Читать книгу Улюблена українська читанка. Хрестоматія для позакласного та сімейного читання. 1-4 класи - Группа авторов - Страница 50

Десь за горами, за лісами, не знати в якій державі жив один цар. Старий уже був. Держава велика, а наслідника нема. Тільки одна донька.

Підросла дівка, вже на видданні, і цар почав думати, як би дочку видати заміж, зняти клопіт із старечих плечей: керувати на старість державою – то не легка справа!

Дав по всіх сусідніх краях знати, аби приїздили до нього свати. Який хлопець полюбиться доньці, той візьме її за жінку. Як це оголосили, з усіх сторін світу почали сходитися герцоги, барони та прості хлопці, хто дуже красивий був.

Кожний хотів статися царем і взяти собі красуню за жінку.

А дівка подивилася на одного, на другого, на третього. Не сподобалися їй. І сказала батькові, що немає такого, хто б сподобався.

Цар розсердився:

– Донько, подумай добре! Я вже старий. Час мені на відпочинок.

Але дівка мудрує.

Був у царя чудовий сад навколо палацу, такий прекрасний, що подібного на цілому світі не було. Які лише на світі ростуть – у теплих, гарячих краях – квіти й дерева, такі й там були. А серед того саду росло дерево вже таке високе, що верху його ніхто не міг бачити. Цим деревом-чудом дуже пишався цар.

Одного разу, коли доньці уже надокучило слухати докори за одруження, вона вийшла в сад. Сонечко гріло. День був ясний, теплий.

Ходить дівчина межи квітами й бесідує з ними:

– Не бійтеся, квітоньки, не лишу я вас, хоч як батько буде намагатися видати мене за якогось далекого принца.

Та одного ясного дня зібралася хмара, загриміло, заблискало й потемніло…

? Пофантазуй, що сталося далі.

? Прочитай казку далі.

Випав страшний град. Тривало це недовго. Знову небо прояснилося і почало сонечко світити.

Але сад був чорний од спустошення: усі квіти поламані, листя з дерев збите… І все геть посохло, наче гарячою водою було спарене.

Вийшов цар з палацу й не впізнав саду. Постарів, але такого ніколи не бачив, ніде ні квітки, ні листка. Аж плакати хочеться. Кличе доньку. А вона не озивається. Шукав, шукав – не знайшов. Кличе слуг. Ті бігають, питають… Нема!

Злякався цар. Послав вісті, куди лише міг. Потім надіслав своїх гінців у чужі держави й пообіцяв тому, хто знайде доньку, ціле своє царство.

Тисячі людей шукали царівну, але та пропала, наче земля її проковтнула.

Дуже зажурився цар. Одна в нього була дочка й зникла. Ніщо йому не миле. З великого жалю захворів.

Ходять до нього лікарі, та дарма: цар хирів і хирів.

Раз задрімав цар у саду, і приснилося йому, що того дня, коли страшна буря пройшла серед дня, у хмарі був семиголовий змій. Він ухопив його доньку й поніс на верх високого дерева. А на тому дереві стоїть зміїв палац, у ньому полонянка…

Пробудився цар і думає собі: «Сон сном, але може бути й правда. Бо того дня справді моя донька пропала. Ану, спробуймо!»

І дав знати по всіх державах, що якби знайшовся такий витязь, котрий вилізе на височезне, аж до неба, дерево й визволить його доньку, то віддасть її за нього заміж і всі володіння передасть йому.

Ой, як почули це молоді люди, почали сходитися із цілого світу до царського двору: герцоги, барони, графи, навіть гарно вбрані циганські легені… Котрий себе хоч трохи вважав лазієм, кожний побував у царя, бо кожний мав охоту стати його наслідником. Лізли – одні вгору, інші вниз. Декотрі піднялися так високо, що ледве їх уже було видно, але далі не могли й злазили.

Так тривало день, другий, третій… Далі – тиждень, два… Успіху ніякого!

Та був у царя один свинарчук – колись давно королі й царі мали стада всякої худоби. Дивився, дивився, як пани намагаються вилізти на дерево, й думає собі: «Гей, якби цар дозволив мені, приніс би я од змія його доньку!»

І не перестав думати про це, коли доглядав стадо. Навіть якось промовив уголос:

– Гей, якби цар дозволив мені!

А стара свиня-льоха почула ці слова, підійшла до нього, почухалася й каже:

– Ґаздо, спіши до царя й проси дозволу лізти. Ти вилізеш на високе дерево й визволиш принцесу. Я тебе добре знаю. Цю пораду даю через те, що ти нас гарно доглядав. Хай цар заріже старого безрогого буйвола, злуплять з нього шкуру, а з тої шкури хай накаже пошити для тебе три кожухи.

Іван послухав стару льоху й пішов до царя. Той сидів зажурений у саду, дарма його смішив придворний блазень.

– Чого, Іване, ти прийшов?

– Пресвітлий царю! Бачу, тут багато лазіїв. Дозвольте й мені лізти. Обіцяю, що приведу вам принцесу-доньку.

Засміявся цар, хоч невесело в нього на душі:

– Тобі, Іване, на дерево лізти? Ліпше погодься бути цьому дурневі за помічника. Дурна твоя бесіда!

Розсердився хлопець:

– Пресвітлий царю, дозвольте мені лізти!

Тоді цар питає свого блазня:

– Ну, що ти скажеш на Іванову бесіду?

– Дайте мені Івана помічником, бо він ще дурніший, аніж я.

Гірше розсердився легінь.

– Пресвітлий царю, – каже грізним голосом, – не слухайте дурного, бо з дурної дірки дурний вітер віє. Накажіть зарізати безрогого буйвола та із його шкури пошити три кожухи. І дозвольте мені лізти. Якщо вернуся без принцеси, робіть з моєю головою, що захочете.

Дивиться цар на хлопця і говорить:

– Добре. Буде, як ти хочеш. Заб’ємо буйвола. Але пам’ятай: без моєї доньки щоб ти не вернувся! Як не приведеш її, упади із дерева й ліпше зломи собі голову. Бо коли сам не зломиш, то кат тобі її відрубає.

Вернувся Іван до своїх свиней. А цар дав наказ зарізати буйвола й пошити з його шкури хлопцеві кожухи. Як було готово, покликав Івана:

– Зробили по-твоєму. Візьми кожухи й можеш лізти. Або царство, або смерть!..

Іванові більше не треба казати. Одягнув один кожух, а інші два прив’язав на плечі. Узяв сокиру й пішов під дерево. Людей – страх! Усі чекають…

Іван оглянув дерево й затяв сокиру. Став на сокиру, потім вийняв і затяв над головою: так піднімався все вище й вище. Скоро зник з очей.

Цілий день ліз, а понад вечір уже кожуха на грудях порвав. А лізти ще високо. Одяг на себе другий кожух – знову лізе, лізе… Та через день подерся і той.

– Ну, кожуше, – каже третьому, коли на себе одягнув, – хоч доти держи, доки я до першої гілляки долізу.

І доліз до гілки, котра рівно вбік росла.

Хлопець сів на гілку й говорить сам собі: «Іване, вернися!» А другим голосом: «Іване, не вертайся, лізь сміливо далі!»

І доти доліз, що подерся і третій кожух: груди – у крові…

Не зважав на це Іван. Добрався вже до першого листя, заплющив очі й каже:

– Ну, світе, здоров був! Або виграю, або програю!

І з заплющеними очима скочив на перший лист. Лиш простерся…

Розплющує очі, а тут такий світ, як і долі, звідки він прийшов: трава росте, поля, ліси, гори…

Іде, іде, блудить. Нараз бачить: на горі палац обертається на качачій нозі.

Ударив Іван сокирою в цю ногу, і палац зупинився. Навколо двері й брами нараз повідчинялися, і хлопець – шмиг! – у царський двір. Тієї ж миті всі двері зачинилися і палац знову крутиться.

Іде Іван, розглядається, а ніде нікого. Коли зайшов у палац, біжить до нього дівчина. Дивиться – а то царська дочка! Вона до нього:

– Ой Іванку, як ти сюди потрапив?

– Не питай нічого, збирайся до батька, бо той вмирає за тобою.

Вона як це почула, то аж зблідла:

– Іване, не кажи такого, бо коли тебе почує змій, мій чоловік, – зразу кінець буде й мені, й тобі!..

Не встигла договорити, а змій уже тут: сім голів, і з кожної горлянки палахкотить полум’я, на сім метрів усе палить. Злякався Іван.

– Що це за створіння? – питає змій. – Зараз же йому кінець.

Дівчина осмілилася і заговорила:

– Це ж мій вірний слуга! Не може без мене й прийшов сюди, аби й тут мені служити!

Змій притих та хмуро так ще поглядає на Івана.

– Добре, не вб’ю тебе. Але задарма хліба не будеш їсти. Іди за мною. Дам тобі роботу.

Іде Іван за змієм. У кінці двору хлів. Змій відімкнув двері, а там на помості лежить кінь обшарпаний: мухи бринять над ним, шкура облізла. Не може встати, лише крекче.

– Бачиш цього коня? Будеш його доглядати, годувати й поїти. Давай йому доста всього, але того не давай, що буде просити.

– Та як то все давати, а що просить – не дати?

– Я тобі сказав, а ти виконуй!

І пішов, а потім обернувся:

– Іване, якщо спробуєш мене обдурити, тут тобі й смерть…

? Як ти гадаєш, послухався Іван змієвого наказу чи порушив його?

? Що може попросити кінь у Івана?

? Яким може стати кінь після Іванового догляду?

? Прочитай далі й перевір свої здогадки.

Почав Іван носити коневі їсти: доброго сіна, конюшини, вівса, ячменю. А кінь і в рот не бере. Лежить і голову не підводить. Іван пожалів його, гладить і примовляє:

– Їж, конику, їж… Може, поздоровшаєш. Я тебе по- людському буду обслуговувати.

Кінь слухає, слухає і людським голосом озвався:

– Виджу, хлопче, ти доброго серця. Та задарма силуєш мене їсти сіно та овес. Це не моя їжа.

– А чим же тебе годувати?

– Я їм гарячі вуглини, а п’ю полум’я. Давай мені гарячі вуглини й напувай полум’ям, тоді буду здоровий.

– Але змій наказав того не давати, що будеш просити!

– Як ти слухатимеш змія, то не визволиш принцесу, бо я знаю, що ти б хотів її урятувати. А тут нема нікого, хто може змія знищити, лиш я. Через це він мене отак мучить, аби я загинув.

– Проси, конику, що хочеш! Усе дам, аби визволив принцесу!

– Я від тебе багато не прошу. Лиш у неділю, коли змій- шаркань полетить за гори, спали купу дров, а я гарячих вуглин поїм. І буде все гаразд. Та будемо діяти таємно.

Так і сталося. Коли була неділя, змій розпростав крила й полетів. Іванові тільки того й треба. Запалив дрова. Ще вони не догоріли, набрав лопату жару й поніс коневі. Кінь одним духом проковтнув і вже годен був підвести голову. Поніс Іван другу й третю лопату жару. Як кінь це з’їв, уже й на ноги встав.

Тоді Іван зняв з нього ланцюги. Кінь вибіг на двір, поковтав усе полум’я й поїв увесь жар.

Іван приглядається: коник не простий! Шерсть золота, замість чотирьох у нього п’ять ніг, крила зверху лопаток стирчать.

– Но, Йване, виконав ти все, що я тобі казав. Починаймо діяти, доки змія-шарканя нема. Іди у пивницю: там є сідло, шабля і вуздечка. Принеси на мене. Поспішай!

Пішов Іван. Шукає, шукає – бачить змієві бочки із вином. Намацав у потемку сідло, шаблю, вуздечку. Взяв і несе. Якраз вийшов з пивниці, а змій на дверях!..

– Що ти наробив, хлопче? Ти мене обдурив. Тепер пропадеш!

Вихопив із рук Івана шаблю й хоче йому відрубати голову.

Той просить:

– Відпусти мене, ніколи більше тебе не обдурю…

– Не відпущу, мусиш тут загинути. Та спершу вип’ємо вина за твої гріхи.

Завів Івана знову до пивниці, розбив бочку, налив собі й хлопцеві по одному відрові. Змій п’є, а Йван просить:

– Відпусти мене.

– Не відпущу. Тепер вип’ємо за мої гріхи. – І знову налив собі відро вина. Далі – друге, третє, четверте… Сім відер вина випив! Сп’янів і розум стратив. Танцює, співає, ходить узад-уперед, крутиться. А тоді впав і заснув як мертвий.

Іван зрадів: узяв тихенько шаблю й хоче рубати змія. Але думає собі: «Одну голову відітну, а шість ще зостанеться. Змій прокинеться одразу й знищить мене!»

Вхопив сідло й вуздечку й побіг до коня. Розповів, що сталося в пивниці.

– Дуже добре ти зробив, що не чіпав змія. Ти б його не вбив. Давай сюди сідло!

Кінь форкнув – і з сідла вся іржа пропала, а появилося коштовне каміння.

– Сідлай мене й тікаймо!

Осідлав Іван коня.

– Но, куди йдемо?

– Не питай. Чимскоріше маємо вибратися звідси!

Піднявся кінь. Летів, летів і, зрештою, у темному лісі спустився на землю.

– Ну, Іване, тут, у цьому лісі, є дикий кабан. Уважай, бо дикуна мусимо забити.

? Як ти гадаєш, як дикий кабан може бути пов’язаний зі змієм? Чому його треба було вбити?

У його голові – живий заєць, і того треба вбити, а у зайця в голові діамантова скринька, і в тій скриньці сім жуків. У тих жуках і є сила змія-шарканя. Якщо їх уб’ємо, він утратить міць. Дивись, біжить на нас дикун…

Глянув Іван: дикун величезний, а ікла – як шаблі. Роззявив пащу й женеться на них… Кінь підхопився у повітря, і, коли п’ятою ногою вдарив кабана в голову, той лише простягся. Іван шаблею розколов йому голову, а звідти нараз вихопився заєць. Іван на коня. Кінь наздогнав зайця й ногою вбив його.

Тоді Іван спокійно зліз із свого коня, розтяв зайцеві голову й вийняв діамантову скриньку. А в скриньці жуки дзижчали.

Іван розглянувся й побачив плескатий камінь. Поклав скриньку на той камінь, а другою брилою так гепнув, що із жуків і сліду не стало!

– Ну, можемо спокійно вертатися, – каже йому кінь.

Іван сів на коня й прилетів у палац. Дивиться – серед двору змій ледве повзе, на ноги звестися не може. Коли Іван приступив до нього, той жалібно сказав:

– Гей, Іване, знищив ти мене, відібрав мою силу.

– Не лише силу, а й життя твоє візьму та царівну заберу.

– Іване, все бери, що маю: золото, срібло, діаманти, – тільки життя мені лиши! Я ж тебе не вбив…

– Ні! Тут тобі смерть! – Ухопив шаблю й усі сім голів повідрубував.

Іван зайшов у палац і каже принцесі:

– Можемо збиратися додому. Вільна дорога!

Дівчина бере свої речі, а Іван вийшов надвір, походжає й думає: «Сюди я виліз. А як звідси вибратись? Може, мені самому вдалося б злізти, а з дівчиною…»

Сказав про це принцесі. Тепер обоє журяться, ходячи по дворі. Нараз перед ними з’явився кінь.

– Чого журишся, мій ґаздо?

– Тяжке діло вибратися звідси…

– Не журися! Готові обоє?

– Готові…

– Тоді сідайте на мене! Зажмуртеся!

Зажмурили очі й лише чують, як летять кудись зі страшною швидкістю.

Через кілька хвилин кінь дубнув ногами, на тверде скочив.

– Розплющте очі й розгляньтеся…

Відкрили очі, бачать – вони у батенька серед двору! А тут багато людей. Усі засмучені.

– Що сталося?

– Цар помирає!

Принцеса й Іван швидко побігли до палат. Цар лежить – одна нога в могилі…

А коли донька заговорила, старий, почувши її голос, нараз розплющив очі. Відразу схопився зі смертної постелі. Здоров’я повернулося, почав говорити. Якби були музики, то й танцював би! Аж помолодшав.

– Як ти тут опинилася?

Тоді дівчина розповіла батькові про все, що трапилося. Цар вислухав і каже:

– Іванку, був час, що я тебе хотів призначити помічником дурня. Проте межи нами була й така угода: як приведеш мою дочку, будеш моїм зятем. Даю за тебе єдину доньку та призначаю своїм наслідником.

Запросив цар музик, й почалася велика гостина.

Два тижні справляли молодим весілля. Цар прикликав не лише царедворців, але й весь народ. І криві, і сліпі гуляли, танцювали.

Іван ще й тепер царює, як не вмер…

? Згадай, де зберігалося життя Кощія Безсмертного з іншої казки? У чому схожість і в чому відмінність з цією казкою?