Читать книгу Основи економічних знань - Коллектив авторов, Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 6

Потреба у предметному теоретичному пошуку та обґрунтуванні принципів і форм управління бізнесом в умовах стрімкого розвитку ринкової економіки визначалася насамперед реальними системними змінами, що відбувалися у структурі та принципах функціонування продуктивних сил під впливом технічного та наукового прогресу, у характері економічних відносин, які у ХІХ ст. усе виразніше перетворювалися на цілісну систему незалежно від національних особливостей розвитку тієї чи іншої країни чи регіону світу. Такі зміни, у свою чергу, визначалися всеосяжним переходом світової спільноти у якусь нову системну якість як в економіці, так і в політичному, соціальному, навіть духовному житті.

Для того щоб зрозуміти характер змін в економічному житті суспільства у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. та їх вплив на формування потреби не лише у розвитку власне економічної теорії (політичної економії), але й у появі спеціалізованих (галузевих) економічних наук, здатних визначити закономірності, принципи та механізми функціонування окремих галузей і сфер економіки, окремих бізнесів, звернемося, хоча б коротко, до процесів, що відбувалися у цей період в економіці та суспільстві.

Насамперед слід зазначити, що, згідно з інституційнотехнологічним підходом до аналізу причин і суті трансформації економічних систем та суспільств у процесі їх історичного розвитку, уся історія людства поділяється на три періоди: доіндустріальний (Х тисячоліття до н. е. – середина XVІІІ ст. н. е.), індустріальний – (остання третина XVІІІ – остання чверть ХХ ст.), та постіндустріальний (почався в останній чверті ХХ ст.).

Даніел Белл, один із засновників теорії постіндустріального суспільства, характеризуючи у своїй праці «Прийдешнє постіндустріальне суспільство» різницю між доіндустріальним, індустріальним та постіндустріальним суспільством, визначав перше з них (доіндустріальне) як соціальний порядок, заснований на примітивних виробничих формах, що знаходять свій розвиток у галузях, пов’язаних із отриманням та первісною обробкою ресурсів найбільш придатних для задоволення потреб першої необхідності. Праця у доіндустріальному суспільстві є, на думку Д. Белла, переважно некваліфікованою, оскільки розвиток здібностей суб’єктів господарювання зумовлений традиціями, що склалися у даному суспільстві, отже, люди залишаються нерозривно пов’язаними із минулим. Індустріальний лад, вважає вчений, фактично означає радикальний розрив із доіндустріальною епохою, він стає найважливішою умовою становлення постіндустріальної системи. Його характерні риси: заміна видобутку природних ресурсів виробництвом свідомо запланованих продуктів; масове зростання кваліфікації працівників; основним виробничим ресурсом стає енергія; людина виявляється здатною робити певні локальні технологічні та господарські прогнози. Постіндустріальне суспільство протиставляється Д. Беллом індустріальному як таке, де виробництво масових стандартних продуктів замінюється системним впливом на оточуюче середовище, внаслідок чого всі сфери людської життєдіяльності стають безпосередньо залежними одна від одної. За цих умов на перший план висувається потреба у висококваліфікованих працівниках, сировинні ресурси поступаються місцем ресурсам інформаційним, у практичну площину переходить потреба перспективного прогнозування господарських і соціальних процесів. Отже, доіндустріальний сектор економіки є насамперед видобувним, він базується на сільському господарстві та безперервно зростаючому видобутку корисних копалин. Індустріальний сектор має насамперед характер виробничий, він використовує енергію та машинну технологію для виготовлення товарів. Постіндустріальний визначається як обробний та інформаційний.

Водночас Д. Белл висловлює цікаву думку методологічного характеру. Він вважає, що у процесі переходу від одного технологічного типу господарювання до іншого не відбувається остаточного тотального руйнування попереднього, вони співіснують історично довгий час, впливаючи не лише на якість і можливості виробничого процесу, рівень задоволення економічних потреб, але й на розвиток соціальної структури суспільства: «Постіндустріальне суспільство… не заміщає індустріальне, так само, як індустріальне суспільство не ліквідує аграрний сектор економіки», «Постіндустріальні тенденції не заміщують попередні суспільні форми як стадії суспільної еволюції. Вони часто співіснують, поглиблюючи комплексність суспільства та природу соціальної структури». Така думка є надзвичайно важливою для розуміння потреби у постійному розвитку економічної теорії, економічної науки в цілому, оскільки підкреслює надзвичайну складність, глибину, взаємозалежність і взаємообумовленість процесів, що відбуваються в економіці та суспільстві. За цих умов призупинення хоча б на короткий час розвитку економічної науки, економічних досліджень закономірностей, принципів і механізмів функціонування економічних систем, їх окремих структурних елементів, формування та удосконалення теоретичних моделей управління економічними та соціальними процесами на різних рівнях економічного життя загрожує швидким зростанням невизначеності, небезпеки і навіть хаосу в економічних відносинах суб’єктів господарювання, отже, й всього суспільства.

Індустріальне суспільство виникає, як про це вже йшлося вище, у процесі становлення капіталістичної економічної системи, на основі первісного нагромадження капіталу та індустріалізації11 народного господарства окремих країн і регіонів. Наслідком такого процесу є перетворення країн із аграрною або аграрно-індустріальною базою економіки в індустріальні або індустріально-аграрні, де знаходить достатньо широкий розвиток суспільний поділ праці, понад 60 % працездатного населення зайняті у промисловості, а головним робочим органом є руки. Переважна частина зайнятих у промисловості та в інших виробничих секторах економіки індустріального господарства – наймані працівники масових професій, пов’язані з випуском однорідної, стандартизованої продукції, розрахованої на такий самий масовий стандартизований попит. Домінуючі галузі промисловості пов’язані з переробкою величезної кількості сировини та напівфабрикатів. Це насамперед видобувна, машинобудівна, металургійна галузі, галузі легкої промисловості. Водночас в умовах розвитку товарногрошових відносин, дії ринкових законів індустріалізація сприяє формуванню та швидкому розвитку не тільки господарства капіталістичного типу, але й безпосередньо впливає на всі сфери суспільного розвитку: систему соціально-економічних відносин, управління, політичний устрій країн, культуру тощо.

Безпосередньою основою формування індустріального типу господарства та індустріального суспільства став промисловий переворот першої половини ХІХ ст. у країнах Європи та у США (насамперед у Великій Британії та Нідерландах), пов’язаний із вибухом технічного прогресу, що дозволило забезпечити розширене використання і відтворення технологій, заснованих на масовому виробництві машин і систем [11, с. 62 – 73]. Внаслідок промислового перевороту не тільки виникають та стрімко розвиваються нові галузі виробництва, але й змінюється структура галузей і система залежностей у народному господарстві окремих країн, система міжнародних економічних відносин. Аграрний сектор економіки, транспорт значно розширюють та змінюють свої функції, усе більше орієнтуючись на задоволення потреб промисловості, масовий платоспроможний попит населення міст і промислових центрів.

Надзвичайно важливим чинником, що прискорив процес розпаду та трансформації системи економічних відносин феодального типу в країнах Європи, сприяв розвитку капіталістичних продуктивних сил та економічних відносин на базі індустріалізації, стала буржуазна революція у Франції, в ході якої були закладені базові політичні та соціальні інститути нової економічної системи та суспільства, що народжувалися у цей час. Зокрема, прийнята у 1793 р. у Франції Декларація прав людини та громадянина проголошувала принцип економічної свободи, свободи підприємницької діяльності, чим докорінно змінювала правові підходи до визначення умов ринкової діяльності підприємств, забезпечивши швидкий злам мануфактурної системи виробництва. У 1804 р. у цій же країні був прийнятий так званий Цивільний кодекс Наполеона, який на весь світ проголошував рівність усіх громадян перед законом, свободу совісті та вибору діяльності, світський характер держави. Такі інституційні основи економічної діяльності громадян у Франції, безперечно, стали поштовхом для впровадження у життя подібних принципів і в інших країнах, насамперед Європи.

Одним із перших етапів і напрямків індустріалізації народного господарства більшості країн світу був перехід від мануфактурного способу виробництва до машинного у легкій промисловості, що пояснюється незначними обсягами капіталу, необхідного для забезпечення цього процесу, швидким його оборотом, масовістю попиту на продукцію підприємств галузі. Саме розвиток галузей легкої промисловості стає основою нагромадження капіталу та розвитку потреб, необхідних для розвитку базових галузей промисловості, пов’язаних із масовою заміною технологічних систем виробництва в усіх секторах економіки на машинній основі. Водночас цей процес супроводжується якісними змінами у технологічному способі виробництва, системі соціально-економічних відносин, соціальної стратифікації у суспільстві, веде до формування та поглиблення низки суперечностей між основними учасниками суспільного виробництва, пов’язаними із масовістю використання некваліфікованої та напівкваліфікованої найманої праці, зокрема жіночої й дитячої, формуванням класів, притаманних індустріальному суспільству, класових економічних, політичних і соціальних інтересів.

У процесі індустріалізації почало формуватися і ядро сучасних розвинених країн, насамперед європейських і північноамериканських (напередодні Другої світової війни, наприклад, США, Велика Британія, Німеччина та Франція, маючи 8 % території та 15 % населення капіталістичного світу, зосередили понад 70 % його промислового виробництва), які використали конкурентні переваги індустріалізації щодо прогресивних змін у структурі економічної системи, чинників динамічного зростання продуктивності праці, політичного укладу та військових можливостей для зміцнення та закріплення своїх позицій у системі міжнародного поділу праці і таким чином забезпечення умов подальшої трансформації капіталістичного суспільства. Якісні зміни у структурі народного господарства та в економічній системі капіталізму були зумовлені також тим, що процес індустріалізації носив системний характер, охоплюючи не тільки промисловість, але й сільське господарство та сферу послуг. Зокрема, швидка індустріалізація промисловості зумовила необхідність заміни матеріально-технічної бази аграрного сектору економіки, що, безперечно, послужило основою системних змін не тільки у технологіях виробництва сільськогосподарської продукції, але й у характері та змісті праці, системі відносин власності12.

У силу об’єктивних закономірностей розвитку капіталізму, якісна трансформація продуктивних сил та соціально-економічних відносин в аграрному секторі почалася значно пізніше, ніж у промисловості. Пов’язане це насамперед з особливостями відносин власності, що склалися тут, отже, співіснуванням інститутів та елементів різних економічних систем (до традиційної включно), відсутністю достатньої кількості капіталів та, до певного часу, інтересу з боку промислового капіталу. Фактично масова активізація процесів індустріалізації аграрного сектору економіки розпочалася вже у ХХ ст., спочатку у США, Канаді, Великій Британії, Новій Зеландії, а згодом, у 1950-х рр., – у європейських країнах.

Важливим чинником спрямованості та якості трансформаційних процесів у народному господарстві окремих країн та в економічній системі капіталізму індустріалізаційного циклу її розвитку стало географічне розташування країн, отже, приналежність їх до певної культурної, політичної, конфесійної традиції тощо. Зокрема, при усій різнобарвності процесів і політики індустріалізації народного господарства та формування індустріального суспільства у Європі (а різниця між окремими країнами часто-густо дуже суттєва, варто згадати в цьому плані Велику Британію, Німеччину, скандинавські країни, Італію тощо) вже у другій половині ХІХ ст., у процесі та на основі потреб індустріалізації, почали формуватися інституціональні основи майбутнього єдиного економічного простору: теоретичні концепції розвитку економічної системи капіталізму, господарсько-правові норми, елементи, по суті, єдиної інфраструктури, виробнича, наукова, технічна, фінансова та інші види кооперації, спеціалізації та інтеграції національних господарств окремих країн, система менеджменту та наукової організації праці тощо.

Саме епоха індустріалізації стала основою виникнення та швидкого розвитку нових форм концентрації та централізації капіталу як у виробничій, так і у фінансовій сфері. Це стосується таких ринкових інституцій, як акціонерний капітал та акціонерні банки, вивіз капіталу та іншого. У короткі терміни в Європі було побудовано понад 4,5 тис. км залізниць, створений океанський флот, перед початком Першої світової війни на країни Європи припадало понад 61 % вартості світового імпорту та 55,2 % світового експорту, вивіз європейського капіталу складав 40 млрд дол., або 88 % загальносвітового потоку (тоді як доля США – лише 7 %), із яких близько 14 млрд дол. були вкладені у самій Європі. Зокрема, наприкінці ХІХ ст. зовнішні інвестиції складали 45 % усіх інвестицій у Швеції, 40 % – в Італії, 1/3 – у Норвегії тощо.

Як зазначають дослідники, на іноземних інвестиціях зросли електрохімічна та електрометалургійна промисловість Норвегії, виплавка сталі в Росії, електротехнічне машинобудування Угорщини, добувна промисловість Швеції, Німеччини, Іспанії, Португалії. Вивіз капіталу не лише сприяв індустріалізації народного господарства окремих країн і, зокрема, країн Європи, але й появі транснаціональних корпорацій, дифузії технологій і менеджменту в країнах поза межами самої Європи, закладаючи таким чином підвалини трансформаційних процесів у середньо- та слаборозвинених країнах, сьогоднішніх процесів глобалізації світової економіки та суспільства.

Водночас динамічні процеси індустріалізації супроводжувалися не лише завершенням формування механізму самовідтворення основних структурних ланок економічної та господарської систем капіталізму, але й виникненням системи внутрішніх суперечностей, їм притаманних. Основні причини та чинники цих суперечностей закладалися вже самим характером процесів первісного нагромадження капіталу, масовим вилученням власності у дрібних товаровиробників, швидкою поляризацією суспільства, що насамперед знаходило свій прояв у поглибленні диференціації доходів різних верств і прошарків населення, зміною соціального статусу основної частини громадян, які в умовах економічної свободи, перетворюючись у найманих працівників на принципах монокваліфікації, впадали в економічну, соціальну, а часто-густо і в правову залежність від власників капіталу, формуванням ринку праці, який функціонував за законами ринку.

Швидка концентрація та централізація капіталів і виробництва, утворення монополій, розвиток міжнародного поділу праці сприяли появі нових коротко- і середньострокових типів економічних циклів капіталістичного відтворення, зокрема промислового, фінансового, технічного та технологічного, управлінського, кінцевим результатом яких був не перехід до нової якості економічної системи та суспільства, а тимчасове відновлення порушеної макроекономічної рівноваги у національному та світовому господарстві. Водночас такі цикли, визначальним елементом яких була криза надвиробництва, безперечно, негативно впливали не лише на розвиток економічної системи, системи господарювання у капіталістичних країнах, але й сприяли зростанню соціальних конфліктів, невдоволення своїм становищем, рівнем та якістю життя переважної більшості соціальних груп населення.

Отже, надзвичайно швидкі інституційні зміни в економічному та соціальному житті світового суспільства в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., потреба у нових принципах і підходах до організації виробництва, розподілу, обміну та споживання виробленого продукту на усіх щаблях суспільного виробництва та усіма соціальними верствами суспільства вимагали нагального розвитку економічної науки для забезпечення сталості економічного та соціального розвитку системи, що склалася. Водночас становлення класичної політичної економії створило сутнісні передумови для збагачення та розвитку економічних знань щодо принципів, механізмів та інструментів використання економічних законів у процесі економічної діяльності людини та суспільства, що, безперечно, було та є домінуючою потребою бізнесу та держави. Уже в другій половині ХІХ ст. розпочався нестримний процес появи нових теоретичних концепцій, шкіл, напрямів у єдиному полі предмета економічної теорії, націлених саме на задоволення таких потреб та інтересів, а згодом, на початку ХХ ст., з’являється ціла низка прикладних економічних наук, орієнтованих на потреби та запити конкретних сфер і галузей економічної діяльності людини та суспільства.

Зокрема, слід насамперед назвати теоретичні школи маржиналізму, неокласицизму, інституціоналізму, кейнсіанства, монетаризму, неокласичного синтезу, про які докладно мова йтиме у наступних розділах, а також, сучасні напрями розвитку власне політичної економії, такі як радикальна (неомарксистська) політична економія, нова, або конституційна, субстантивістська, інституціональна, міжнародна політична економія тощо.

Врешті-решт, розвиток економічних знань, їх спеціалізація в залежності від потреб функціонування національних господарств, окремих їх елементів і підсистем породжує цілісну систему економічних наук, яка включає: загальні економічні науки – це власне політична економія, економічна теорія у широкому розумінні, економічна історія, історія економічної думки тощо; спеціальні, або функціональні, економічні науки, які вивчають окремі сфери економічних відносин та окремі функції економічної діяльності суб’єктів господарювання. Серед таких наук можна виділити економіку праці, економічну статистику, бухгалтерський облік, фінанси, кредит і грошовий обіг, економічну теорію підприємств, маркетинг, менеджмент, ціноутворення, економіко-математичні методи аналізу та ін.; галузеві економічні науки, які займаються дослідженнями особливостей економічних відносин та функціональних систем у різних галузях суспільного виробництва. Серед них – економіка промисловості, економіка сільського господарства, економіка освіти тощо.

Слід зазначити, що основою розвитку системи економічних наук протягом майже усього ХХ ст. була економічна теорія у широкому розумінні цього поняття. Вона спрямована на функціонально-факторний аналіз законів розвитку ринкової системи, її окремих сфер і елементів, практичних форм взаємодії окремих суб’єктів економічної діяльності. Зокрема, більшість сучасних шкіл визначає предмет економічної теорії «як вивчення використання рідкісних економічних благ з метою задоволення потреб людей» [12, с. 18]. Основними (складовими) підрозділами економічної теорії у такому розумінні є макроекономіка та мікроекономіка.

Макроекономіку більшість учених розглядають як частину теоретичної економічної науки, яка вивчає закономірності функціонування господарства на рівні національної держави. Вона аналізує поведінку агрегованих суб’єктів: сектора домогосподарств, підприємницького сектора, секторів держави та закордону. Об’єктом її аналізу є макроекономічні показники: валовий внутрішній продукт, національний дохід, рівень цін, рівень інфляції, рівень безробіття та ін., про які мова йтиме у наступних розділах. Мікроекономіка розглядається як частина економічної науки, яка вивчає економічні явища, процеси та економічну поведінку суб’єктів господарювання первинної ланки: домогосподарства, підприємства (фірми). Вона вивчає ціни на окремі товари, витрати на їх виробництво, прибуток, заробітну плату, індивідуальний та ринковий попит, індивідуальну та ринкову пропозицію, типи ринкових структур, галузеві ринки тощо.

Резюме

Вивчення даної теми дозволяє сформулювати думку, згідно з якою запорукою існування та розвитку людини завжди є, по-перше, виробництво матеріальних і нематеріальних благ і послуг, поза споживанням яких людина існувати не може, а, по-друге, формування та удосконалення через розвиток усієї сукупності соціальних зв’язків окремих індивідів, суб’єктів господарської діяльності іншими індивідами, оскільки поза такими зв’язками людина також не може існувати. Отже, виробництво матеріальних і нематеріальних благ і послуг для задоволення потреб людини набуває суспільного характеру, оскільки передбачає взаємодію окремих виробників із виробниками на якихось певних принципах та умовах, що й складає внутрішню сутність такого поняття як економіка.

Формування засад суспільного виробництва як стійкої інституційної форми задоволення потреб викликає необхідність певної сукупності економічних знань, які б дозволяли регулювати, контролювати, у певній мірі прогнозувати як виробництво, так і розподіл, споживання наявних ресурсів і продуктів праці в інтересах певних людей, соціальних груп, держави тощо. Перші спроби узагальнення принципів і законів економічного життя були зроблені понад дві тисячі років тому, в умовах становлення інститутів держави, системи господарювання, торговельних відносин як на внутрішніх, так і на зовнішніх ринках.

Отже, предметом економічної науки є насамперед пізнання загальних законів економічного життя та на цій основі законів, принципів, цілей, інституціональних форм функціонування та розвитку економіки в межах тієї чи іншої суспільної системи у кожний даний історичний період її життєвого циклу. Водночас процес задоволення потреб людини, суспільства, держави пов’язаний із надзвичайно складним процесом виявлення та узгодження інтересів, у якому задоволення суто економічних інтересів неможливе поза реалізацією інтересів соціальних, духовних, політичних тощо. За цих умов дослідження сутності, функцій та напрямів трансформації економічних потреб, інтересів, системи мотивації економічної та виробничої діяльності людини, бізнесу, суспільства складає один із наріжних каменів предмета економічної науки на всіх історичних етапах її розвитку.

Водночас предметом економічної науки є не лише загальні економічні закони розвитку виробництва, а й економічні відносини, соціальні умови функціонування економіки, які формують способи та методи задоволення потреб та інтересів як окремої людини, так і усіх основних соціальних груп, бізнесу, суспільства, держави. Саме характер економічних та соціальних відносин, що складаються у суспільстві, у поєднанні з певним технологічним способом виробництва визначає умови, можливості, форми та результати суспільного виробництва, принципи розподілу створеної сукупності продуктів і послуг між усіма учасниками виробничого процесу та економічної діяльності, отже рівень і якість задоволення потреб та інтересів суб’єктів господарювання, усіх членів суспільства.

Таким чином, лише зрозумівши принципи, закони руху економічних систем, мотиви економічної діяльності людини та суспільства, можна визначити реалістичні цілі економічної політики держави, сформувати концептуальну модель економічного розвитку, реалізація якої сприяла би максимально повному задоволенню потреб і гармонізації економічних інтересів усіх основних суб’єктів економічного життя.

Становлення класичної політичної економії у XVІІІ – першій половині ХІХ ст. створило сутнісні передумови для збагачення та розвитку економічних знань щодо принципів, механізмів та інструментів використання економічних законів у процесі економічної діяльності людини та суспільства, що, безперечно, було і є домінуючою потребою бізнесу та держави, внаслідок чого уже в другій половині ХІХ ст. розпочався нестримний процес появи нових теоретичних концепцій, шкіл, напрямів у єдиному полі предмета економічної теорії, націлених саме на задоволення таких потреб та інтересів, а згодом, на початку ХХ ст., з’являється ціла низка прикладних економічних наук, орієнтованих на потреби та запити конкретних сфер і галузей економічної діяльності економічної людини та суспільства.

Основні поняття та категорії

Виробництво – це доцільна діяльність людей, спрямована на створення засобів (продуктів) задоволення своїх потреб.

Суспільне виробництво – являє собою організовану спільну діяльність людей, спрямовану на перетворення предметів та сил природи з метою надання їм таких форм, які були б здатні задовольняти людські потреби (індивідуальні й суспільні) для існування і розвитку окремої людини та суспільства в цілому.

Економіка (грец. oikos – дім, господарство; nomos – правило, закон; oikonomia – управління господарством) – найважливіша сфера суспільного життя, в якій шляхом використання різноманітних ресурсів здійснюється виробництво, обмін, розподіл та споживання продуктів людської діяльності, формується і постійно розвивається система продуктивних сил і економічних відносин, якими управляють як спільні, так і різні типи законів.

Суспільство – визначається у наукових джерелах як «високоорганізована, ієрархічно упорядкована соціальна система, відтворення та функціонування якої в цілому, а також усіх її підсистем регулюються певними установленнями та інститутами (економічними, моральними, правовими, політичними тощо)».

Система – ціле, яке виникає в процесі взаємодії безлічі елементів.

Економічна система – визначається як сукупність взаємопов’язаних і певним чином упорядкованих елементів економіки, що утворюють певну цілісність, економічну структуру суспільства. Її складовими є: ресурси, економічні відносини, включаючи поведінку суб’єктів економіки, та результати економічної діяльності.

Господарська система, або господарський порядок – конкретна форма економічного/господарського устрою народного господарства. Включає, окрім господарської конституції (господарського права), сукупність формальних і неформальних суспільних інститутів, механізмів, варіантів дії, поведінки. Господарський порядок може бути встановлений державою, або зростати природним шляхом у ході історичного розвитку. Господарські порядки розглядаються як реальні типи господарства, наповнені конкретним емпіричним змістом та логічно систематизовані з використанням певних інструментів теоретичного аналізу. Розрізняють історично два принципово протилежних типи господарського порядку: ринкове господарство та централізовано кероване (планове) господарство.

Субстанція (лат. substantia – сутність) – 1) першооснова, сутність усіх речей і явищ; 2) основа, сутність чогось. Субстанціональний – суттєвий, основний.

Об’єкт дослідження економічної науки – весь соціально-економічний простір, у якому відбувається життєдіяльність окремої людини, окремого народу, суспільства, держави та світу в цілому.

Предмет економічної теорії, усіх економічних наук – насамперед закони та закономірності економічного розвитку суспільства, ті конкретні інститути та інструменти, дії, які забезпечують цілісність, стійкість, відкритість економічних систем, реалізацію їх внутрішніх базових засад в ефективному функціонуванні систем господарських на основі реалізації стратегічних і тактичних цілей економічної політики держав і бізнесу, яка формується відповідно до рівня пізнання внутрішніх законів розвитку економіки та суспільства на певному історичному етапі їх функціонування. Отже, предметом економічної науки є насамперед пізнання загальних законів економічного життя та на цій основі законів, принципів, цілей, інституціональних форм функціонування та розвитку економіки в межах тієї чи іншої суспільної системи у кожний даний історичний період її життєвого циклу. Один із наріжних каменів предмета економічної науки на всіх історичних етапах її розвитку є дослідження сутності, функцій та напрямів трансформації економічних потреб, інтересів, системи мотивації економічної та виробничої діяльності людини, бізнесу, суспільства. Водночас предметом економічної науки є не лише загальні економічні закони розвитку виробництва, не лише система потреб, інтересів, мотивів і стимулів економічної діяльності, а й економічні відносини, соціальні умови функціонування економіки, які формують способи та методи задоволення потреб та інтересів як окремої людини, так і усіх основних соціальних груп, бізнесу, суспільства, держави.

Предмет науки – уся потенційна безліч об’єктів і різноманітних систем об’єктів, їх властивостей, відносин, законів функціонування та зміни.

Потреба – це нестача чогось, яка відчувається окремою людиною, групою людей, суспільством.

Інтерес – форма вияву потреби, усвідомлене прагнення людини до задоволення її, включаючи вибір людиною засобів задоволення потреби.

Економічний інтерес – це усвідомлене прагнення економічних суб’єктів задовольнити великий спектр своїх потреб, що є об’єктивною спонукою господарської діяльності.

Мотив – внутрішня спонука до конкретної дії, спрямована на задоволення потреби та інтересу, є структурним елементом у системі впливів на виробничу, економічну діяльність людини.

Мотивація – комплекс внутрішніх чинників, які зумовлюють і спрямовують діяльність людини, колективу, окремої соціальної групи або суспільства на досягнення усвідомленої мети.

Стимули до ефективної праці – система заходів, до яких вдаються суб’єкти підприємницької діяльності і держава з метою спонукання до праці. Така система включає як матеріальне, так і нематеріальне стимулювання.

Три основні види пізнання:

• буденне – засноване на повсякденному досвіді та здоровому глузді;

• художнє – характеризується чуттєво-образним вираженням дійсності;

• наукове – основними рисами його є системність, обґрунтованість, аналітичність використання спеціально розроблених методів дослідження тощо. Наукове мислення відрізняється від побутового насамперед здатністю створювати (конструювати) точні та однозначні абстрактні та ідеальні об’єкти, логічно взаємопов’язані системи таких об’єктів (наукову реальність), формулювати закони і принципи їх самоорганізації, зміни та розвитку, пояснювати, передбачати їх поведінку та ефективно використовувати в інтересах людини для її успішної адаптації до оточуючої дійсності, її структуризації, для контролю та управління природними та соціальними процесами.

Парадигма (грец. paradeigma – приклад, зразок) – висхідна концептуальна схема, модель постановки проблем і методів їх розв’язання, що панують протягом певного історичного періоду в науковому співтоваристві. Зміна парадигми являє собою наукову революцію.

«Невидима рука» – згідно з уявленням А. Сміта, господарський порядок у ринковій економіці регулюється не втручанням держави, а об’єктивними внутрішніми важелями – ринковими законами, інтересами (невидимою рукою). Останні в умовах відокремлення виробників (які водночас виступають і споживачами) можуть бути реалізовані лише за умови визнання корисності результатів праці кожного окремого суб’єкта економічної діяльності іншими суб’єктами, які у даному випадку виступають представниками суспільства. Отже, попит і пропозиція, конкуренція, ціна, продуктивність праці, цінність створеного продукту для інших є тими інструментами, які дозволяють узгоджувати індивідуальні та суспільні інтереси (а таким чином і індивідуальні та суспільні цілі). Відокремленість виробників, конкуренція їх за ресурси, покупця в умовах прагнення кожного суб’єкта господарської діяльності до збагачення, зростання власного добробуту перетворюють його, на думку А. Сміта, в так звану «економічну людину», для якої власний економічний інтерес є, безперечно, домінуючим у всій системі інтересів.

Доіндустріальне суспільство – соціальний порядок, заснований на примітивних виробничих формах, що знаходять свій розвиток у галузях, пов’язаних із отриманням та первісною обробкою ресурсів, найбільш придатних для задоволення потреб першої необхідності. Праця у доіндустріальному суспільстві є переважно некваліфікованою, оскільки розвиток здібностей суб’єктів господарювання зумовлений традиціями, що склалися у даному суспільстві, отже, люди залишаються нерозривно пов’язаними із минулим.

Індустріальний лад – характерні риси: заміна видобутку природних ресурсів виробництвом свідомо запланованих продуктів; масове зростання кваліфікації працівників; основним виробничим ресурсом стає енергія; людина виявляється здатною робити певні локальні технологічні та господарські прогнози. Спостерігаються широкий розвиток суспільного поділу праці, понад 60 % працездатного населення зайняті у промисловості, а головним робочим органом є руки. Переважна частина зайнятих у промисловості та в інших виробничих секторах економіки індустріального господарства – наймані працівники масових професій, пов’язані з випуском однорідної стандартизованої продукції, розрахованої на такий же масовий стандартизований попит. Домінуючі галузі промисловості пов’язані з переробкою величезної кількості сировини та напівфабрикатів. Це насамперед видобувна, машинобудівна, металургійна галузі, галузі легкої промисловості.

Індустріалізація (лат. industria – старанність, діяльність) – знаходить свій прояв у процесі формування в народному господарстві окремих країн технологічних систем, пов’язаних із масовим застосуванням машинного виробництва, домінуванням в економіці промислового виробництва.

Система економічних наук включає: загальні економічні науки – це власне політична економія, економічна теорія в широкому розумінні, економічна історія, історія економічної думки тощо; спеціальні, або функціональні, економічні науки, які вивчають окремі сфери економічних відносин та окремі функції економічної діяльності суб’єктів господарювання. Серед таких наук можна виділити економіку праці, економічну статистику, бухгалтерський облік, фінанси, кредит і грошовий обіг, економічну теорію підприємств, маркетинг, менеджмент, ціноутворення, економіко-математечні методи аналізу та ін.; галузеві економічні науки, які займаються дослідженнями особливостей економічних відносин та функціональних систем у різних галузях суспільного виробництва. Серед них – економіка промисловості, економіка сільського господарства, економіка освіти тощо.

Предмет економічної теорії у широкому розумінні – вивчення використання рідкісних економічних благ з метою задоволення потреб людей. Основними підрозділами (складовими) економічної теорії у такому розумінні є макроекономіка та мікроекономіка.

Макроекономіка – частина теоретичної економічної науки, яка вивчає закономірності функціонування господарства на рівні національної держави. Аналізує поведінку агрегованих суб’єктів: сектора домогосподарств, підприємницького сектора, секторів держави та закордону. Об’єктами її аналізу є макроекономічні показники: валовий внутрішній продукт, національний дохід, рівень цін, рівень інфляції, рівень безробіття та ін., про які мова буде йти у наступних розділах.

Мікроекономіка – частина економічної науки, яка вивчає економічні явища, процеси та економічну поведінку суб’єктів господарювання первинної ланки: домогосподарства, підприємства (фірми). Вона вивчає ціни на окремі товари, витрати на їх виробництво, прибуток, заробітну плату, індивідуальний та ринковий попит, індивідуальну та ринкову пропозицію, типи ринкових структур, галузеві ринки тощо.

Контрольні питання

1. Яка сфера суспільного життя людини є об’єктом дослідження економічної науки?

2. Дайте визначення понять: виробництво, суспільне виробництво, економіка.

3. Виділіть ключові принципи виробничої діяльності людини щодо задоволення потреб свого існування.

4. Яке місце посідає економічна система у системі «суспільство»?

5. Сформулюйте відмінності у поняттях «економічна система» та «господарська система, господарський порядок».

6. Розкрийте зміст структурних складових предмета економічної науки.

7. Як ви можете пояснити сутність і характер взаємозв’язків між потребою, інтересом і мотивом, мотивацією?

8. Назвіть основні характерні риси системи мотивації до праці за Й. А. Шумпетером. Проаналізуйте, чи достатня така мотивація у сучасних умовах? У нашій країні?

9. Окресліть причини та чинники швидкого формування та розвитку економічної науки у XVІІІ – ХІХ ст.

10. Чим принципово відрізняється економічна теорія В. Петті, Д. Рікардо, А. Сміта, К. Маркса від економічних поглядів у середньовіччі та у меркантилістів?

11. Обґрунтуйте причини прискорення диференціації економічної науки наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Сформулюйте та обґрунтуйте відповідь на питання: чи змінив принципово цей процес суть, зміст, структуру предмета економічної науки? Якщо так, то в якому напрямку? Якщо ні, то чому – ні?

12. Чи можливий економічний розвиток суспільства поза використанням результатів досліджень економічних наук?

Список рекомендованих джерел

1. Альберт О. Хиршман. Интересы // Невидимая рука рынка: пер. с англ. / под ред. Дж. Итуэлла, М. Милгейта, П. Ньюмена; науч. ред. д-р экон. наук, проф. Н. А. Макашева; Гос. ун-т «Высшая школа экономики». – М.: Изд. дом ГУ ВШЭ, 2008.

2. Базилевич В. Д., Базилевич К. С. Ринкова економіка: основні поняття і категорії: навч. посіб. – 2-ге вид., стер. – К.: Знання, 2008.

3. Бартенев С. А. История экономических учений. – М.: Юрист, 2002.

4. Бернар И., Колли Ж. – К. Толковый экономический и финансовый словарь. Французская, русская, английская, немецкая, испанская терминология: в 2-х т.: пер. с фр. – Т. 1. – М.: Междунар. отношения, 1994.

5. Економічні дослідження (методологія, інструментарій, організація, апробація): навч. посіб. / за ред. А. А. Мазаракі. – К.: Київ. нац. торг. – екон. ун-т, 2010.

6. Ильин Е. П. Мотивация и мотивы. – СПб.: Питер, 2002.

7. Історія економіки та економічної думки: навч. посіб. / [С. В. Степаненко, С. Н. Антонюк, В. М. Фещенко, Н. О. Тимочко]; за ред. проф. С. В. Степаненка. – К.: КНЕУ, 2010. – 743 с.

8. Канке В. А. Философия экономической науки: учеб. пособие. – М.: ИНФРА-М, 2007.

9. Лебедев С. А. Философия науки: краткая энциклопедия (основные направления, концепции, категории): науч. изд. / С. А. Лебедев. – М.: Акад. Проект, 2008.

10. Маслоу А. Теория мотивации человека. Классики теории государственного управления: американская школа / под ред. Дж. Шафритца, А. Хайда. – М.: Изд-во МГУ, 2003.

11. Мельник О. М. Логіка економічного розвитку: навч. посіб. – К.: КНЕУ, 2004.

12. Микроэкономика: практический поход Managerial Economics: учеб. / под ред. А. Г. Грязновой, А. Ю. Юданова. – М.: КНОРУС, 2004.

13. Поланьи К. О вере в экономический детерминизм / Поланьи К. Избранные работы. – М.: Изд. дом «Территория будущего», 2010.

14. Рикардо Д. Начала политической экономии и налогового обложения. Антология экономической классики / предисл. И. П. Столярова. – М.: МП «Эконов», «Ключ», 1993.

15. Розинская Н. Карл Поланьи в поисках свободы // Поланьи К. Избранные работы. – М.: Изд. дом «Территория будущего», 2010.

16. Смит А. Исследование о природе и причинах богатства народов // Антология экономической классики / Предисл. И. А. Столярова. – М.: МП «Эконов», «Ключ», 1993. – Гл. 5, 6, 7.

17. Стецюра Т. Д. Хозяйственная этика Фомы Аквинского / Т. Д. Стецюра. – М.: Рос. полит. энциклопедия (РОССПЭН), 2010. – 303 с.

18. Хиршман А. О. Страсти и интересы: политические аргументы в пользу капитализма до его триумфа / пер. с англ. Д. Уэланера. – М.: Изд-во Ин-та Гайдара, 2012.

19. Шумпетер Й. А. Капіталізм, соціалізм і демократія: пер. з англ. – К.: Основи, 1995.

20. Экономическое мышление: философские предпосылки: учеб. пособие / Е. Н. Калмычкова, И. Г. Чаплыгина. – М.: ИНФРА-М, 2005.

21. Ятманова М. Г. Системный анализ в исследованиях международных отношений: учеб. – метод. пособие. – СПб.: СПбГУ, 2010.