назад. Білі фари спалахнули над червоними, потім машина вирівняла хід і виїхала з парковки. Двигун дирчав, як гольф-мобіль.

Десять хвилин, п’ятнадцять. Півгодини. Джон підвівся й собі крекнув від зусилля. У колінах хруснуло, зад болів од холодної бетонної лавки.

Перш ніж перейти вулицю, він роззирнувся на обидва боки. Пройшовся повз крамницю. Ланцюги, що захищали вітрини й головний вхід, були міцні, проте Джон і не збирався бити скло і грабувати. Він пішов в обхід будівлі, до сміттєвих баків.

Камеру спостереження за бюро прокату було націлено на задні двері, на баки вона не дивилася. Джон посунув сталеву кришку догори, і вона озвалася металевим скреготом. З контейнера тхнуло, але Джон чув і гірші запахи. Він узявся витягати маленькі чорні пакети зі сміттям, такі самі, як ті, що він бачив у сміттєвих кошиках у крамниці. Він діяв обережно – розв’язував вузол замість розривати пакет, щоб у ньому покопирсатися, потім зав’язував на такий самий вузол і переходив до наступного. Півгодини поперекидавши магазинне сміття, він зрозумів, що ситуація кумедна, і розсміявся. У пакетах було достатньо інформації: номери соціального страхування, домашні адреси, трудовий стаж, щоб провернути грандіозну аферу. Але в нього інше було на меті. Він був не шахрай і не злодій. Він хотів здобути інформацію, але тільки свою власну, і, за законом підлоти, знайшов її в останньому пакеті.

Він нахилив кредитний звіт під таким кутом, щоб його можна було прочитати у світлі сенсорних ліхтарів.

Той самий номер соціального страхування. Та сама дата народження. Та сама колишня адреса.

Джонатан Вінстон Шеллі, тридцять п’ять років, володів двома картками «Мастеркард», трьома «Віза» й карткою на бензин «Шелл». Його адресою була абонентська скринька з індексом 30316, тобто мешкав він десь на південному сході Атланти – за кілька миль від нічліжки Чез на Ешбі, де Джон тепер винаймав кімнату, неподалік від капітолія штату Джорджія.

Його кредитна історія була чудовою, на поточному рахунку в місцевому банку не було боргів. Очевидно, він протягом шести років зарекомендував себе як досить надійний клієнт. За винятком однієї «невчасної проплати» на картку «Шелл», усі його кредитори були задоволені швидким погашенням кредитів, хоча, якщо подумати, це було дивно, бо останні двадцять років Джонатан Вінстон Шеллі не мав особливої можливості брати кредити. Наглядачі у в’язниці мали звичку дуже ретельно пильнувати тих, хто відбуває двадцять два роки за зґвалтування і вбивство п’ятнадцятирічної дівчини.