Читать книгу Основи економічних знань - Коллектив авторов, Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 15

На початку переходу капіталізму у стадію зрілості, коли найбільш виразно на поверхні економічних відносин проступали суперечності у системі матеріальних потреб та інтересів між найбільшими мобільними соціальними групами (класами) буржуазного суспільства – власниками капіталу та найманими працівниками, філософською основою епістемології (теорії пізнання), методології досліджень законів і закономірностей формування та функціонування економічної системи капіталізму став формаційний підхід34, який був, у значній мірі, своєчасним, доцільним та ефективним, оскільки пояснював як внутрішні важелі руху системи, так і природу соціальних суперечностей, пов’язаних із недостатнім розвитком продуктивних сил, їх складових, у тому числі праці і, відповідно, системи мотивації до праці.

Основними ключовими принципами та цілями застосування такого підходу у методології досліджень руху економічних і соціальних систем були:

1) відкриття загальних законів економічного та соціального розвитку суспільства на кожному з історичних етапів його існування;

2) обґрунтування єдності специфічних законів розвитку для будь-якої країни, що знаходиться у системі інституціональних координат тієї чи іншої суспільно-економічної формації та незворотності проходження усіма країнами та народами певних спільних ступенів суспільного розвитку;

3) твердження про незворотну заміну однієї формації іншою внаслідок розвитку антагоністичних суперечностей між новими продуктивними силами та застарілими виробничими відносинами;

4) визнання єдиним інструментом (способом) зміни формацій соціальну революцію;

5) розуміння процесу зміни суспільно-економічних формацій формою та ключовою ознакою прояву суспільного прогресу та становлення нової історичної епохи.

Слід зазначити, що формаційний підхід, і це зближує його, до певної міри, із технологічним і деякими іншими підходами, які використовуються в економічних дослідженнях, виходив із визнання необхідності досягнення в процесі переходу від однієї формації до іншої більш високого рівня розвитку продуктивних сил, техніко-економічних та організаційно-економічних відносин, соціального ладу тощо.

Очищений від штучних нашарувань суб’єктивних уявлень і теоретичних конструкцій, формаційний підхід К. Маркса до періодизації історичних етапів економічного розвитку суспільства, визначення принципів і критеріїв зміни життєвих циклів економічних систем, може й сьогодні відігравати певну конструктивну роль у дослідженні закономірностей економічного та соціального розвитку. Така його роль, зокрема, може базуватися на використанні поглядів К. Маркса щодо класифікації суспільних формацій (архаїчної, економічної та комуністичної), сутності «економічної суспільної формації» (на відміну від ленінської «суспільно-економічної формації»), можливості існування в межах такої формації декількох «способів виробництва» тощо [див. докладніше 17, с. 96 – 120].

Останнє положення досить органічно, на наш погляд, кореспондується, узгоджується з цивілізаційним підходом до розуміння закономірностей, механізмів і форм внутрішньої трансформації капіталістичної економічної системи на основі та в процесі заміни одного технологічного способу виробництва іншим. Адже способи виробництва кардинально змінюються, натомість базові економічні інститути ринкової системи капіталізму, які формують і підтримують її цілісність, залишаються, хоча, безперечно, також у трансформованому вигляді.

Водночас «формаційна конструкція», отже, й формаційний підхід у дослідженнях чинників, форм, тенденцій і динаміки економічного та соціального розвитку вже з початку становлення та застосування має слабкі сторони.

Насамперед, як зазначають філософи, формаційний підхід дегуманістичний, оскільки «безконтрольне та монопольне використання макросоціологічних понять робить формаційну схему фундаментом не конкретно-історичних, а відчужених соціально-економічних описів»; такий підхід схематичний, адже «не всі та не будь-які форми людського співжиття відповідають ознакам, що вводяться та випливають із природи формаційних уявлень», він «не відповідає епістемологічно значущому критерію гомогенності» (однорідності, однаковості), є есхатологічним (остаточним, кінцевим), натомість «будь-яка сходинка суспільної історії позбавлена самодостатності: вона лише віха на шляху до наступної. Зображення, що передбачає оцінку дійсного через призму майбутнього, в усіх відношеннях недосконале. По-перше, воно, однобічне, по-друге, як правило, воно зміщує акценти, втрачає перспективу; по-третє, воно перекриває можливості неупередженого аналізу об’єктивних альтернатив» [16, с. 21 – 23].

До вузьких місць формаційного підходу відносять також той факт, що він «спрямляє, згладжує історію», оскільки ідеалізації, що фігурують у формаційній схемі, «не просто вихолощені у гуманітарному сенсі, рівним чином вони звільнені від життєво конкретних деталей, випадковостей», а класична дилема «призначення – свобода волі» розв’язується тут на користь економічно тлумаченого призначення, що «й методологічно, й фактично некоректно» [16, с. 23].

Можна, мабуть, погодитися, особливо в умовах розвитку ознак постіндустріального типу економіки та суспільства, із позицією вчених, які вважають, що «Історія не є розгортання економічної, базисної необхідності. У ній є людина, «егоїстичне» обличчя і зчеплений з ним простір дії. Але є інтегральний (не формаційний) ефект самоорганізації великих складних систем. Історія й реалізується як синтез можливостей, що проявляються більш менш спонтанно, як статистичне резюмування альтернатив» [16, с. 23 – 24].

Певною схематичністю і водночас жорсткістю прив’язки до ролі обмеженого кола об’єктивних чинників, що визначають характер мотивів, дій та інституціональних форм переходу економічних систем і суспільства від одного якісного стану до іншого, більш досконалого та оптимального, відзначається, на наш погляд, і технологічний підхід у системі методології дослідження закономірностей розгортання та трансформації складних соціально-економічних явищ і процесів.

Якщо формаційний підхід, про який ішлося вище, в основі своїй має жорстку базову конструкцію з таких інституціональних форм як власність, капітал, два основних класи суспільства, то технологічний, по-перше, спирається, так само, власне, як і формаційний, на принципи детермінізму – філософського вчення, згідно з яким «усі форми реальних взаємозв’язків явищ у кінцевому підсумку складаються на основі загально діючої причинності, поза якою не існує жодне явище дійсності», а, по-друге, визнає вирішальним чинником змін у соціально-економічних процесах розвиток техніки, технологій, техніко-економічних відносин.

Саме на базі такої уяви про характер і механізми зв’язку явищ (причина – наслідок) Т. Вебленом було сформульовано тезу про «технологічний детермінізм», як закономірний усебічний вплив на суспільний розвиток промислового виробництва і технічного прогресу, внаслідок чого виникає можливість і необхідність установлення політичної влади технічних спеціалістів на базі наукового знання на противагу владі капіталу35.

Ця теза дістала подальший розвиток у працях Дж. К. Гелбрейта, Р. Хейлбронера тощо. Зокрема, Дж. Гелбрейт сформулював власний підхід (основу якого складали положення теорії технологічного детермінізму) щодо визначення принципів аналізу трансформаційних змін в економічній системі капіталізму. Його ключовою ознакою стало положення про техноструктуру, структурні особливості та принципи функціонування якої визначають як зміст і характер економічної влади, так і специфіку соціальної стратифікації суспільства. Згідно з поглядами Гелбрейта, якісні зміни в економічній системі капіталізму відбуваються виключно під впливом переходу до використання передової техніки, більш складної організації управління виробничими структурами, домінування «зрілої корпорації», існування якої дозволяє планувати економічний розвиток, та переходу влади у такій корпорації до певної групи фахівців – вчених, інженерів, техніків, спеціалістів, менеджерів, корпоративних бюрократів, внаслідок чого» старомодні капіталісти» буквально щезли»36.

Слід зазначити, що, як і формаційний, технологічний підхід до аналізу причин і чинників розвитку капіталістичного суспільства, його економічної та соціальної системи, безперечно, має право на існування та використання, оскільки заперечити вплив технологічних змін на характер і структуру техніко-економічних, організаційно-економічних та соціально-економічних відносин неможливо. Однак необхідно зважувати й на те, що такі зміни відбуваються у суспільстві, яке наповнено величезною кількістю особистостей з їх суб’єктивною уявою про цілі економічного розвитку, характер індивідуальних і суспільних потреб та інтересів, способи забезпечення їх узгодження та реалізації. Тому жорстка, однолінійна схема визначення природи механізмів, які породжують і забезпечують той чи інший характер трансформації економічних систем і суспільств, уявляється недостатньою для пізнання цих надскладних соціальних процесів.

Доречно, мабуть, у зв’язку з таким нашим висновком згадати автора теорії підривних технологій Клея Крістенсена, який розглядає оновлення «не як природний процес, схожий на зміну пори року, а як процес, що висмоктує, хворобливий процес, який робить прорив майже неможливим»37. Звичайно, навряд чи можна цілком сприйняти тезу, згідно з якою розвиток, оновлення майже неможливі, однак не можна не погодитись із автором у тому, що розвиток набагато складніший, ніж зміна пори року, оскільки на його можливість, якість і сталий характер впливає надто багато не лише об’єктивних чинників. Відповідно й система способів дослідження механізмів зародження, становлення та динамізації цього процесу на певних історичних етапах життєвого циклу метасистем повинна враховувати та використовувати набагато більше методів, чинників, інституціональних форм для його визначення та характеристики.

Останнім часом значного поширення набуває використання цивілізаційного підходу до аналізу закономірностей функціонування та трансформації складних соціальних систем, у тому числі й економічних. Його поява пов’язується саме з ускладненням механізмів функціонування надскладних метасоціальних систем, у яких усе більший вплив на економіку, економічний розвиток починають справляти позаекономічні чинники. Пояснити їх безпосередній вплив на економічне життя за допомогою лише економічних категорій або на основі визнання ключової ролі лише технологічних змін у суспільному виробництві в принципі неможливо.

Спроба ж вирішувати економічні проблеми чисто економічними методами, на основі традиційних схем економічного аналізу в умовах сучасного рівня розвитку суспільства не може забезпечити позитивні результати, оскільки: по-перше, взаємодія, взаємовпливи економічної, соціальної, екологічної та інших систем, які забезпечують існування та розвиток нашого суспільства настільки глибокі та щільні, що без урахування законів і механізмів цієї взаємодії неможливо забезпечити формування механізму управління економічними процесами на макро- та мікрорівнях; по-друге, розуміння об’єктивності існування факту такої взаємодії вимагає у разі потреби розривати міжсистемні оболонки, що існують між окремими гуманітарними науками, використовуючи їх потенціал для системного з’ясування суті процесів, що відбуваються в економіці та суспільстві, для створення нових концептуальних схем їх дослідження, визначення відповідних цілей економічної політики та ефективної системи інструментів для їх реалізації.

Розв’язати таке коло проблем у методології дослідження складних економічних і соціальних систем можна за допомогою сучасної цивілізаційної парадигми та цивілізаційного підходу, які забезпечують якісно нову спрямованість думки дослідників у побудові висхідної концептуальної схеми та моделі постановки проблем і методів їх розв’язання. Засадничими принципами такої спрямованості є, по-перше, філософське уявлення про «історичний розвиток як сукупність різних цивілізацій, яким притаманний власний шлях історичного розвитку», отже, несприйняття «відомого принципу формаційної парадигми про обов’язковість проходження кожним суспільством однакових етапів історичного розвитку»; по-друге, визнання концептуального положення цивілізаційного підходу, згідно з яким «розвиток кожної країни та кожного етносу являє собою послідовне проходження ними стадій формування, розквіту та занепаду при збереженні на усіх цих стадіях деяких властивих країні та етносу якісних – «цивілізаційних» характеристик (насамперед ціннісно-культурного плану)»38.

До речі, у дослідженні природи поняття цивілізації, цивілізаційного підходу цікавою є позиція сучасного російського теоретика В. З. Балікоєва. Він, виходячи із визнання наявності діалектичного зв’язку між формаційним і цивілізаційним підходом, по-перше, визначає такий основний критерій їх відмінностей: якщо формаційний підхід, пояснюючи історичний прогрес, визнає домінантою економіку, то цивілізаційний такою домінантою вважає загальнолюдські цінності або, говорячи словами філософа В. В. Ільїна, «гуманітарну тотожність людства». «Цивілізація, на відміну від формації, пов’язана не стільки із матеріально-речовими, скільки з духовними аспектами суспільного розвитку, до того ж із тією їх частиною, яка визначається не тільки (і не у всьому) існуючим способом виробництва».

Специфіка цивілізаційного підходу полягає насамперед у визнанні критерію духовності (у широкому розумінні сутності та змісту цього поняття та явища, про що вже йшлося вище у зв’язку з аналізом поглядів Геґеля, С. Булгакова тощо щодо суті, місця та ролі людини у суспільному виробництві), як умови та результату економічного, соціального, культурного розвитку суспільства в межах даної цивілізації.

Існування такого критерію, як умови пізнання закономірностей сучасного економічного розвитку, формує нагальну потребу дослідження не абстрактного суспільства взагалі, а сутності, функцій, структури та закономірностей прояву діалектичної єдності двох його складових, певного дуалізму природи та механізмів саморозвитку: типу економіки з усією різнобарвною палітрою мотиваційних чинників її функціонування та власне суспільства з його індивідуалізацією, суб’єктивізацією економічних і соціальних цілей, інтересів, мотивів, домінуючим впливом на прийняття рішень з боку домінуючого ж таки сучасного середнього класу тощо. Адже, досліджуючи сутність інституціональних основ економічних і соціальних процесів у їх розвитку, ми за будь-яких умов виходимо із розуміння того факту, що усі вони пов’язані з діяльністю людини, індивіда. Людина, як індивідуальність, утримує в собі, за словами Геґеля, нескінченну множинність відносин і зв’язків, що належать до конкретного змісту людської душі. Таким чином, цивілізаційний вимір економічного розвитку знаходить свій прояв насамперед у рівні розвитку власне людини як ключової ланки та показника розвитку самої цивілізації.

У наукових джерелах висловлюється думка, згідно з якою виробництво додаткового продукту є загальним, єдиним для усіх локальних цивілізацій і людства в цілому законом існування. Якщо додатковий продукт втілюється насамперед у культурі матеріальній, то духовна культура породжує середовище взаємодії, яке забезпечує інтеграцію та взаєморозуміння між членами суспільства на основі спільності мови, певних інституціональних норм і правил господарської та соціальної, ментальної поведінки. Водночас як матеріальна, так і духовна культура сприяють формуванню певної соціальної структури суспільства, пов’язаної з існуючими формами виробництва, розподілу та привласнення продукту.

Однією з особливостей етапу переходу від індустріальної до постіндустріальної цивілізації стало формування системи загальнолюдських цінностей, на базі визнання яких у сучасних умовах лише й можна сформувати систему цілей економічного розвитку та механізм узгодження інтересів різних суб’єктів економічної діяльності та різних соціальних груп, що, власне, й буде сприяти досягненню сталого розвитку. Водночас, слід зазначити, що процес формування та реалізації загальнолюдських цілей і цінностей на базі економічного розвитку пов’язаний із проблемами відсутності рівноважного сприймання їх у різних країнах та регіонах планети внаслідок існування різних технологічних способів виробництва, отже, й різних цивілізаційних підходів до розуміння функцій економічного розвитку у житті суспільства. Така неоднозначність у розумінні природи та призначення економічного розвитку в сучасних умовах породжує не тільки протистояння, посилює конкуренцію різних країн, регіональних об’єднань тощо, але й феномен цивілізаційного перевербування, війн за зміну та перетворення ідентичності39. Саме такі тенденції у розвитку світової економіки, світового суспільства, світової та локальних цивілізацій і роблять надзвичайно актуальним застосування у системних економічних дослідженнях цивілізаційної парадигми, цивілізаційного підходу, поза використанням яких зрозуміти внутрішні важелі забезпечення сталого економічного розвитку на планеті, рівноваги у складній системі наднаціональних, регіональних, національних, групових та індивідуальних інтересів неможливо, отже неможливо визначити принципи системи мотивації у діяльності усіх основних гравців у глобалізованій економіці, які б стримували їх від надмірної агресії, порушення інституціональної конституції, що склалася в системі економічних і політичних відносин в останні десятиліття.

Таким чином, цивілізаційний підхід у сучасній методології економічних досліджень можна визначити, використовуючи думку видатного теоретика-політеконома ХХ ст. Карла Поланьї, як базовий, фундаментальний підхід, згідно з яким економіка є «вбудованим «(вмонтованим) інститутом», отже її доцільно аналізувати лише в контексті всієї сукупності культурних традицій і суспільних відносин даного суспільства»40, тобто «подовжуючи економічні дослідження за межі матеріального, власне економічного».