Читать книгу Улюблена українська читанка. Хрестоматія для позакласного та сімейного читання. 1-4 класи - Группа авторов - Страница 51

Прослужив солдат у царя тридцять три роки, і вийшла йому одставка. Дав йому цар три копійки, він і пішов собі. Йшов-йшов, аж перестрівають його три старці:

– Дай, служивий, милостинку.

– Нате.

Вийняв копійку й оддав. Трохи згодом перестрівають його ще три старці.

– Дай, служивий, милостинку.

– Нате.

Оддав другу копійку.

Під вечір уже ще три старці просять:

– Дай, служивий, милостинку.

– Нате.

Оддав і третю копійку.

Іде та й думає, що це воно буде, що роздав останні три копійки. Аж ось ще йдуть три старці.

– Дай, служивий, милостинку.

– Нате.

Скинув шинелю й оддав.

– Ну, – кажуть старці, – чим тебе, служивий, нагородити, що ти з останнього милостиню дав? Проси у нас три просьби.

– А що ж я, – каже, – буду просить? Як задумаю, щоб гроші в кишені були; щоб люльку не накладать і не закурювать, а як загадаю, щоб сама готова була; та щоб була торбинка така: я про що не подумаю, зараз щоб там і було.

– Добре, служивий, іди собі з Богом.

Ото сказали та й зникли, наче їх тут і не було. От солдат пройшов трохи. «Дай, – дума, – подивлюсь, чи не збрехали». Засунув у кишеню руку – так і витяг жменю грошей.

Сів ото спочивати, витяг люльку, аж вона вже й куриться.

– Е, – каже, – і це добре.

Покурив-покурив та так, не гасячи, у кишеню засунув, вона сама й погасла.

Дивиться – летить пара качок; він розшморгнув торбинку та:

– А в торбинку!

Так ті качки туди й загули. От приходить він у город, а в тому городі в багатого купця був дім такий, що у ньому ніхто не жив, бо там завелись чорти. Він до того купця:

– Що даси? Я можу вигнати чортів.

– Як, – каже, – виженеш, я тебе до смерті догодую.

Ото нагодували його, напоїли, пішов він на ніч у той дім. Опівночі чує – щось стукотить-гримотить. Поміст лопнув, вилазить чорт.

– Чого ти? – питає солдат.

– Я тебе з’їм!

Солдат торбинку розшморгнув та:

– А в торбинку!

Як крикне, так той чорт туди й загув. Зашморгнув його там солдат та вже бив-бив. Давай той чорт проситись:

– Пусти. Внукам, – каже, – і правнукам забороню сюди ходити.

Пустив його солдат.

От уранці повів він купця в дім, і стали там жити. А довелось тому солдатові вмирати, він наказує:

– Покладіть зі мною безпремінно оцю люльку й торбинку.

Ото поклали йому те все, поховали його. Приходить він на той світ. Дивиться – пекло, він і вбравсь туди. Зараз кілочки забиває, амуніцію свою розвішує.

– Що, – питає, – горілка є?

– Є.

– Тютюн є?

– Є.

– Огонь є?

– Є.

– От рай, так рай!

Ходить по пеклі, муштрується.

Аж ось приходить той самий чорт, що він його на цім світі бив, та як побачив його, як заголосить:

– Це ж той самий, що мене колись бив! Він нам і тут життя не дасть; треба його якось вижити.

Так чорти вже й злякалися. Повиходили з пекла, а його там самого зачинили.

– Що ж, братці, давайте мірятися: кому випаде – облупим того та шкуру на бочку натягнем, як на барабан, ударимо, то, може, він і вискочить.

От помірялись, облупили, якого випало, натягли шкуру, як ударять, а солдат:

– Ах, у похід, у похід!

За амуніцію та з пекла, а чорти вскочили та й заперлись там.

От ходить він по тому світу, ніде нема йому пристановища, аж стрічає його святий Петро.

– Іди, – каже, – в рай, там тебе давно ждуть.

Пішов солдат, де там той рай у Бога.

Бог і поставив його коло свого палацу на варті. Ходить він, аж іде смерть. Солдат до неї:

– Бабусю, чуєш? Ти це куди?

– До Бога, служивий.

– За чим?

– Та спитати, що мені на землі робити.

– Почекай тут, я піду спитаю.

Приходить перед Бога.

– Прийшла, – каже, – смерть, питає, що їй на землі робити.

– Хай, – каже Бог, – морить самих старих людей три роки.

От він вертається та й згадав: «А там же є у мене брати, вона і їх умертвить».

Виходить та й каже:

– Велів Бог, щоб ти три роки самі старі дубки гризла.

От через три роки знов смерть іде до Бога.

– Пожди тут, я піду спитаю, – каже солдат.

Приходить до Бога.

– Прийшла, Боже, смерть, питає, що їй робити.

– Скажеш, щоб три роки мертвила самих середніх людей.

Він і роздумавсь: «Адже у мене там, може, племінники є». Вийшов та й каже:

– Сказав Бог, щоб ти три роки гризла самі середні дубки.

– Спасибі, служивий, – та й пішла.

Ото через три роки знову смерть прийшла, та така худа.

– Спитай, служивий, що мені ще робити?

Він пішов.

– Прийшла, Боже, смерть, питає, що їй робити?

– Хай, – каже, – мертвить маленьких дітей.

Він і згадав, що у нього є онуки, виходить та й каже:

– Сказав Бог, щоб ти ще три роки гризла самі молоді дубки.

Подякувала смерть і пішла. Через три роки приходить, а солдат не угледів її, вона й проскочила сама до Бога. Як прийшла, то й розжалілась, за що її Бог голодом карає.

– Це він тобі все набрехав! Піди його самого ще раз умертви.

От вийшла вона до солдата та й каже:

– Подавай душу!

А солдат розшморгнув торбинку та:

– А в торбинку!

Вона у неї і вскочила. Він зашморгнув її там та й закинув у болото.

? Які події у казці пов’язані з числом три?

? У чому полягала чарівність торбинки?

? Як солдат перехитрив смерть?